Майстер і Маргарита

Розділ 16 СТРАТА

Сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави.

Та кавалерійська ала, що перетяла шлях прокураторові приблизно опівдні, клусом вийшла до Хевронської брами города. Шлях для неї вже було наготовано. Піхотинці каппадокійської когорти порозтаскували на узбіччя становище людей, мулів та верблюдів, і ала, йдучи ристю та збиваючи до неба білі стовпи куряви, вийшла на перепуття, де сходилися дві дороги: південна, що вела до Віфлеєма, і північно-західна — до Яффи. Ала полетіла північно-західною дорогою. Ті ж каппадокійці були розсипані обабіч дороги, завчасу зігнавши зі шляху всі каравани, що поспішали на свято в Єршалаїм. Юрби прочан стояли за каппадокійцями, повиходивши зі своїх похідних смугастих наметів, розставлених просто на траві. Пройшовши близько кілометра, ала перегнала другу когорту Блискавичного легіону і, подолавши ще один кілометр, підійшла першою до підніжжя Лисої Гори. Тут вона спішилася. Командир розсипав алу на чоти, і вони оперезали все підніжжя невисокого пагорба, залишивши вільним лише один узвіз на нього з боку Яффської дороги.

Через деякий час за алою до пагорба прийшла друга когорта, піднялася ярусом вище і обручем увінчала гору.

Нарешті надійшла кентурія під орудою Марка Щуролупа. Вона йшла, розтягнувшись двома лавами вздовж дороги, а між цими лавами, під охороною таємної сторожі, їхали в повозі троє засуджених з білими дошками на шиях, на кожній з яких був напис «розбійник і заколотник», двома мовами — арамейською та грецькою. За возом рокованих котилися інші, ладовані свіжотесаними стовпами з поперечинами, мотуззям, лопатами, відрами і сокирами. На цих возах було шестеро катів. За ними верхи їхали кентуріон Марк, зверхник храмової сторожі Єршалаїма і той самий чоловік у каптурі, з яким Пілат мав побіжне побачення в затіненому палацовому приміщенні.

Завершувала процесію лава вояків, а за нею вже сунуло близько двох тисяч цікавих, які не побоялися пекельної спеки і прагли бути присутніми на захопливому видовищі.

До цікавих з города приєдналися тепер такі самі з прочан, яких вільно допущувано в кінець процесії. Під тонкі вигуки кликунів, які супроводжували колону і голосили те, що близько полудня прокричав Пілат, процесія заповзла на Лису Гору.

Ала пропустила всіх у другий ярус, а друга кентурія ще вище пропустила тільки тих, хто був причетний до страти, а потім, спритно маневруючи, розпорошила юрбу навколо всього пагорба, так що та опинилася поміж піхотним кордоном угорі та кавалерійським унизу. Тепер юрба могла бачити страту крізь нещільну лаву піхотинців.

Отже, проминуло від часу сходження процесії на гору більше трьох годин і сонце вже хилилося над Лисою Горою, але спека ще була нестерпна, і вояки в обох кордонах потерпали від неї, страшенно знудились і в душі кляли трьох розбійників, щиро зичачи їм якнайшвидшого скону.

Маленький командир али з мокрим чолом і в темній від поту на спині білій сорочці був унизу пагорба, біля відкритого узвозу, він раз у раз підходив до шкіряного відра в першій чоті, зачерпував з нього пригорщами воду, пив і намочував свій тюрбан. Діставши від цього деяку полегшу, він відходив і знову починав міряти взад і вперед курну дорогу, що вела до вершини. Довгий меч його стукав об шкіряний шнурований чобіт. Командир хотів показати своїм кавалеристам зразок витривалості, але, жалуючи вояків, дозволив їм зі списів, увіткнутих у землю, влаштувати піраміди і накинути на них білі плащі. Під цими халабудами і поховалися від безжального сонця сирійці. Відра порожніли швидко, і кавалеристи з різних чот по черзі ходили за водою в балку під горою, де в негустій тіні виснажених шовковиць доживав свої дні на цій сатанинській спекоті каламутнуватий струмочок. Тут-таки стояли, ловлячи несталу тінь, і нудьгували коноводи, які тримали принишклих коней.

Занудження вояків та їхні прокльони на голови розбійників були зрозумілі. Побоювання прокуратора, що під час страти в ненависному йому городі Єршалаїмі можуть статися заворушення, на щастя, не справдилися. І коли побігла четверта година страти, поміж двома кордонами, верхньою піхотою і кавалерією біля підніжжя, не залишилося, всупереч усім сподіванням, жодної людини. Сонце спалило юрбу і погнало її назад у Єршалаїм. За лавою двох римських кентурій опинилися лише два невідомо чиї собаки, які не знати нащо потрапили на пагорб. Але їх також зморила спека, і вони лягли, висолопивши язики, важко дихаючи і зовсім не зважаючи на зеленоспинних ящірок, єдиних створінь, які не боялися сонця і шастали між розпеченим камінням і якимись виткими рослинами з великими шипаками.

Ніхто не чинив спроб відбити засуджених ані в самому Єршалаїмі, запрудженому військом, ані тут, на оточеному пагорбі, і юрба повернулася в город, бо й справді зовсім нічого цікавого не було в цій страті, а там, в городі, вже наготовувалися до великого свята Пасхи, яке заходило увечері.

Римська піхота у другому ярусі потерпала ще більше, ніж кавалеристи. Кентуріон Щуролуп тільки те й дозволив солдатам, щоб зняли шоломи і накрилися білими завоями, змоченими водою, але тримав солдат стоячи і зі списами в руках. Сам він у такому ж завої, але не змоченому, а сухому, походжав недалеко від гурту катів, не знявши навіть зі своєї сорочки накладних срібних лев’ячих морд, не знявши поножів, меча і ножа. Сонце било просто в кентуріона, не завдаючи йому жодної шкоди, а на лев’ячі морди не можна було глянути, очі випікав сліпучий блиск срібла, яке мовби закипало на сонці.

На понівеченому обличчі Щуролупа не виображувалось ні втоми, ані невдоволення, і здавалося, що велетень-кентуріон здатен ходити так весь день, усю ніч і ще день, — і словом, стільки, скільки буде потреба. Усе так само ходити, поклавши руки на важкий з мідяними бляхами пояс, усе так само суворо поглядаючи то на стовпи зі стратниками, то на вояків у лавах, усе так само незворушно відкидаючи носаком волохатого чобота вибілені часом людські кістки чи дрібні крем’яхи, що потрапляли йому під ноги.

Той чоловік у каптурі розташувався недалеко від стовпів на триногому дзиґлику і сидів у добродушній непорушності, іноді, втім, знічев’я длубаючи прутиком пісок.

Слова про те, що за лавою легіонерів не було жодної людини, не зовсім правдиві. Один чоловік усе-таки там був, тільки не всім його було видко. Він перебував не на тому боці, де було відкрито узвіз і з якого найкраще оглядалася страта, а на північному схилі, там, де пагорб не пологий і приступний, а нерівний, де були і ритвини і провалля, там, де, ухопившись у розколині за прокляту небом безводну землю, силкувалося жити хирляве фігове деревце.

Саме під ним, цим деревцем, яке анітрохи не давало тіні, й умостився той єдиний глядач, а не учасник страти, і сидів він на камені від самого початку, тобто ось уже четверту годину. Так, для того щоб бачити страту, він вибрав місце не краще, а гірше. Але все ж таки і звідси через кордон було видно стовпи та дві сяючі плями на грудях кентуріона, а цього, вочевидь, для чоловіка, який виразно прагнув, щоб на нього мало звертали увагу і не турбували, було цілком достатньо.

Але перед чотирма годинами, на початку страти, чоловік цей поводив себе зовсім по-іншому і дуже впадав у око, через те, напевно, він і змінив тепер свою поведінку та усамітнився.

Тоді, щойно процесія зайшла на верхівку за кордон, він і вигулькнув уперше і притому як людина, що явно запізнилася. Він важко дихав і не йшов, а біг на пагорб, штовхався і, побачивши, що перед ним, як і перед усіма іншими, зімкнулася лава, зробив наївну спробу, вдаючи, ніби не розуміє роздратованих вигуків, прорватись між вояків до самісінького місця страти, де вже висаджували засуджених із повозу. За це він дістав дужий удар тупим кінцем списа в груди і відскочив від вояків, зойкнувши, але не від болю, а з відчаю. Легіонера, що вдарив його, він окинув каламутним і цілковито байдужим поглядом, як людина, нечула до фізичного болю.

Кахикаючи і задихаючись, тримаючись за груди, він оббіг довкола пагорба, намагаючись на північному боці відшукати яку-небудь шпарину в кордоні, де б можна було промкнутись. Але було вже запізно. Лава замкнулася. І чоловік із обличчям, спотвореним від горя, мусив був відмовитись від своїх спроб прорватися до возів, з яких уже зняли стовпи. Ці спроби ні до чого не привели б, окрім того, що його схопили б, а бути затриманому цього дня аж ніяк не відповідало його замірам.

Отож він відійшов убік до розпадини, де було спокійніше і ніхто йому не заважав.

Тепер, сидячи на камені, цей чорнобородий чоловік з очима, роз’ятреними сонцем та безсонням, перетлівав душею. Він то зітхав, розкриваючи свій виношений у блуканнях талліф, що з блакитного обернувся на брудно-сірий, і оголюючи забиті списом груди, якими спливав брудний піт, то в нестерпній муці зводив до неба очі, стежачи за трьома шуліками, що давно вже плавали у вишині широкими кругами в передчутті близького бенкету, то втуплював безнадійний погляд у жовту землю і бачив на ній напівзотлілий собачий череп, а довкола нього метких ящірок.

Муки чоловіка були аж такі великі, що час від часу він заговорював сам до себе.

— Який я глупак! — бубонів він, похитуючись на камені від душевного болю і нігтями дряпаючи засмаглі груди. — Глупак, безмізка баба, боягуз! Падло я, а не людина!

Він змовкав, опускав голову, потім, напившись із дерев’яної посудини теплої води, оживлювався знов і хапався то за ніж, захований під талліфом на грудях, то за сувій пергаменту, який лежав перед ним на камені поряд з паличкою і пляшечкою туші.

На цьому пергаменті вже було накреслено записи:

«Спливають хвилини, і я, Левій Матвій, перебуваю на Лисій Горі, а смерті все нема!»

Далі:

«Сонце хилиться, а смерті немає».

Тепер Левій Матвій безнадійно записав гострою паличкою таке:

«Боже! За що ти прогнівився на нього? Пошли йому смерть».

Записавши це, він без сліз схлипнув і знову нігтями зранив собі груди.

Причина відчаю Левія полягала в тому страшенному безталанні, що спостигло Ієшуа і його, та ще в тій важкій помилці, якої він, Левій, на його власну думку, припустився. Позавчора вдень Ієшуа і Левій були у Віфанії під Єршалаїмом, де гостювали в одного городника, якому дуже припали до вподоби казання Ієшуа. Весь ранок обоє гостей відпрацювали на городі, допомагаючи господареві, а надвечір збиралися йти по холодку в Єршалаїм. Але Ієшуа чомусь похопився, сказав, що в нього в місті невідкладна справа, і пішов перед полуднем сам. Саме в цьому й полягала перша помилка Левія Матвія. Навіщо, навіщо він відпустив його самого!

Увечері Матвієві йти до Єршалаїма не привелося. Якась нагла й страшна хвороба вразила його. Ним затіпало, нутро наповнилося вогнем, він почав цокотіти зубами і щохвилини просив пити. Годі було йти кудись. Він упав на паполому в повітці городника і прокачався на ній до світанку п’ятниці, коли хвороба так само несподівано відпустила Левія, як і напала на нього. Хоча він був ще заслабкий і ноги йому тремтіли, він, занепокоєний якимось лихим передчуттям, попрощався з господарем і рушив до Єршалаїма. Там він дізнався, що передчуття його не обмануло. Біда сталася. Левій був у натовпі й чув, як прокуратор оголошував вирок.

Коли приречених повезли на гору, Левій Матвій біг уздовж шерегу охоронців серед юрби цікавих, намагаючись якось непомітно подати вістку Ієшуа хоч би про те, що він, Левій, тут, з ним, що він не покинув його на останній путі й що він молиться, аби смерть спостигла Ієшуа якнайшвидше. Але той, дивлячись удалечінь, туди, куди його везли, певно, Левія не бачив.

І ось, коли процесія пройшла з півверсти по дорозі, Матвієві, якого штурхали в юрбі біля самого кордону вояків, сяйнула проста й геніальна думка, і відразу, через свою запальність, він почав клясти себе за те, що вона не прийшла до нього раніше. Вояки не йшли щільною лавою. Між ними були проміжки. Можна було зловчитися, точно вивірити рухи і, зігнувшись, проскочити між двома легіонерами, дохопитися воза і вискочити на нього. Тоді Ієшуа буде вибавлений від мук.

Однієї миті досить, щоб ударити Ієшуа ножем у спину, гукнувши йому: «Ієшуа! Я вивільняю тебе і відходжу разом з тобою! Я, Матвій, твій вірний і єдиний учень!»

А якби Господь сподобив ще однією вільною миттю, можна було б устигнути заколотись і самому, вибавившись від смерті на стовпі. Втім, останнє мало цікавило Левія, колишнього збирача податків. Йому було байдуже, як гинути. Він прагнув одного, аби Ієшуа, який не заподіяв нікому в житті анінайменшого лиха, не зазнав би катувань.

Замір був дуже добрий, але справа полягала в тому, що в Левія не було з собою ножа. Не було в нього і жодної монети грошей.

Лютуючи на самого себе, Левій виборсався з юрби і побіг назад у город. У розпашілій голові його билася лише одна гарячкова думка про те, як зараз же, у будь-який спосіб дістати в городі ножа й встигнути наздогнати процесію.

Він добіг до городської брами, вихляючи в штовхітні караванів, які втягувалися в город, і побачив ліворуч розчинені двері крамнички, де продавали хліб. Важко сапаючи після бігу по розпеченій дорозі, Левій опанував себе, дуже поважно зайшов у крамничку, привітав господиню, що стояла за прилавком, попросив її зняти з полиці горішній коровай, який сподобався йому чомусь більше від інших, і, коли та обернулася, мовчки й швидко схопив з прилавка те, чого кращого й бути не може, — вигостреного, як бритва, довгого хлібного ножа, і відразу кинувся з крамнички геть.

За кілька хвилин він знову був на Яффській дорозі. Але процесії вже не було видно. Він побіг. Час від часу йому доводилося падати просто в порох і лежати нерушно, щоб відсапатись. І так він лежав, вражаючи верхівців на мулах і піших людей, які прямували до Єршалаїма. Він лежав, слухаючи, як стугонить його серце не лише в грудях, але й у голові та у вухах. Відхекавшись трохи, він схоплювався на ноги і знову пускався бігти, але все повільніше й повільніше. Коли він нарешті вдалині побачив за курявою довгу процесію, та вже була біля підніжжя пагорба.

— О Боже… — простогнав Левій, збагнувши, що він спізнюється.

І він запізнився.

Коли спливла четверта година страти, муки Левія досягли найбільшої сили, і він знавіснів. Уставши з каменя, він швиргонув на землю марно, як він тепер гадав, украденого ножа, розчавив ногою посудину, позбавивши себе води, скинув з голови кефі, вчепився у своє негусте волосся і почав клясти себе.

Він проклинав себе, викрикуючи безглузді слова, гарчав і плювався, паплюжив своїх батька і матір, які привели на світ глупака.

Бачачи, що прокльони й лайка нічого не дають і ніщо від цього на осонні не міняється, він стис сухі кулаки, заплющившись, здійняв їх до неба, до сонця, яке сповзало все нижче, подовжуючи тіні й відходячи, щоб упасти в Середземне море, і зажадав у Бога негайного чуда. Він вимагав, щоби Бог ту ж мить послав Ієшуа смерть.

Розтуливши очі, він пересвідчився, що на пагорбі нічого не перемінилося, хіба що сліпучі плями на грудях кентуріона погасли. Сонце било промінням у спини стратників, обернутих обличчями до Єршалаїма. Тоді Левій заволав:

— Проклинаю тебе, Боже!

Хрипким голосом він кричав про те, що впевнивсь у несправедливості Бога і більше йому не віритиме.

— Ти глухий! — гарчав Левій. — Якби ти не був глухим, ти почув би мене і вбив його відразу ж!

Замружившись, Левій чекав вогню, що впаде з неба і знищить його самого. Такого не сталося, і, не розтуляючи повік, Левій продовжував вигукувати дошкульні й образливі для неба слова. Він кричав про свою цілковиту зневіру і про те, що є інші боги та інші релігії. Так, інший бог не припустив би, ніколи не припустив би, щоб таку людину, як Ієшуа, було палено сонцем на стовпі.

— Я помилявся! — волав зовсім охриплий Левій. — Ти бог зла! Чи твої очі густо застелено димом кадильниць храму, а вуха твої перестали будь-що чути, окрім гуку священицьких сурм? Ти не всемогутній Бог. Ти чорний бог. Проклинаю тебе, боже розбійників, їх патрон і душа!

Тут щось війнуло в обличчя колишньому збирачеві, і щось зашелестіло в нього під ногами. Війнуло ще раз, і тоді, розплющивши очі, Левій побачив, що все у світі, чи то від його прокльонів, чи то від чого іншого, перемінилося. Сонце щезло, не дійшовши до моря, в якому тонуло щовечора. Поглинувши його, небом від заходу підіймалася застрашливо і невпинно грозова хмара. Краї хмари вже скипали білою піною, чорне димне черево відсвічувало жовтим. Хмара гурчала, і з неї час від часу вивалювалися вогненні шнури. Яффським шляхом, по злиденній Гіонській долині, понад наметами прочан, гнані зненацьким вітром, летіли курні стовпи.

Левій умовк, намагаючись зметикувати, чи принесе гроза, що накриє зараз Єршалаїм, яку зміну в долю нещасного Ієшуа. І тут же, дивлячись на вогняні нитки, які краяли хмару, почав просити, щоб у стовп Ієшуа вдарила блискавка. З каяттям дивлячись у чисте небо, яке ще не поглинула хмара і де шуліки лягали на крило, щоб летіти від грози, Левій подумав, що безглуздо поспішився зі своїми прокльонами: тепер Бог не послухає його.

Звернувши свій погляд до підніжжя пагорба, Левій прикипів очима до того місця, де стояв, розсипавшись, кавалерійський полк, і побачив, що там зайшли значні зміни. З висоти Левію вдавалося добре бачити, як вояки метушилися, висмикуючи списи з землі, як накидали на себе плащі, як коноводи бігли до дороги риссю, ведучи загнузданих вороних коней. Полк збирався рушати, це було ясно. Левій, захищаючись рукою від пилу, що бив у обличчя, відпльовуючись, намагався збагнути, що мав би значити цей відхід кавалерії? Він перевів погляд вище і розгледів убрану в багряну військову хламиду постать, яка сходила вгору до місця страти. І вмить від передчуття радісного кінця зайшлося серце колишнього збирача.

Той, хто піднімався на гору на п’ятій годині катування розбійників, був зверхником когорти, який примчав з Єршалаїма в супроводі джури. Лава вояків за знаком Щуролупа розімкнулася, кентуріон салютував трибунові. Той, відвівши Щуролупа вбік, щось прошепотів йому. Кентуріон вдруге відсалютував і рушив до гурту катів, що сиділи на каменях біля підніжжя стовпів. Трибун же спрямував свою ходу до того, хто сидів на триногому дзиґлику, і той ґречно підвівся назустріч трибуну. І йому щось неголосно сказав трибун, і вони обоє пішли до стовпів. До них прилучився і зверхник храмової сторожі.

Щуролуп, гидливо косуючи на брудне ганчір’я, що лежало на землі біля стовпів, ганчір’я, яке недавно було одягом злочинців, від якого відмовилися кати, відкликав двох із них і наказав:

— За мною!

З найближчого стовпа долинала хрипка безтямна пісенька. Підвішений на ньому Гестас під кінець третьої години катувань стерявся умом від мух та сонця і тепер тихо співав щось про виноград, але головою в чалмі зрідка все-таки похитував, і тоді мухи мляво злітали з його обличчя і повертались на нього знову.

Дісмас на другому стовпі мучився більше, ніж двоє інших, бо його не брало забуття, і він хитав головою часто й невпинно, то вліво, то вправо, щоб вухом зачепити плече.

Щасливішим за цих двох був Ієшуа. У першу ж годину він почав час від часу втрачати притомність, а згодом поринув у забуття, звісивши голову в розмотаній чалмі. Мухи та ґедзі через це повністю обліпили його, тож обличчя Ієшуа щезло під чорним ворушким місивом. У паху, і на животі, і під пахвами сиділи тлусті ґедзі й смоктали жовте наге тіло.

Корячись жестам чоловіка в каптурі, один із катів узяв списа, а другий приніс до стовпа відро й губку. Перший кат підняв списа і вдарив ним спочатку по одній, а потім по другій руці Ієшуа, що були витягнуті і примотузовані до поперечного бруса стовпа. Тіло з випнутими ребрами здригнулося. Кат провів гостряком списа по животі. Тоді Ієшуа підвів голову, і мухи, гудучи, злетіли, і відкрилося обличчя повішеного, розпухле від укусів, із заплилими очима, невпізнанне обличчя.

Розліпивши повіки, Га-Ноцрі поглянув униз. Очі його, звичайно ясні, тепер були закаламучені.

— Га-Ноцрі! — сказав кат.

Га-Ноцрі ворухнув розбухлими губами і озвався хрипким розбійницьким голосом:

— Що тобі треба? Нащо підійшов до мене?

— Пий! — сказав кат, і просякнута водою губка на кінчику списа піднеслася до губ Ієшуа.

Радістю сяйнуло тому в очах, він припав до губки і жадібно почав усмоктувати вологу. З сусіднього сповпа линув голос Дісмаса:

— Несправедливо! Я такий самий розбійник, як і він!

Дісмас напружувався, але ворухнутися не зміг, руки його в трьох місцях на перекладині були затиснуті мотузяними звоями. Він втягнув живіт, нігтями вчепився в краї бруса, а голову тримав повернутою до стовпа Ієшуа, злість палала в його очах.

Хмара куряви накрила плац, відразу посутеніло. Коли пил пронесло, кентуріон гукнув:

— Тихо на другому стовпі!

Дісмас умовк. Ієшуа відірвався від губки і, намагаючись, щоб його голос звучав лагідно й переконливо, і не здобувшись на таке, хрипко попросив ката:

— Дай попити йому.

Дедалі темнішало. Хмара затопила вже півнеба, прямуючи на Єршалаїм, білі вируючі оболоки летіли попереду напоєного чорною вологою і вогнем хмаровища. Зблиснуло й загримотіло над самісіньким пагорбом. Кат зняв губку зі списа.

— Слав великодушного ігемона! — врочисто шепнув він і легенько штрикнув Ієшуа в серце.

Той скинувся, прошепотів:

— Ігемон…

Кров заструменіла в нього по животу, нижня щелепа судомно сіпнулась, і голова його обвисла.

Як вдруге ударив грім, кат уже поїв Дісмаса і з тими ж словами:

— Слав ігемона! — забив і його.

Збожеволілий Гестас перелякано скрикнув, тільки-но кат опинився побіля нього, але коли губка торкнулася його губ, прогарчав щось і вчепився в неї зубами. Через кілька секунд обвисло і його тіло, наскільки попускало мотуззя.

Чоловік у каптурі ступав слід у слід за катом і кентуріоном, а за ним зверхник храмової сторожі. Зупинившись біля першого стовпа, чоловік у каптурі уважно приглянувся до закривавленого Ієшуа, торкнув білою рукою ступню і сказав супутникам:

— Мертвий.

Те саме повторилося і коло двох інших стовпів.

Після цього трибун зробив знак кентуріонові і, обернувшись, почав відходити з вершини разом з начальником храмової сторожі й чоловіком у каптурі. Зайшла напівтемрява, і блискавки пропорювали чорне небо. З нього раптом пирснуло вогнем, і крик кентуріона: «Знімай кордон!» — потонув у гуркоті. Щасливі вояки кинулися бігти з пагорба, надягаючи шоломи.

Тьма заступила Єршалаїм,

Злива уперіщила раптово і заскочила кентурії ще на узвозі. Вода ринула так страшно, що, коли вояки бігли вниз, їм навздогін уже мчали вируючі потоки. Вояки ковзали й падали на розмоклому глинищі, поспішаючи на рівну дорогу, якою — вже ледве добачувана в поволоці води — відходила в Єршалаїм до нитки змокла кіннота. За кілька хвилин у паруючому вариві грози, води й вогню на горбі лишився тільки один чоловік.

Розмахуючи недарма вкраденим ножем, зриваючись на слизьких виступах, хапаючись за що трапиться, часом повзучи навколішки, він поривався до стовпів. Він то зникав у густій млі, то раптом висвітлювався сполохами.

Дірвавшись до стовпів, уже по литки у воді, він зірвав із себе обважнілий просякнутий водою талліф, залишився в самій сорочці й припав до ніг Ієшуа. Він перерізав мотузки на гомілках, піднявся на нижню перекладину, обняв Ієшуа і вивільнив руки від горішніх зав’язок. Голе мокре тіло Ієшуа впало на Левія і повалило його на землю. Левій тут же хотів взяти тіло собі на плечі, але якась думка зупинила його. Він залишив на землі у воді тіло з закинутою головою та розметаними руками і побіг, роз’їжджаючись ногами в глиняній кваші, до інших стовпів. Він перерізав мотуззя і на них, і ще два тіла обвалилися на землю.

Минуло кілька хвилин, і на вершині пагорба залишилися тільки ці два тіла і три спорожнілі стовпи. Вода била і повертала мерців.

Ні Левія, ні тіла Ієшуа на вершку пагорба в той час уже не було.