Лук Нічної Громовиці

Розділ 10 Суперагент показує зуби

Учительська солідарність — річ вельми корисна. Влаштуватися в школі на ночівлю у найкращому разі коштує доброго спілкування, у гіршому — пляшчини для сторожа і банки фарби для директора. Інга про це не знала, але мимоволі стала свідком «оплати», яку проводив особисто Артем Денисович, узявши до групи підтримки Інару Фархадівну та Вікторію Михайлівну.

Розмістилися всі разом: учні й учителі у величенькому приміщенні, що використовувалося чи то як клас, чи то як роздягальня.

Інга з Ірою вмостилися на лавках біля самих дверей. Гуфі розлігся біля вікна аж на двох матах. Щоправда, Артем Денисович зайвий мат у нахаби конфіскував і віддав близнятам Вірі і Наді Омелюх, які, мов сирітки, мостилися в куточку під вікном на своїх просто-таки дитячих ковдрах.

Хоч усі й були виснажені важким підйомом і переповнені по вінця новими враженнями, спати вкладалися кілька годин. Перемовляння і гамір не стихали чи не до другої ночі. Інга теж час від часу приєднувалася до розмови, яку із задоволенням підтримували навіть учителі.

Оленка Сокільська, дівчинка вельми метушлива і неспокійна, ніяк не могла вирішити, як спати: головою до стіни чи до вікна.

— Боюся, що буде землетрус, — заклопотано мовив Артем Денисович. — Так, Оленко?

— Який ще землетрус? — нервово перепитала дівчинка. — І звідки мені про це знати?

— Чутливі натури перед природними катаклізмами ніяк не можуть вгамуватися, — приєдналась до розмови Інара Фархадівна.

— Знущаєтеся з мене? — огризнулася Оленка. — Спробували б ви тут лягти.

— Хочеш помінятися? Без проблем! — весело погодився Артем Денисович.

— У вас там погано — глухий кут. А я кутків боюся, — відхилила не вельми привабливу пропозицію Оленка.

— Артеме Денисовичу, а вам у кутку не страшно? — спитала Інга.

— Ні, я ж у школі свого часу теж вчився, здається, близько десяти років. Можна сказати, що я ветеран кутків, — відповів учитель. — А от тобі не заздрю, бо біля дверей не надто весело.

— Та ні, тут навіть затишно.

Іра, незважаючи на гамір і розмови, примудрилася заснути і зараз мирно сопіла в Інги під боком. Інга теж спробувала відволіктися від шуму, але спокуса «продати» ще якусь дотепну фразу на веселому словесному ярмарку, отримавши за неї цілком заслужену порцію сміху, щоразу виявлялася сильнішою за бажання поспати.

Однак утома теж не дрімала, вона підкрадалася до дітей і вчителів по черзі, гасила сном спалахи сміху. Проте навіть утома була безсилою проти приглушених підковдрових балачок: раз по раз у темряві зблискували вогники мобільників, хихотіння провокувало шепіт в іншому місці.

Інга незчулася, як заснула, але прокинулась від нехарактерного шуму: їй здалося на мить, що хтось упав із лавки. Але то гуркотів грім. По віконних шибках барабанили дощові краплі, вітер шарпав молоде листя на деревах, від яскравих блискавкових спалахів ставало видно як удень — вирувала травнева гроза. Радісне збудження знову охопило дівчинку, та цього разу воно було замішане на неясній тривозі. Інга не могла зрозуміти, звідки вона взялася, аж доки побачила, що Іри поруч нема.

Хвилину чи дві вона гарячково мізкувала, куди ж могла подітися її подруга. Може, вийшла в туалет? Інга прислухалася до звуків у коридорі, але знайомого рипіння туалетних дверей не почула ні за хвилину, ні за п’ять. А це означало, що з Ірою не все гаразд.

Яскравий бузковий спалах освітив кімнату не гірше лампи денного світла, тож Інга помітила, що й Гуфі немає на місці. Вихор всередині тіла пульсував, спонукаючи до негайної дії — дівчинка хутко вдягнулась і непомітно вислизнула зі школи. У глибині душі вона відчувала, що з Ірою все буде гаразд, але зараз навіть не здогадувалася, де шукати зниклу подружку.

На щастя, інтуїція не дрімала, тож Інзі чомусь заманулося летіти на водоспад. Учора вони проїжджали повз те місце, яке чомусь називають водоспадом, хоча воно більше нагадувало хоч і доволі високий, проте цілком звичайний перекат. Тут, над величезними валунами, що перегородили шлях бурхливій гірській річці, нависав місток, який вів на протилежний берег, де вдень збиралися на невеличкому базарчику продавці сувенірів.

Хвиля дощу покотилася далі, і тепер лише поривчастий вітер метушився поміж горами. Інга повільно летіла над річкою, пильно роззираючись навкруги. І ось на містку вона побачила Іру: та балансувала на перилах, немов циркова гімнастка, а поруч стояв і шкірився їхній спільний запеклий ворог.

— Щось ти довго збираєшся, я вже втомився чекати, — сказав Гуфі.

— Чого ти хочеш? — упівголоса спитала Інга, боячись, що її подружка прокинеться від гучної розмови.

— Нічого особливого, — Гуфі навіть не намагався говорити тихіше. — Просто хочу побачити вираз твоєї пики, коли твоя тупа Ірка гепнеться на каміння.

— І ти думаєш, ніхто не дізнається, що то твоя робота?

— Ніхто, бо всі будуть думати на тебе, дурепо.

— Слухай, як тебе там, передай своєму шефові, що ніхто його тут не боїться, а таких поганців, як ти, ми просто винищуємо, — сказала Інга, намагаючись витягнути Космотуменового суперагента на відвертість.

— Мадам, ви щось плутаєте, — зневажливо посміхнувся Гуфі. — 3 ким це ви базікаєте? Хоча чого тут дивуватися: подружка — лунатичка, а ти сама — просто дурепа.

— Гуфічку, якщо ти ще не зрозумів, то у тобі зараз сидить велике і гидке цабе, яке контролює кожен твій рух, кожну твою ідіотську думку і навіть замість тебе розмовляє. Хоча ти через свою тупість цього не помічаєш.

— Комусь заздрісно, що я раптом став сильнішим?

— Гуфі, ти знаєш, як виглядають глисти? Оце в тобі сидить один такий великий і дуже хитрий. — Інга приготувалася до стрибка, відчуваючи, що зараз усе станеться. — Хоча звідки ти можеш знати? Коли кілька днів тому я твою дурну голову від одного такого квартиранта звільнила, ти навіть і не помітив.

— Базікай більше! Вистрілила зі свого ідіотського лука мені в голову. Добре, що у мене реакція першокласна і я встиг ухилитися. Але голова після того три дні боліла.

— І що збираєшся робити далі? Невже й справді хочеш, аби Іра впала і розбилася об камені?

— А що? Непогана пригода для тупої дівчинки з провінційного містечка.

— Сам ти тупий!

— Якщо я тупий, то прощавай! — вигукнув Гуфі, від чого Іра вмить прокинулась, змахнула руками і втратила рівновагу.

Грозовий вихор спрямував Інжине тіло точним і сильним імпульсом у потрібне місце, тож вона встигла спіймати Іру вже при самому камені. Гуфі зник.

— Де ми? — Треба було бачити круглі від жаху Ірині очі. — Як я тут опинилася?

— Гуфі знає, — відповіла Інга якомога спокійніше. — Ходімо до школи.

— Я, напевно, знову ходила уві сні, — припустила Іра.

— Сама б ти сюди не зайшла, — усміхнулася Інга. — І досить себе карати.

Від перекату до школи було більше трьох кілометрів, і це аж ніяк не могло додати доброго настрою ні переляканій Ірі, ні заклопотаній Інзі. Найгіршим же було те, що Гуфі до їхнього повернення встиг підняти на ноги вчителів і розповісти їм свою версію того, що сталося на містку.

— Що це ви собі надумали? Га, дівчата?! — з порога напустилася на подружок Вікторія Михайлівна. — Ви не вдома! Завтра ж зателефоную вашим батькам.

— Для чого? — серйозно запитала Інга, і її запитання виявилося таким несподіваним, що вчителька на кілька секунд втратила дар мови. — Як може поліпшити ситуацію ваш завтрашній дзвінок?

— Так, — перехопив ініціативу Артем Денисович, — розповідайте, що сталося.

— А Гуфі хіба вам не розповів?

— Та що це у вас за звички такі дурні — називати товаришів собачими кличками? — зовсім не до речі спалахнула Олена Станіславівна.

— А Гуфі мені не товариш. І я взагалі здивована його появою в автобусі, бо він похвалявся, що грошей не сплатив. А я не збираюся бути спонсором якогось малохольного недоумка, — Інга пішла у контрнаступ.

— Миколка платив гроші! — спалахнула Олена Станіславівна. — І якщо ти мені не віриш…

— Пробачте, але не вірю. — Ця фраза вирвалася з Інжиних вуст якось несподівано. Дівчинці аж ніяк не хотілося сваритися з учителькою, проте вона була щиро переконана у своїй правоті.

— Інго, вибачся негайно! — наказала Вікторія Михайлівна.

— За що? Ми можемо все з’ясувати тут і зараз. Давайте спитаємо у дядька Ігоря, — запропонувала Інга сторопілій вчительці.

— Нічого ми зараз не будемо з’ясовувати, — поклав край суперечкам Артем Денисович. — Зараз усі йдуть спати, а зранку розберемося.

— Ви її більше слухайте, — несподівано озвався Гуфі. — Вони з Іркою ще звечора з місцевими домовилися про зустріч.

— Це правда?! — вхопилася Олена Станіславівна за недолугу репліку, як за рятувальне коло.

— Правда — що: що існують якісь міфічні місцеві хлопці, які домовлялися з нами? Чи правда, що Гуфі брехун, яких світ не бачив?

— Якщо хочете, то завтра я тих хлопців приведу, — пообіцяв Гуфі. — Я пам’ятаю їх в обличчя.

— Хто б сумнівався, — іронічно зауважила Інга.

— Бачите, до чого призводить легковажність, — завелася Олена Станіславівна. — Хіба ж можна блукати ночами у незнайомій місцевості самим? Та ще й із чужими хлопцями?..

— Олено Станіславівно, якщо Гуфі дурбелик, то це не означає, що всі решта хлопців ідіоти. — Ця Інжина фраза аж ніяк не могла слугувати їй виправдальним аргументом, чим не могли не скористатися вороги.

— Ні, ви подивіться на неї! — сплеснула руками вчителька англійської. — Ти хочеш мені сказати, що ви таки встигли познайомитися з місцевими?

— Ми — ні, а от щодо Гуфі я не впевнена… — Інга не встигла договорити фразу до кінця, бо кімнатою прокотилися хитрі смішки. — Я можу, взагалі-то, довести, що ваш Миколка бреше.

— Ага, доведи, — вищирився Гуфі, але дівчинка виразно відчула, що за оскалом і показною нахабністю ховається страх.

— Можна я це зроблю вранці? А то спати страх як хочеться.

Олена Станіславівна ще довго не могла заспокоїтися, сперечаючись про щось із рештою вчителів. Інга прекрасно розуміла причину такого запалу, адже Крілеві батьки та Олена Станіславівна перебували у дуже милих стосунках, тож захищати сина своїх добрих друзів, навіть незважаючи на його мерзенну поведінку, вчителька вважала за свій святий обов’язок.

До ранку вже нікому так і не вдалося заснути. Учительки до самого світанку перешіптувалися, і лише Артем Денисович смачно сопів у своєму кутку, епізодично зриваючись на хропіння.

Вибралися в дорогу близько дев’ятої. Коли автобус вирулював зі шкільного подвір’я на дорогу, біля школи з’явилися троє місцевих парубків, які заповзялися вимахувати руками, тупо всміхатися і кликати Інгу та Іру. Вони вигукували щось про добре проведений час уночі, що дало привід Олені Станіславівні зміряти осудливим поглядом Інгу з ніг до голови. Зауваживши це, Артем Денисович попросив шофера зупинити автобус на виїзді. Учитель підійшов до хлопців. Ті позадкували, але потім оговталися, бо ж пригадали, що вони місцеві, тож не годиться відступати перед приїжджими, які пробують чи то погрожувати, чи то «вантажити». Їхня розмова тривала недовго, Артем Денисович повернувся цілком нею задоволений і про щось гаряче сперечався з Оленою Станіславівною добрі чверть години.

Інга зрозуміла, про що йдеться, бо побачила невдоволене обличчя вчительки англійської. Артем Денисович розповів їй потім, що Гуфі заплатив хлопцям по десятці, аби ті влаштували дурнувату виставу. Що ж, плакали грошики Гуфі.

Олена Станіславівна того ранку так нікому і не телефонувала. Та й про що було говорити з батьками, якщо брехня Гуфі вилізла на поверхню?

На базар Артем Денисович і Вікторія Михайлівна дали тільки годину, через що частина екскурсантів була дуже незадоволена. Інзі на базар не хотілося, тому вона тягала Іру то до річки, то до лісу. Іра навіть забула про свій нічний страх. Вона нічого не пам’ятала, окрім того, що снилося їй щось тривожне.

Інга вирішила з’ясувати все трохи згодом, чекаючи, що Гуфі неодмінно дасть про себе знати. А зараз її більше цікавили дерева і камені.

— Ти тільки поглянь, який равлик гарний! — тішилася Іра, помітивши під ногами фіолетового слимака.

— Ой, а ось іще один! — за хвилину й Інга зробила своє маленьке відкриття. — Але цей синьо-зелений!

Дівчатка дивувалися всьому: і струнким ялинам, що чіплялися корінням за майже прямовисні кам’яні стіни, і смерековій хвої, що відрізнялася від ялинкової не лише восковою поверхнею голочок, а й розміщенням їх на гілках, і річці, що текла неначе поспіхом. Але найбільше дивували оптичні ілюзії. Важко було звикнути до того, що гірська річка гуркоче немов під гору, всупереч земному тяжінню.

Трохи вище містка, за якихось сто п’ятдесят-двісті метрів при березі стояв великий камінь. Яким же було Інжине здивування, коли група туристів, що вибралася на нього, нагадала їй вервечку мурашок, хоча люди, здавалося б, мали бути у кілька разів більшими.

За годину всі зібралися в автобусі. Усі, окрім Гуфі.

— Дівчатка, хтось має номер Миколчиного мобільного? — запитала Вікторія Михайлівна.

— З якої радості? — обурилась Оленка.

Знову чекання тривало добрих двадцять хвилин.

Олена Станіславівна помітно нервувала. Інга підозрювала, що вона має номер мобільного того придурка, але зізнаватися не поспішає. Нарешті Гуфі з’явився. Вікторія Михайлівна не витримала і почала суворо:

— Так, Миколо, якщо ти ще раз надумаєш запізнитися…

Проте Гуфі перервав її на півслові:

— То що? А може мені треба!

— Ти ж тут не один! Ми не можемо всі чекати тебе одного, — Вікторія Михайлівна була сердита.

— А куди ви дінетеся? Чи, може, ви мене тут лишите? — Гуфі нахабнів просто на очах.

— Я біля тебе посиджу. В автобусі, — пообіцяв Артем Денисович. — Поспілкуємося, доки інші відвідають побачити Довбушеву стежку.

— Не маєте права мене лишати в автобусі!

— Маємо, — запевнив нахабу Артем Денисович. — Усе заради твоєї власної безпеки. А то ти десь блудиш і весь час від групи відстаєш. Он і з Говерли ти спускався не так, як усі люди…

— Не я один, — огризнувся Гуфі.

— А хто ще? — пожвавішала Олена Станіславівна.

— Інга з Іркою, — буркнув хлопець.

— І як саме вони спускалися? — перехопив ініціативу Артем Денисович. — Летіли чи що?

Гуфі замовк. Що він міг сказати? Що вони й справді летіли? Та хто йому повірить… Тому довелося замовкнути.

Ще три години забрали відвідини стежки Довбуша. Артем Денисович погрозу свою втілив — просидів із Гуфі всі три години, промиваючи йому мізки незгірш якого протестантського проповідника. Після цього заскочили на Яблуницький перевал і перед третьою вже лаштувалися у зворотну дорогу.

Інга мала тривожне передчуття. Вітер відігнав грозові хмари, і небо за чверть години стало зовсім чистим. В автобусі знову розпочалося шарудіння і шипіння вуглекислоти у відкорковуваних пляшках.

Вікторія Михайлівна про щось перемовилася з водієм, і той зупинив автобус уже за межами Яремчого на невеличкій галявині під схилом, порослим ялинами.

— На обід маєте півгодини! — оголосила Вікторія Михайлівна.

Усі екскурсанти попрямували на травичку розкладати свої наїдки. Інга сиділа з Ірою та ще з кількома дівчатками зі свого класу. Пообідали швидко. Тим часом Гуфі, а з ним ще один семикласник непомітно для більшості зникли. Інга бачила, як вони побігли уздовж дороги, а потім завернули у лісок. Дівчинка перевела погляд на групу вчителів, і їй здалося, що вона помітила поруч із ними напівпрозору постать. Не встигла вона здивуватись, як раптом зі схилу стрімко скотився камінь. Що було далі, Інга і всі решта бачили по-різному. Вчителі одразу й не зрозуміли, що сталося, бо спочатку почули глухий удар, потім побачили камінь та Інару Фархадівну, яка лежала на землі. Інга ж бачила, як одна напівпрозора постать огорнула собою спину вчительки, а інша вистрілила снопом синіх іскор у камінь, що котився згори. За мить примари зникли.

Десь угорі почулися сміх і шарудіння.

Додому їхали принишклі і навіть пригнічені. Інара Фархадівна сиділа поруч із шофером. Інга дивилася на вчительку і невідступно думала про те, що та була на волосинку від загибелі, а що вже казати про важку травму чи каліцтво.

Артем Денисович похмуро мовчав, Олена Станіславівна переконувала сама себе, що нічого страшного не сталося, що камінь був не таким уже й великим, бо якби і справді був великим, то без каліцтва не обійшлося б. Вікторія Михайлівна тамувала тривогу підкреслено бадьорою розмовою. Нонна Тадеївна намагалася читати, але якість дорожного покриття не дуже сприяла такому заняттю. Решта пасажирів сиділи мовчазні й розгублені. І тільки цілком спокійний вигляд потерпілої вчительки давав підстави для оптимізму.

Винуватця не знайшли. Підозрювали Гуфі, але той клявся і божився, що нічого такого навіть не думав робити і в момент падіння каменя був на протилежному боці дороги. Олена Станіславівна допитувала його особисто, але, як і очікувалося, він у скоєному не зізнався. Як відомо, вчителі легко піддаються на умовляння. От і після розмови з Миколою Олена Станіславівна була щиро переконана, що камінь скотився сам собою. А чий зловтішний смішок пролунав у момент його падіння, так і залишилося загадкою.