Майстер і Маргарита

Розділ 7 НЕДОБРА КВАРТИРА

Якби наступного ранку Стьопі Лиходєєву сказали так: «Стьопо! Тебе розстріляють, якщо ти цю ж мить не підведешся!» — Стьопа відповів би млосним, ледве чутним голосом: «Розстрілюйте, робіть зі мною що хочете, але я не встану».

Де там устати, — йому здавалося, що він не може розтулити очей, бо тільки-но він це зробить, як ударить блискавка і голову йому враз же рознесе на друзки. В цій голові гув важенний дзвін, між яблуками очей та стуленими повіками пропливали бурі плями з вогненно-зеленими обіддями, і на додачу до всього нудило, причому здавалося, що нуда ця пов’язана зі звуками якогось навратливого патефона.

Стьопа силувався щось пригадати, але пригадувалося лиш одне — що, здається, вчора і невідомо де він стояв з серветкою в руці й намагався поцілувати якусь даму, при тому обіцяючи їй наступного дня, і саме опівдні, прийти до неї гостем. Дама від цього відмагалася, кажучи: «Ні, ні, мене не буде вдома!» — а Стьопа затято стояв на своєму: «А я ось візьму та й прийду!»

Ні хто була ця дама, ні котра зараз година, ні яке число і якого місяця — Стьопа притьмом не знав і, що було найгірше, не міг дібрати, де він перебуває. Він спробував з’ясувати хоч би це останнє і для цього розліпив склеєні повіки лівого ока. В напівтемряві щось тьмяно відсвічувалося. Стьопа, нарешті, впізнав трюмо і зрозумів, що він лежить горілиць у себе на ліжкові, тобто на колишньому ліжкові ювелірші, у спальні. В ту мить йому так ударило в голову, що він заплющив око і застогнав.

Дамо пояснення: Стьопа Лиходєєв, директор театру Вар’єте, очутився вранці в себе на тій самій квартирі, в якій він мешкав разом з покійним Берліозом, у великому шестиповерховому будинкові, розташованому літерою «П» на Садовій вулиці.

Потрібно сказати, що квартира ця — № 50 — давно вже мала славу якщо не погану, то принаймні дивну. Ще два роки тому власницею її була вдова ювеліра де Фужере. Анна Францівна де Фужере, п’ятдесятилітня поважна і дуже промітна дама, три кімнати з п’яти винаймала квартирантам: одному, прізвище якого, здається, було Бєломут, і другому — з утраченим прізвищем.

І ось два роки тому почало діятись у квартирі щось незбагненне: з цього помешкання люди почали безслідно зникати.

Якось у вихідний день заявився у квартиру міліціонер, викликав у передпокій другого пожильця (прізвище котрого втратилось) і сказав, що його просять на хвилиночку зайти у відділок міліції в чомусь розписатися. Пожилець наказав Анфісі, відданій і давній хатній робітниці Анни Францівни, сказати, якщо йому дзвонитимуть, що він повернеться за десять хвилин, і пішов собі разом з коректним міліціонером у білих рукавичках. Але не повернувся він не лише за десять хвилин, а взагалі ніколи не повернувся. Найдивовижніше те, що, очевидно, з ним заодно щез і міліціонер.

Набожна, а відвертіше сказати — забобонна, Анфіса так напрямки і сказала прикро враженій Анні Францівні, що це чаклунство і що вона чудово знає, хто поцупив і пожильця і міліціонера, тільки на ніч не хоче говорити. Ну, а чаклунству, звісна річ, варт лише початися, а там уже його нічим не зупиниш. Другий пожилець зник, як пригадується, в понеділок, а в середу наче крізь землю провалився Бєломут, щоправда, за інших обставин. Уранці за ним заїхала, як звичайно, машина, щоб відвезти його на службу, і відвезла, але назад нікого не привезла і сама не повернулася.

Горе й жах мадам Бєломут неспромога описати. Але, гай-гай, і те і друге тривало недовго. Тієї ж ночі, повернувшись з Анфісою з дачі, на яку Анна Францівна чомусь спішно їздила, вона не застала вже громадянки Бєломут у квартирі. Та цього замало: двері обох кімнат, де мешкало подружжя Бєломут, виявилися запечатаними.

Два дні проминули сяк-так. На третій же день Анна Францівна, яку весь цей час мучило безсоння, знову-таки спішно поїхала на дачу… Чи то ж треба казати, що вона не повернулася!

Анфіса, залишившись сама, наплакалася досхочу і лягла спати о другій годині ночі. Що з нею було далі, невідомо, але розказували мешканці інших квартир, що буцімто в № 50-му всеньку ніч чутно було якісь стуки і буцім у вікнах до ранку горіло електричне світло. Вранці з’ясувалося, що й Анфіси не стало!

Про зниклих і про цю трикляту квартиру в будинку довго розповідали всілякі легенди, як от, наприклад, що сухенька й набожна Анфіса начебто носила на своїх висхлих грудях у замшевій торбинці двадцять п’ять великих діамантів, які належали Анні Францівні. Що начебто у дровнику на тій самій дачі, куди спішно їздила Анна Францівна, знайшлися самі собою якісь незліченні скарби у вигляді тих же діамантів, та ще золотих грошей царського карбування… І таке інше, подібне до цього. Ну чого не знаємо, за те не поручимося.

Хоч там як, а квартира простояла опломбованою і порожньою лише тиждень, а потім в неї вселились — покійний Берліоз із дружиною і цей самий Стьопа, також із дружиною. Цілком природно, що тільки-но вони опинилися в проклятущій квартирі, як і в них почалося казна-що! А саме: протягом одного місяця зникли обидві дружини. Але ці не безслідно. Про дружину Берліоза розповідали, що бачено її ніби в Харкові з якимось балетмейстером, а дружина Стьопи наче знайшлася на Божедомці, де, за чутками, директор Вар’єте, використовуючи свої незліченні знайомства, прихитрився добути їй кімнату, але з такою єдиною умовою, щоб і духу її не було на Садовій вулиці…

Отож Стьопа застогнав. Він хотів покликати домашню робітницю Груню і зажадати від неї пірамідону, але все ж таки зумів зметикувати, що це дурниці, що ніякого пірамідону в Груні, певно, нема. Роблячи спробу покликати на допомогу Берліоза, двічі простогнав: «Міша… Міша…», але, як самі розумієте, відповіді не дістав. У квартирі стояла цілковита тиша.

Поворушивши пальцями ніг, Стьопа здогадався, що лежить у шкарпетках, тремтячою рукою провів по стегну, щоб визначити, у штанях він чи ні, й не визначив.

Нарешті, бачачи, що він покинутий і самотній, що ніхто йому не допоможе, вирішив підвестися, хоч би яких нелюдських зусиль це йому коштувало.

Стьопа розліпив склеєні повіки і побачив своє відбиття в трюмо у вигляді чоловіка зі скуйовдженим волоссям, з бряклою, порослою чорною щетиною фізіономією, з каламутними очима, в брудній сорочці з комірцем і краваткою, в кальсонах та в шкарпетках.

Таким він побачив себе в трюмо, а поруч із дзеркалом побачив невідомця, зодягнутого в чорне й у чорному береті.

Стьопа сів на ліжку і, як міг, витріщив набряклі кров’ю очі на незнайомого. Мовчанку порушив цей невідомий, проказавши низьким важким голосом і з іноземним акцентом такі слова:

— Добрий день, наймиліший Степане Богдановичу!

Запала пауза, після якої, зробивши над собою жахливе зусилля, Стьопа виговорив:

— Що вам потрібно? — і сам здивувався, не впізнавши свого голосу. Слово «що» він вимовив дискантом, «вам» — басом, а ".потрібно» — у нього зовсім не вийшло.

Незнайомець приязно усміхнувся, витяг великого золотого годинника з діамантовим трикутником на кришці, продзвонив одинадцять разів і сказав:

— Одинадцята! І рівно годину, як я очікую на ваше пробудження, позаяк ви призначили мені бути у вас о десятій. Ось він — я!

Стьопа налапав на стільці поряд з ліжком брюки, прошепотів:

— Вибачте… — натягнув їх на себе і хрипко запитав: — Скажіть, будь ласка, ваше прізвище.

Говорити йому було важко, за кожним словом хтось уштрикував йому голку в мозок, завдаючи пекельного болю,

— Як? Ви й прізвище моє забули? — тут невідомець посміхнувся.

— Даруйте… — прохрипів Стьопа, відчуваючи, що похмілля обдаровує його новим симптомом: йому здалося, що підлога коло ліжка відійшла кудись і що цієї ж миті він полетить сторч головою к бісовій матері в пекло.

— Дорогий Степане Богдановичу, — заговорив відвідувач, проникливо всміхаючись, — жоден пірамідон вам не зарадить. Ідіть за давнім мудрим правилом — лікувати подібне подібним. Єдине, що поверне вас до життя, це дві чарки горілки з гострою і гарячою закускою.

Стьопа був хитруком і, хоч як зле почувався, зметикував, що раз уже його заскочили в такому вигляді, треба зізнаватися в усьому.

— Відверто кажучи, — почав він, ледве повертаючи язиком, — учора я трохи…

— Жодного слова більше! — відповів візитер і від’їхав з кріслом убік.

Стьопа, луплячи очі, побачив, що на маленькому столику наготована таця, на якій був нарізаний білий хліб, паюсна ікра у вазочці, білі мариновані гриби на тарілочці, щось у каструльці й, нарешті, горілка в місткій ювеліршиній карафці. Особливо вразило Стьопу те, що карафка запітніла від холоду. Втім, це було зрозуміло: вона містилася в посудині, наповненій льодом. Наготовано, словом, було чисто, вміло.

Невідомий не дав Стьопиному зачудованню розвинутись до ступеня болісного і спритно налив йому півчарки горілки.

— А ви? — пискнув Стьопа.

— Охоче!

Непевною рукою підніс Стьопа до вуст чарку, а незнайомий одним духом проковтнув налите у своїй чарці. Прожовуючи грудку ікри, Стьопа видушив із себе слова:

— А ви що ж… закусити?

— Дякую вам, я не закушую ніколи, — відповів незнайомий і налив по другій.

Відкрили каструльку — в ній виявилися сосиски в томаті.

І ось клята прозелень перед очима розтанула, почали вимовлятися слова, і, головне, Стьопа дещо пригадав. А саме, що діялося все вчора на Сходні, на дачі в автора скетчів Хустова, куди цей Хустов і возив Стьопу на таксомоторі. Пригадалося навіть, як наймали цей таксомотор біля «Метрополя», був при тому якийсь актор не актор… з патефончиком у валізці. Так, так, так, це було на дачі! Ще, пам’ятає, вили собаки від цього патефона. Ось тільки дама, яку Стьопа хотів поцілувати, залишилася нез’ясованою… біс її знає, хто вона… здається, на радіо працює, а може, й ні.

Вчорашній день, таким чином, поволеньки роз’яснювався, але Стьопу зараз більше цікавив день сьогоднішній і, зокрема, поява в спальні невідомця, та ще із закускою і горілкою. Ось що непогано було б з’ясувати!

— Ну, що ж, тепер, я сподіваюся, ви згадали моє прізвище?

Але Стьопа лише присоромлено посміхнувся і розвів руками.

— От маєш! Я пересвідчуюсь, що після горілки ви пили портвейн. Даруйте, та хіба таке можна робити!

— Я хочу вас попросити, щоб це залишилося між нами, — запобігливо сказав Стьопа.

— О, певно, певно! Але за Хустова я, самі знаєте, поручитися не можу.

— А ви хіба знаєте Хустова?

— Вчора в кабінеті вашому я бачив побіжно цього індивіда, але досить одного принагідного погляду на його обличчя, щоб зрозуміти, що він — наволоч, пліткар, пристосуванець і лакиза.

«Абсолютно слушно!» — подумав Стьопа, вражений таким правдивим, влучним і стислим визначенням Хустова.

Так, учорашній день ліпився зі шматочків, але все ж таки тривога не покидала директора Вар’єте. Річ у тім, що в цьому вчорашньому дні зяяла величезна чорна діра. Ось саме цього незнайомого в береті, як собі хочете, Стьопа у своєму кабінеті вчора не бачив і квит.

— Професор чорної магії Воланд, — ваговито сказав відвідувач, спостерігши Стьопину скруту, і розповів, як усе було.

Вчора вдень він приїхав з-за кордону в Москву, негайно з’явився до Стьопи і запропонував свої гастролі у Вар’єте. Стьопа подзвонив у Московську обласну видовищну комісію і питання це погодив (Стьопа зблід і закліпав очима), і підписав з професором Воландом контракт на сім виступів (Стьопа розкрив рот), умовився, що Воланд прийде до нього для з’ясування деталей о десятій ранку сьогодні… Оце ж Воланд і прийшов! Прийшовши, зустрівся з хатньою робітницею Грунею, яка пояснила, що сама вона тільки-но прийшла, що вона нахожа, що Берліоза вдома нема, а що коли візитер хоче бачити Степана Богдановича, то хай сам іде до нього в спальню. Степан Богданович так міцно спить, що розбудити його вона не береться. Побачивши, в якому стані Степан Богданович, артист послав Груню в ближній гастроном за горілкою та закускою, в аптеку за льодом і…

— Дозвольте з вами розрахуватися, — проскавулів прибитий Стьопа і почав шукати гаманця.

— О, які дрібниці! — вигукнув гастролер і слухати нічого більше не захотів.

Отож горілка і закуска з’ясувалися, а все-таки на Стьопу боляче було поглянути: він анічогісінько не пам’ятав про контракт і, хоч убийте, не бачив учора цього Воланда. Так, Хустов був, а Воланда не було.

— Дозвольте поглянути на контракт, — тихо попросив Стьопа.

— Прошу, прошу…

Стьопа глянув на аркуш і похолов. Усе було на місці: по-перше, власноручний Стьопин розгонистий підпис! Навскісний напис збоку рукою фіндиректора Римського з дозволом видати артистові Баланду в рахунок належних йому за сім виступів тридцяти п’яти тисяч рублів — десять тисяч рублів. І це ще не все: тут же розписка Воланда про те, що він ці десять тисяч уже одержав!

«Що ж це таке?!» — подумав бідолашний Стьопа, і голова в нього пішла обертом. Починаються лиховісні провали в пам’яті? Та, звісно, після того як контракт було показано, подальші Вияви зачудовання були б вельми непристойні. Стьопа попрохав у гостя дозволу на хвильку вийти і, як був у шкарпетках, побіг у передпокій до телефону. По дорозі він гукнув у напрямку кухні:

— Груню!

Але ніхто не обізвався. Він ковзнув оком по дверях кабінету Берліоза, які були поруч з передпокоєм, і тієї миті, як кажуть, остовпів. На клямці дверей він постеріг величезну сургучеву печатку на шворці. «Отакої! — ревнув хтось у голові в Стьопи. — Цього ще бракувало!» — І тут Стьопині думки покотилися вже по двох коліях, але, як це завжди буває під час катастрофи, в одному напрямку і взагалі чорт знає куди. Кашу в Стьопиній голові годі й описати. Тут і чортівня з чорним беретом, остудженою горілкою і неймовірним контрактом, — а ще на додачу до всього, нате вам, і печатка на дверях. Тобто, кажіть кому хочете, що Берліоз щось накоїв, — не повірять, їй-же-їй, не повірять! Але ж печатка, ось вона! Так-так…

І тут зазміїлись у Стьопиному мозкові якісь найприкріші думки про статтю, яку, наче навмисне, недавно він усучив Михайлові Олександровичу для друку в журналі. А стаття, щиро кажучи, дурноверха! І нікчемна, і гроші за неї мізерні…

Негайно слідом за згадкою про статтю налетіла згадка про одну слизьку розмову, що відбувалася, як пригадується, двадцять четвертого квітня ввечері тут-таки, в їдальні, коли Стьопа вечеряв з Михайлом Олександровичем. Тобто, звісно, розмову цю беззастережно слизькою назвати не можна (не піддався б Стьопа на таку розмову), але це була розмова на якусь непотрібну тему. Цілком вільно можна було б, громадяни, її не затівати. До печатки, без сумніву, розмова ця могла б вважатися сущою дрібницею, але ось після печатки…

«Ох, Берліозе, Берліозе! — нуртувало в Стьопиному мозкові. — Адже це в голові не вкладається!»

Та побиватися довго не випадало, і Стьопа набрав номер у кабінеті фіндиректора Вар’єте Римського. Становище Стьопине було дражливе: по-перше, чужоземець міг образитись на те, що Стьопа перевіряє його після того, як був показаний контракт, та й з фіндиректором говорити було надзвичайно важко. Справді, бо його ж не запитаєш так: «Скажіть, чи укладав я вчора з професором чорної магії контракт на тридцять п’ять тисяч рублів?» Так питати не годиться!

— Алло! — почувся в слухавці різкий, неприємний голос Римського.

— Драстуйте, Григорію Даниловичу, — тихо заговорив Стьопа, — це Лиходєєв. Тут така справа… гм… гм… у мене сидить цей… є… артист Воланд… Так ось… я хотів запитати, як відносно сьогоднішнього вечора?..

— А, чорний маг? — відгукнувся в трубці Римський. — Афіші зараз будуть.

— Ага… — слабким голосом проказав Стьопа, — ну, бувайте…

— А ви скоро прийдете? — спитав Римський.

— За півгодини, — відповів Стьопа і, повісивши рурку, стис гарячу голову руками.

Ой, яка ж препогана виходила річ! Що ж це з пам’яттю, громадяни? Га?

Але довше затримуватись у передпокої було негоже, і Стьопа тут же уклав план: усіма засобами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз насамперед спритно випитати в чужоземця, що, власне, він наміряється сьогодні показувати в довіреному Стьопі Вар’єте?

У той мент Стьопа повернувся від апарата і в дзеркалі, яке висіло в передпокої й довго не витиралося лінькуватою Грунею, виразно побачив якогось дивного суб’єкта — довгого, як жердина, і в пенсне (о, коли б тут був Іван Миколайович! Він упізнав би цього суб’єкта відразу!). А той відобразився і згинув. Стьопа в тривозі глибше заглянув у передпокій, і вдруге його хитнуло, бо в дзеркалі пройшов величезний чорний кіт і так само зник.

У Стьопи обірвалося серце, він мало не впав.

«Що ж це таке? — подумав він. — Чи не втрачаю я розум? Звідки ці відображення?!» — Він заглянув у передпокій і злякано закричав:

— Груню! Який це кіт тут у нас шастає?! Звідки він? І хтось ще з ним?!

— Не турбуйтеся, Степане Богдановичу, — відізвався голос, але не Грунин, а гостя зі спальні. — Кіт цей мій. Не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, вона скаржилася, що ви в неї відпустку замахлювали.

Слова ці були такі несподівані й недоладні, що Стьопа вирішив, що вони йому причулися. Геть ошелешений, він повернувся підтюпцем до спальні й закам’янів на порозі. Волосся його заворушилося, на лобі рясно виступив дрібний піт.

Гість перебував у спальні вже не сам, а в товаристві. В другому кріслі сидів той жевжик, що привидівся у передпокої. Тепер його ясно можна було розгледіти: вуса-пір’їнки, скельце пенсне виблискує, а другого скельця немає. Але побачив він у спальні речі ще гірші: на ювеліршиному пуфі в нахабній позі розсівся хтось третій, а саме — жахливих розмірів чорний кіт з чаркою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він устиг настромити маринований гриб, у другій.

Світло, і без того тьмянувате в спальні, зовсім почало мерхнути в очах Стьопи. «Ось як воно божеволіють…» — подумав він і ухопився за одвірок.

— Я бачу, ви трохи збентежені, найдорожчий Степане Богдановичу? — запитав Воланд у Стьопи, який цокотів зубами. — А дивуватися тут немає чому. Це мій почет.

У цю мить кіт випив горілку, і Стьопина рука поїхала по одвірку вниз.

— ї почет цей потребує місця, — продовжував Воланд, — так що хтось із нас у цій квартирі зайвий. І мені здається, що цей зайвий — саме ви!

— Вони, вони! — козлячим голосом заспівав довготелесий картатий, у множині говорячи про Стьопу. — Взагалі вони останнім часом страшенно свинячать. П’ють без міри, лигаються з жінками, використовуючи своє становище, ні чорта не роблять, та й робити нічого не можуть, позаяк нічогісінько не петрають у справі, їм дорученій. Начальству очі замилюють!

— Машину даремно ганяє казенну! — доклепав і кіт, жуючи гриб.

І тут сталася четверта й остання з’ява у помешканні, коли Стьопа, вже зовсім сповзши на підлогу, кволою рукою дряпав одвірок.

Просто із дзеркала трюмо вийшов невеличкий, але навдивовижу широкоплечий, у котелку на голові і з іклом, що стирчало з рота і ще більше спотворювало без того небачено бридку пику. А до того ще вогненно-рудий.

— Я, — долучився до розмови цей новак, — взагалі не збагну, як він вискочив у директори, — рудий гундосив усе дужче і дужче, — він такий же директор, як я архієрей.

— Ти не схожий на архієрея, Азазелло, — зауважив кіт, накладаючи собі сосиски на тарілку.

— Я це ж і кажу, — прогундосив рудий і, обернувшись до Воланда, додав поштиво: — Дозвольте, мессіре, викинути його під сто чортів із Москви?

— Тпрусь!! — раптом ревнув кіт, настовбурчивши шерсть.

І тоді спальня пішла обертом довкола Стьопи, і він ударився головою об одвірок і, непритомніючи, подумав: «Я вмираю…»

Але він не вмер. Трохи розтуливши очі, він побачив, що сидить на чомусь кам’яному. Поруч щось шумувало. Коли він роздер очі як слід, то збагнув, що шумить море і, більше того, — хвиля погойдується побіля самих його ніг, що, словом, він сидить на самому краєчку молу, що над ним блакитне сяюче небо, а позад нього — біле місто на горах.

Не знаючи, що чинять у таких випадках, Стьопа звівся на тремтячі ноги і почвалав по молу до берега.

На молу стояв якийсь чоловік, палив і плював у море. На Стьопу він вирячився дикими очима і припинив плювання. Тоді Стьопа устругнув таку штуку: став навколішки перед невідомим курцем і мовив:

— Благаю, скажіть, що це за місто?

— Ну й ну! — сказав бездушний курець.

— Я не п’яний, — хрипко відповів Стьопа, — зі мною щось подіялося… я хворий… Де я? Що це за місто?..

— Ну, Ялта…

Стьопа тихо зітхнув, повалився набік, головою вдарився об нагрітий камінь молу. Свідомість полишила його.