Лук Нічної Громовиці

Розділ 7 Кіножурнал

Що не кажіть, а травень таки найкращий місяць у році. Він хоч і бідний на вітаміни, проте дуже багатий на невимовно прекрасні весняні дні. У травні панує якась особлива атмосфера казковості й окриленості, і думки про вічність і безмежжя сповнені романтики та мрій.

У понеділок Інга хоч і зустрілася з колишніми членами команди Гуфі, але всі без винятку хлопці намагалися уникати її прямих поглядів. Лише горе-ватажок наважувався дивитися на неї, не приховуючи своєї люті. Єхидства вже не було. Ніхто з колишніх дотепників не вправлявся у побудові образливих словесних конструкцій, ніхто не намагався зачепити, штовхнути, смикнути за волосся. Інга, звісно ж, відчувала оте невидиме напруження, що позбавляло хлопчаків відчуття тріумфу і боляче било по неправильно сформованому почуттю власної гідності, але не надавала цьому особливого значення, бо була щаслива. Травневі клопоти забирали стільки часу і сили, що думати про якогось дурня було б непрощенною витратою енергії.

Після шостого уроку Інгу перестрів у коридорі вчитель історії Артем Денисович.

— Ти не могла б сьогодні лишитися на півгодини?

— А що таке?

— Ми тут з восьмим «В» хочемо сюжет для кіножурналу знімати. То я оце артистів по школі збираю.

— Кіножурнал? Це як «Єралаш»?

— Ну, щось таке. То ти залишишся?

— І яку ж ви мені роль запропонуєте?

— На місці розберемося.

— Гаразд, — погодилася Інга і пішла за Артемом Денисовичем.

У восьмому «В» гамір стояв неймовірний, хоча зібралося там лише восьмеро учнів.

— Хвилинку уваги! — перекрикнув галасунів Артем Денисович. — Знімаємо «Кастинг»! Слова всі пам’ятаєте?.. От і добре.

— А в що ми одягнемося? — подала голос Марта Хархан. — Не пасує у шкільній формі вчителів зображати.

— Василю, — звернувся Артем Денисович до одного з восьмикласників, — побіжи до Нонни Тадеївни. Скажи, що ми зараз прийдемо, хай підшукає якісь костюми.

Василько Ткач, жвавий балакучий хлопчисько, побіг до педагога-організатора, а знімальна група якось несподівано притихла. Правда, тиша ця тривала щонайбільше секунду, бо у когось задзвонив мобільник. Артем Денисович невдоволено поморщився.

— Скільки разів вам пояснювати, що мобільний зв’язок страшніший за атомну бомбу? То ж ультракороткі хвилі! І взагалі, коли будемо знімати, я б вас попросив мобілки вимкнути.

— Дівчата! — підтримала історика Таня Мостова. — Будьте серйозні!

Інга знала всіх восьмикласників, але з жодним не товаришувала близько, тому спостерігала за підготовкою ніби збоку. Сценку, яку збиралися фільмувати, вже ставили на шкільній сцені у лютому, але залою вештались неприкаяні глядачі-випускники і це розмивало сприйняття. Інгу запросили замінити дівчинку, що мала зображати вчительку математики. Суть була доволі простою: «крутий» учень відбирає собі з шкільних учителів тих, котрі даватимуть йому приватні уроки; учителі хвилюються, кожен придумав рекламні слогани для свого предмета, і всі бояться, — раптом не пройдуть відбору.

Артем Денисович дав Інзі зім’ятий і списаний ручкою аркуш зі словами вчительки математики. Дівчинка швиденько пробігла очима текст і за хвилину була готова не те що зніматися, а навіть грати у театрі перед великим скупченням народу.

За хвилину повернувся Василько у супроводі Нонни Тадеївни. Учителі кілька хвилин про щось перемовлялися, — радилися, у які ж костюми одягнути артистів, а потім уся компанія посунула на другий поверх до кабінету Нонни Тадеївни. Там учителька організувала щось на зразок костюмерки, де можна було знайти перуки і бороди, бальні сукні і лицарські обладунки, капелюхи і ще бозна-що.

За півгодини компанія вже знову піднімалася на третій поверх, одягнута й зачесана як треба. Хлопці з намальованими вусами і бородами мали дуже ефектний вигляд. Не менш ефектно виглядали й «учительки»: окуляри, спідниці до щиколоток, пишні нагрудні банти і піджаки в клітинку. Інзі дістався саме такий піджак у клітинку та окуляри без скелець. Нонна Тадеївна витворила їй на голові неймовірну зачіску у вигляді стріхи, що не могло не поліпшити її і так гарного настрою.

Нарешті зйомки розпочалися. Та коли після третього дубля Артем Денисович не витримав і почав показувати кожному артистові його рухи, міміку й озвучувати текст, Нонна Тадеївна взяла камеру до своїх рук.

Інга, спостерігаючи процес творення шкільного кіножурналу, забула про голод і час. Її ж черга вийти на імпровізований знімальний майданчик настала близько п’ятої години.

— А чи відомо тобі, Степанку… пробач, Стіві, що якби не було на світі математики, то ніхто б не знав, скільки у нього грошей? — вимовила потрібну фразу Інга з напускною серйозністю, чим дуже потішила Артема Денисовича, бо цю сцену відзняли без дублів. — Адже саме завдяки математиці мільйонер знає, що він мільйонер, і чорною заздрістю заздрить мільярдерові.

Андрій Турівець, який зображав «крутого» учня, завмер із роззявленим ротом і наказав секретарці записати математику до власного розкладу, пообіцявши по сто доларів за кожен урок.

Незчулися, як настала сьома. Матеріалу для монтування сюжету цілком вистачало, тож Артем Денисович почувався дуже задоволеним, хоча вигляд мав утомлений. Він планував ще до останнього дзвоника організувати у школі прем’єрний показ і попросив усіх присутніх артистів поміркувати, як би краще назвати той шкільний кіножурнал. Але всі вже потомилися, і жодна із запропонованих назв не годилася, бо це були бліді подоби «Єралашу» — бракувало колориту, самобутності й оригінальності.

Зрозумівши, що година вже пізня, усі мерщій розбіглися по домівках, бо знали, що напевне отримають прочухана.

Інжина бабуся була схвильована.

— І де ж це ти досі була, дитино моя?

— У школі.

— У школі? Чи ж ви там дискотеку робили?

— Та ні. Ми кіножурнал знімали.

— Хто це «ми»?

— Артем Денисович, Нонна Тадеївна і восьмикласники.

— А ти як до восьмикласників прибилася?

— Артем Денисович попросив. Там у них одна артистка захворіла, то я її заміняла.

— Господи, ти ж голоднісінька зранку пішла! Я вже всіх твоїх знайомих обдзвонила!

— Бабусю, не треба так хвилюватися. Ми ж дорослі люди.

— І коли те кіно буде?

— А що, кортить подивитися?

— Аякже, — усміхнулася бабуся, тож Інга зрозуміла, що хвилювання і тривога вже позаду.

— Артем Денисович казав, що монтуватимуть кілька днів. Вечорами… Ага, до речі, у нас проблема з назвою.

— Шалапути, вітрогони, пустуни. Якої ще назви вам треба? — засміялася бабуся.

— Назва — супер, — належно оцінила Інга бабусину пропозицію, їй і на думку не спала така блискуча ідея. — Завтра ж перекажу Артемові Денисовичу, що він шалапутвітрогінпустун.

З уроками Інга впоралася швидко і вже за півгодини могла зайнятися своїми справами. Телефонувала Іра, налякана, як завжди, кінцем навчального року, тож Інзі довелося добру чверть години заспокоювати подружку. А потім телефонував Артем Денисович і хвилин п’ять вибачався перед бабусею за затримку через зйомку кіножурналу.

Наступний день почався з несподіванки: до Інги підійшов хтось із восьмикласників і передав диск зі змонтованим сюжетом кіножурналу, у якому та вчора знімалася. Її трохи здивувало, що ця людина ніяк з тими зйомками не була пов’язана, проте у своїй школі таким речам дивуватися не доводилося.

Уроки минули без особливих неприємностей. Навіть Марія Іванівна не чіпала Інгу сьогодні, хоча дівчинка відчувала, що таке бажання у вчительки не зникло навіть після серйозної розмови з Миколою Григоровичем. Інга знала про ту розмову, бо Сашко Бортняк ошивався біля директорового кабінету з наміром випробувати свою новітню, як він казав, систему підслуховування, що складалася з безвухої тонкостінної фарфорової чашки та приклеєного до її дна клаптика цупкого паперу. Микола Григорович просив Марію Іванівну не чіпати Інгу без причини, ставитися до неї, як до решти учнів класу. Марія Іванівна дуже обурювалася, але коли директор запропонував їй інший клас — 7-А, вона погодилася дати Інзі спокій. Бо ж у сьомий «А» нікому з учителів іти не хотілося — то була тільки марна трата часу і здоров’я. Тому пропозицію Миколи Григоровича помінятися класами з Григорієм Герасимовичем, другим шкільним географом, Марія Іванівна чемно відхилила, пообіцявши ставитися до Інги не так упереджено.

На сьомому уроці Вікторія Михайлівна проводила виховну годину.

— Цієї суботи, діти, ми їдемо у Карпати, — сказала класна керівничка. — Якщо хтось хоче записатися, то завтра останній термін. І маєте здати ще по двадцять гривень.

Гамір, який зчинився у класі після цього повідомлення, не поступався пташиному базарові на кам’янистому острові біля полярного кола у переддень літнього сонцестояння.

— Я не поїду, — сумно мовила Іра, коли вони з Інгою поволі брели додому. — Я ж восени грошей не здавала, а зараз не назбираю стільки.

— Дурниці, — махнула рукою Інга. — Скільки у тебе є?

— Своїх — гривень двадцять. Ну, ще, може, дідо двадцять-тридцять підкине, але сто п’ятдесят я й до кінця світу не нашкрябаю.

— Отже, півсотні у нас буде майже гарантовано. Ще півсотні у мене є…

— Я у тебе не візьму! Ти ж на телескоп збираєш!

— Телескопів за п’ятдесят гривень не буває. Тому заспокойся. Лишається дістати ще п’ятдесят гривень.

— І де? Хіба що банк пограбуємо.

— Є краща ідея. Ми влаштуємо аукціон.

— А це як?

— У тебе старі журнали, книжечки дитячі є?

— Та знайдуться, а для чого? І що таке аукціон?

— А ти не знаєш?

— Та слово чула, але що воно таке, не цікавилася.

— На аукціоні продають давні або цінні речі. І купує той, хто назве найбільшу ціну.

— Ага, старі журнали — велика цінність! Не сміши мене, — раптом пожвавішала Іра, уявивши, як за її старі дитячі книжечки даватимуть щораз більшу ціну.

— «На всякий товар є покупець», — каже моя бабуся. А вона у мене дуже розумна жінка, — тоном старшої сестри мовила Інга. — Одне слово, робиш те, що я кажу, — і успіх гарантовано!

Дівчатка розійшлися біля Інжиних воріт.

Перебираючи підручники, Інга раптом згадала про диск із першим випуском «ШалапутівВітрогонівПустунів». Нічого не підозрюючи, вона увімкнула комп’ютер і переглянула запис. Бабусі на той час у хаті не було, тож Інга потім неабияк з цього раділа, бо якби бабуся побачила той запис, то дістала б інфаркт. Диск виявився посланням від Гуфі. Те, що питома вага лайки в цьому записі перевищувала кількість нормальних слів чи не втричі, було очікувано і цілком у дусі того недоумка. Для себе Інга ніяк не могла второпати мети цього послання. Хоча дурість завжди немотивована…

Інга важко зітхнула і витягнула диск. І як тільки вона могла подумати, що за один вечір змонтують матеріал, напишуть титри, підставлять музику і зробить усе решту? Злість клекотіла в душі так бурхливо, що першим бажанням було розтрощити дурнуватий подарунок, але за мить дівчинка передумала: відеоматеріал міг знадобитися згодом — як компромат. Тому Інга взяла маркер і написала на диску так: «Гуфічок. Шизофренія?».

Щойно Інга вимкнула комп’ютер, як задзвонив телефон.

— Привіт, Мерилін Мурло! — пролунав зі слухавки знайомий голос. — Ну що, кіно сподобалося? Ні? Гаразд, я ще краще зніму і в Інтернет закину. Може, ще й бабок зароблю. Хоча за тебе, дурепу, багато не дадуть.

— Алло, назвіть свою адресу, — миттєво відреагувала Інга. — Швидка зараз виїжджає. І скажіть, будь ласка, коефіцієнт твердості вашої філейної частини, а то нам нові шприци завезли, боїмося, щоб не зігнулися.

— Ідіотка! — лайнувся Гуфі у слухавку. — Ти ще поплачеш у мене!..

Почулися короткі гудки. Інга з почуттям добре виконаної роботи поклала слухавку.