Лук Нічної Громовиці

Розділ 18 Останні акорди бадьорої симфонії навчального року

У неділю до Інги забігла Іра, і вони цілий день присвятили розмовам і велосипедам. Остання неділя перед літніми канікулами виявилася чи не найвеселішою з усіх. Після такого відпочинку вже не страшно було поринути у шкільний гамір, що у середу мав завершитися довжелезною урочистою лінійкою, увінчаною останнім шкільним дзвоником.

Понеділок промайнув непомітно у звичних шкільних клопотах. Дівчаткам так і не вдалося спіймати Пончика, який поводився останнім часом просто-таки істерично.

Вівторок теж особливо нічим не запам’ятався, але Інга відчувала, що то затишшя перед бурею. Увечері вона раптом згадала про записку, залишену їй Громовицею. Читання зовсім несподівано її зацікавило, бо у записах йшлося і справді про дуже важливі речі. Півсторінки було присвячено опису властивостей грозового вихору. Інзі ж досі було відомо лише про його здатність піднімати людське тіло у повітря. Як виявилося, вихор може влаштовувати феєрверки, лікувати хвороби, очищати воду і повітря, палити страхи, зупиняти на певний час серце і навіть робити зачіски.

Пробігши поглядом решту рядків, Інга дізналася про те, що є сім типів Космотуменових десантних кораблів. А ще на аркуші були малюнки громових стріл, якими можна було збити кораблі. Громові стріли — фульгурити — кріпилися замість наконечника до звичайної стріли, перетворюючи її таким чином на грізну зброю.

Відклавши Громовицині записи, Інга трохи заспокоїлася. Хоча передчуття, що невдовзі має статися щось дуже важливе, до чого вона ще не повністю готова, не зникло, а думка про те, що їй конче потрібен фульгурит, і то саме сьогодні, свердлила мозок немилосердно. А що, як завтра доведеться відбивати напад нової групи суперагентів, а не буде чим? Тут хоч-не-хоч, а доведеться шукати майстра Фульгуритора. От тільки де?

Інга відкоркувала пляшчинку з яблуневими пахощами і піднялася у небо, майже не криючись. Їй навіть здалося кумедним, що Марія Іванівна спостерігає за нею у свій бінокль. Дівчинка ще подумала: хай собі спостерігає, вчительці з такою репутацією ніхто не повірить.

Знайти майстра Фульгуритора виявилося не так вже й просто. Минуло кілька годин, перш ніж вона зустріла того, хто міг їй підказати, де блукає той непередбачуваний і неконтрольований художник. На межі грозового фронту Вихователь кульових блискавок водив хороводи зі своїми маленькими, проте іноді страшенно небезпечними вихованками. Блискавенята радісно стрибали на хмарних батутах, бавилися у вітряних потоках і щосекунди змінювали свій колір, то зливаючись із темрявою, то спалахуючи яскравим жовтогарячим сяйвом.

— Доброї ночі, пане Вихователю, — привіталася Інга. — Ви не могли б мені підказати, де знайти майстра Фульгуритора?

— Доброї ночі, смілива дівчинко, — усміхнувся Вихователь. — Піди краще до Громовиці, вона проведе.

— Не хочу їй знову набридати. Якщо ви не знаєте, то пробачте. Піду пошукаю ще когось.

— Це ти мені пробач, що не можу тебе провести. Дітлахи бешкетують, — винувато знизав плечима Вихователь. — А пошукай-но того баламута на піщаному кар’єрі. Це тут недалечко. Він там частенько буває. То одна з його улюблених місцин.

— Дякую, — сказала Інга, зачудовано спостерігаючи ігри кульових блискавенят.

Дівчинці неабияк пощастило: майстер Фульгуритор і справді ширяв над піщаним кар’єром, гатячи в пісок грозовими розрядами. Після кожного удару він опускався на землю, витягав щось із піску і, невдоволено мугикнувши, знову злітав у небо.

— Доброї ночі, майстре Фульгуриторе! — гукнула Інга, перекрикуючи шум дощу.

— Привіт, незнайомко, — відірвався на хвильку від свого заняття майстер. — Що шукаєш такої пізньої години, та ще й у такому глухому місці?

— Вас.

— Мене? А то з якого дива?

— Мені потрібна громова стріла, щоб знищити Космотуменів десантний корабель.

— Ти хоч розумієш, яке це дикунство, — використовувати твори мистецтва як зброю? — зітхнув Фульгуритор.

— Чого ж не розумію? Але що вдієш? Якщо маєте щось запропонувати, то я з радістю послухаю.

— Не маю я тобі що запропонувати, — спохмурнів художник. — Корабель який?

— Не одномісний, це точно.

— Отже, тобі потрібна універсальна стріла. Зараз влаштуємо. Тільки візьми ось це, а то контузія тобі забезпечена, — майстер подав гості навушники.

Він піднявся у повітря, і на його правиці почала конденсуватися енергія, що за кілька секунд миттєво вивільнилася зі страшенним гуркотом, від якого у Інги довго дзвеніло у вухах, хоч вона була в навушниках.

Майстер Фульгуритор видобув з купи піску ще гарячу громову стрілу чудернацької форми. Вона мало нагадувала справжню стрілу, а більше була схожа на довгасту трубку з фігурним наконечником.

— Нею можеш збити навіть корабель сьомого класу, — з гордістю повідомив художник, вручаючи Інзі стрілу. — Вибачай, але тепер я мушу працювати.

— А можна у вас ще дещо попросити? — несміливо запитала Інга, стискаючи у руці дорогоцінний подарунок.

— Що таке? — невдоволено перепитав художник.

— Розумієте, ця стріла буде знищена, а мені б хотілося щось таке мати у себе вдома. На згадку…

— І яку ж ти хочеш? — ураз став лагідним майстер Фульгуритор. Його поспіх і невдоволення кудись вивітрилися в одну мить.

— Весняну, — несподівано навіть для самої себе мовила Інга.

— Ач яка, — усміхнувся художник. — А я думав, що ти одна з тих задирак, які у мистецтві нічого не тямлять. Гаразд, буде тобі весняна стріла, але мусиш трохи зачекати.

Майстер Фульгуритор опустився на землю і кілька хвилин шукав потрібне місце, потім злетів у небо і довго мудрував, намотуючи на правицю кольорові нитки грозових розрядів. Нарешті він назбирав у хмарах те, що було потрібно, і за мить прогуркотів розкотистий грім.

Стріла, яку майстер подарував Інзі, була дивовижною. Кожен, хто брав її до рук, немовби переносився у весну. Перед очима поставали картини напівпрозорого лісу, де на зеленавому килимі біліли візерунки проліскового квіту, у вухах дзвенів вітер і радісний пташиний спів.

Інга повернулася додому серед ночі. Вона заховала Фульгуриторів дарунок, а бойову стрілу поклала в торбинку, з якою збиралася йти до школи.

У середу вранці Інга вирішила забігти до Сашка, щоб попросити у нього звичайну стрілу. Той чудувався з фульгурита, бо бачив таку дивовижу вперше, потім допоміг приладнати громову стрілу замість наконечника звичайної і лишив у себе. До школи йшли разом, викликаючи загальну цікавість багатьох школярів і деяких учителів.

Останню шкільну лінійку вистояти було важко, бо через велику кількість зачитуваних наказів і вручень різноманітних відзнак та всіляких грамот тривала вона близько двох годин. Нарешті все скінчилося, коли одинадцятикласник проніс по периметру подвір’я на своєму плечі першокласницю з дзвоником. Інга цієї миті відчула, що літні канікули почали свій відлік часу. Останній дзвоник дивним чином змінив настрій не лише школярів, а й учителів, вони раптом розслабились і почали більше усміхатися.

Інга стояла біля вікна в коридорі і дивилася на метушливих батьків, захоплених процесом увічнення своїх чад за допомогою фотоапаратів та відеокамер. Вона почувалася трохи спустошеною. Їм з Ірою так і не вдалося вилікувати Пончика, у якого заздрість набула просто-таки загрозливих форм. Встиг сьогодні попсувати нерви і Гуфі, який не втратив нагоди зробити кілька дурнуватих «компліментів». І тільки добра усмішка Сашка Майданського ще перед початком лінійки додавала впевненості, підбадьорювала.

— З Пончиком щось треба робити, а то він уже всіх задовбав. Ходімо глянеш, що він на майданчику виробляє. — Іра вигулькнула ніби з гіперпростору. Інга знову була вражена цією фантастичною здатністю подруги. — Пилок при тобі?

Інга витягла з кишені мішечок.

— Ось.

— Ходімо до того недоумка.

Пончик бігав спортивним майданчиком і чіплявся до учнів з цифровиками. Ті відбивалися, гукаючи на допомогу вчителів. На Пончикове нещастя, свідком однієї такої сцени став Микола Григорович, який одразу ж упіймав порушника спокою у свої міцні руки і повів до себе на розмову.

— Підемо за ними, — сказала Інга. — Настав час рішучих дій.

— Я до кабінету ні ногою, — замотала головою Іра.

— Хоч під дверима почекай, — попросила Інга.

— Та добре. Піду, а то ти сама там пропадеш. — Іра врешті-решт зважилася на героїчний вчинок.

— Дівчатка, вам чого? — невдоволено спитав Микола Григорович, який щойно сів у крісло і розпочав психологічний тиск на Вітьку Агафонова. — Зайдіть пізніше, у нас тут важлива справа.

— Ми знаємо, — кивнула Інга. — Тому й прийшли, аби товаришеві допомогти.

— І чим ви йому можете допомогти? — спохмурнів директор.

— У нас є ліки від Вітькової хвороби.

— Які ще ліки? Від якої хвороби? — Микола Григорович встав, а це означало, що він починає дратуватися.

— Миколо Григоровичу, ми з вами маємо позитивний досвід спокійного спілкування, — заявила Інга. — Тому прошу сісти і розібратися в усьому без нервів.

— Гаразд, — директор сів і розвеселився, пригадавши, очевидно, свою розмову з Марією Іванівною.

— Вітька останній тиждень хворіє на заздрість. Це вам ціла школа підтвердить.

— Я б сказав, що він хворіє на ідіотизм, — не стримався директор і одразу ж накинувся на свою жертву: — Ти ж у мене в цьому кабінеті вже разів шість був за останні три дні й обіцяв більше дурниць не робити!..

— Миколо Григоровичу, не можна так на хворих нападати, — дорікнула Інга директорові. — Ми зараз усе виправимо. У вас є печиво?

— Нема.

— Може, у секретарки?

— Мирославо Миколаївно, у вас є печиво? — гукнув директор, не встаючи з крісла.

— Є, — секретарка зазирнула до кабінету, вочевидь, здивована не типовим для начальника запитанням. — А вам якого?

— Будь-якого, — відповіла за директора Інга.

Секретарка за хвилину принесла печиво. Інга посипала його пилком і простягнула Пончикові.

— Їж.

— Не буду, ти його отруїла.

— Миколо Григоровичу, допоможіть, — Інга обернулася до директора.

— А й справді, чим ти його посипала?

— Думаєте, труткою?

— Та ні, просто цікаво, — схаменувся Микола Григорович, бо закинути Інзі спробу отруїти учня на очах директора свідчило б про хворобу набагато серйознішу, ніж просте нервове перенапруження. — Вікторе, з’їж печиво.

— Не буду! — Пончик був на межі істерики. — Ви ще не знаєте, яка то дурепа! Вона ще й не на таке здатна.

— Якщо ти не з’їси, то виключу зі школи до дідька!.. Хоча ні, краще я покличу твою бабусю на виховну годину, — гримнув директор.

— Hi! — верескнув Пончик. — Тільки не бабусю! Миколо Григоровичу, хоч стріляйте, але не треба кликати бабусю!..

— Тоді їж печиво.

— Фашисти, — буркнув Пончик і знехотя поклав до рота шматочок.

Інга чудово розуміла Пончикову істерику, бо його бабуся любила називати онука різними пестливими слівцями, які годилися б хіба для дошкільняти.

За кілька хвилин Пончик геть змінився.

— Іро, збігай до Стьопки за цифровиком, — попросила Інга подружку, яка цього разу не вимовила ні слова, хоча кілька днів тому продемонструвала героїзм у розмові з Гуфіною мамцею. Офіційна наука не бралася пояснити цей феномен.

Пончик перевірку фотоапаратом пройшов успішно. Хапальні рухи припинилися, вираз обличчя залишався майже незмінним.

— Не знаю, як це вам, дівчата, вдалося, але ефект вражає. — Микола Григорович, який очам своїм повірити не міг, в одну мить посерйознішав. — Вікторе, щоб я більше тебе у своєму кабінеті не бачив.

— Добре, — шморгнув носом Пончик. — Я більше не буду, — і вискочив за двері.

За межами кабінету до Іри повернувся дар мови.

— І ти не боялася при Миколі Григоровичеві пилок на печиво сипати?

— А нам відступати не було куди. Ще трохи — і Пончикова хвороба могла перейти у хронічну форму. Ти ж знаєш, чим це загрожує.

— Знаю: ще один суперагент буде мати де сховатися, а стріла у нас тільки одна, — зітхнула Іра, але вже за мить повеселішала, згадавши щось приємне. — Інго, а ти нічого не забула?

— А що я мала пам’ятати?

— Сьогодні ж відкриваємо сезон! — обурилася Іра. — Ну ти й забудько.

— Доки ти пам’ятаєш, я можу розслабитися.

— От хитрунка, — усміхнулася Іра і почала викладати подружці своє бачення організації свята, що від минулого року стало для них традиційним.