Лук Нічної Громовиці

Розділ 4 Прорив

Інга лягла спати трішки по дев’ятій. Надвечір на чисте небо знову набігли грозові хмари, налетів вітер і здалося, що ніч настала раніше, ніж їй належало. Дівчинці хотілося літати. Дивовижне відчуття неосяжності навколишнього простору полонило її душу. Але цього вечора передчуття м’яко стримувало Інгу від польотів. І не тільки через близьке сусідство з Марією Іванівною. Перед внутрішнім зором дівчинки чомусь постійно виникала школа. Про що б вона не починала думати, врешті-решт всі думки повертали її у шкільні коридори. Це не мало жодного логічного пояснення, тому Інга сприйняла свої видіння як керівництво до дії.

Переконавшись, що бабуся і дідусь заснули, Інга тихенько поскладала частини розібраного лука у поліетиленовий пакет, відчинила вікно і вислизнула на вулицю. За десять хвилин вона вже була біля школи.

Сторож, як завжди, сидів у коридорі на другому поверсі і щось читав. Двері були замкнені зсередини, але Інга знала, що Гуфі залазив до школи через вікно у 9-Б. Він чудово вивчив звички обох шкільних сторожів, і тому досі жодного разу не спіймався на гарячому, що було предметом його звичних хвастощів.

Ідучи до школи, Інга раптом пригадала, як Богесів малий цілий день вихвалявся, що у його брата сьогодні день народження. Такі події команда Гуфі зазвичай відзначала великою кількістю пива і, якщо вдасться, пляшчиною горілки. Кращого місця, аніж школа, годі було й придумати. Бо вже де-де, а тут їх точно ніхто не шукатиме. Інзі залишилося встановити, де саме буде збір.

Енергетичний вихор, який набирав найбільшої сили перед грозою, підняв Інгу до рівня вікон третього поверху. Дівчинка планувала знайти клас, у якому забули зачинити кватирку. Це їй вдалося без особливих зусиль. 10-А розміщувався на сонячному боці, тож тут Інга знайшла аж три відчинені кватирки. Спритно прослизнувши досередини, вона прочинила двері в коридор і прислухалася, проте почула тільки цокотіння кігтиків сторожового песика на витертому паркеті десь у лівому крилі будівлі.

Місць, де могла збиратися компанія Гуфі, у школі було не так уже й багато: тісна кімнатка за актовою залою, де колись зберігалися інструменти шкільного духового оркестру; перехідний клас на третьому поверсі, але там сидіти можна було хіба потемки, бо його вікна виходили прямо на будинок завуча, і ще один клас поблизу хімкабінету. Оце останнє місце було просто ідеальним для таких збіговиськ. По-перше, клас замикався зсередини, по-друге, він був перемурований надвоє, що забезпечувало додаткову звукоізоляцію, і по-третє, на вікнах тут висіли старі чорні штори. Нікому досі руки не доходили їх зняти.

Інга повернулась у клас, дістала з пакета частини лука і з’єднала їх докупи. Коробку зі стрілами вона застромила у нагрудну кишеню і, не торкаючись паркету, який у тиші так зрадливо скрипить, попливла довгим коридором до місця імовірного перебування Гуфі та його банди.

Чекати їй довелося недовго, десь за п’ятнадцять хвилин двері класу хтось відчинив і вийшов у коридор. Як виявилося, це сам Гуфі, розпашілий від випитого, а тому безмежно сміливий, вирішив поспілкуватися зі сторожем. Хтось із обачніших компаньйонів стримував свого ватажка, але той пручався і молов дурниці. Його тягло на «подвиги».

— Та пішов той сторож, знаєш куди!.. Хай тільки з’явиться! — гарячкував Гуфі, але Інга прекрасно розуміла, що бравада ця нещира.

Інгу ніхто не міг бачити, бо вона принишкла у найтемнішому кутку, а от вся компанія була перед нею, як на долоні. Над Гуфі, як не дивно, знову клубочилася сіра хмарка. Отже, виходило, що на зміну одній потворі приходить інша. Ще б пак, надто вже затишне і тепле місце.

Дівчинка добре прицілилася і вистрілила. Стріли ніхто не помітив. Тільки Гуфі в одну мить скис. Де й поділось його завзяття.

— Сторож! Атас!.. — стиха гукнув Хляпа, який чатував на сходах, і побіг у клас.

Проте це був не сторож. Якийсь чорний чоловік ішов коридором просто на Інгу.

Хлопчиська зникли, а чорний незнайомець зупинився перед Інгою і сказав:

— Твій лук — дитяча забавка. Невже ти й справді сподіваєшся громити такою примітивною зброєю моє військо?

— А ви взагалі хто такий? — спитала Інга, чомусь зовсім не злякавшись. Може, тому, що знала відчуття польоту?

— Космотумен, — заявив незнайомець.

— Що-о-о?!

— Ти здивована? Хоча на твоєму місці я б теж здивувався.

— Ви хочете сказати, що прорвали озоновий фронт?

— Звісна річ. А як інакше я б тут опинився?

— Могли і з Антарктиди прилетіти. Там діра у фронті майже ніколи не закривається.

— Там нецікаво, бо мало людей. Та й Ворота Підземного Вогню розташовані в іншому місці. Скоро мої солдати відчинять їх, і тоді все буде скінчено. Для вас, землян.

— А чи не занадто ви самовпевнені? — похитала головою Інга. Вона помітила раптом, як за спиною Космотумена заворушилася темрява. А ще за мить чорна безодня заіскрилася тисячами червоних іскорок.

Не довго думаючи, Інга вистрілила у темряву навмання. Уздовж траєкторії польоту стріли спалахнули десятки різнокольорових вогників, почулися якісь дивні зітхання і стогони. А стріла зникла — згоріла, неначе бенгальський вогонь. Дівчинка вистрілила ще раз, потім ще і ще. Вона стріляла у темряву, доки скінчився весь боєзапас, але примар, що заполонили коридор, здавалося, менше не стало.

— І що ти тепер збираєшся робити? — насмішкувато поцікавився Космотумен.

— Полечу по нові стріли! — сказала Інга і відчинила вікно.

Летіти їй довелося дуже швидко — гроза вирувала далеко на півдні.

Нічна Громовиця була дуже заклопотана.

— На заході два нові прориви! — гукнула, побачивши несподівану гостю. — Грозовик скоро повернеться!

— У мене закінчилися стріли!

— Я дам тобі ще, але зараз не це головне. Ти маєш спуститися під землю і передати моїй кузині, Підземній Громовиці, ось цей ключ.

— Під землю?! — здивувалася Інга. — А як я туди потраплю?

— Вихор тебе доправить. Але слухай уважно, що маєш зробити. Цей ключ відмикає підземний арсенал. Моя кузина свій загубила, от Громи і викували для неї новий. Пригадуєш, я казала, що під вашою школою розташовані Ворота Підземного Вогню? Їх треба втримати, доки повернеться Грозовик. Поквапся, бо Космотумен вже готує військо до штурму!

— Я щойно з ним розмовляла…

— То він вже у школі?! — не на жарт стривожилася Громовиця Ночі. — Стривай, хоч прориви в озоновому фронті і значні, але Космотумена ніхто не бачив. Щось тут не так…

— А може, він з Антарктиди приперся? — Інга чомусь була переконана, що це саме так.

— Треба буде розвідників запитати, хоча це не так важливо, — мовила заклопотана Громовиця і зітхнула. — Зараз нас може врятувати тільки диво.

Інга все зрозуміла без зайвих слів. Притиснувши коробки зі стрілами до грудей, вона полетіла так швидко, як тільки могла, і вже за хвилину була у школі. Вона наказала вихорові доправити її до Воріт Підземного Вогню. Коли вихор поніс дівчинку вниз, вона трохи побоювалася, що вдариться об землю, але страхи виявилися марними — земля раптом стала схожою на густу-прегусту темряву, крізь яку можна було спокійнісінько летіти, не відчуваючи жодного опору.

Невдовзі очі звикли до навколишнього мороку, тож Інга почала помічати дивовижні фосфоричні жили в надрах землі та міріади рухливих цяточок.

Біля Воріт Підземного Вогню в сяючих обладунках, зі списом у руці стояла строга на вигляд жінка. Інга здогадалася, що то Підземна Громовиця.

— А я до вас, — мовила Інга, забувши навіть привітатись, бо була надзвичайно вражена видовищем довкола. — Мене послала Громовиця Ночі, щоб я віддала вам ось цей ключ.

— Дякую, — усміхнулася Підземна Громовиця і відімкнула ключем величезну шафу, де акуратними рядами стояли списи. — Ти дуже вчасно.

— А що мені зараз робити? — запитала спантеличена дівчинка, побачивши, що Громовиця збирається кудись іти.

— Будеш командувати загоном охоронців Воріт. Вони зараз майже невидимі, але ти придивись уважніше і побачиш, — сказала Громовиця і пішла.

Інга розгублено роззирнулася, але нікого не побачила, хоч як придивлялася. Та ось блакитні списи заворушилися, почали вилітати з шафи і шикуватись у шеренгу.

— Ми чекаємо на твою команду, — мовив один із невидимих солдатів. — Ми трохи розучились воювати, але вороги вже близько. Навчи ж нас, войовнице!

— Підземна Громовиця казала, що ви охоронці Воріт.

— Вона не брехала тобі. Ми й справді охоронці і можемо воювати, але тільки тоді, коли маємо ватажка. За сім тисяч років ми трохи забули військову справу.

— За скільки? — Інга ледь не присіла від подиву. — За сім тисяч? Ви не жартуєте? Хіба таке може бути?

— А що тебе дивує? — не міг зрозуміти невидимий солдат. — Яка різниця — сім тисяч років чи сім сотень років? Коли перед очима одне й те саме, то роки спливають, як секунди.

— Бідолашні ви… — пожаліла Інга невидимих солдатів. — Але пора братися до роботи, бо Космотумен уже тут. Станьте перед ворітьми півколом. Списи тримайте ось так. — Дівчинка показала, як треба тримати списи, пригадавши малюнок із підручника історії. — Я стоятиму позаду вас, щоб стріляти з лука. Зрозуміли?

— Зрозуміли, — дружно відповіли невидимі охоронці і вишикувалися так, як їм звеліли.

— Грозовик ось-ось повернеться. І ми маємо протриматися до його повернення. То як? Ви готові?

— Готові!

— Агов, хлопці! То мені ввижається, чи я й справді починаю вас бачити? — запитала Інга, протираючи очі. У напівтемряві несподівано почали вимальовуватися ледь помітні силуети охоронців Воріт.

— Коли скінчиться бій і ми не відступимо, ти побачиш нас виразно і чітко, — пообіцяв хтось із солдатів. — Ми заряджаємося твоєю впевненістю і рішучістю. А розпач і безнадія роблять нас невидимими. Не забувай про це.

— Що гірше я вас бачитиму, то менше у вас залишатиметься сили? — спитала Інга.

— На жаль, так, — зітхнув солдат.

— Не біда, нас багато.

Напівпрозорі постаті солдатів стали ще чіткішими, і дівчинка нарешті змогла більш-менш розгледіти свого співрозмовника. То був кремезний чоловік середнього зросту з широкими долонями, доброю усмішкою і розкішною чуприною.

— Я б вам ніколи сім тисяч років не дала, — похитала головою Інга.

— Щоб ти знала, мені вже далеко за двадцять, — зізнався солдат.

— Дурите ви мене… А коли Громовиця обіцяла повернутися?

— Це залежатиме від обставин. Потвори Тартарегії прокрадаються до Воріт Підземного Вогню з протилежного боку. Громовиця має пройти через чарівний лабіринт…

— А вона там не заблукає? — стривожилася раптом Інга.

— Ні. Лабіринт вона сама й будувала, щоб мати вихід на той бік.

— І що, потвори ніколи не намагалися пройти ним в обхід Воріт?

— Намагалися, але марно. Лабіринт цей особливий. Ним можна пройти тільки в один бік.

— А як же Громовиця назад повернеться?

— Через ворота. Вона щоразу так робить.

Договорити їм не дали, бо почався штурм. Сіре хмарище примар Космотумена накотилося на лінію захисників Воріт і розтануло від дотику до списів. Інга встигла вистрілити тільки раз.

— Перешикуватися! — скомандувала вона, побачивши, як друга хвиля нападників наближається до Воріт. — П’ятеро з лівого флангу — нагору! Усім — два кроки назад!

Солдати чітко виконали наказ, але цього разу примар було втричі більше і частині таки вдалося прорватися до Воріт. Четверо примар люто накинулися на замки і почали їх гризти, викрешуючи іскри своїми кривими зубиськами.

— Крайній з правого флангу, до мене! — наказала Інга і взялася до роботи.

Стріли, пущені з лука Нічної Громовиці, вразили трьох потвор. Четверту знищив солдат, що саме нагодився.

За хвилину атака Космотуменових примар захлинулася. Залишки передового загону відступили у темряву для перегрупування. Замки на Воротах не зазнали істотних пошкоджень. Фігури охоронців були вже досить чіткими. Усі солдати впевнено тримали списи в руках і посміхалися. П’ятеро солдатів, що ширяли у повітрі, прикриваючи основні сили від нападу згори, здавалися вже цілком матеріальними, проте Інга знала, що це ілюзія, просто вгорі менше світла.

Інга чекала третьої атаки, та примари не поспішали розпочинати новий бій.

— Не подобається мені все це, — похитала головою вона.

— А що як Грозовик уже повернувся і примари повтікали? — висловив припущення солдат.

— Не думаю. Космотумен щось замислив. Будьте уважні… — та не встигла Інга договорити, як почалася третя атака. Але цього разу нападників підтримували лучники.

Доки Інга лаштувалася до стрільби, ворожі лучники встигли поранити трьох охоронців Воріт.

— Стріли безнадії! Вони знищують нашу сутність! — вигукнув один із поранених.

Інга стріляла швидко, і за хвилину ворожі лучники були знешкоджені. Примари розвіялися жовтуватим димком, але п’ятеро охоронців від їхніх стріл стали майже невидимими. Списи у їхніх руках гойдалися, немов очерет на вітрі, щомиті готові впасти.

— Як їм допомогти?!

— Надія — найкращі ліки. Торкнись їх, доки вони не розтанули остаточно! — порадив Інзі хтось із солдатів.

Дівчинка по черзі торкнулася всіх п’ятьох. Вона відчула, як струменить у її руці дивовижна енергія, що несе надію на краще і непохитну віру в успіх розпочатої справи. Охоронці Воріт знову стали видимими, от тільки на Інгу раптом накотилася хвиля утоми.

— У вашому арсеналі щитів часом нема? — спитала Інга, коли стрій вояків вирівнявся, а нова атака ще не почалася, на що списоносці тільки заперечливо похитали головами.

З новою хвилею нападників-примар з’явилося ще троє лучників, але цього разу Інга вже очікувала їх, тому поранених серед охоронців Воріт було лише двоє.

— Зімкнути стрій! — наказала Інга, коли розправилася з лучниками, а сама заходилася коло поранених.

Проте не лише Інга, а й вороги враховували свої помилки. Коли почалася чергова атака, одному з ворожих лучників, що ховався за спинами своїх товаришів, таки вдалося поранити Інгу червоною стрілою безнадії. Страшний розпач вразив душу дівчинки, і вона знепритомніла.

Один із солдатів залишив стрій, підібрав лук і вистрілив в останнього ворожого лучника.

— Візьміться за руки, а то наші товариші загинуть! — наказав він. — Ти, — вказав на найближчого солдата, — пильнуватимеш командира.

Охоронці Воріт взялися за руки. Сріблясте сяйво чарівної енергії хвилею полилося з тіл неушкоджених солдатів у тіла поранених.

Тим часом примари сунули і сунули. На щастя, лучників більше не було, але піхота цього разу добряче пошарпала фронт захисників Воріт. З десяток примар оскаженіло гризли замки на Воротах.

Інга опритомніла від шуму бою. Переборюючи неймовірну слабкість, вона сіла і спробувала оцінити обстановку. Оцінка її не втішила — примари перемагали. З кожною хвилиною сили охоронців Воріт танули, а замки, важезні і на вигляд такі надійні, були майже повністю згризені.

Спочатку з’явився страх: а як же вона звідси вибереться після бою? Та поглянувши на вояків, які мужньо билися, нехтуючи страхом, Інга відчула сором. Біль сорому пересилив біль безнадії, і дівчинка висмикнула червону стрілу з плеча. Диво дивнеє, але рана миттєво загоїлася! Слабенький вогник надії спалахнув у Інжиній душі. О, вона знала, як підтримати той вогник. Скільки разів бувало, що ситуація здавалася безнадійною, але оте задерикувате й безоглядне відчуття, що мало за гасло «Де наше не пропадало», приходило на допомогу і навіть дякувало скруті, бо солодшою від того ставала перемога. Треба лишень пригадати щось світле й радісне. І дівчинка пригадала небо над грозовими хмарами, дивовижну веселку над рідним містечком, травневу зелень і міріади веселих зірок на небосхилі. Ці думки оживили вихор, що дрімав у тілі, і він запрагнув дії.

— Двоє списоносців — до мене! — знову скомандувала Інга, звівшись на ноги. Вона дістала з шафи спис і кинулася на примар, що вже догризали останні замки Воріт.

Примари сичали і верещали, плювали на Інгу згустками полум’я, але це їм не допомогло. Двоє списоносців відгукнулися на заклик свого малого, проте страшенно рішучого командира, і довершили справу.

Коли атака захлинулася і ворог відступив, Інга поділилася своєю енергією з охоронцями Воріт.

— Сили у Космотумена не безмежні. Скоро все скінчиться, — упевнено мовила вона, витираючи спітніле чоло.

— Хотілося б вірити, — мовив хтось із охоронців. — Минулого разу було лише три атаки, а нині — вже чотири. І це ще не остання.

— Відіб’ємось, — запевнила Інга песиміста. — Пильнуйте!

Остання навала примар була більше схожа на панічну втечу. Космотуменові вояки мчали просто на списи охоронців і з шипінням танули в повітрі. Хвилини за три все скінчилося.

Інга сіла біля Воріт, щоб насолодитися таким жаданим спокоєм.

— А як ви раніше воювали? — спитала вона у солдатів, що ставили списи у шафу.

— Завжди хтось приходив з поверхні землі і командував нами.

— І коли це було востаннє? Невже й справді сім тисяч років тому?

— Так.

— А хто приходив?

— Хлопчина. Приблизно твого віку. У нього теж був чарівний лук.

— Замки на Воротах тоді лишилися цілими?

— Та де там! Бій був неабиякий! Майже такий, як сьогоднішній.

Тим часом решта охоронців заходилися знімати зіпсовані замки. Хвилину чи дві вони стояли біля Воріт, прислухаючись. Коли ж нарешті унизу щось загуркотіло, вони відчинили Ворота. За мить через них увійшла Підземна Громовиця.

— Що то було? — спитала Інга.

— Громовиця завалила прохід потворам Тартарегії. Тепер вони нескоро доберуться до Воріт.

— Молодці, — похвалила Громовиця Інгу та списоносців. — Бачу, ви тут добре провели час.

— Повеселилися на славу! — засміялися солдати. — Командира цього разу мали бойового і рішучого. Давно такі не приходили.

Громовиця відчинила ще одну шафу, в якій зберігалися спеціальні замки для Воріт Підземного Вогню, і видала солдатам аж десяток замість погризених примарами Космотумена.

— Поки хлопці мінятимуть замки, ми з тобою заскочимо в одне місце, — сказала Підземна Громовиця до Інги. — Ти втратила дуже багато сили, тож її треба поновити.

— Хіба? Але ж я нічого не відчуваю! — здивувалася дівчинка.

— Так завжди буває у хвилину радісного збудження, та тільки ця енергія недовговічна. Ходімо зі мною, я покажу тобі, у чому концентрується сила землі.

Громовиця повела Інгу крізь темряву. Навкруги поблискували таємничі іскорки, які здавалися очима підземних істот. Проте дівчинка не лякалася, бо трималася за надійну теплу руку Громовиці.

— Що то за вогники? — спитала вона у своєї провідниці.

— Енергія землі зібрана у кристалах. Коли дивитися на них, здається, що вони живі. Це тому, що відбувається обмін енергіями між кристалами і тими, хто на них дивиться.

Аж ось подорож крізь темряву скінчилася. Інжиним очам відкрилася неймовірна картина: у просторій печері, стіни якої мінилися зеленим сяйвом, на кам’яній подушці лежав просто-таки величезний зелений кристал. Він випромінював світло, яке пульсувало.

— Доторкнись до нього, — сказала Громовиця. — Тобі треба відновити сили.

Інга, заворожена зеленим сяйвом, повільно підійшла до каменя й обережно поклала руку на одну з його граней. Від цього доторку по спині прокотилася хвиля мурашок, яка змила втому. А ще дівчинка відчула, як на голові заворушилося волосся. Вона помацала пасмо над вухом і не змогла втриматися від сміху — волосся стало дибки, нахабно ігноруючи закон земного тяжіння.

Інга прибрала руку з каменя, коли відчула, що більше не зможе вмістити у собі ні краплини дивовижної енергії, але вперте волосся ніяк не бажало влягатися і далі рвалось до неба. Тепер Інга могла перевертати гори. Відчуття було таким, ніби вона щойно вийшла з чарівного душу — тіло чисте, а на серці радісно.

— Один із вузлових концентраторів енергії планети, — пояснила Підземна Громовиця. — Людині небезпечно його торкатися.

— Але ж зі мною нічого не сталося!

— У бою з примарами ти втратила надто багато енергії. І якби ти в такому стані повернулась на поверхню, то вихор у твоєму тілі загинув би, а ти сама хворіла б довго і важко, — сказала Підземна Громовиця. — Повір, я сюди людей не часто воджу.

Інга раптом усвідомила, що Громовиця каже правду і що бій був важким, але зусилля витрачені недаремно.

— Тобі час повертатися, — сказала Підземна Громовиця. — Завтра у школі на тебе чекає новий бій.

— Куди тим хлопчиськам до Космотуменових примар, — усміхнулася Інга. — Дякую вам за все.

— Це я тобі маю дякувати, що допомогла відбитися. — Громовиця взяла дівчинку за руку і повела на поверхню.

Розпрощавшись із Громовицею, Інга навіть не могла уявити, котра зараз година. Велика Ведмедиця хвостом вказувала на південь, туди, де вирував грозовий фронт, а це означало, що північ уже минула. Пора було повертатися, причому надзвичайно швидко.

Інга летіла додому дуже низько, ховаючись по можливості за деревами. Вона не хотіла потрапляти на очі ні закоханим парам, ні нічним блукальцям. Стиха прокравшись до своєї кімнати крізь прочинене вікно, вона шаснула під ковдру і причаїлася.

А за хвилину з’явилася бабуся. Щоб не викрити себе, Інга почала розмірено сопіти. Зробити це було непросто, бо заважало надмірне хвилювання. Вона знала з досвіду, що у сні людина дихає спокійно, а та, що тільки прикидається, — дихання затримує. Проте цього разу бабуся не дослухалася до онуччиного дихання, вона лише зачинила вікно і повернулась у свою кімнату. Але Інга не втрачала пильності — вона ще хвилин двадцять тихенько роздягалася під ковдрою, бо ж слух у її бабусі був ой який гострий. Здавалося, що бій з Космотуменовими примарами забрав менше сили, ніж оте підпільне роздягання.

Сон, як відомо, приходить непомітно. Інга раптом з подивом відзначила, що штани скидати не обов’язково, бо треба летіти до Нічної Громовиці. Та щойно вона підійшла до вікна, як побачила там самого Космотумена. Не встигла дівчинка здивуватися, як Космотумен перетворився на Марію Іванівну, вбрану чомусь, як кіношний Шерлок Холмс. Холмс-Марія Іванівна розгорнув журнал і ніяк не міг знайти Інжиного прізвища, торочачи без угаву тільки одну фразу: «Елементарно». Метаморфози тривали довго. Що то був лише сон, Інга зрозуміла зранку, коли прокинулася. Штани і справді одягати не довелося, бо звечора вона їх так і не скинула. Годинник пробив пів на восьму — час терміново вставати!

Легенькі повітряні потічки, що циркулювали кімнатами, донесли до Інги запах чогось страшенно смачного, тож вона зіскочила з ліжка і помчала вмиватися.