Лук Нічної Громовиці

Розділ 3 Полювання на примар

Змучена безсонням і присутністю невидимого «квартиранта», Марія Іванівна прийшла до школи злюща-презлюща. Інга ж після нічного польоту виспалася просто чудово, краще навіть, ніж після гарної вечірньої прогулянки. Її душу переповнювала радість, а лук і стріли мирно лежали на самому дні портфеля.

Третього уроку Марія Іванівна ледве дочекалася. Вона й раніше не надто прихильно ставилась до Інги, але сьогодні її антипатія сягнула кульмінації. Чесно кажучи, урок у 7-Б цього разу більше скидався на облаву. На першій його половині писали самостійну, що негайно ж була перевірена й оцінена. Інга несподівано для себе і всього класу отримала шістку, а коли спробувала дошукатися справедливості, то ще й акуратна п’ятірка «засвітилась» у журналі.

— Ось тепер ти вже маєш «одинадцять», — єхидно посміхнулася Марія Іванівна. — Ну, як? Оцінкою задоволена?

— Ні. Ви її істотно занизили, — спокійно сказала Інга, чий настрій не могла зіпсувати навіть ця відверта й нахабна несправедливість. — Я назвала крайні точки всіх материків, хоча ви цього нам не давали.

— Як це не давала?! — обурилася Марія Іванівна. — Просто ти, як завжди, не писала!

— А ви подивіться, чи ще у когось в класі є.

— Діти, покажіть мені зошити. Ви ж записували. Правда?

У класі стало тихо, як у домовині. Учні зі слабкими нервами відводили погляд від розлюченої вчительки, яка марно шукала підтримки. І де ж її було взяти, якщо клас ненавидів учительку, а заразом і чи не найкращий шкільний предмет?

— Не марнуйте сили на пошуки неіснуючих речей. Ніхто ж не писав, — мовила Інга.

— Ви всі просто змовилися і повикидали зошити з записами! Але нічого, я знайду спосіб викрити брехню і лицемірство… Зараз я тебе запитаю усно, — Марію Іванівну аж тіпало від люті. — Якщо ти такий великий знавець мого предмета, скажи, як називаються високоперисті хмари латиною?

— А таких у природі немає, — не розгубилася Інга.

Тим часом увесь клас, затамувавши подих, стежив за словесним двобоєм учительки та учениці. Усі знали наперед, що Інжин протест приречений на поразку і що справедливість не святкуватиме сьогодні перемоги, але сам поєдинок викликав повагу і захват усього класу — Марію Іванівну тихо ненавиділи майже всі.

— Як це немає? — перепитала отетеріла вчителька. — Мусять бути.

— І як же вони латиною звуться?

— Ви на неї лишень погляньте! — знову пішла у наступ Марія Іванівна. — Хто тут учитель географії, ти чи я?!

— Ви, але хмар таких немає. Альтокумулюс — висококупчасті, альтостратус — високошаруваті, а високоперистих немає.

— Гадаєш, я того не знала? Та я тебе просто перевірити хотіла, — заявила вчителька, хоча всі у класі розуміли, що це неправда.

— Тоді оцінку виправте.

— Знати хмари — ще не означає знати мій предмет, — різко відрубала Марія Іванівна. — Розкажи-но мені, дорогенька, про природні зони, пригадай площі материків, назви столиці країн…

— Усіх?

— Аякже, бо інакше який же ти тоді знавець географії?

— Може, мені краще з природознавства почати?

— Звісна річ, як це я так могла забути? — Марія Іванівна закрила журнал, бо знала, що допитувати Інгу при свідках — марна справа. Можна своїй репутації зашкодити. — У такого розумного таточка і такої велемудрої матусі мусить бути дуже розумна дитина.

— Маріє Іванівно, з вами все гаразд? — Інзі було смішно, вона ж бо знала справжню причину отих прискіпувань.

— Ви б священика запросили до хати, а то літає біля вашого дому всіляка нечисть, — Марія Іванівна вирішила змінити акцент атаки.

— Добре, що хоч пішки не ходить, — не втрималася Інга від уїдливого зауваження. На це вчителька зреагувала миттєво:

— Ах ти ж шмаркачко! Глузувати з мене надумала?! Геть мені з класу! І не сподівайся, що я тобі поставлю за рік щось більше ніж четвірку!..

На щастя, у цю мить пролунав дзвінок, і Марія Іванівна пішла до учительської, клекочучи гнівом.

— Чого це вона до тебе сьогодні причепилася? — запитала Іра, сусідка по парті, на вигляд дуже серйозна і зосереджена дівчинка, хоча в усій школі навряд чи можна було знайти неуважнішу й романтичнішу істоту. — Я її такою ще ніколи не бачила.

— Розкажу — не повіриш. У нашу Марію Іванівну вселилася невидима потвора… — усміхнулася Інга і розповіла подрузі про примар Космотумена, про озонове військо, про Грозовика, Громів і Нічну Громовицю.

— А хіба таке буває? — Іра від подиву аж рота роззявила.

— Можливо все, що тільки людина здатна собі уявити. От побачиш, Марія Іванівна так просто не відчепиться від мене.

— І що ти збираєшся робити?

— Ще не знаю, — знизала плечима Інга. — Мабуть, почну полювання. Хочеш полювати зі мною?

— Питаєш!.. А як це?

— Ти заманюєш дичину, а я стріляю.

— Чим?

— Стрілами. У мене є лук. Ось, — дівчинка дістала з портфеля одну частину лука і показала подружці. — Давай у переході біля ігрової кімнати.

— А кого привести?

— Почнемо з Македонського. — Інга поглянула на великий годинник у коридорі. До початку уроку лишалося ще цілих десять хвилин. Море часу, коли тобі тринадцять.

Іра побігла до 10-А за Македонським, а Інга, прихопивши наплічник, подалася на перший поверх. У закуток поблизу ігрової кімнати старшокласники заходили дуже рідко, а малеча традиційно не любила цього місця, бо тут не вистачало ні простору, ні світла для ігор.

Прізвисько «Македонський», що б там хто не казав, для звичайної школи було доволі незвичним. Шкільні експрес-дотепники обурювалися таким прізвиськом, адже щоб «приколотися», треба було хоч трішки знати історію. А цим могли похвалитися далеко не всі. Історія ж появи такого екзотичного псевдоніма у рядового учня була доволі прозаїчною: так прочитала прізвище Сашка Майданського в журналі новенька вчителька історії. Можна, звісно ж, звинувачувати у створенні романтичного бренду класного керівника, який писав список і думав у цей час про щось своє, але не виключений і варіант зумисного спотворення вчителькою Сашкового прізвища з навчальною метою — принаймні ім’я славетного полководця знатиме вся школа.

Інга швиденько змонтувала свій лук, дістала з коробки одну стрілу і приготувалася.

— Привіт завойовникові Всесвіту! — схилившись у поклоні, виголосила вона, коли Македонський з’явився на східцях. — Нарешті великий Іскандер Зулькарнайн зволили вшанувати нас своєю високою присутністю.

— Як-як ти мене назвала? — нашорошився десятикласник.

— Сашком дворогим…

— Добалакаєшся, мала! — грізно прошипів Македонський, та Інга знала, що рішучих дій не буде — Сашко дівчат ніколи не чіпав.

— Молись своїм богам, великий Іскандере! — урочисто виголосила Інга і вихопила з-за спини лук.

— Та йди ти!.. Чого кликала?

— Хотіла дещо перевірити…

— Е-е! Що це ти збираєшся робити?!

— Зараз побачиш!.. — вигукнула Інга — і за мить стріла просвистіла у Сашка над головою. Хлопець хвилину чи дві стояв з виряченими від подиву очима, а коли оговтався, то спробував відібрати лук. Та не встиг він торкнутися зброї, як сині іскри застрибали на тятиві й обпекли йому руки.

— Він у тебе що, електричний?! — Сашко схопився обпеченими пальцями за вухо.

— Звичайний. — Інга підняла лук, зняла тятиву, а потім поглянула Сашкові в очі й усміхнулася. — Я хотіла, щоб тобі стало краще.

— Дурепа, — буркнув десятикласник зовсім без злості і пішов геть. Настрій у нього не знати чому зіпсувався в одну мить. І пояснити собі цього він не міг. Життя раптом видалося страшенно сірим і неймовірно гидким. Одне слово — жити не хотілося.

— Ти бачила? — Ірині очі округлилися ще коли Інга стріляла і залишалися такими, аж доки Іра поділилася своїм щирим подивуванням з подругою. — Стріла зникла!

— Отже, я не промахнулася, — задоволено відзначила Інга. — Перший є!..

За секунду подзвонили на урок, і дівчатка побігли до класу.

По закінченні занять у коридорі Інгу перестріли старшокласники, якими верховодив Микола Кріль, цибатий дев’ятикласник з мультяшним прізвиськом «Гуфі».

— Ану покажи нам свій лук, принцесо-воїн, — гидко посміхаючись, мовив Гуфі.

— Я його в портфель заховала. Діставати не хочеться, — спокійно відповіла Інга, трохи здивована швидкістю поширення інформації у рідній школі. Македонський з командою Гуфі не водився, отже, хтось із малолітніх шпигунів доніс.

— Ти нам тут казок не трави! — втрутився у розмову Пончик. — Де він?

— Хлопці, я б вам сказала, чесне слово! Але я страшенно забудькувата.

Гуфі така заява розлютила.

— Мала, ти, здається, не розумієш…

— Де вже мені змагатися з таким мудрецем, — іронізувала Інга, дуже прозоро натякаючи на «успіхи» Гуфі у вивченні шкільних дисциплін. — Все, аудієнція закінчена. Мені пора додому.

— Нікуди ти не підеш, второпала? — відвісивши нижню щелепу, як це роблять у фільмах усілякі поганці, виразно проказав Гуфі. — І ти нам зараз усе скажеш. Так, маленька?

— Ти б до психіатра навідався, — і далі кепкувала дівчинка. — А то вчора він мене зустрів на вулиці і питає: «Це часом не у вашій школі протирає штанці психований хлопчик із собачою кличкою?». Мусила зізнаватися…

— Закрийся, бо зараз дістанеш!

— Культура, хлопці, найбільше досягнення гомо сапієнсів. Хоча що вам до них?.. Мені, взагалі-то, пора додому. І якщо я там не з’явлюся за десять хвилин, буде оголошено розшук. — Інга спробувала пройти до виходу, але дорогу їй надійно перегородили Пончик і Квазімодо. — Думаєте, що то єдиний вихід зі школи? Я ж можу і вікном вибратися.

— Що, альпіністко, може спробуєш? — криво усміхнувся Гуфі.

— Щасливої дороги! Ми тебе тут почекаємо! — загукали решта дотепників.

Інга, не звертаючи уваги на дурні вигуки, відчинила вікно поруч із туалетами і спокійнісінько вилізла на дах вестибуля. Без поспіху і страху пройшовши тридцять метрів покрівлею, Інга полізла драбиною на дах спортивного залу. Хлопці ж були щиро переконані, що спуститися на землю вона звідти не зможе, тому ще й підохочували її.

— Іди-іди! Посидиш там, то, може, порозумнішаєш, — єхидно посміхнувся Гуфі, зачиняючи вікно зсередини.

Проте на Інгу це не справило очікуваного компанією враження. Вона сіла на краю даху і безтурботно звісила ноги.

— Вона точно якась прибацана, — сказав Пончик. — Слухай, Гуфі, а може у неї ніякого лука і нема?

— Богесів малий не брехатиме, — Гуфі авторитетно поклав край сумнівам. — Нічого, онде хмара йде. Дощик уперіщить, вона й схаменеться. Почекаємо трохи. Чи хтось поспішає до матусі домашнє завдання робити?

Якщо хтось із команди і поспішав додому, то після такого в’їдливого зауваження забув про це вмить. Краще вже дістати на горіхи від батьків, аніж заслужити презирство свого ватажка.

Інга бачила грозову хмару, що насувалася з півдня. Дощ її анітрохи не лякав, але бажання познущатися з хлопчиськів примусило дістати лук зі свого портфеля.

— Дивіться! Та дурепа його на даху ховала! — гукнув Пончик.

Побачивши лук, Гуфі відчинив вікно і собі поліз услід за Інгою. На щастя для нього, вікна учительської виходили на інший бік, тому побачити його могли хіба що з коридору біля молодших класів, який у цю пору був безлюдний.

— Навіть не думай, а то вистрілю, — попередила Інга ватажка веселої компанії, коли той підбіг до драбини з твердим наміром і собі вилізти на дах спортзалу.

— Штани намочиш, — зневажливо кинув Гуфі і поставив ногу на нижній щабель.

Та не встиг ватажок недолугої команди подолати і двох щаблів, як щось сліпуче і блакитне просвистіло у нього над головою, спровокувавши судомний біль.

Не тямлячись від люті й образи, Гуфі схопив порожню пляшку, що не знати як тут опинилася, і пожбурив нею в Інгу. Те, що сталося наступної миті, викликало у Гуфі панічний жах — сліпуча блискавка розтрощила пляшку на друзки. Навкруги застрибали сині іскри, на кілька секунд йому перехопило подих, а ще за мить прогуркотів потужний розкотистий грім.

Величезна шиба, біля якої скупчилася уся команда Гуфі, тріснула.

Злякано озираючись, зігнувшись у три погибелі, Гуфі втік, а Інга заховалася за дашком сирени — вчителі обов’язково мали б почути дзенькіт розбитого скла.

Перші краплини травневої зливи впали на землю. У шаленому темпі протанцювала шкільним подвір’ям безладна хмарка пилюки, тривожно зашуміли дерева, а за кілька секунд полило, як із відра.

Від удару блискавки енергетичний вихор в Інжиному тілі ожив. І тепер дівчинка знала, що знову може летіти.

Інга піднялася до хмар. За густою сивою пеленою зливи її польоту ніхто й не помітив. Цього разу вона зовсім не змокла — вихор створив навколо тіла захисну оболонку, крізь яку не могла пробитися жодна дощова краплина.

Проминувши шар грозових хмар, Інга опинилася у дивовижному світі, анітрохи не гіршому, ніж володіння Нічної Громовиці. Тут над головою розпростерлися широченні пасма перистих хмар. Грозові ж хмари під ногами скидалися на збиту мильну піну. Хмарним полем, серед білих копиць, схожих на присипані густим снігом дерева, на коні-блискавиці гасала Денна Громовиця.

— Привіт, Інго! — весело гукнула вона, під’їхавши ближче. — Ти вже, напевно, здогадалася, хто я?

Інга не відповіла словами, а тільки енергійно закивала головою.

— Як тобі все це?

— Гарно.

— У моєї сестри краще?

— Не знаю, — чесно зізналася Інга. — Між вами важко вибирати.

— Це правда, — радісно засміялася Денна Громовиця.

— Дякую, що допомогла Гуфі позбутися.

— А-а, пусте. Своїх треба виручати. — Громовиця зістрибнула з коня, і тепер Інга могла її краще роздивитися. Сіроока і русявокоса Денна Громовиця була дуже схожа на свою сестру, тільки одяг її здавався витканим зі струменів холодної води, що іскряться і веселково сяють на сонці.

— Ти мені не підкажеш, як із Марії Іванівни примару виманити? — спитала раптом Інга. — Хоч скільки я придивлялася на уроці, але бачила тільки слабеньку сіру хмаринку над її головою. От над Македонським добряче одоробло кружляло, а над Гуфі — ще більше.

— У вашу вчительку вселився сам командир розвідгрупи примар Космотумена. Він дуже хитрий і ніколи без особливої потреби не висовується.

— А що ж робити?

— Перехитрити його. Зроби вигляд, що ти страшенно образилася. Можеш навіть нагрубіянити Марії Іванівні. Тоді примара обов’язково вилізе, щоб напасти на тебе, вони слабких страшенно люблять, — а ти зможеш вистрілити.

— Ой, а що це так гуде? — раптом стрепенулася Інга.

— Літак!.. — Громовиця блискавкою метнулася до дівчинки, підхопила її на руки і стрімко шугонула угору.

Великий пасажирський літак, що так несподівано виринув із хмарної стіни, промчав під ними, виблискуючи на сонці гладенькими крилами.

— Клас! — вигукнула Інга захоплено. — Ой, мені вже час повертатися, а то бабуся хвилюватиметься. Дякую тобі за всю оцю красу. І бувай.

— До зустрічі! Мені вже теж слід братися до роботи. Час нині такий, що перепочити як слід не завжди вдається. — Громовиця стрибнула на свого коня і за мить зникла, загубившись серед білого шумовиння.

Вітер погнав дощові хмари далі на північ.

Інга спускалася вниз у променях веселки, що обіймала містечко з двох боків. Тільки сьогодні дівчинка відкрила для себе, що веселка — не така проста штука, як їй здавалося досі. Ця веселка була просто неперевершеною: під нижнім фіолетовим краєм Інга нарахувала аж вісім додаткових напіврайдуг, які творили величезну арку; а над зовнішнім червоним краєм, майже утричі слабша, світилася ще одна дуга, у якій внутрішній край був не фіолетовим, а червоним.

Бабуся дуже здивувалася, коли побачила, що її онука — суха-сухісінька.

— Ми з дощем у добрих стосунках, — пояснила Інга.

— Марія Іванівна щойно заходила. Злюща, як дідько на Великдень. Обіцяла поскаржитися на тебе ледь не в ООН. Що там знов у школі сталося?

— Діагноз не до кінця з’ясовано, але є підозра на психоз. Вліпила мені шістку і п’ятірку, а потім ще й півуроку знущалася, — зітхнула Інга, пригадавши недавні події.

— Доведеться перевести тебе в інший клас. Вона тобі спокійно жити не дасть.

— Не треба мене нікуди переводити. Я сама з Марією Іванівною розберуся.

— Що ти вже собі надумала?

— Обіцяю, що кровопролиття не буде. Бабусю, ти ж мене знаєш… Пробач, але я мушу бігти. Мене Іра чекає.

— А твоя Іра до хати зайти не може?

— Іншим разом. То я біжу?

— Куди біжиш, як очманіла? А обідати за тебе хто буде?

— Не мине й десяти хвилин, як я повернуся і почну спустошувати миску за мискою, — урочисто пообіцяла Інга. — Справа страшенно важлива!

Іра і справді чекала на вулиці, як і домовлялися.

— Велике полювання триває! Йдемо на Марію Іванівну, — тоном досвідченого змовника виголосила Інга.

— Чи ти здуріла? Крику буде на півміста! — Іра аж злякалася.

— Та скільки того крику? Я вистрілю — і порядок. У Марії Іванівні, щоб ти знала, сидить сам командир розвідгрупи.

— Тим більше почують.

— Якщо боїшся, то я піду сама.

— Стривай! Ти якась така нетерпляча…

Що ближче дівчатка підходили до будинку Марії Іванівни, то швидше билися їхні серця. Їм таки було страшно, що тут казати. Коли Інга натиснула кнопку електричного дзвінка, за дверима щось гидко завило, зам’явкало і засюрчало.

— Яка господиня, такий і дзвінок, — пошепки прокоментувала Інга, і від того хвилювання трохи вляглося.

За хвилину двері прочинилися, і на порозі виросла огрядна постать Марії Іванівни. Побачивши дівчаток, вчителька одразу ж розпочала наступ:

— Невже прийшла перепросити? Можеш не старатися, мені твоє вибачення не потрібне.

— Ну, Маріє Іванівно-о-о!.. — заскиглила Інга, кленучи себе в душі за ту гидку комедію, яку доводилося ламати перед пихатою вчителькою. — Мене мама за п’ятірку вб’є!

— А ти ж казала, що мама тебе ніколи не лупить. Як це розуміти? Виходить, ти мені брехала? — єхидно поцікавилася Марія Іванівна.

— Доки п’ятірок не було, доти і не била, а тепер спасу не маю!.. — Виголошуючи цю дурну тираду, Інга побачила, як над вчительчиною головою заклубочилася темна хмарка.

— А чого це тебе мама збирається лупцювати? У батька що, ременя нема?

— Нема. У нього підтяжки. А мама — жінка запальна, — правила далі Інга, міцніше стискаючи за спиною лук. Тим часом чорна хмарка сформувалася у бридкого спрута і потяглася до дівчинки.

— А що це ти там ховаєш? — Марія Іванівна підозріло примружилася. — Ану покажи руки!

— Будь ласка! — гукнула Інга і вихопила лук. Та доки вона накладала стрілу на тятиву, доки прицілювалася, чорна потвора встигла наполовину заховатися у голові Марії Іванівни.

Часу на вагання не лишалося. Стріла просвистіла в кількох сантиметрах від голови переляканої вчительки. Інга виразно побачила, як чорний згусток здригнувся, закричав нікому не чутним криком і за кілька секунд розтанув.

Марія Іванівна схопилася за серце і, стогнучи, немов ситий тюлень на суші, попленталася до хати.

— Бандити!.. Міліція!.. Люди добрі-і, вбива-а-ають!.. І що з них тільки виросте?! — З-за дверей ще довго долинали обурені вигуки, перемішані з оханням, стогонами і легким підвиванням.

Щоправда, ні Інга, ні Іра до тих звуків не дослухалися. Вони одразу ж дременули з місця злочину.

— Ти таки й справді здуріла, — констатувала Іра, коли подружки нарешті перевели подих, заховавшись в одному з будиночків на ігровому майданчику дитсадка. — Добре, що хоч стріла зникла, а то Марія Іванівна мала б речовий доказ… Ти хоч ту нечисть убила?

— Напевно. Воно заверещало і пропало.

— Я нічого не чула, — здивувалася Іра.

— І я не чула, але можу собі уявити.

— Гаразд, розбігаємося. Нам потрібне залізне алібі.

— Воно тобі ду-уже допоможе, — усміхнулася Інга. — Але добре, що хоч географії завтра нема… Бувай, уранці зустрінемося.

— Па-па, — махнула Іра рукою і побігла додому.

Інга трохи зачекала, доки хвилювання вляжеться остаточно, і лише тоді спокійнісінько вийшла з будиночка, зовсім не почуваючись злочинницею. Та й хіба могло бути інакше за такої ясної і теплої погоди?

Бабуся онуку не сварила, бо й досі чаклувала на кухні, готуючи щось смачненьке.

— Швидко ж ти повернулася. З Ірою часом не посварилася? — спитала бабуся.

— Чого б це? У нас повне порозуміння.

— A-а, а торік то не ви сварилися, а баба Явдоха з бабою Мартохою?

— Ну, ми, ми. І що? Малі були, дурнуваті.

— Та добре-добре… То мені в школу йти чи ні?

— Почекаємо, як будуть розгортатися події.

— Я маю зрозуміти, що ти знову щось витворила. Так?

— Ще не знаю, але мої дії жоден суд у світі не визнає злочинними.

— Побачимо, — зітхнула бабуся у передчутті нових клопотів і поставила перед онукою тарілку зеленого борщу.