Лук Нічної Громовиці

Розділ 16 Конференція

Цього дня з села приїхав Інжин дідусь, тож переповнена враженнями онука цілу годину переповідала йому події останнього шкільного тижня. Про польоти і спілкування з істотами, які решті людям здавалися б казковими, Інга, звісно ж, промовчала.

— Я Галину добре знаю, — усміхнувся дідусь у сиві вуса. — Її батьки колись по сусідству з нами в селі хату мали. Бачила б ти, що вона в садку виробляла. Отака гілочка тонесенька, як твій палець, а та ненза сидить на ній і гойдається. Що вже на неї кричали і в хаті зачиняли, а вона, бісеня таке, горищем вилізе і далі давай по деревах скакати.

— Видно, енергії від народження Бог забагато дав, — і собі посміхнулася бабуся.

— Краще б вона ту енергію не на лайки, а на свого синочка невихованого спрямувала, а то росте одоробло… Ото комусь радість буде, — скрушно похитав головою дідусь.

— Бачили б ви, як вона завелася, коли Артем Денисович розповів про Миколчині витрати в Карпатах, — весело мовила Інга. — Я думала, що директора блискавкою вдарить.

— Та хлопець тому такий, що вона його змалечку била, як Сидорову козу.

— Правда, — підтвердила бабуся. — Вона йому памороки прибила.

— Справді? — перепитала вражена Інга, якій на мить стало шкода свого ворога.

— Співчувати йому не треба. Якщо у цьому світі когось б’ють, то він це заробив. — Дідусів присуд був жорстким.

— Ти, діду, тут неправий, — сказала бабуся. — Як же не співчувати, коли людині погано?

— Ага, на таких м’якотілих всі і їздять, — не здавався дідусь.

— Та не бійтеся ви за моє виховання, — засміялася Інга, чудово розуміючи причину незгоди.

— Легко сказати: «Не бійтеся». А от прилетять твої тато і мама з Ліберії, то вони за голову візьмуться.

— Головне, щоб їм першою на дорозі Марія Іванівна не трапилася. А то й справді можуть знепритомніти! — реготала Інга, від чого серйозні обличчя бабусі й дідуся теж освітила усмішка.

Увечері Інга довго не могла заснути, знову і знову прокручуючи події бурхливого дня. Вона згадувала сон, що наснився минулої ночі. Отримана уві сні інформація була якоюсь аж надто дивною.

Щоразу перед Інгою відкривалися якісь нові й нові частини величезного казкового світу, що існує поряд зі світом звичним, у якому живуть усі люди, навіть не підозрюючи, що диво зовсім поруч. Інга в загальних рисах уже розуміла будову цього казкового світу, але деякі питання ще залишалися нез’ясованими. Хоча білі плями на карті світу дивовиж дівчинку хвилювали не так сильно, як нещодавній снобачний сеанс. Особливо її бентежила часова неузгодженість. От що, наприклад, означає фраза: «Гуфі… вчора звільниться від непроханого квартиранта за допомогою своїх ворогів і тому перебуває у дуже поганому настрої»?

Інга ходила сама не своя, намагаючись усе для себе пояснити, але дедалі більше заплутувалася. Врешті-решт, зморившись, вона згадала про Нічну Громовицю. Якщо сон правдивий, то Громовиця зараз має бути на конференції. Тобто мала бути там позавчора. Чи ні? Зрештою, якщо конференція вже відбулася, то Громовиця їй про це розповість.

Інга ледве дочекалася ночі і знову вмостилась біля прочиненого вікна. Дівчинка планувала собі, що пахощі яблуневого цвіту розбудять таємничу силу, яка підніме її у повітря, але сьогодні відчуття щастя не було достатньо сильним, бо заважали тривожні думки. Тож тепер їй не лишалося нічого іншого, як скористатися подарунком від Департаменту Весняних Ароматів.

Громовицю Інга знайшла цього разу аж над Шотландією.

— Привіт, я маю тебе про щось запитати, — сказала Інга.

— Зараз, я тільки коней відпущу, — кивнула Громовиця. — А ти не проти, якщо ми полетимо на конференцію, присвячену питанням використання грозової енергії з лікувальною метою? Я, до речі, маю там зробити доповідь.

— Справді? Я тільки «за»! Але дикторка снобачення сказала, що конференція відбудеться позавчора. Як це розуміти?

— Летимо, дорогою поясню.

Громовиця шугонула вгору, підхопивши свою гостю, і помчала на південний схід. Виявляється, сновини застосовують не зовсім зручний для людей відлік часу через те, що події у світі людей відбуваються на кілька днів пізніше, ніж у світі снів. От і виходить така нісенітниця. Ведучі сновин уже знають, чим завершилася конференція, а от у світі людей все тільки починається. Ще Громовиця пояснила про циклони, хоча Інга так і не второпала усього до кінця. Що й казати, для осмислення нової інформації потрібен час.

Конференція проходила аж на Суматрі, тож летіти туди довелося блискавковим тунелем, вхід до якого відкривався над Фарерськими островами. Слід сказати, що така подорож заощаджує дуже багато часу, бо блискавковий тунель здатний миттєво переміщувати людину у просторі.

Хмарний амфітеатр, де відбувалась конференція, був просто величезним, але завдяки повітряним лінзам і підсилювачам звуку всі присутні могли чути і бачити доповідачів ідеально. Інзі на вході причепили хмарний бейджик з написом «Почесний гість» і провели на горішню сходинку амфітеатру, оскільки тут були найкращі місця.

Нічна Громовиця доповідала першою. Інга мало що зрозуміла з почутого, але дещо все ж запам’ятала. Після Громовиці виступали інші науковці і практики: Вихователі кульових блискавок, Розпорядник Горобиної Ночі, Гуркіт Океанського Прибою, начальник бригади обслуговування електричної машини Землі, майстер Фульгуритор і ще кілька ну вже зовсім не зрозумілих для Інги вчених.

— Ні, я зараз просто лусну від усього почутого, — сказала Інга. — Напевно, я повернуся додому.

— Я з тобою, — сказала Громовиця. — Допоможу розібратися. Це важливо. Отже, згадай доповідь начальника бригади обслуговування. Він казав, що люди є елементами електричної машини Землі, а Вихователі кульових блискавок розповідали, чому люди часто гинуть при зустрічі з їхніми вихованцями.

— Ну, це я запам’ятала: людина боїться блискавки, а кульові блискавки винищують страх. І якщо в людині страху забагато, вона може загинути.

— Добре, а на скільки часу можна зупинити серце без шкоди для людини?

— Максимальний час для переляканої людини — тридцять секунд, а для сміливої — хоч тиждень, хоч два.

— А в зоні какоциклону?

— Так само тридцять секунд, бо це мінімальний час, — впевнено відповіла дівчинка.

— Ти доповідь професора з ГСЩ уважно слухала? — запитала Громовиця.

— Я взагалі не слухала, бо він тільки цифри зачитував.

— Даремно, — похитала головою Громовиця. — Він дуже важливі речі казав. Розповідав про взаємозв’язок між ступенем щасливості та рівнем грозової енергії, а ще давав характеристику десантним кораблям Космотуменової армії. Тебе це мало б зацікавити.

— Пробач, я від снобачення не відійшла, а тут ще ця конференція…

— Гаразд, я тобі зараз усе запишу, а ти обов’язково прочитай потім.

Громовиця дістала зі свого польового планшета аркуш паперу і провела по ньому поглядом, від якого на папері почали проявлятися рівненькі рядочки літер і цифр.

— Не загуби, бо це дуже важливо.

— Громовице, у мене ще одне запитання до тебе. Там доповідав дуже цікавий майстер, забула його ім’я…

— Фульгуритор?

— Фульгуритор. Він чим займається?

— То наш дуже відомий художник. Він виплавляє громові стріли — фульгурити.

— А що це таке?

— Коли блискавка б’є у пісок, то він може сплавитися, утворюючи громову стрілу, — пояснила Громовиця. — Люди іноді знаходять їх.

— От би поглянути, — зітхнула Інга.

— Ще матимеш нагоду, бо Космотуменів десантний корабель можна знищити лише громовою стрілою.

— Ага, спробуй знайти того вашого художника…

— Як буде потреба, то знайдеш. Ну все, мені час, — усміхнулася Громовиця, відпускаючи Інгу. Вони щойно вийшли з блискавкового тунелю. — Бувай!

— До зустрічі!

Інга склала папірець учетверо, запхнула його до кишені і помчала додому. Чесно кажучи, їй страшенно хотілося спати. Де вже тут було думати про Громовицині записи?