Лук Нічної Громовиці

Розділ 12 Повернення стріли

Була вже шоста, коли Інга врешті-решт поступилася подружці і вони пішли до Кріля, щоб спробувати повернути стрілу мирним шляхом. Інга, звісно ж, мало вірила у мирне вирішення справи, але Іру жахала сама думка про те, що стрілу можна викрасти.

Їм відкрила Крілева мама. Вона працювала у будинку культури і, можливо, тому частенько висловлювала надзвичайно різкі судження.

— Добрий день, Галино Тарасівно, — привіталася Інга. — Ви не могли б нам віддати стрілу, яку ваш Миколка у нас поцупив.

— Що?! — невдоволено звела брови Галина Тарасівна. — Миколка у вас щось поцупив? Чи ви марите, дівчатка? Як ви можете звинувачувати у злодійстві мого сина?!

— Ми не звинувачуємо, ми просто хочемо, щоб ви стрілу повернули, тільки й усього, — здвигнула плечима Інга.

— Ні, це просто нечуване нахабство! Миколо!.. — гукнула Галина Тарасівна синочка, який, на превеликий жаль, був уже вдома.

— Що таке, мамо?

— Тут прийшли якісь дівчиська і кажуть, що ти у них вкрав якусь там стрілу.

— Стрілу? Яку ще стрілу? — розвів руками Гуфі. — Вибач їм, мамо. Дівчатка, певно, перегрілися на сонечку.

— Слухай-но, брехуне, якщо ти зараз не віддаси стрілу, то може повторитися давня історія, — Інга ледве тамувала гнів.

— Це ти мені погрожуєш чи як? — гидко посміхався Гуфі.

— Ідіть звідси, дівчатка. Ідіть, — махнула руками Галина Тарасівна, немов відганяючи гусей чи курей. — Я сьогодні не маю настрою вислуховувати ваші недоладні жарти.

— Злодії ніколи не мають настрою, — сказала Інга і потягла Іру геть.

— Що ти сказала?! — верескнула Крілева мама. — Ти мене злодійкою обізвала?..

Потічок слів з вуст розлюченої Гуфіної мамці раптом перетворився на потужний селевий потік, що руйнував усе на своєму шляху. Де вже тут було вставити хоч слово, тож Інга скорилася сліпій стихії і пішла геть. Вони з Ірою ще довго чули обурені вигуки та погрозливі обіцянки, багато чого дізналися про свої негативні риси і риси своїх батьків.

— Бачиш, мирним шляхом ми нічого не досягнемо, — зітхнула Інга, яка вже не мала того запалу, що спонукав її лізти в чужу квартиру.

— Бачу, — і собі зітхнула Іра. — От тільки лізти все одно не раджу. Надто вже це ризиковано. Та я вмру від страху!

— Гаразд, я це зроблю, ти й не дізнаєшся.

— А що, як тебе мама Гуфіна зловить? Та вона ж міліцію викличе!

— Що ти пропонуєш? Нам міліцію кликати? А чим ми можемо довести, що стріла крадена?

— Інго, пообіцяй мені, що ти не підеш на таку авантюру, — попросила Іра подружку. — Я не переживу, якщо тебе до в’язниці відправлять.

— Та добре, сидітиму каменем, — пообіцяла Інга цілком щиро, бо від Іриних слів усю її і так не надто велику рішучість мов корова язиком злизала. — Ходімо краще додому.

По дорозі Іру несподівано перехопила її тітка Віра, яка тільки вчора повернулася з Іспанії, тож Інзі довелося йти додому самій, несучи тягар сумнівів і печалі на своїх тендітних плечах. Щоб хоч якось підсолодити свої гіркі думки, Інга зазирнула до крамнички, щоб купити морозива, і несподівано зустріла там Інару Фархадівну.

— Добрий день, — автоматично привіталася Інга, забувши, що сьогодні вже бачила вчительку.

— Добрий день, Інго, — засяяла Інара Фархадівна своїми полиновими, такими не звичними для уродженки Середньої Азії очима.

— Як ви?

— Нормально.

— Ви вже знаєте, хто це був? — Інга вийшла з крамнички разом з учителькою, забувши в одну мить про морозиво.

— Кріль. Тільки він у цьому ніколи не зізнається.

— А ви… нічого не відчули перед ударом? — зважилася нарешті спитати Інга.

— А що я мала відчути?

— Ну, присутність якоїсь сили чи що.

— Дивно, що ти про це питаєш, — замислилась Інара Фархадівна.

— Чому дивно?

— Дивно, що я була такою сліпою досі.

Інга не могла зрозуміти, до чого ж хилить вчителька, але її усмішка засвідчувала знання якоїсь дуже важливої таємниці.

— Розкажи, що саме ти бачила, — попросила Інара Фархадівна, сідаючи на лавочку в ріденькій тіні травневого ясена.

— Ви не повірите, — завагалася дівчинка.

— Повірю, можеш не сумніватися. Що ж то було: блискавки, примарні тіні?

— І тіні, і блискавки… То ви про це знаєте?

— Звісно. Я навіть чекала цього.

— Чекали?

— Чекала, бо то була своєрідна ініціація стихіями природи.

— Як це?

— А так. Чотири стихії — чотири види страху. Повітря і вода мене випробовували раніше: я вже якось труїлася чадним газом і потопала в річці. Іспит стихією землі теж пройшла. Лишився тільки вогонь.

— А при чому тоді тут Гуфі? І хто вас врятував?

— Агенти СЛНВ — Служби Ліквідації Незапланованих Випадковостей.

— Що, і така є? — не могла повірити Інга, яка вже й так дізналася за останні кілька тижнів про цілу купу дивовижних речей.

— Ти собі навіть не уявляєш, які ще є, — усміхнулася Інара Фархадівна. — Є також Служба Допомоги Справедливим Людям.

— І чим вона займається?

— Допомагає таким їжачкам, як ти.

— А чому це я — їжачок?

— Бо колюча буваєш.

— А ви з Узбекистану родом? — несподівано для себе запитала Інга.

— Ні, я народилася в Таджикистані.

— Пробачте, але я думала, що це десь поряд.

— Правильно думала. Кордон з Узбекистаном у нас такий звивистий, що легко й поплутати.

— А як буде по-таджицьки «їжачок»?

— Хорпуштак.

— Навчите мене по-вашому рахувати?

— Запросто. Слухай уважно і запам’ятовуй: як, ду, сей, чор, панч, шашт, хафт, хашт, но, да…

— Панч — це п’ять?

— Так…

— А по-узбецьки ви теж вмієте рахувати?

— До десяти вмію. Тільки запам’ятати буде важче, узбецькі слова на українські зовсім не схожі. Бер — це один, екі — два, уч — три…

Інга все розпитувала і розпитувала. За півгодини вона вже знала, що плутати Узбекистан з Таджикистаном — то все одно, що Індію з Китаєм. Вона дізналася багато чого про дитинство Інари Фархадівни, про те, як вони познайомилися з Артемом Денисовичем, як Інара Фархадівна вчила українську мову і багато іншого. Та найбільше Інзі сподобалося те, що вчителька теж бачить якихось незвичайних істот.

— І давно ви можете бачити тих дивних істот?

— З дитинства. Пригадую, коли я ще навіть до школи не ходила, побачила одного разу дивну сяючу істоту, що стояла у дверях і простягала до мене руки. Батьки її не помічали.

— Ви дуже злякалися?

— Як не дивно, зовсім ні. Може тому, що була малою.

— А до вас приходили з Департаменту Весняних Ароматів?

— Ні, — зітхнула Інара Фархадівна, тож Інга подумала, що вчителька не почувається щасливою.

— Ще прийдуть.

— Чекатиму.

— Ну, то я піду. До побачення, — мовила знехотя Інга, згадавши раптом про стрілу.

— Заходь у гості при нагоді, — запропонувала вчителька, але Інзі було трохи ніяково прийняти це запрошення — не хотілося набридати.

— Дякую. Матиму на увазі.

Розмова з Інарою Фархадівною додала Інзі бадьорості, але хіба це допоможе вирішити проблему викраденої стріли?

Інга спробувала лягти спати о десятій, та навіщо себе дурити, якщо спати не можеш? Сівши на підвіконня, вона дивилася на сірі купчасті хмари, що у темряві здавалися грозовими. Ех, якби у неї був плащ-невидимка чи хоча б шапка-невидимка… Стоп, а яка різниця між плащем і шапкою? Хіба шапка робить невидимою тільки голову? Дурниця якась. І звідки тільки такі думки з’являються?

— Киш звідси! Розліталися тут… — чийсь дуже знайомий голос пролунав так близько, що від несподіванки Інга аж здригнулася.

— Майстре Хмарнику, то ви?

— Я. А хто ж іще? — озвався майстер, що сидів у великому хмарному кошику, підвішеному, здавалося, просто до неба на довгому сірому мотузку. — Я оце зайшов, щоб плутаників порозганяти. Ач, поналітало їх сюди…

— Плутаники? Але ж я нікого не бачила!

— Окуляри вдягни, то й побачиш, — порадив несподіваний гість. — Щось ти зажурена. Знайшла тих твоїх викрадачів?

— Знайшла, але толку мало. Гуфі стрілу у своїй квартирі тримає. Я не знаю, де саме. Надумала було у вікно до нього лізти, але якось неприємно, бо стану ніби злодійкою.

— Ну, тепер зрозуміло, чому плутаники позліталися… Та візьми, кажу ж тобі, окуляри!

Інга вдягла окуляри і раптом побачила цілу зграю різнокольорових прояв, трохи схожих на восьминогів. Диво дивнеє, але в окулярах Інга почала чути і їхні веселі вигуки.

— То це вони мені думок химерних понаганяли? — спитала Інга.

— Вони, шибеники, — підтвердив майстер Хмарник. — Залазь до мого кошика, полетимо стрілу з полону визволяти.

Інгу не треба було просити двічі. Дівчинка спритно видерлася на хмарну конструкцію, і вони повільно попливли над будинками, зовсім не видимі знизу.

— Де той твій Гуфі живе? — спитав майстер Хмарник.

— Ось цей дім. Четвертий поверх, південний бік, — показала Інга. — У них чотирикімнатна квартира.

Хмарний кошик завис над Гуфіною лоджією. Майстер Хмарник дмухнув зі своєї люльки на лоджію п’ятого поверху, відгороджуючи себе та Інгу від випадкових поглядів мешканців квартири на п’ятому поверсі.

— Зараз ми все владнаємо, — весело пообіцяв старий майстер і натоптав люльку чимось дуже незвичним, бо воно майже не пахло. — Коксагизове листя і дрібка кори з гевеї.

Інга зачудовано стежила за рухами Хмарника, який випустив зі своєї люльки довгу-предовгу хмаринку, що, немов змія, поповзла крізь щілину у кватирці, прослизнула під фіранкою і зникла у темряві неосвітленої кімнати.

— Дивись сюди, — Хмарник торкнувся Інжиної руки і показав на дзеркальце у лівій руці. — То мій винахід, називається хмаросвітловод.

Дівчинка довго придивлялася, бо у напівтемряві важко було розібрати всі деталі, доки нарешті побачила внутрішній простір однієї з кімнат Гуфіної квартири. Хмаринка обережно рухалася вперед, немовби знаючи, де саме лежить стріла. Проте у квартирі ще не всі спали. У сусідній кімнаті працював телевізор, і перед ним куняли у м’яких кріслах Галина Тарасівна та її синочок. Хмаринка непомітно прослизнула повз них далі і поповзла вгору по стіні. Інзі здалося, що зараз увесь кришталь і фарфор, виставлений у стінці, задзвенить, як пожежна сигналізація, але хмарка рухалася бездоганно. Серед кришталевих вазочок і келихів стрілу важко помітити, та тільки не для хмаринки. Ось вона огорнула собою петлі дверцят і відчинила їх без найменшого шуму, потім обережно потяглася до стріли…

Несподівано в кімнаті з телевізором скрипнуло крісло, і за мить пролунали кроки. Стривожений Гуфі увімкнув світло і зайшов до кімнати, уважно роззираючись довкола, проте хмаринка встигла зачаїтися, просочившись у найдрібніші щілини. Гуфі невдоволено скривився, зауваживши відчинені дверцята, і гукнув:

— Мамо, ти хочеш, щоб я у темряві лоба розбив?

— Що, синку? — стрепенулася зі сну Галина Тарасівна. — Ти щось казав?

— Дверцята стінки зачиняти треба, — буркнув Гуфі і пішов до своєї кімнати.

Хмарка за п’ять хвилин повторила спробу дістати стрілу. На щастя, цього разу їй це вдалося без перешкод. І хоч Інга була у повній безпеці, вона хвилювалася так, ніби сама скрадалася Гуфіною квартирою. Серце калатало несамовито, немовби вона щойно пробігла стометрівку.

— Ось так, — мовив Хмарник, тримаючи стрілу в руках.

Кошик піднімався угору. Інга була щаслива. Ідея залізти до чужої квартири тепер видавалась їй просто божевільною.

— Приїхали, — усміхнувся майстер Хмарник до Інги, коли кошик м’яко вдарився об кут хати, а потім зачепився за сливове гілляччя.

— Це просто диво якесь! — ще й досі не могла повірити Інга в чудесне повернення стріли.

— Диво буде, коли ти Космотуменового суперагента тією стрілою знешкодиш… Обережно, не розбуди своїх. Ну, бувай. Забігай у гості!

Інга тихенько залізла до кімнати і зачинила за собою вікно.