Тож я жив отак сам, не маючи нікого, з ким можна щиро порозмовляти, аж поки шість років тому в Сахарській пустелі сталася аварія. Щось поламалося в моторі літака. Я не мав ні механіка, ні пасажирів і вирішив спробувати сам узятися за складний ремонт. Для мене то було питання життя або смерті. Питної води я мав щонайбільше на тиждень.
Першого вечора я заснув на піску за тисячу миль від усіх населених земель. Я був ще самотніший, ніж моряк із розтрощеного бурею корабля на плоту серед океану. Тож уявіть собі мій подив, коли вдосвіта мене розбудив дивний голосок. Він просив:
— Будь ласка, намалюй мені баранця!
— Га?
— Намалюй мені баранця…
Я зірвався на рівні ноги, немов уражений блискавкою. Протер очі. Глянув навколо. Побачив малого й дуже дивного хлопчика, що поважно дивився на мене. Ось його найкращий портрет, який згодом я зміг намалювати. Але мій малюнок, звичайно, аж ніяк не такий чарівний, як модель. І тут винен не я. Як я мав шість років, дорослі відохотили мене від кар’єри художника, і я нічого не навчився малювати, крім боа — цілих і розрізаних.
Я вирячив очі з подиву й роздивлявся ту постать. Не забувайте, я опинився за тисячу миль від усіх населених земель. А втім, анітрохи не здавалося, ніби той хлопчик заблукав, вмирає від утоми, спраги чи страху. Він аж ніяк не скидався на дитину, загублену серед пустелі за тисячу миль від людських осель. Коли я нарешті спромігся подати голос, то запитав:
— Але… що ти тут робиш?
А він повторив, тихесенько, наче щось дуже серйозне:
— Будь ласка… намалюй мені баранця…
Коли таємниця надто разюча, не смієш не коритися їй. Хоч якими безглуздими видалися мені ті дії за тисячу миль від усіх населених місць, і то в смертельній небезпеці, я дістав із кишені аркуш паперу й ручку. І раптом пригадав, що вивчав передусім географію, історію, арифметику та граматику, і (не без дрібки лихого гумору) сказав хлопчику, що не вмію малювати. Та він наполягав:
— Пусте. Намалюй мені баранця.
Я ніколи не малював баранців, тож знову намалював йому один із двох малюнків, на які був здатний. Зобразив цілого боа. І був приголомшений, почувши заперечення хлопчика:
— Ні-ні! Я не хочу слона в утробі боа. Цей змій украй небезпечний, а слон надто великий. А в мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй мені баранця.
Тож я намалював.
Хлопчик уважно роздивився й мовив:
— Ні! Цей уже тяжко хворий. Намалюй мені іншого.
Я намалював:
Мій приятель лагідно, поблажливо всміхнувся:
— Ти ж і сам добре бачиш… це не баранець, а баран. У нього роги…
Тож я намалював ще раз:
Але й цей малюнок не схвалили, як і решту:
— Цей надто старий. Я хочу баранця, який житиме довго.
Мені вже уривався терпець, бо я квапився розбирати мотор, тож я нашкрябав отакий малюнок.
І пояснив:
— Це ящик. Баранець, якого ти хочеш, там усередині.
Але я дивом дивувався, побачивши, як проясніло обличчя мого малого судді:
— Він точнісінько такий, як я хотів! Як по-твоєму, баранцеві треба багато трави?
— Чого ти запитуєш?
— Бо в мене все маленьке…
— Йому вистачить. Я намалював тобі малого баранця.
Хлопчик нахилився над малюнком:
— Не такого вже й малого… Ти ба! Він заснув…
Отак я познайомився з Маленьким Принцом.
Ось його найкращий портрет, який згодом я зміг намалювати.