Маленький принц

Розділ XXI

Саме тоді з’явився лис.

— Добрий день! — привітався він.

— Доброго здоров’я! — чемно відповів Маленький Принц, озирнувшись, але нікого не побачивши.

— Я тут, — озвався голос, — під яблунею.

— Хто ти? — запитав Маленький Принц. — А ти гарний.

— Я лис, — відповів лис.

— Ходи пограйся зі мною, — попросив Маленький Принц. — Мені страшенно сумно.

— Я не можу гратися з тобою, — заперечив лис. — Я не приручений.

— Ох! Вибач! — збентежився Маленький Принц. Але після роздумів додав: — А що означає слово «приручити»?

— Ти не тутешній, — здогадався лис. — Чого ти шукаєш?

— Я шукаю людей, — відповів Маленький Принц. — Що означає «приручити»?

— Люди, — пояснив лис, — мають рушниці й полюють. А це страшенно прикра річ! Люди розводять ще й курей. Це єдине, чим вони переймаються. Тож ти шукаєш курей?

— Ні, — заперечив Маленький Принц. — Я шукаю приятелів. Що означає «приручити»?

— Це дуже забута дія. Вона означає «створити зв’язки».

— Створити зв’язки?

— Звичайно, — кивнув лис. — Ти для мене тільки хлопчик, достоту схожий на сотню тисяч хлопчиків. Я не маю потреби в тобі. Ти теж не маєш потреби в мені. Я для тебе тільки лис, схожий на сотню тисяч лисів. Але, якби ти приручив мене, ми відчували б потребу один в одному. Ти був би для мене єдиним у світі. Я був би для тебе єдиним у світі…

— Я починаю розуміти, — задумався Маленький Принц. — Є одна квітка… мабуть, вона приручила мене…

— Можливо, — погодився лис. — На Землі всяке можна побачити…

— Ох! Це не на Землі, — зітхнув Маленький Принц.

Лис, здається, дуже зацікавився:

— На іншій планеті?

— Так.

— А на тій планеті є мисливці?

— Ні.

— Це вже цікаво! А кури?

— Ні.

— Ніде немає досконалості, — зітхнув лис.

Але згодом повернувся до своєї ідеї:

— Моє життя нудне. Я полюю курей, люди полюють мене. Всі кури однакові, та й люди всі однакові. Тому мені нудно. Та, якби ти приручив мене, моє життя немовби осяяло сонце. Я б здалеку чув, як ти ступаєш, упізнавав би твою ходу, відмінну від будь-чиєї іншої ходи. Хода інших людей заганяла б мене під землю. Твоя виманювала б із нори, наче музика. Ось поглянь! Бачиш отам пшеничні ниви? Я хліба не їм. Пшениця мені без потреби. Пшеничні ниви ні про що не нагадують мені. І це сумно! А от у тебе золотаве волосся. Тож як було б чудово, якби ти приручив мене! Золотава пшениця нагадувала б мені про тебе. Я любив би слухати, як шелестить вітер у колоссі…

Лис замовк і довго дивився на Маленького Принца:

— Будь ласка… приручи мене! — благав він.

— Я б із радістю, — мовив Маленький Принц, — але часу в мене обмаль. Я маю знайти собі приятелів і хочу багато зрозуміти.

— Не приручиш — не зрозумієш, — прорік лис. — Люди вже не мають часу розуміти бодай що-небудь. Вони геть усе купують у крамницях уже готове. А от крамниць, де торгують приязню, не існує, тож люди вже не мають приятелів. Якщо хочеш мати приятеля, приручи мене!

— А що треба робити? — запитав Маленький Принц.

— Треба бути дуже терплячим, — повчав лис. — Спершу ти посидиш трохи поодаль від мене, отак, у траві. Я дивитимусь на тебе кутиком ока, а ти мовчатимеш. Мова — джерело непорозумінь. Але щодня ти зможеш сідати трохи ближче…

Наступного дня Маленький Принц знову прийшов на те місце.

— Приходити краще однієї години, — давав настанови лис. — Якщо, наприклад, ти прийдеш о четвертій годині пополудні, я ще з третьої почну почуватися щасливим. Що ближче підступатиме година, то щасливіший я буду. А вже о четвертій розхвилююсь і забігаю: я з’ясую ціну щастя! Та, якщо ти ходитимеш байдуже коли, я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце… Треба дотримуватись ритуалів.

— Що таке ритуал? — запитав Маленький Принц.

— Це теж дуже забуте явище, — пояснив лис. — Це те, завдяки чому один день відрізняється від решти днів, одна година — від решти годин. Скажімо, в моїх мисливців є певний ритуал. Щочетверга вони танцюють із сільськими дівчатами. Отже, четвер — розкішний день! Я гуляю аж до винограднику. А якби мисливці танцювали байдуже коли, всі дні були б однакові і б не мав жодного вихідного.

Отак Маленький Принц приручив лиса. А як наблизилась пора вирушати:

— Ох! — простогнав лис. — Я плакатиму.

— Тут ти сам завинив, — сказав Маленький Принц. — Я не бажав тобі лиха, але ж ти хотів, щоб я приручив тебе…

— Авжеж, — погодився лис.

— Але ж ти плакатимеш! — скрикнув Маленький Принц.

— Авжеж, — кивнув лис.

— У такому разі ти нічого не здобув!

— Здобув, — заперечив лис. — Завдяки золотавій пшениці.

А згодом додав:

— Піди ще раз поглянь на троянди. Ти збагнеш, що твоя — єдина у світі. Потім повернись і попрощайся зі мною, і я подарую тобі одну таємницю.

Маленький Принц пішов дивитися на троянди.

— Ви анітрохи не схожі на мою троянду, ви ще ніхто, — казав він їм. — Вас ніхто не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як був мій лис. То був лис, схожий на сотні тисяч інших лисів. Але я зробив його своїм приятелем, і він тепер єдиний у світі.

Троянди засоромились.

— Ви гарні, але пусті, — додав Маленький Принц. — За вас не підеш на смерть. Звичайний перехожий, безперечно, подумає, що моя троянда схожа на вас. Але вона одна має більше значення, ніж ви всі, бо саме її я поливав. Саме її накривав ковпаком. Саме її затуляв ширмою. Саме на ній повбивав гусінь (крім двох чи трьох, щоб літали метелики). Саме її я слухав, як вона нарікала, вихвалялась чи навіть інколи мовчала. Бо то моя троянда.

Маленький Принц знову прийшов до лиса:

— Прощавай! — мовив він.

— Прощавай! — зітхнув лис. — А ось і моя таємниця. Вона дуже проста: бачать насправді тільки серцем. Очі головного не бачать.

— Очі головного не бачать, — повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.

— Саме час, який ти змарнував на свою троянду, надає їй такого великого значення.

— Саме час, який я змарнував на свою троянду… — по­вторив Маленький Принц, намагаючись запам’ятати.

— Люди забули цю істину, — напучував лис, — а ти не повинен забувати її. За тих, кого приручив, ти відповідаєш довіку. Ти відповідаєш за свою троянду…

— Я відповідаю за свою троянду… — повторив Маленький Принц, щоб запам’ятати.