Лук Нічної Громовиці

Розділ 11 Неспокійні дні

Понеділок — важкий день. Після Карпат усі страшенно потомилися, а тут ще останній тиждень навчального року. Здавалося б, жодних контрольних та самостійних вже не має бути, але хто не знає наших вчителів? Контрольні сипалися на учнів оберемками по дві-три на день, і це, що й казати, втомлювало неабияк.

Інга терпляче писала всі ті нескінченні завдання. Шматочок бурштину — подарунок Нічної Громовиці зі штормового Балтійського моря — весь цей час вона носила у кишені джинсів, щиро переконана, що саме він додає їй сили пережити фінішну шкільну лихоманку без втрат і нервових зривів.

Македонський, з яким Інга раніше зустрічалася вряди-годи, вітався з нею щодня. Після бійки з Гуфі це стало для нього своєрідним ритуалом. Щоразу, побачивши дівчинку, він усміхався і кидав нібито недбало: «Привіт, мала!». Не став винятком і цей понеділок, важкий, сповнений контрольних і самостійних, день. Інга зустріла десятикласника на сходах, і ритуальне дійство повторилося.

На великій перерві Інга мимоволі стала свідком дивної розмови між Гуфі й Македонським. Вона бігла на третій поверх до бібліотеки, а хлопці стояли на горішніх сходах. Гуфі щось говорив Сашкові. Слів було не розібрати, бо галас у коридорі стояв неймовірний. Інга спробувала потихеньку наблизитися до них, але на той час Гуфі вже встиг потиснути Сашкові руку і з дуже задоволеним виглядом відійти. Македонський стояв як укопаний з похмурим виразом обличчя. Могло здатися, що Гуфі сказав йому щось дуже неприємне. Інга раптом пригадала Хмарникові слова, що зараза поширюється через потиск руки, і в одну мить усе зрозуміла: Гуфі, точніше Космотуменів суперагент, який зараз керував усіма його вчинками і словами, вирішив заразити якоюсь гидотою Сашка Майданського. А замирення після бійки — чудова нагода це зробити.

— Гуфі що, миритися приходив? — Інга підійшла до десятикласника і прямо про це запитала.

— Приходив, — не дуже чемно відповів Македонський.

— Не варто говорити зі мною таким тоном. Я ж тобі нічого поганого не зробила.

— Пробач, — буркнув Сашко. — Мені зараз дуже погано…

— А хочеш шматок бурштину? — несподівано для самої себе запропонувала Інга, якій раптом здалося, що той смоляний камінчик дуже важливий і може зарадити несподіваній Сашковій проблемі.

— А ти, певно, маєш? — з недовірою перепитав Македонський.

— Маю. Ось. — Вона видобула з кишені джинсів камінь і простягнула Сашкові.

— Ні, ти серйозно? — Македонський виглядав спантеличеним до краю. — Ти можеш мені це дати?

— Можу, — знизала плечима Інга, помічаючи, що тінь якоїсь незрозумілої печалі у Сашкових очах поступається місцем радості.

— Ні, — затнувся Сашко. — Я не можу у тебе взяти цей камінь. Він надто дорогий. Тебе батьки сваритимуть.

— А я кажу, що ти візьмеш. Мої батьки навіть не здогадуються про існування його. Можеш мені повірити.

— Але звідки ти його взяла? — не міг надивуватися Македонський, тримаючи в руках шорсткий камінчик пивного кольору.

— Мені одна людина подарувала…

— Тоді я тим більше не можу взяти, — замотав головою Сашко, рішуче повертаючи камінь Інзі.

— Ти такий впертий, немов у травні народився, — зітхнула дівчинка. — А якщо я скажу, що ця людина звеліла той бурштин передати іншій людині за певних обставин?

— Ну… Ні, ти серйозно можеш мені його дати? — все ще не міг повірити Сашко, якого роздирала боротьба між спокусою взяти подарунок і страхом перед наслідками. — Він такий великий. З нього можна зробити два медальйони і ще залишиться. Дякую.

Сашко поклав бурштин до кишені як найбільшу цінність і пішов до свого класу з високо піднятою головою.

Інга не знала, чи той камінь щось змінить і чи допоможе Сашкові протистояти космічній заразі, тому кінця уроків чекала з нетерпінням.

Іра сьогодні була зайнята розмовами з іншими фанатками серіалів про чергову, якусь особливу серію улюбленого фільму-тягучки, тож Інзі довелося самій наглядати за Гуфі. А він і справді потребував пильного нагляду, бо на перервах знову взявся вербувати колишніх компаньйонів.

— Ти чого така задумана? — запитала Іра у подружки, коли вони разом поверталися додому.

— Гуфі знову свою банду збирає, — коротко пояснила Інга.

— А ти знову солдатів покличеш, і вони їм навтикають!

— Якби все було так просто, — зітхнула Інга. — Мені треба порадитися з Громовицями чи майстром Хмарником.

— Але ж сьогодні грози нема, — забідкалася Іра. — Як ти до них потрапиш?

— Яблунька допоможе, — загадково усміхнулася Інга і розповіла Ірі про Македонського.

— Але ж ти й дурна, що бурштин віддала, — похитала Іра головою. — Він йому навіщо?

— Не знаю, але бачила б ти його очі. То були очі щасливої людини.

— Як собі хочеш. Але дивися, щоб потім не шкодувала, — Іра винесла свій «присуд» і вже за мить говорила про щось інше.

У вівторок Інга зіткнулася з командою Гуфі ще до початку уроків. Хляпа, він же Толик Кузь, який раніше у компанії вирізнявся хіба що похмурістю і тупим поглядом, сьогодні почувався зіркою Орфеуму.

— Шо, коза? Доскакалася? — перестрів Інгу ще в коридорі на першому поверсі. — Тут тобі смерть.

— Сам коза, — мовила Інга байдуже і спробувала обминути несподівану ранкову перешкоду на шляху до свого класу, але «перешкода» схопила її за передпліччя і боляче стиснула.

— Нікуди ти не підеш, доки не скажеш чарівне слово…

— «Відчепись, козел?»

— Ну ти в натурі наглієш!.. — Хляпа так шарпонув Інгу за руку, що та ледь не впала, і навис над нею, притискаючи до стіни.

Інга розізлилася не на жарт. Вона не могла вдарити нападника рукою, тому вгатила коліном у живіт, від чого Хляпа зігнувся і замекав. Чекати, доки він отямиться, було не варто, — й Інга чкурнула до свого класу. За хвилину пролунав дзвінок, тож Артем Денисович погнав дев’ятикласників на урок, зірвавши Хляпі акцію помсти.

Проте на перерві Хляпа вже стояв під дверима 7-Б і чемно чекав, поки з класу піде Микола Григорович.

Інга не боялася Хляпи, але зв’язуватися з дурнем зайвий раз не хотілося, тому вона вийшла з класу разом із Миколою Григоровичем. Проте Хляпа знахабнів до того, що вхопив її за руку, незважаючи на присутність директора.

— Що таке, пане Кузь? — насупив брови Микола Григорович.

— Нічого, — злісно буркнув той, але Інжиної руки не випустив.

— Хочете поспілкуватися зі мною у мене в кабінеті? — Микола Григорович грізно навис над Хляпою, але той, хоч і був переляканий, не змінив нахабної поведінки: відпускаючи Інгу, він не стримався і дав їй стусана. — Ану ходи зі мною, поганцю!

Інга не могла оговтатися від несподіванки: Хляпа зважився вдарити її у присутності директора, а це означало, що його хвороба прогресує.

Удар не був надто сильним, але Інга неабияк розсердилася. Хіба ж це вона до Хляпи чіплялася, чи, може, сипала погрозами направо і наліво?

— Так тому придуркові і треба, — мовив хтось за Інжиною спиною.

Дівчинка обернулася і побачила Богеса. Цей рудий хлопчисько з 8-А у команді Гуфі був не на головних ролях, а тому всіляко намагався задобрити старших хлопців. Це саме він «виставляв» усій компанії у ніч прориву Космотуменових примар.

— Відколи це ти у нас порозумнішав? — Інга кинула на несподіваного доброзичливця оцінюючий погляд. — Взагалі-то негарно своїх колишніх товаришів зраджувати.

— А хто зраджує? — підвищив голос Андрійко-Богес. — Вони мене кинули! Вони мене завжди використовували!..

— Чого ж ти тоді з ними водився?

— Не буду я тобі нічого розказувати, — насупився Богес і відійшов до вікна.

В інший час Інга звернула б увагу на дещо перебільшену театральність цього жесту, але сьогодні вона схильна була повірити у щось добре, тож Богесові слова її зачепили.

— Добре, Богесе… — мовила вона примирливо, бо крім того бачила, що у вчорашньому братанні Богес-Копистинець участі не брав.

— Я — Андрій! — спалахнув Богес. — Взяли собі моду людей дурними кличками називати!

— Заради Бога! Які ми чутливі стали. А як два роки Богесом за тими недоумками бігав, то нічого?

Хлопчина раптом якось принишк і замовк. Інзі стало його шкода. А що як і справді у нього прокинулася самоповага?

— Добре, Андрію, я більше не буду, — пообіцяла Інга. — Хочеш, я тобі книжку цікаву дам почитати?

— А що маєш? — пожвавішав Богес. — Я астрономічні люблю.

— Зайдеш до мене після уроків, то виберемо, — сказала Інга, відчуваючи, що робить щось не так, хоча зовні все виглядало цілком умотивованим.

Богес і справді зайшов до Інги після четвертої. Він ахав і охав, побачивши бібліотеку її батьків. Потім сидів у кріслі й уважно вичитував щось із кількох книжок, запропонованих господинею. Інга почувалася незручно, тому побігла на кухню зробити чаю. Там саме чаклувала бабуся.

— Що за гості? — спитала вона в онуки.

— Богес… тобто Андрій Копистинець, — відповіла дівчинка.

— Це, може, той, з Миколової компанії, що тобі проходу не давав?

— Ага. Та тільки він змінився… Я так думаю. Книжками цікавиться.

— А раніше читав щось?

— Навряд. У їхній банді грамотних не шанували.

— Дивно, що він так одразу змінився, — задумливо мовила бабуся, помішуючи борщ.

— Бабусю, але ж ви самі мене вчили, що треба вірити людям, — сказала Інга, розтривожена сумнівами.

— Бачиш, і ти в його щирості сумніваєшся.

— Та просто пригадався той вечір, коли вони понапивалися. Бридке було видовисько, — зітхнула Інга і понесла чай до кімнати.

Богес і далі сидів у кріслі, але Інга зауважила, що завіса із нанизаних на жилку шматочків дерева, яка затуляла прохід до сусідньої кімнати, ледь помітно погойдується. «Людям треба довіряти», — ще раз подумки, немов закляття, повторила дівчинка, подаючи гостеві чашку.

— Дякую. А у тебе є щось про планети Сонячної системи? — спитав Богес, і дівчинці знову на мить здалося, що цікавість його не дуже щира.

— Пошукаємо, — пообіцяла Інга і полізла на крісло, щоб дістатися горішніх полиць.

Отримавши бажану книжку, Богес нарешті пішов додому. Інга, змучена сумнівами і внутрішньою боротьбою, підійшла до вікна. Рипнула хвіртка, і такий чемний досі Андрійко в одну мить змінився невпізнанно: він пожбурив книжку у кущ півонії і побіг вулицею геть. Здавалося, що лівою рукою він притримує щось заховане під сорочкою.

Інга вийшла з хати, підібрала книжку і замислилася. Чого ж він усе-таки приходив? І чи справді він порвав стосунки зі своїми друзяками? Ці два питання мучили однаково, хоча перше додавало більше тривоги. Повернувшись до кімнати, Інга насамперед перевірила, чи на місці Хмарникова стріла. Але вона зникла! Так от для чого Андрій напросився у гості, так от для чого корчив із себе героя, в душі якого прокинулася гідність! Ну стривай же, поганцю!

Інга вискочила з хати як ошпарена. Вона сіла на велосипед і вже за п’ять хвилин стукала у двері хати Копистинців. Відчинила Богесова матінка, пихата дамочка з бантом-метеликом у волоссі.

— Добрий день, — привіталася Інга. — Андрій вдома?

— Ні, він ще у школі.

— Уроки закінчуються за п’ять третя.

— Андрійко ходить на гурток юних натуралістів, — поважно мовила матуся, і в її голосі навіть тупак зміг би вловити нотки зневаги.

— А гурток художнього вишивання він уже кинув чи успішно закінчив?

— Що ти собі дозволяєш?! — підвищила голос господиня. — І куди тільки батьки дивляться?

— До побачення! — сказала Інга. — І передайте тому брехунові, хай до школи краще не з’являється.

— Що?! — Богесова мамця аж захлинулася від обурення. — Та я завтра до школи піду і все розповім твоєму класному керівникові!..

— Ага, розкажіть, нехай посміється.

Було зрозуміло, що Богес тусується зараз із давніми дружбанами і вихваляється своїм подвигом. В усьому цьому втішало тільки те, що стрілу не могли поламати. Хоча хто знає, до чого можуть додуматися ті придурки…

Інга змушена була повернутися додому. Де шукати Гуфіну банду, вона собі навіть не уявляла, бо таких місць у їхньому, хоч і невеликому містечку було багато. Важко зітхнувши, дівчинка підвела очі до неба і помітила раптом, що з півдня напливають на небесну блакить густенькі купчасті хмари.

Отже, майстер Хмарник десь поряд, і з ним можна порадитися.

У маленькому містечку непомітно злетіти у небо не так легко, як здається — спостерігачів менше, ніж у великому місті, але всі вони дуже і дуже допитливі… Щоб уникнути зайвого розголосу, Інга взяла велосипед і поїхала на околицю. У великому місті їй довелося б крутити педалі годину чи й дві, а тут цілком вистачило десяти хвилин. Кинувши велосипед у кущах при дорозі, вона стрімко шугонула у найближчу хмару. Дивовижний корабель погойдувався неподалік. Майстер Хмарник дуже зрадів несподіваній гості, але, побачивши, що та невесела, спохмурнів і сам.

— Щось сталося? — спитав він.

— Сталося, — зітхнула Інга. — Богес вашу стрілу вкрав.

— Овва! А це ж як йому вдалося?

— Та я сама, дурепа, його до хати впустила. Він таким ображеним придурився. Казав, що астрономією цікавиться, а сам книжку в кущі викинув, — сумно пояснила Інга. — Я тепер ту стрілу ніколи не знайду.

— Не треба вже так скисати. На все є рада. А стрілу я тобі допоможу повернути.

— Справді? — пожвавішала дівчинка, забувши враз про свій тягар.

— Зараз я тобі дам чарівні окуляри, — Хмарник повагом увійшов до своєї каюти і повернувся звідти за хвилину, несучи в руках звичайнісінькі на вигляд окуляри з прозорими скельцями. — Вони тобі допоможуть пропажу відшукати.

— А як?

— У цих окулярах ти зможеш побачити місця скупчення лихої енергії.

— Хочете сказати, що Гуфі зі своїми приятелями перебуває зараз десь у такому місці?

— Атож. Бо саме там його суперагент може трохи підзарядитися.

— Це все дуже добре, але як я у них стрілу заберу? Їх же п’ятеро.

— Ти що, ніколи казок не читала? Силі що протиставляють?

— Хитрість? — із сумнівом перепитала Інга. — Вважаєте мене хитрою?

— Та ж не дурною! — розвеселився Хмарник, щасливий від того, що зумів розігнати невидимі чорні хмари сумнівів.

— Послухайте, я ще хотіла запитати про ті болячки, що Космотуменів суперагент розносить. Ліки якісь від них є?

— Є, але щоб лікувати, треба знати симптоми. А багато вже заразилося?

— Двоє — напевне. Хоча ні — троє, — Інга згадала раптом про Македонського.

— Опиши-но мені хворих.

— Ну, ходила досі людина з високо піднятою головою, а тут раптом похнюпилася. Все їй нецікаво, замкнулась у собі, настрій кепський.

— О-о, то серйозна болячка. Називається космічна іпохондрія. І лікувати її треба комплексно: працею і бурштином…

— Бурштином?! — вражено перепитала Інга. — Ви сказали «бурштином»?

— А що? Розумію, що то рідкість, бо потрібен морський бурштин, а не викопний…

— А я Сашкові саме морський бурштин і дала! З Балтійського моря!..

— То це ти того Сашка мені описала? А де ж ти камінь взяла?.. Хоча — геть дурне запитання до літаючої людини. Але ти казала про трьох. Що там ще?

— Один зробився просто придурком. Чіпляється до всіх, б’ється й обзивається, а другий такий уже облесний, але мерзотник жахливий.

— Ага, маємо справу з амебою лукавства та вірусом брутальності. Ну, з цими болячками впоратися можна і без ліків. Примочки з кропиви дуже помічні.

— Так просто? — не могла повірити Інга.

— Жартую, звісно. Хоча для профілактики кропива тим поганцям не завадила б. Зараз я тобі дам ліки. Ось тут пилок матіоли для лукавого, а ось це для агресивного — пилок з липового цвіту. — Хмарник дав Інзі дві малесенькі, майже невагомі торбинки з пилком. На одній була вишита квітка матіоли, на другій — липовий цвіт. — Як дізнаєшся симптоми решти заслаблих, то я тут поблизу буду ще кілька днів. Біжи.

Інга спустилася з хмари у видолинок і за п’ять хвилин була вже біля свого велосипеда. Маючи чарівні окуляри та ліки від космічних болячок, вона почувалася набагато впевненіше, бо знала, що робитиме далі.

Гуфіну схованку знайти було не так уже й важко, хоча на скупчення лихої енергії Інга натрапляла не раз. Штаб-квартира банди розмістилася на східній околиці містечка у старому занедбаному яблуневому саду. У дощаній буді сиділо зараз двоє: Гуфі й Хляпа. Дівчинка тихенько підкралася до розбійницького кубла і кілька хвилин слухала, про що гомонять її вороги.

— Ну, ти, Хляпа, дав сьогодні жару в директорському кабінеті, — насміхався Гуфі, згадуючи ганебну поведінку свого товариша по банді. — «Не кажіть мамі, бо вона мене приб’є!» Це ти просто класно сказав!

— Гуфі, закрий хавало! — скипів Хляпа. — Тебе там не було!

— Та я пожартував. Чого ти? Охолонь, друже! — Гуфі почав заспокоювати Хляпу, але Інга не вірила у його щирість. — Богес — молодець. Забив баки тій дурепі й стрілу приніс.

— Та йди ти зі своїм Богесом! — ніяк не бажав заспокоюватися Хляпа. — Замість того, щоб корчити комедію, дав би тій дурепі разок у рило і все.

— Дозволь мені вирішувати, як чинити далі, — голос ватажка хуліганської команди став несподівано низьким і жахаючим. — Ви не знаєте моєї мети, тому сидіть і мовчіть.

— А що за стріла? — по хвилі спитав Хляпа, але голос його цього разу тремтів.

— Хто багато знає, той довго не живе, — мовив Гуфі нормальним голосом. — Ходімо до Ірки. Вона сьогодні з танцювального буде повертатися близько сьомої.

— Ходімо, — згодився Хляпа без особливих вагань. — Вона мені за все відповість.

Якщо Інга й хотіла заскочити Гуфіну банду зненацька, то почуте змусило її не розсекречуватися. Вона почекала, поки хлопці заберуться зі свого сховку, а потім іншою дорогою повернулася додому, оглянувши перед тим їхню халабуду. Нічого цікавого у тому хлівці дівчинка не знайшла. Зрозуміло, що Гуфі тримати стрілу тут не наважився б нізащо. Скоріш за все, вона лежить зараз у нього вдома.

Гуфі і Хляпа марно прочекали на Іру цілих півгодини. А вони з Інгою тим часом сиділи у кущах за півсотні метрів від хуліганів і слухали їхні дурнуваті балачки. Коли ж хлопчиська налаялися досхочу і рушили додому, дівчатка ще добру годину гуляли понад ставом, обговорюючи план дій. А обговорювати було що — Інга збиралася залізти до Крілевої квартири, щоб там пошукати вкрадену стрілу.