Розділ X

Маленький Принц опинився в районі астероїдів 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Він почав відвідувати їх, щоб мати якусь роботу і чогось навчитися.

На першому астероїді жив король. Вбраний у пурпур та горностаї, він сидів на простенькому, але однаково величному троні.

— Ага! Ось і підданий! — вигукнув король, помітивши Маленького Принца.

А Маленький Принц запитав себе:

«Як він міг упізнати мене, ще ніколи не бачивши?»

Він не знав, що королям світ видається спрощеним. Для них усі люди піддані.

— Підійди, щоб я краще бачив тебе, — звелів король, пишаючись, що нарешті він бодай для когось король.

Маленький Принц пошукав очима, де сісти, але всю планету вкривала розкішна горностаєва мантія. Тож він і далі стояв, а бувши втомленим, позіхнув.

— Позіхи в присутності монарха суперечать етикетові, — зауважив король. — Я забороняю тобі позіхати.

— Та я не годен стриматись, — відповів, засоромившись, Маленький Принц. — Я довго подорожував, не спав…

— У такому разі, — мовив король, — я наказую тобі позіхати. Я вже багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Позіхи для мене — річ цікава. Ну ж бо! Позіхай! Це наказ!

— Я бентежуся… я не можу, — зашарівся Маленький Принц.

— Гм-м! Гм-м! — протягнув король. — Тоді я… наказую тобі інколи позіхати, а інколи…

Він щось бурмотів і видавався роздратованим.

Адже король, власне, прагнув, щоб його владу поважали. Він не терпів непокори. То був абсолютний монарх. Але, сповнений доброти, давав розумні накази.

— Якби я наказав, — просторікував він, — генералові обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав наказу, то завинив би не генерал, а я.

— Можна мені сісти? — несміливо запитав Маленький Принц.

— Я тобі наказую сісти! — відповів король, величним жестом підібравши полу горностаєвої мантії.

А Маленький Принц дивувався. Планета малесенька. Чим той король міг правити?

— Ваша Величносте, — озвався він, — перепрошую, що запитую вас…

— Я тобі наказую запитати мене! — похапцем кинув король.

— Ваша Величносте… чим ви правите?

— Усім, — з величною простотою відповів король.

— Усім?

Король скромним жестом показав на свою планету, інші планети й на зорі.

— Цим усім? — перепитав Маленький Принц.

— Цим усім, — підтвердив король.

Адже цей монарх був не тільки абсолютним, а й усесвітнім.

— І зорі коряться вам?

— Звичайно, — кивнув король. — Ту ж мить. Я не терплю непокори.

Така могутність сповнила Маленького Принца захвату. Якби він сам мав таку, то міг би милуватись, як сідає сонце, не сорок чотири, а сімдесят два, а то й сто чи навіть двісті разів за день, ні разу не переставивши стільця! Засмутившись через спогад про свою малу покинуту планету, він наважився попросити короля про милість:

— Я б хотів побачити, як сідає сонце… Зробіть мені таку ласку… Накажіть сонцю сісти…

— Якби я наказав генералові літати від квітки до квітки, наче метелик, або написати трагедію, або обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав отриманого наказу, хто — він чи я — не мав би слушності?

— Ви, — твердо мовив Маленький Принц.

— Саме так. Від кожного слід вимагати того, що він може виконати, — пояснював король. — Влада спирається передусім на розум. Якщо наказати народові йти і кинутись у море, він зробить революцію. Я маю право вимагати покори, бо мої накази розумні.

— Ну, а як моє сонце, що заходить? — нагадав Маленький Принц, бо ніколи не забував свого вже поставленого запитання.

— Ти побачиш, як воно заходить. Я дам наказ. Але, дотримуючись своєї науки врядування, зачекаю, поки настануть сприятливі умови.

— І коли ж це буде? — поцікавився Маленький Принц.

— Гм! Гм! — замислився король, одразу зазирнувши у великий календар. — Гм! Гм! Це буде десь… десь… сьогодні ввечері десь о сьомій годині сорок хвилин! Ти побачиш, як мені коряться!

Маленький Принц позіхнув. Він засмутився, що не побачить за мить, як сідає сонце. А ще й трохи знудився.

— Мені тут нема чого робити, — зітхнув він. — Я рушаю далі!

— Не йди! — благав король, бо страшенно пишався, що має підданого. — Не йди, я зроблю тебе міністром.

— Міністром чого?

— Е… правосуддя!

— Таж тут нема кого судити!

— Цього ніколи не знаєш, — заперечив король. — Я ще не обійшов свого королівства. Я вже старенький і не маю місця для карети, а ходити пішки мені важко.

— Ох! Таж я вже бачив, — мовив Маленький Принц, нахилившись, щоб знову глянути на інший бік планети. Там теж нікого немає..

— Тоді ти судитимеш сам себе, — сказав король. — Це найтяжче. Набагато тяжче судити себе, ніж ближнього. Якщо ти здатний судити себе, тоді ти справжній мудрець.

— Я, — заявив Маленький Принц, — можу судити себе де завгодно. Я не маю потреби жити тут.

— Гм! Гм! — вагався король. — Думаю, на моїй планеті десь є старий пацюк. Я чую його вночі. Ти міг би судити цього пацюка. Вряди-годи оголошувати йому смертний вирок. Отак його життя залежатиме від твого правосуддя. Але, засудивши, ти щоразу й помилуєш, щоб зберегти йому життя. Адже пацюк один.

— Я, — заперечив Маленький Принц, — не люблю засуд­жувати на смерть і думаю, що я піду звідси.

— Ні! — не погодився король.

Маленький Принц, готуючись рушати, все-таки не хотів засмучувати старого монарха:

— Якщо Ваша Величність хочуть, щоб вам корилися абсолютно, ви могли б дати мені якийсь розумний наказ. Звеліти, наприклад, рушати за хвилину. Умови, як на мене, сприятливі…

Король не відповів. Маленький Принц спершу вагався, а потім, зітхнувши, вирушив.

— Я призначаю тебе послом! — квапливо гукнув йому навздогін король.

Він мав величний і владний вигляд.

«Дорослі дуже дивні», — подумки сказав собі Маленький Принц під час подорожі.

Загрузка...