Лук Нічної Громовиці

Розділ 8 Ми їдемо в Карпати!

Дзвінок від Гуфі не міг вплинути на Інжин бойовий настрій. Вона почала методичний огляд усіх закапелків з метою виявлення цінних речей для аукціону. Без особливого жалю вкинула до торбини десяток журналів з коміксами, ляльки, якими вже давно не бавилася, кілька мушель, маленьку морську зірку і зайву карту зоряного неба. З почуттям виконаного обов’язку пішла на кухню до бабусі, яка до того часу повернулася з крамниці, розігріла обід і чекала онуку, щоб пообідати разом.

— Ти щось дуже зосереджена сьогодні. Я тебе не впізнаю, — сказала бабуся.

— Маю завтра дуже важливу справу.

— Поділишся секретом?

— Треба Ірі на поїздку гроші зібрати, бо у неї трохи не вистачає, от ми й хочемо провести аукціон.

— І багато твоїй Ірі не вистачає? Я гривень п’ятдесят могла б підкинути…

— Завтра знатиму точно. Після аукціону, — сказала Інга, хоч тепер уже не дуже вірила в успіх задуманого. — Бабусю, а на аукціонах як все відбувається?

— Просто. Кожна річ має стартову ціну. Ти її називаєш, і тоді починається змагання. Ти з дерев’яним молоточком стоїш і контролюєш весь процес, — охоче взялася пояснювати бабуся. — Рахуєш до трьох, і якщо більше пропозицій нема, віддаєш річ останньому, хто зголосився її купити.

— Тепер, здається, зрозуміла! Треба казати: «Одна гривня — раз! Одна гривня — два! Одна гривня — три! Продано!».

— Ще можеш номерки заготувати і роздати всім учасникам аукціону.

— Дякую. Я побіжу до Іри, погляну, що вона назбирала.

Інга помчала до подружки, яка жила на сусідній вулиці. Як виявилося, Іра навіть не починала пошуків, а дивилася якийсь черговий серіал по телевізору, ледь не обливаючись гіркими слізьми. Та вже за хвилю про серіал забулося, сльози вмить висохли, і почалася ревізія книжкових поличок і тумбочок. Робота, що здавалася на перший погляд легкою і швидкою, насправді потребувала чимало сили і терпіння. Книжечок, журналів, ляльок, мушель і ще всілякої всячини назбиралося не менше сотні одиниць, тож потрібен був час на укладання списку, визначення стартової ціни і підрахунок імовірного прибутку. Але все на світі колись та й закінчується, і близько сьомої Інга пішла додому з важкенькою торбою і оптимістичними сподіваннями.

За все, навіть якби торги не вдалися, дівчатка могли б отримати не менше двадцяти гривень. Проте Інгу мучило якесь неприємне передчуття. Вона спробувала відмахнутися від нього, немов від набридливої мухи, та воно все поверталося і поверталося.

Вранці Іра зайшла до Інги за десять восьма.

— У мене зараз сімдесят гривень, — похвалилася вона.

— Отже, нам потрібно заробити на аукціоні не менше тридцяти, — підрахувала Інга. — Бабусю, мені б напохваті двадцять гривень мати…

— Візьми тридцять. Якщо заробите більше, то повернете.

— Та боязко трохи. Ану який клептоман у школі заведеться?

— А ти гроші при собі носи.

У школі спочатку все складалося непогано: на перервах Інга з Ірою оббігали майже всі треті і четверті класи, розхвалюючи речі, виставлені на аукціоні. Була тільки одна проблема — сьомий урок математики, з якого їх гарантовано не відпустять, бо Тереза Станіславівна несподівано вирішила влаштувати контрольну, а молодші школярі до третьої не чекатимуть. Дізнавшись про несподівану контрольну, яка повністю руйнувала їхні плани, Іра геть скисла. Завтра аукціон робити пізно.

Проте Інга надії не втрачала, вона вирішила попросити допомоги в Артема Денисовича. Чесно розповівши все як є, дівчинка просила нікому про це не казати. Історик уважно вислухав її і пішов до учительської. То були чи не найважчі хвилини в Інжиному житті.

Вона вже встигла змалювати три чи й чотири сценарії несприятливого для них з Ірою перебігу подій, але Артем Денисович її заспокоїв.

— Іра може піти, Тереза Станіславівна дозволяє.

— Краще вже я сама. А контрольну, якщо треба, напишу окремо.

— Контрольна — дрібниці. Не переймайся. Чи ти думаєш, ніби Тереза Станіславівна не знає, хто з вас якої оцінки заслуговує?

Аукціону Іра боялася більше, ніж контрольної, тому після шостого уроку Інга побігла сама до актової зали, яка, на щастя, не зачинялася. Вона швиденько розклала на столі перед сценою речі, призначені для продажу. Потім із-за завіси витягла невеличку трибуну, дістала молоток і почала чекати. Але ніхто не приходив… У голові вже роїлися похмурі думки, аж тут трійко четвертокласників боязко прочинили двері і, злякавшись порожньої зали, зупинилися в нерішучості.

— Заходьте, заходьте! А де решта?

— Хлопці на майданчику у футбол грають, — пояснила маленька чорнява дівчинка.

— Беріть номерки й сідайте, — сказала Інга.

Минула перерва. Дітлахи потроху сходилися, але на початок сьомого уроку їх було не більше двадцяти. Інга зітхнула і почала пояснювати умови аукціону. А потім розпочалися торги. Вже за п’ять хвилин Інга так розохотилася, що грюкала сувенірним дерев’яним молоточком по трибуні не гірше за коваля, а голос її було чути аж на перший поверх. А коли на столі перед трибуною зазолотилася жменя копійок, і купка одно- та двогривневих папірців вже не піддавалася позірному обліку, до зали несміливо зайшло ще шестеро дітей. Торги тривали.

До кінця сьомого уроку діти розбіглися по домівках, а Інга лишилася сама з купкою грошей.

Закинувши непродані речі і молоточок у торбину, взялася рахувати прибуток. Паперових грошей було аж двадцять дев’ять гривень. Дрібні, яких назбиралося більше дванадцяти гривень, Інга віднесла до директорової секретарки Мирослави Миколаївни, яка із задоволенням обміняла копійки на паперові гроші, бо її родичі тримали аптеку, а там, як відомо, копійки — постійна проблема.

Інга дочекалася Іру, і вони разом пішли додому.

— Рушаємо до Вікторії Михайлівни, — задоволено мовила Інга.

— Думаєш, вона вже вдома? — засумнівалася Іра, але Інга не звернула на це уваги, бо сумніви були звичним психічним станом її подружки.

— Ходімо, чого ти боїшся?..

Їхня класна керівничка жила неподалік від школи, тому до неї було майже по дорозі. Вчителька здивувалася візитеркам, але, судячи з усього, була втішена, бо й досі залишалося кілька вільних місць, а їхати планували вже зовсім скоро.

Тепер дівчата могли спокійно готуватися до поїздки, що обіцяла бути надзвичайно захопливою, адже ні Ірі, ні Інзі у Карпатах ще не доводилося бувати. Про ці чудові гори, а дівчатка чомусь вірили, що вони неодмінно мають бути чудовими, і навіть чарівними, вони знали небагато. Дехто з однокласників там уже бував зі своїми батьками, але нічого путнього розповісти не міг: більше говорили про якісь базари, сувеніри, канатну дорогу і лижні бази. А про річки й дерева, про те, які гори увечері і який там дощ, ніхто нічого не знав.

Тиждень збіг швидко. Інга звечора у п’ятницю спакувала найпотрібніші речі в рюкзак, тож на ранок руки у неї були вільні, і вона допомогла Ірі нести її амуніцію.

— І чого ти туди наскладала? — спитала, зупинившись і відсапуючись, Інга.

— Ковдра, подушка, тепла куртка, взуття запасне, а тут, — Іра поплескала по величенькій сумці, — харчі.

— Можна подумати, що ми на цілий тиждень їдемо.

Травневий ранок був ясний і свіжий. Сонце вже зійшло, хоча не було ще й шостої. Дівчатка прийшли за двадцять хвилин до визначеного часу, але в автобусі вже сиділо не менше десятка їхніх однокласників. Вікторія Михайлівна гомоніла про щось із водієм. Тим часом під’їжджали машини і вивантажували пакунки навряд чи менші, аніж Ірині. Інга, діставши зі свого рюкзака торбинку з бутербродами, запхнула його під сидіння. Вона домовилася з Ірою, що сидітиме біля вікна до Карпат, а Іра — на зворотному шляху.

За п’ять хвилин до призначеного часу з’явилися решта вчителів: Артем Денисович, Інара Фархадівна, Олена Станіславівна і Нонна Тадеївна. Тим часом Вікторія Михайлівна зачитала список усіх екскурсантів. Яким же було Інжине здивування, коли вона почула раптом Крілеве прізвище.

— Гуфі теж з нами їде?! — не могла повірити Іра. — А це ж яким дивом він тут опинився?

— Не знаю, — здвигнула плечима Інга, у якої вмить зіпсувався настрій.

Олена Станіславівна про щось перемовилася з Вікторією Михайлівною, і повторну перекличку не робили, очікуючи на Гуфі. Водій, дядько Ігор, якого Інга добре знала, бо вони сусідили на дачі, починав нервувати, але вдіяти нічого не міг.

Нарешті, коли годинникові стрілки вже показували шосту тридцять, Гуфі зволив з’явитися. У проході намалювалась його нахабна пика і попливла до Інги. Він сів якраз перед дівчатами, екіпірований аудіоплеєром, пачкою чіпсів, пляшкою «Фанти» і фотоапаратом.

— Здорові були, дурепи, — процідив упівголоса Гуфі, обернувшись до дівчат.

— Привіт, психіатрова радосте, — у тон йому мовила Інга, від чого настрій і в неї, і в її подружки значно поліпшився.

— Кажете, гроші у дітей на поїздку видурювали? — зневажливо кинув Інжин ворог, щоб дошкулити якнайболячіше.

— А тобі що до того?! — спаленіла Іра.

— Нічого. Просто лохи платять, а мудрі люди їдуть «на шару».

— Що ти хочеш цим сказати?

— Як маєш мізки, то здогадаєшся, — буркнув Гуфі й увімкнув плеєр.

Остання фраза, мовлена з такою підкресленою зневагою, могла означати тільки те, що Миколка грошей на екскурсію не здавав. Але Інзі не хотілося зараз про це думати — дорога до казкових Карпат починається!

Автобус рушив. За вікном попливли знайомі до гіллячки дерева на узбіччях, але вже за півгодини, коли їхній дім на колесах повернув на незнайому трасу, вони поступилися місцем чужим деревам і кущам, тож Інга прикипіла до вікна і вже не зводила очей з нових краєвидів.

Тим часом Гуфі вирішив порозважатися. Він знову обернувся до Інги, підморгнув їй і сказав щось не вельми зрозуміле:

— Як їдеться, шльондро?

Інга відреагувала на дурнувату фразу миттєво — в автобусі пролунав дзвінкий виляск. Гуфі, діставши по пиці, оторопів. Такої реакції він аж ніяк не сподівався. Однак врешті-решт злість взяла гору над здивуванням, і хлопець просичав:

— Додому ти не повернешся!..

— Що там таке? — озирнулася на гамір Вікторія Михайлівна. — Ану вгамуйтеся!

Проте на зауваження вчительки мало хто звертав увагу, всі були зайняті собою: шаруділи обгортками цукерок і жуйок, пили газовану воду і перекрикували одне одного.

Дорогою дядько Ігор кілька разів зупиняв автобус, гніваючись на виробників чіпсів та сухариків чи не більше, ніж на споживачів їхньої продукції, що вилітали кулею у кущі і вигляд мали не надто бадьорий. Врешті-решт чотиригодинний автомарафон скінчився — і на обрії окреслилися силуети гір. З кожним кілометром вони все більше матеріалізувались, чіткішали і важчали. Частина дітей захоплено дивилась у вікно, але більшість тільки кинула байдужий погляд на синю імлисту стіну і повернулася до своїх справ.

Екскурсії — штука втомлива, хто б там що не казав. На під’їзді до Карпат дядько Ігор востаннє зупинив автобус, заїхавши на галявину біля узбіччя, щоб усі могли поснідати і розім’ятися. А за півгодини автобус помчав далі. Здавалося, що він їде по рівнині, хоча вигляд хат і огорож при дворах вказував на те, що вони піднімаються — сторона фундаменту по ходу автобуса була немовби втоплена у землю. Інга розуміла, що будівельники не могли помилитися, бо ж мали спеціальні інструменти, тому було ясно, що дорога йде вгору. Та й автобусний двигун працював натужно, хіба б він так гудів на рівній дорозі?

Невдовзі автобус опинився поміж гір, заглиблюючись усе далі й далі у казкову країну Карпатію. Ось проїхали Яремче і, не зупиняючись, повернули до Ворохти.

— Діти, зараз ми підемо на канатну дорогу, — сказала Вікторія Михайлівна. — Хто боїться висоти, лишається з Нонною Тадеївною і чекає на нас біля автобуса. Можете сходити по сувеніри. Тільки будьте обережні. Ми повернемось за дві години.

З тридцяти осіб на канатну дорогу пішло дев’ятнадцятеро учнів і троє вчителів. До станції канатки вів доволі крутий підйом вузькою вуличкою, що починалася за мостом. Видовище було справді казковим: оберталося величезне колесо, накручуючи на себе масивний трос із закріпленими на ньому сидіннями; люди-мурашки, немов підвішені на тонесеньких стеблинках, піднімалися кудись у глухі гори; а сама станція нагадувала радше казковий будинок, у якому живуть заклопотані чарівники, що вдень і вночі дбають про величезне колесо і сталеві канати.

Перед посадкою у крісла дівчатка захвилювалися. Ні, страху не було, просто не хотілося зробити щось не так, даючи привід суворим дядькам, що відповідають за страховку, осудливо похитати головами. Від надмірного хвилювання Іра і справді так бухнулася на лавку, що аж розгойдала сидіння. Ось під ногами зникла опора, ось земля почала віддалятися, а внизу попливли верхівки ялин і срібляста змійка річки…

— Клас! — Іра сяяла від щастя. — Я лечу!..

— Ага, летиш, тільки дуже повільно, — усміхнулася Інга, яка чудово знала ні з чим не зрівнянне відчуття польоту без будь-якої опори. — Гарно.

На щастя, підвісні сидіння були далеченько одне від одного, тож нахабна Гуфіна мармиза не могла зіпсувати гірського краєвиду.

Повільний політ канатною дорогою хоч і тривав двадцять хвилин, але промайнув, як одна мить. Зістрибнувши на дерев’яний поміст горішнього майданчика, подружки піднялися на гору і довго стояли, заворожено оглядаючи околиці, над якими височіли далекі вершини Говерли і Петроса.

Час минув блискавично. І ось підвісні крісла з пасажирами, переповненими захватом і враженнями, поволі пливуть униз. Політ скінчився. Шкода. Але яскравий спогад про нього — хіба не чудовий подарунок від карпатських духів?

— Ну що, підемо на Говерлу? — запитала Вікторія Михайлівна, коли всі нарешті зібралися в автобусі і ділилися враженнями від побаченого та пережитого.

— Підемо! — загукали діти.

— Але врахуйте, що підніматися доведеться не менше трьох годин, та й їхати туди добрих півгодини, — попередила вчителька. — Якщо комусь стане погано, то повернуться всі.

— А нехай ідуть сильніші! — гукнув Михайлик Торський.

— Гаразд, тоді підніміть руки, хто може пройти під гору три години поспіль.

Зголосилося більше половини присутніх.

Інга з Ірою першими підняли руки, бо коли ще трапиться нагода вибратися на найвищу гору України? Вікторія Михайлівна сіла на своє місце — і автобус рушив.

За півгодини, проминувши пропускний пункт і добряче попетлявши звивистим шляхом, дядько Ігор зупинився перед будівлею чи то пансіонату, чи то спортивної бази, і зо два десятки охочих підкорити найвищу українську вершину бадьоро почимчикували ліском до підніжжя Говерли.

Артем Денисович запропонував іти «синім» маршрутом, бо там хоч і крутіший підйом, зате на вершину можна вибратися за дві години, але решта вчителів пропозицію відхилила, тому пішли «червоним».

Коли ж група за півгодини вийшла на вільний від дерев простір, то перед очима постала дивовижна картина: далеко попереду і вгорі звивалася змійкою стежка-павутинка, якою снували малесенькі люди, схожі на казкових ельфів. Знизу здавалося, що вони долають прямовисну стіну. Вікторія Михайлівна чесно попередила, що саме тут і починається найважча ділянка підйому. Від такого повідомлення багато хто з ентузіастів скис, але повернутися до автобуса не наважився жоден.

Аж ось карликові деревця лишилися позаду, поступившись місцем рододендронам і ще якимсь дивним рослинам, назв яких не знали навіть вчителі, а підйом став набагато крутішим. Вже за чверть години всі кандидати в альпіністи зрозуміли, що дорогу вибрали не вельми просту. Підйом виявився набагато важчим, ніж хтось міг собі навіть уявити. Інга з Ірою йшли у голові колони слідом за Гуфі, який теж вирішив штурмувати Говерлу. Не можна сказати, що дівчаток ця обставина тішила, але вони намагалися не звертати на ворога уваги.

Інга не відчувала якоїсь особливої втоми, а от Іра охляла і все частіше робила зупинки. Невдовзі їх обійшли навіть замикаючі.

— Все, я більше не можу, — Іра присіла на камінь і хвилину чи дві дивилася вниз, де безперервний потік людей вперто долав стрімку стежку. — Я повернуся. Не хочу тобі заважати.

— Чудна, — сказала Інга. — Ми пройшли більше половини шляху, і ти хочеш повернутися? Нізащо! От перепочинеш трошки і подамося далі.

— Ти боїшся, що нас Гуфі засміє?

— Та здався мені той придурок! Якщо вже я вийду на ту гору, то тільки зі своєю подругою.

— Зараз, я вже встаю, — пообіцяла підбадьорена Іра. — Воно й справді небагато лишилося.

Здавалося, до вершини не більше трьохсот-чотирьохсот метрів, але підйом раптом став аж таким крутим, що довелося лізти на окремих ділянках ледь не рачки. Аж ось останні метри подолано і… перед очима виросла ще одна гора, що здавалася не меншою за попередню.

— А це що таке? — розгубилася Іра, побачивши нову перешкоду.

— Схоже, вершина там, — зітхнула Інга. — Як собі хочеш, а ми не повернемося просто так. Онде й наші трохи притомилися. Та нічого, якось доберемося.

Останній відрізок шляху виявився найважчим і забрав майже годину часу та сили до решти. Проте відчуття на вершині описати було неможливо… Іра пожвавішала, забувши вмить про виснажливий підйом. Вона щиро співчувала не лише тим, хто тільки починав підніматися на гору, а й тим, хто вже залишав вершину і повертався вниз.

— Канапки тут цілком доречні, — мовила Іра, дожовуючи свої припаси. — А от навіщо ми дощовики з собою брали?

— Щоб не змокнути, — відповіла Інга, показуючи на хмару, що насувалася на гору з північного боку. Хмара була схожа на густий туман і стелилася схилом, ніби скрадаючись із наміром захопити людей зненацька. Її приніс холодний вітер, тому не потрібні досі дощовики тепер стали порятунком.

Вікторія Михайлівна скомандувала спускатися і першою рушила вниз, щоб наглядати за всіма. Позад неї ішов Гуфі. Артем Денисович замикав колону втікачів од негоди.

Вони встигли пройти метрів двісті-триста, як почався дощ. Стежка розкисла і ноги по-зрадницьки ковзали. Спуск навряд чи був легший за підйом, хоча й забрав утричі менше часу.

Гуфі поспішав. Він обігнав навіть Вікторію Михайлівну. Інгу це здивувало. Вона відчувала, що тут щось не так, тому ворога з поля зору намагалася не випускати. Та зробити це було не так просто, бо слизька дорога, кущі, люди і пелена дощу заважали простежити шлях спуску хлопця на ім’я Гуфі.

Аж тут в Інжиному тілі запульсував енерговихор, сигналізуючи про готовність до польоту.

— Зараз я знесу тебе вниз, — мовила Інга до Іри, адже ситуація з путівцем ставала дедалі складнішою.

— Ти жартуєш?

— Які там жарти! Ще п’ять хвилин такого дощу — і доведеться спускатися сидячи.

— Дівчатка, все гаразд? — запитав у подружок Артем Денисович, який замикав групу. — Вам допомогти?

— Та ні, ми собі дамо раду. Краще допоможіть Марійці, — Інга показала вниз, де, раз по раз падаючи, ковзалася Марійка Галайда.

Артем Денисович поквапився їй на допомогу, тож тепер Інзі ніщо не заважало транспортувати Іру вниз. Вона обхопила подругу руками і відірвалася від землі. Летіти вирішила збоку, бо стежкою довелося б обминати заклопотаних туристів. Взявши праворуч, Інга повільно попливла у зарості низькорослих кущиків з приємним рожево-фіолетовим цвітом. Хтось казав, що то рододендрон.

За три сотні метрів спуск став майже прямовисним. Не знати чому Інгу охопив несподіваний страх. Дівчинка так судомно стиснула подружку, що та аж скрикнула:

— Ти чого?! Боляче ж!

— Вибач, сама не знаю, що зі мною. Мені здалося, ти падаєш, — мовила Інга, відчуваючи, що страх минув.

За п’ять хвилин Іра вже стояла на самому краю лісу і чекала своїх, які мали б спуститися не раніше, ніж за п’ятнадцять-двадцять хвилин.

— Куди ти? — запитала Іра у подруги, яка зібралася повернутися.

— Щось мені наш Гуфічок не подобається. Надто вже він спокійний і умиротворений. Треба поглянути, що він там задумав.

— Гадаєш, знову Космотумен дався чути? — висловила припущення Іра.

— Запитаю у Громовиці. Якщо Вікторія Михайлівна мене шукатиме, скажи, що я пішла до туалету.

Інга стрімко злетіла у навислі над землею хмари і помчала на спалахи блискавиць.

Денна Громовиця походжала хмарами так само заклопотано, як і раніше, але гостю зауважила одразу.

— Давно не бачилися, — усміхнулася Громовиця. — Ти як тут опинилася?

— Екскурсія, — коротко пояснила дівчинка. — Слухай, Громовице, а де подівся Космотумен, коли ми розгромили його штурмові загони біля Воріт Підземного Вогню?

— Утік, — просто сказала Громовиця.

— Але ж крізь фронт без свого війська він ніяк не міг прорватися.

— Не міг, тому й рушив до Антарктиди… А ти не боїшся, що тебе помітять? — раптом спитала Громовиця. — Літати вдень дуже ризиковано. Тут стільки цікавих очей.

— А я обережна… — Та не встигла Інга вимовити ці слова, як повітря здригнулося від несподіваного гуркоту, яскравий спалах пронизав стрілою сіру хвилю дощу і не зникав понад секунду. — Що це?

— Не знаю, — стривожилася Громовиця. — Схоже на метеорит.

Тим часом у повітрі засмерділо. Інга пірнула у хмари слідом за Громовицею і побачила дуже дивну картину: вогняний слід поступово танув, ніби гаснучи, а у місці, де спалах черкнув по землі, стояв Гуфі!

— А він тут як опинився? — не знати чому Інга злякалася і через це страшенно розгнівалася. — Я ж п’ять хвилин тому бачила, як він спускався попереду Вікторії Михайлівни!

— Мабуть, повернувся або хтось тобі очі відвів, — мовила Денна Громовиця.

— А це як?

— Просто. Послав замість нього фантома.

— Хто? Кому це потрібно?

— Є тут любителі.

— А що він тут робить під час грози? — Інга дивилася вниз крізь невеличкий розрив у хмарах, упізнаючи місце. Гуфі стояв там, де вона транспортувала Іру, щоб не потрапити на очі цікавим. Чесно кажучи, місце і справді було трохи моторошним, якщо ти не вмієш літати: крутизна просто-таки жахала. До вершини звідси було далеченько.

— Приймає гостей, — похмура Громовиця про щось міркувала. — Гарний сюрприз, нічого не скажеш. То був десантний корабель з великої Космотуменової армади. На таких прилітають суперагенти, вишколені, натреновані і тому дуже небезпечні.

— Гірші за тих, що я відстрілювала?

— Гірші, причому набагато. Вони так просто з окупованого тіла не вилізуть. Тут потрібні інші методи впливу.

— Десантний корабель? Я чогось, напевно, не розумію, — похитала головою дівчинка. — А як він прорвався крізь озоновий фронт?

— Це не проблема, якщо метеор великий за розміром. Передові загони стратосферників спалюють їх високотемпературним вогнем, але вони не встигають знищити десантний корабель, якщо швидкість його сягає понад ЗО кілометрів за секунду, а маса перевищує 200–300 грамів, — пояснила Громовиця.

— Ти хочеш сказати, що ці суперагенти проникають в тил, і їх тут ніхто не відловлює?

— Намагаються зловити. Для цього створено спеціальні загони — патрульні Неба. От тільки діють вони не надто ефективно.

— Чому?

— А тому, що на поверхні землі дуже кепсько почуваються — забагато лихої енергії.

— І їх можна побачити? — спитала Інга.

— Іноді можна, — сказала Денна Громовиця. — Вони допомагають людям уникнути біди. Так от, коли хтось із Космотуменових суперагентів зумів у людину вселитися, то патрульні вже нічим не допоможуть. І це саме той випадок. Схоже, хлопчисько недарма тут лишився, він знав напевне, що десантний корабель прилетить саме сюди.

— Я зможу знищити їх своїм луком?

— У тому то й біда, що не зможеш, — зітхнула Денна Громовиця.

— А що ж тоді робити?

— Скажу, якщо ти візьмешся за цю невдячну роботу.

— Ти сьогодні говориш якось дуже загадково, — розхвилювалася Інга. — То є зброя проти них чи ні?

— Звісна річ, але, на жаль, стріл я тобі не зможу дати. Мої стріли годяться тільки для пересічних примар, а для спеціально навчених головорізів вони не страшніші за голки. Тут потрібні зовсім інші стріли.

— Які? Де їх узяти? Думай швидше, бо Гуфі вже, напевно, хліб-сіль своїм новим окупантам підніс.

— Не поспішай. Зараз поспіх уже не має значення. Тож якщо ти готова, я тебе заведу в потрібне місце, — пообіцяла Громовиця.

— Я готова. Показуй дорогу, — рішуче мовила Інга, і Громовиця полетіла на південний схід.