Маленький принц

Розділ VII

П’ятого дня, знову-таки завдяки баранцеві, мені розкрилася таємниця життя Маленького Принца. Зненацька, без вступу, немов після довгих мовчазних роздумів, він запитав:

— А якщо баранець їсть кущі, то їсть і квіти?

— Баранець їсть усе, на що натрапить.

— Навіть якщо квіти мають колючки?

— Так, навіть квіти, які мають колючки.

— Тож навіщо тоді колючки?

Я не знав. Я тоді щосили намагався відкрутити один надміру затягнутий болт авіаційного мотора. Я мав чим перейматися, бо аварія, як я бачив, виявилась надто тяжкою, а мізерні рештки питної води спонукали боятися ще гіршого.

— Навіщо ж колючки?

Маленький Принц, поставивши запитання, вже ніколи не зрікався його. Мене дратував неподатливий болт, і я бовкнув, аби сказати що-небудь:

— Ті колючки — непотріб, це лише злоба, притаманна квітам!

— Ох!

Та, помовчавши, Маленький Принц злісно кинув мені:

— Я не вірю тобі! Квіти кволі. Наївні. Вони заспокоюють себе, як можуть. Думають, ніби страшні своїми колючками…

Я не відповів. Саме тоді я казав собі: «Якщо цей болт і тепер не піддасться, я виб’ю його молотом, і він розлетиться на друзки». Маленький Принц знову урвав мої роздуми:

— Тож, ти думаєш, квіти…

— Та ні! Ні! Нічого я не думаю! Я бовкнув казна-що. Я переймаюся серйозними речами!

Маленький Принц приголомшено глянув на мене:

— Серйозними речами!

Він дивився на мене, як я з молотком у руці і з чорними від мастила пальцями нахилився над предметом, який видавався йому гидким.

— Ти розмовляєш, як дорослі!

Від цих слів я засоромився. А він, не знаючи жалю, додав:

— Ти все плутаєш… усе змішуєш!

Маленький Принц справді дуже роздратувався і струснув під вітром золотавим волоссям:

— Я бачив планету, де жив один червонопикий добродій. Він ніколи не нюхав жодної квітки. Ніколи не дивився на зорі. Ніколи нікого не любив. Ніколи нічого не робив, а тільки додавав цифри. І цілісінький день повторював, як і ти: «Я серйозна людина! Я серйозна людина!» — і від цих слів аж надимався з пихи. Але це не людина, а гриб!

— Хто?

— Гриб!

Маленький Принц тепер аж збілів від гніву:

— Уже мільйони років, як квіти озброюються колючками. І мільйони років, як баранці однаково їдять квіти. Невже це не серйозно — намагатися зрозуміти, чому квіти завдають собі таких мук, щоб мати колючки, які ніколи не стають у пригоді? Невже це пусте — війна баранців і квітів? Невже ця війна не серйозніша й не має більшого значення, ніж підрахунки гладкого червонопикого добродія? А якщо я знав єдину у світі квітку, яка, крім моєї планети, більше ніде не росте, а якийсь баранець може, раз укусивши, знищити її, отак, коли-небудь уранці, і навіть не збагне, що скоїв, — невже це пусте?

Маленький Принц аж пашів, а згодом озвався знову:

— Якщо любити квітку, яка існує тільки в одному екземплярі серед мільйонів і мільйонів зір, тоді для щастя досить тільки дивитися на них. Тоді можна казати собі: «Моя квітка десь там…» Та, якщо баранець з’їсть квітку, здаватиметься, немов раптом згасли всі зорі! Невже це пусте?

Маленький Принц не зміг говорити далі. Він раптом розридався. Опустилася ніч. Я кинув інструменти. Мені стали байдужі й молоток, і болт, навіть спрага і смерть. Адже на зорі, на планеті, і то моїй, на Землі, є Маленький Принц і його треба втішити! Я обняв малого. Колисав його. Сказав йому:

— Квітці, яку ти любиш, ніщо не загрожує… Я намалюю баранцеві намордник… Намалюю твоїй квітці огорожу… Я…» Я не дуже знав, що казати. Я почувався вкрай незграбним. Я не знав, як підступити до Маленького Принца, як порозумітися з ним… Країна сліз напрочуд загадкова.