Лук Нічної Громовиці

Розділ 13 Терапія

Уранці, коли Іра забігла до Інги перед школою, то в її очах змішалося стільки страху, захоплення і радості, що вони стали неймовірно круглими, сяючими і великими.

— Ти таки лазила у квартиру, — чомусь прошепотіла Іра, зачудовано розглядаючи Хмарникову стрілу. — Ти божевільна. Я б померла на підвіконні… До речі, як тобі вдалося?.. Хоча про що я питаю!

— Не лазила я нікуди, — поспішила заспокоїти подружку Інга. — Мені майстер Хмарник допоміг.

— Він сам лазив? — ще більше здивувалася Іра. — Ні, ти це серйозно?

— І сам не лазив, а випустив спеціальну хмарку… Ходімо, дорогою розповім.

Іра, слухаючи подружчину розповідь, була щасливішою, аніж коли дивилася свій улюблений серіал «Круті пістолети».

У школі все було як завжди: метушня в передчутті закінчення навчального року досягла апогею і загрожувала перерости у справжню революцію, вчителі ходили заклопотані, а часом навіть неуважні. І тільки команда Гуфі на цьому тлі вирізнялася своїм надміру вираженим невдоволенням.

Інга пояснила Ірі, що треба робити, і та помчала у 6-А по нову інформацію. У цьому класі навчалася Ірина сусідка Таня Андибер, яка завжди була в курсі усіх шкільних подій. Невдовзі симптоми хвороби решти членів команди Гуфі були з’ясовані. Вітька Агафонов на ймення Пончик нездужав на заздрість. І, судячи з усього, хвороба прогресувала. Славко Жиляк, він же Квазімодо, страждав надмірною пихатістю. Таня розповіла Ірі, як Пончик учора відібрав мобільник у якогось малого з четвертого класу і був ледь не битий батьками пограбованого у себе вдома. Вчора ж таки і Квазімодо відзначився не найкращим чином, обізвавши півсотні дівчаток образливими словами.

— Уявляєш, він обзиває усіх селом, рогулями, вихваляється своїм комп’ютером. Чіпляється геть до всіх. Навіть Олені Станіславівні нахамив, — не могла заспокоїтися Іра.

— І вона йому нічого не зробила?

— Обіцяла з батьками поговорити. З класною керівничкою Квазімодовою в учительській сперечалися про щось.

Після короткої наради першим вирішили лікувати Хляпу, оскільки його хвороба могла завдати шкоди найбільше. На щастя, 9-Б цього тижня чергував у їдальні. Інга знала, що чергові часто сидять без діла з самого ранку, п’ють чай, гризуть сухарики і теревенять, тому підсипати Хляпі пилку в сухарики чи в чай не становило особливої проблеми. Треба було лише вибрати зручний момент.

Іра пішла у розвідку, вдаючи, що хоче купити рогалик. Вона запам’ятала розміщення чергових за крайнім столом у кутку. Решта було справою техніки. Як тільки чергові почнуть накривати на столи, пилок можна буде підсипати у Хляпине горнятко.

Та не так сталося, як гадалося: Хляпа вперто сидів на своєму місці і бавився мобільником. Уся його агресія була спрямована на віртуальних ворогів, що виражалося у неймовірній жестикуляції і балаканині.

Інга ніби ненароком зайшла до їдальні, краєм ока глянувши, з якого пакетика вигрібає свої сухарики Хляпа. Підійшовши до кухарок, дівчинка невимушено сказала:

— Тьотю Сашо, там у вас хлопчик безробітний сидить, він що, з уроків сачкує?

— Та то черговий! — сердито обізвалася кухарка. — Гей, ти! Чого сидиш, як засватаний?! Тобі що, роботи не вистачає? Зараз першачки снідати прийдуть!

— А що таке?! — схопився Хляпа. — Я вам тут не раб!

— Чекай-но, покличу зараз директора! Він тобі покаже! — наступала тьотя Саша.

— Задовбали ви мене директором лякати! — грюкнув Хляпа лавкою і штовхнув першого-ліпшого п’ятикласника.

— Ти мені ще поварнякай! Підеш до класу двояки заробляти, як має бути! — не вгамовувалась тьотя Саша.

— Та пішли ви всі!.. — розлютився Хляпа і вискочив із їдальні.

Інга тільки того й чекала. Вона притьмом опинилася біля столика і всипала пилок у пачку сухариків. За секунду повернувся лютий Хляпа.

— Чого ти тут крутишся, прикоцана? — він злісно вишкірився до Інги, зіткнувшись із нею на виході.

— Зголодніла, — відповіла дівчинка, мило усміхаючись. — А тебе яким вітром сюди занесло, Хляпонько?

— Як-як ти мене назвала? — з неприхованою погрозою перепитав Хляпа.

— А ти що, слуховий апаратик вдома забув? Як шкода, бо так хотілося поспілкуватися з розумним хлопчиком…

— Рота закрий, а то я за себе не відповідаю! — Хляпа дуже хотів ударити Інгу, але його стримувало дивне передчуття неприємностей.

— Я за тебе тим більше не відповідаю, — сказала Інга і пішла.

Хляпа розлютився ще дужче. Схопив зі столу сухарики і кинувся наздоганяти Інгу. Та, сподіваючись погоні, дівчинка просто зайшла у приймальню і перечекала, поки Хляпа пробіжить коридором.

Пролунав дзвінок на урок. Час було пробиратися до свого класу.

На наступній перерві Інга знову пішла до їдальні перевірити дію Хмарникових ліків. Побачене перевершило найоптимістичніші сподівання. Хляпу годі було впізнати: він чемно розставляв горнятка на столи, реагував на кожне слово тьоті Саші і взагалі мало нагадував того нестерпного хлопчиська, яким був ще годину тому.

— Порядок, — вдоволено мовила Інга і пішла шукати Іру. Час було братися за лікування Богеса.

Богеса було неважко знайти. Побачивши Інгу, він не втікав, а навпаки — пішов їй назустріч.

— Я знаю, що ти на мене сердита, але зрозумій мене…

— Що я маю зрозуміти? Що ти брехун?

— Я мусив так зробити, бо інакше Гуфі помстився б моїй сестрі.

— Якій сестрі? У тебе нема сестри, брехуне!

— Двоюрідній. Вона вчиться у четвертому класі.

— Ти що, помиритися зі мною хочеш?

— Ну, може б…

— Добре, — несподівано погодилася Інга. — Але за примирення треба випити. Біжи організуй.

— А що ти питимеш?

— Та хоч пиво.

— Мені пива не можна. Я краще лимонаду куплю чи соку.

— Тобі гроші дати? — в’їдливо поцікавилася дівчинка.

— Я зараз прийду, — Богес швидко зник, а з’явився лише за кілька секунд до дзвінка.

— На перерві забіжиш до нашого класу. Воду лишаєш у мене, ясно?

За урок Інга встигла спокійно всипати квітковий пилок у пляшку з водою і чекала перерви з почуттям виконаного обов’язку.

Богес і справді прийшов, хоч Інга й дивувалася, а потім згадала, чого Богес приходив уперше. Господи, та все ж дуже просто: стріла знову у неї, і Гуфі хоче її отримати назад, використовуючи будь-яку можливість.

Після першого ковтка Богес якось скис. Після другого — змінився на обличчі і, пославшись на погане самопочуття, утік з уроків.

— Ви що, мирилися? — запитала Іра, яка не наважувалася підійти до подружки у присутності Богеса.

— Ні, я його лікувала, — пояснила Інга.

— Ой, розкажу тобі одну хохму. Володьку Тишлюка з 8-В знаєш? Ні? Він у футбольній секції займається, а читає по складах. Інара Фархадівна на світовій покликала мого малого на урок до восьмикласників…

— Але ж твій Андрій у третьому класі! — здивувалася Інга. — Це він тобі розказував?

— Ага, — кивнула Іра, яку розпирало бажання поділитися з подружкою подробицями смішної історії. — Інара Фархадівна дала моєму Андрієві читати «Іліаду», а потім — Тишлюкові. Клас вилягав! Тоді Інара Фархадівна одного і другого просила ще й зміст прочитаного уривка переказати!

— І що Тишлюк?

— Ходить лихий. На Фархадівну злючий.

— Та хай йому грець, ще до твого малого причепиться.

— Не причепиться, — махнула рукою Іра. — Бо тоді визнає свій дебілізм, а так хоч на жарт перевести можна.

Пізно ввечері Інга вислизнула з хати, щоб узяти в майстра Хмарника ліки для Квазімодо і Пончика. Хмарний корабель погойдувався на хвилях нічного вітерцю неподалік над ставом, замаскований від сторонніх очей густим туманом.

— Доброї ночі, майстре Хмарнику, — привіталася Інга. — Мені потрібні ще ліки.

— А тих двох вилікували?

— Аякже.

— А що у нас там цього разу?

— Пиха і заздрість.

— Ага. А заздрість яка? Помірна чи істерична?

— Майже істерична, бо забрав мобільник у дитини мало не на очах у вчителів.

— Ось тобі пилок з опунції. Знімає болячку майже одразу. А від пихи у мене є пилок троянди. — Хмарник дав Інзі ще два мішечки з вишитими на них квітами.

Дівчинка повернула майстрові порожні мішечки.

— Ти їх не викинула? — здивувався Хмарник. — От молодчина! Дякую.

— Це я вам дякую, — сказала Інга. — На добраніч!

Сивий туман погустішав, коли Хмарник насипав у люльку стружку з кореня лепехи. Час було повертатися додому.

Наступного ранку Інга несподівано зустрілася з Македонським. Той два дні до школи не з’являвся, а сьогодні прийшов сяючий, хоч і трохи змарнілий.

— Привіт, мала, — привітався, як і раніше. — Маю для тебе подарунок. Тільки у школі не відкривай, добре?

— А що це? — спитала Інга, беручи до рук маленьку коробочку.

— Побачиш.

— Добре, — кивнула дівчинка і заховала коробочку в портфель. — Як почуваєшся?

— Нормально, — мовив Сашко. — Ще побачимось.

Інзі страшенно кортіло відкрити коробочку, але вона вирішила дотримати слова і заразом потренувати силу волі. Та невдовзі вона забула про Сашків подарунок і разом з Ірою взялася за лікування решти учнів, заражених вірусами космічних болячок. Найлегше було знайти Квазімодо, бо він зазвичай стояв біля дверей 9-В і з нахабною міною на обличчі ображав дівчат.

— …Село! Село Задрипанці Тупорильського району Свиноградської області! Запам’ятали свою адресу? Чи ще раз повторити? І купіть собі журнал. Може класом складетеся на один номер, щоб не мали вигляду таких рогульок!

— Геть звідси! — Іра Данилишин спробувала зачинити перед нахабою двері, але марно.

— Іро, ходи сюди на хвилинку, — Інга спробувала пройти у двері, що їх перегородив собою Квазімодо, але це їй не вдалося. Квазімодо, помітивши новий об’єкт кпинів, напосівся на неї.

— А ти, шмарклю, чого сюди приперла? Сиди у своєму болоті, жабо.

— Слухай, телепузику, ти мені набрид. Біля тебе ж без респіратора стояти гидко, — зміряла Інга ворога нищівним поглядом, але той вирішив контратакувати.

— А ти сама коли востаннє милася? Ходить тут і корчить із себе примадонну.

Тим часом Іра вийшла в коридор.

— Давай ми того дурбелика провчимо, — запропонувала Інга.

— Я не знаю, що з ним таке сталося. Ще минулого тижня від нього і слова ніхто добитися не міг, а зараз рот не закривається.

— Підхопив інфекцію. Скажи дівчатам, щоб допомогли його скрутити.

— А що далі?

— Залежатиме від ситуації. А то наш Квазімодик надто буйний.

— Зараз, ти його відволічи, — погодилася Іра.

Інга кивнула, а Іра побігла до класу. Квазімодо ж спробував ще раз дістати Інгу. Річ у тім, що Інжині батьки працювали в Африці: мама лікарем-інфекціоністом, а тато пілотом вертольота, а це, як часто повторював Квазімодо, було тупо.

— Як там наша матуся поживає? Вже здичавіла чи ще ні? А може, у неї вже хвіст відріс?

— І цим ефектним пасажем ви, добродію, вирішили вивести мене зі стану психічної рівноваги? — запитала Інга, стаючи обличчям до дверей, щоб Квазімодо не міг бачити, що відбувається у нього за плечима. — Як стверджує Дарвін, люди поділяються на два види: гомо нормаліс і гомо пихатус. Так от саме гомо пихатус, яким ви є, і наділені хвостом.

Щойно Інга вимовила це слово, як дівчача лавина змела Славка-Квазімодо і закрутила у коловерті рук, голів і бантів. Хлопчисько, який аж ніяк не чекав такого повороту подій, спробував було відбиватися, але хіба можна протистояти такій організованій у своїй стихійності силі, якою може бути розлючений гурт дівчаток-дев’ятикласниць? За хвилину Квазімодо лежав на столі, немов піддослідна жаба, і був повністю недієздатний.

— Починаємо прискорений курс антипихатої терапії, — мовила Інга, всипаючи дрібку пилку у роззявлений Квазімодів рот. Нещасна жертва в одну мить забула всі свої попередні слова. Він став проситися і вибачатися.

— Ще раз до нашого класу прийдеш, то знімемо штани, — пригрозила Іра Данилишин. — Вимітайся!

Квазімодо, радий, що так легко відбувся, зник, немов примара, без жодного слова.

Інга вийшла з класу і несподівано наскочила на злючого як дідько Гуфі.

— Привіт, Гуфічку. Як поживає твій паразит?

— Щезни! — коротко і злісно кинув Гуфі.

— А твої дружбани одужують. Ще, правда, один заражений лишився.

Інга дуже сподівалася і останнього хворого вилікувати сьогодні, але Пончика у школі вже не було. Чи то Гуфі його попередив, чи то він сам здогадався втекти з уроків, але лікувальний сеанс довелося перенести на наступний день.