Маленький принц

Розділ XXIV

Минув уже тиждень, як мій літак поламався в пустелі, а слухаючи розповідь про крамаря, я випив останню краплю свого запасу води.

— Ох! — сказав я Маленькому Принцові. — Твої спогади цікаві, але я ще не полагодив літак і вже не маю, що пити, я б теж радів, якби мав змогу потихеньку піти до джерела!

— Мій приятель лис казав…

— Хлопчику, тепер уже не до лиса!

— Чому?

— Бо я помру від спраги…

Маленький Принц не розумів моїх міркувань і говорив далі:

— Приятеля добре мати навіть тоді, коли тобі судилося померти. Скажімо, я радію, що мав приятеля лиса…

«Він не усвідомлює небезпеки, — думав я, — бо йому ніколи не дошкуляють ні голод, ні спрага. Трохи сонечка йому досить…»

Але Маленький Принц глянув на мене й відповів на мої думки:

— Я теж хочу пити… Пошукаймо криницю…

Я втомлено махнув рукою: безглуздо шукати навмання криницю серед безмірної пустелі. І все-таки ми пішли.

Ми йшли довгі години, мовчки, вже опустилася ніч і засяяли перші зорі. Я бачив їх, наче уві сні, я аж горів увесь від спраги. В голові немов танцювали слова Маленького Принца.

— Тож і ти відчуваєш спрагу? — запитав я.

Він не відповів, лише мовив:

— Вода й для серця може бути добра…

Я не зрозумів тих слів, але мовчав… Я чудово знав, що розпитувати не слід.

Маленький Принц утомився. Сів. Я вмостився поряд із ним. Помовчавши, він проказав:

— Зорі гарні, і то через квітку, якої не бачиш…

Я відповів, що звичайно, і мовчки дивився на брижі піску під місяцем.

— І пустеля гарна, — докинув Маленький Принц.

То була правда. Я завжди любив пустелю. Ми сиділи на піщаній дюні. Ми нічого не бачили. Нічого не чули. І все-таки щось сяяло серед тиші…

— Пустелю прикрашає те, — сказав Маленький Принц, — що вона ховає десь криницю…

Я здивувався, зрозумівши раптом загадкову осяйність пісків. Малим хлопцем я жив у старому домі, й існувала легенда, ніби в ньому заховано скарб. Звичайно, ніхто ніколи не знайшов його і навіть, напевне, не шукав. Але той скарб повивав чарами увесь будинок. Мій дім у глибинах свого серця ховав таємницю…

— Атож, — сказав я Маленькому Принцові, — байдуже, йдеться про дім, про зорі чи пустелю, те, що надає їм краси, годі побачити!

— Я тішуся, — всміхнувся він, — що ти згоден з моїм лисом.

Маленький Принц заснув, я взяв його на руки і знову пішов. Я розчулився. Мені здавалося, ніби я несу беззахисний скарб. Я навіть думав, що на Землі немає нічого вразливішого. Я дивився під місяцем на бліде чоло, заплющені очі, пасма волосся, які ворушилися під вітром, і казав собі: «Я бачу лише оболонку. Очі головного не бачать…»

Вуста Маленького Принца ледь розтулилися, немов усміхнувшись, і я знову казав собі: «Маленький Принц заснув, і мене страшенно зворушує в ньому вірність квітці, образ троянди променіє в ньому, наче вогник лампи, навіть тоді, коли він спить…» Але я здогадувався: Маленький Принц ще більш беззахисний, ніж світильник. А світильники слід захищати: порив вітру може загасити їх…

Отак ідучи, я дійшов на світанку до криниці.