Лук Нічної Громовиці

Розділ 14 Македонський

Вдома Інга застала засмучену бабусю.

— Що сталося?

— Телефонувала Крілева мама. Обіцяла прийти з міліціонером. Каже, що ти якийсь там сувенір у Миколи вкрала, — пояснила бабуся.

— Можна подумати, що ви їй повірили.

— Та ні, але то скандалістка відома.

— Розберемось, — Інга забігла до кімнати і передзвонила до Іри, яка прибігла за п’ять хвилин.

— Заховай стрілу. І нікому нічичирк, — попросила Інга, відчуваючи незвичне хвилювання.

— Єсть! — з готовністю пообіцяла подружка. — Ой, а до вас міліціонер іде!

— Лізь через вікно.

Іра, плутаючись у шторах, видряпалася на підвіконня.

— Я забіжу до тебе пізніше, — пообіцяла Інга, намагаючись погамувати хвилювання.

— Інго, ходи-но, доцю, сюди! — долинув з коридору бабусин голос.

— Добрий день, — привіталася дівчинка з міліціонером. — Щось сталося? Знову Миколка з гуртка художнього вишивання не повернувся?

— Якщо ти, мала злодійко, не віддаси моєму синові сувенір, який він купив у Карпатах, то з тобою будуть розмовляти в іншому місці, — ледве стримуючись від лайки, мовила Галина Тарасівна.

— Галино Тарасівно, а ви — нахаба…

Інгу перебив міліціонер:

— Галина Тарасівна попереджала, що ти хуліганка, але справа надто серйозна…

— А я можу й до суду подати за наклеп, — сказала Інга. — Мене обізвали злодійкою у моєму власному домі!..

— Ви бачите? — обернулася Галина Тарасівна до міліціонера. — Я ж вам казала, що то бандитка росте.

— Шановна, прошу тут мою онуку не ображати, — втрутилась у розмову бабуся, яка досі терпляче слухала. — А ви що, роботи більше не маєте, як тільки ходити по хатах з наклепницями? — це вже стосувалося міліціонера.

— Прошу без образ, — раптом набичився міліціонер. — Є факт крадіжки і є підозрювана…

— Ви ще прийдете до нас вибачатися, — пообіцяла бабуся. — А зараз прошу геть з моєї хати!

— Я цього так не залишу! Я піду до школи! Я зателефоную директорові!.. — Розлючена жінка грюкнула дверима. — Не штовхайтеся!

Галина Тарасівна репетувала ще довго, вже на дорозі. Інга чула з кімнати, що вона вимагала обшуку, але міліціонер не міг цього дозволити, тож намагався заспокоїти розгнівану жінку.

Коли ж гамір ущух, почалися телефонні дзвінки. Спочатку зателефонувала Вікторія Михайлівна, яка докоряла Інзі, але дівчинка розмову припинила дуже швидко, поставивши лише одне запитання: «Ви мене маєте за злодійку?». Класна керівничка не знайшла що сказати на це, а тому розгляд справи перенесла на завтра.

Потім телефонував директор.

— Інго, тут до мене звернулася Миколина мама Галина Тарасівна і казала, що ти там щось у її синочка відібрала, — він говорив спокійно.

— Чи ж ви мене за каратистку яку маєте? Він же дев’ятикласник! — Інга так само майстерно закінчила і розмову з директором.

— Гаразд. Завтра у школі і розберемось, — пообіцяв Микола Григорович і поклав слухавку.

Увечері Інга раптом згадала про Сашків подарунок. У школі вона навіть забула розповісти про нього Ірі. Якби це сталося, то досі б вона вже точно знала, що у тій коробочці, бо сила волі в Іри була набагато меншою за цікавість. У коробочці лежав срібний медальйон з бурштиновою крапелькою.

Інга пошукала у телефонному довіднику прізвище Македонського.

— Алло, Сашко? Ти здурів?

— А що таке?

— Це ж срібло!

— І що з того? Ми колись на городі в селі знайшли срібну ложку. От якби їх там цілий набір був, а то ж одна…

— І ти це сам зробив?

— Сам, — підтвердив Сашко. — Якщо не віриш, то заходь у гості. Я все покажу.

— Сьогодні пізно вже…

— Яке там пізно, ще ж дев’ятої нема.

— Гаразд, я за десять хвилин буду.

Сашко чекав на Інгу біля воріт. У будинок не заходили, бо Сашкові апартаменти розміщувалися на горищі, куди вів окремий вхід зовнішніми східцями. На порозі Інга остовпіла, бо побачила справжню ювелірну майстерню. На полицях і столах лежали найрізноманітніші інструменти, в кутку стояли газовий пальник, тигель і муфельна піч. Але найбільше дівчинці сподобалися камені. Вона брала до рук онікс, кварц, змійовик, малахіт, яшму, гранат і прислухалася до своїх відчуттів, адже кожен камінь, здавалося, звучав своєю, нечутною для вуха мелодією.

— Оце я зробив для мами і сестри, — сказав Сашко, показуючи Інзі ще два зовсім не схожі між собою медальйони.

— Які гарні, — похвалила дівчинка. — Але мій, здається, кращий…

— Я знаю, — усміхнувся Сашко. — Кожній людині має подобатися щось інше. І я радий, що з тобою не помилився.

— Як це? — здивувалася Інга.

— А так. — Сашко дістав із шухляди робочого стола зошит. — Це твій. З літератури.

— І де ти його взяв? — запитала спантеличена Інга, гортаючи свій торішній зошит. — Та й для чого він тобі?

— Я почерк вивчав, — пояснив Сашко. — Щоб медальйон зробити саме для тебе.

— Ніколи про таке не думала.

— Ти не дуже засмучуєшся, що ще й мамі і сестрі твій бурштин дістанеться?

— Не мій, а твій, — нагадала дівчинка. — Я тобі його подарувала, отже він — твій. І давай про це забудемо, а то я почну про срібло думати…

— Срібло зі старої ложки, знайденої під час археологічних розкопок з метою пошуку овочевих скарбів типу моркви і буряка. Мама її, взагалі-то, хотіла назад закопати, — весело сказав Сашко, і вони обоє розсміялися.

— Звідки це все у тебе? — спитала Інга, коли перша хвиля цікавості вляглася.

— Дідусь залишив татові у спадок, але тато цим не дуже цікавиться. Він більше автомобілі любить, — сказав Сашко. — Дідусь був добрим ювеліром. Я його мало пам’ятаю. Мені було три роки, як він помер.

— А що мама каже?

— Мама у мене дуже поблажлива. Думає, що то у мене тимчасове захоплення і воно скоро минеться.

— Хай би не миналося, — мовила Інга, обводячи поглядом усе Сашкове багатство. — Гарно у тебе виходить.

— Не завжди. — Сашко почухав потилицю. — А от коли медальйони робив, натхнення було.

— Натхнення — це добре, — усміхнулася дівчинка. — Слухай, а ти не хочеш на ставок сходити разом із нами?

— Щось не дуже. Там завжди купа народу, крики, гамір…

— То вдень, а увечері там нікого нема!

— І ви вечорами з Ірою ходите купатися?

— Аякже! Торік навіть цілком офіційно відкривали купальний сезон. Ти собі й уявити не можеш, скільки ми всього за літо побачили!.. — Інга почала розповідати про ті дивовижі, свідками яких їм з Ірою довелося стати торік.

Сашко слухав уважно, час від часу усміхаючись і похитуючи головою, бо почуте і справді заслуговувало на увагу і повагу. Щоправда, для людини неуважної, що звикла до вражень рекламного характеру, всі оті дива, про які розповідала Інга, здалися б дурницями, не вартими уваги. Хто тих ставків не бачив? Але як часто людина забуває, що кожна мить у цьому світі неповторна, як неповторні візерунки морозу на склі, малюнок метеликових крилець, соловейкова пісня і хмарне мереживо. Мало кому спадає на думку, що весняне листя на добре знайомому дереві ніколи не займе у просторі того самого місця, що торік чи позаторік; що бджола, вилітаючи зі свого вулика, сьогодні не зможе повторити вчорашню траєкторію; що хвильки на воді, у яких відбивається сонячне світло, завтра теж будуть зовсім іншими. І людина має радіти щоденним змінам, бо в цій мінливості сенс усього життя.

— А я вам не заважатиму? — запитав Сашко, коли Інга замовкла.

— Думаю, що утрьох веселіше буде.

— Колись та й спробую, — пообіцяв хлопець. — От тільки не знаю, чим тобі віддячити за такий щедрий подарунок. А ви з Ірою не хочете постріляти з лука?

— Хочемо. А у тебе є лук? — здивувалася Інга.

— Є. Спортивний. Колись мама займалася. То ви прийдете?

— Обов’язково. Добре, мені пора додому. На добраніч.

— Ще колись забіжиш?

— Згодом хіба, а то зараз дуже роботи багато, — пообіцяла Інга і швиденько спустилася вниз.

Перебираючи у пам’яті нещодавні події, Інга дивувалася, чому в таку людину вселився Космотуменів агент. Для Гуфіної довбешки ті примари здавалися цілком виправданими і закономірними, інша річ — Сашко… Незрозуміло все це. Хоча кожна людина має право на поганий настрій і хандру.