Майстер і Маргарита

Розділ 24 ВИЛУЧЕННЯ МАЙСТРА

У спальні Воланда все було, як і до балу. Воланд у сорочці сидів на ліжку, тільки Ґелла не розтирала йому ногу, а на столі, де раніше грали в шахи, наготовувала вечерю. Коров’єв та Азазелло, скинувши фраки, сиділи коло столу і поряд з ними, певно, примостився кіт, що не хотів розлучатися зі своєю краваткою, хоча вона і перетворилася остаточно на бруднючу ганчірку. Марґарита, хитаючись, підійшла до столу і сперлась на нього. Тоді Воланд повабив її, як тоді, до себе і показав, щоб вона сіла поряд.

— Ну що, вас дуже вимучили? — спитав Воланд.

— О ні, мессіре, — відповіла Марґарита, проте ледь чутно.

— Ноблесс обліж[6], — докинув кіт і налив Марґариті якоїсь прозорої рідини у високу склянку.

— Це горілка? — слабко запитала Марґарита.

Кіт підскочив на стільці від обурення.

— Згляньтесь, королево, — прохарчав він, — хіба я допустився б до того, щоб налити дамі горілки? Це — чистий спирт!

Марґарита усміхнулася і зробила спробу відсунути від себе склянку.

— Сміливо пийте, — сказав Воланд, і Марґарита відразу взяла склянку в руки. — Ґелло, сідай, — наказав Воланд і пояснив Марґариті: — Ніч повні — святкова ніч, і я вечеряю в тісному колі наближених та слуг. Отож, як почуваєтеся ви? Як пройшов цей стомливий бал?

— Запаморочливо! — заторохтів Коров’єв. — Усі зачаровані, закохані, знетямлені! Яка тактовність, ґречність, яка принадність і шарм!

Воланд мовчки підняв склянку і цокнувся з Марґаритою. Марґарита покірно випила, гадаючи, що тут же їй прийде край від спирту. Але нічого поганого не сталося. Живе тепло потекло по її нутрощах, щось м’яко стукнуло в потилицю, повернулися сили, наче вона оце підвелася після доброго цілющого сну, і окрім того з’явився вовчий голод. І при гадці про те, що вона і ріски не мала в роті з учорашнього ранку, він ще більше розгорівся. Вона почала жадібно ковтати кав’яр.

Бегемот відрізав шмат ананаса, посолив його, поперчив, з’їв і після усього так віртуозно смикнув другу стопку спирту, що всі зааплодували. Після другої стопки, випитої Марґаритою, свічки в канделябрах розгорілися ясніше, а в каміні додалося полум’я. Жодного сп’яніння Марґарита не відчувала. Кусаючи білими зубами м’ясо, Марґарита насолоджувалася соком, що тік з нього, і водночас дивилася, як Бегемот намащував гірчицею устрицю.

— Ти ще винограду зверху поклади, — тихо сказала Ґелла, штовхнувши кота в бік.

— Прошу не вчити мене, — відповів Бегемот, — випадано мені сидіти за столом, будьте певні, випадало!

— Ех, як приємно вечеряти ось так, біля каміна, отак по-простому, — деренчав Коров’єв, — серед своїх…

— Ні, Фаготе, — заперечував кіт, — бал має свій чар і розмах.

— Ані чару в ньому немає, ні розмаху також, а ці пришелепкуваті ведмеді, а ще тигри в барі своїм ревом мало не довели мене до мігрені, — сказав Воланд.

— Слухаюсь, мессіре, — сказав кіт, — якщо ви вважаєте, що нема розмаху, то і я відтепер дотримуватимусь цієї ж думки.

— Ти шануйся! — відповів на це Воланд.

— Та я пожартував, — смиренно проказав кіт, — а що стосується тигрів, то я велю їх посмажити.

— Тигрів не можна їсти, — сказала Ґелла.

— Ви гадаєте? Тоді прошу послухати, — відгукнувся кіт і, мружачись від вдоволення, розповів про те, як одного разу він блукав протягом дев’ятнадцяти діб у пустелі і єдине, що мав за харч, це м’ясо забитого ним тигра. Всі уважливо прослухали таку цікаву оповідку, а коли Бегемот закінчив її, хором гукнули:

— Брехня!

— Найцікавіше в цій брехні те, — сказав Воланд, — що вона — брехня від першого до останнього слова.

— Оце так? Брехня? — вигукнув кіт, і всі подумали, що він почне протестувати, але він лише тихо сказав: — Історія розсудить нас.

— А скажіть, — звернулася Марґо, збадьорившись після горілки, до Азазелло, — ви його застрелили, цього колишнього барона?

— Безумовно, — відповів Азазелло, — як же його не застрелити. Його неодмінно треба застрелити.

— Я так схвилювалася! — вигукнула Марґарита. — Це сталося так несподівано.

— Нічого в цьому немає несподіваного, — заперечив Азазелло, а Коров’єв завив і запхинькав:

— Як же не розхвилюватись? У мене самого жижки затрусились! Бабах! Раз! Барон на бік!

— Зі мною мало істерика не сталася, — докинув кіт, облизуючи ложку з кав’яром.

— Ось чого я не збагну, — сказала Марґарита, і золоті іскри від кришталю скакали у неї в очах, — невже зовні не було чути музики і взагалі гримотіння цього балу?

— Певно, не було чути, королево, — пояснював Коров’єв, — це треба робити так, щоб не було чути. Це як-найохайніше треба робити.

— Так, певно… Адже річ у тім, що цей чоловік на сходах… Ото коли ми проходили з Азазелло… і другий у підворітті… Я гадаю, що він стежив за вашою квартирою…

— Правда, правда! — кричав Коров’єв. — Правда, дорога Марґарито Миколаївно! Ви покріплюєте мої підозри. Так, він стежив за квартирою. Я сам спершу сприйняв його за неуважливого приват-доцента чи то закоханого, що умліває на сходах, але ні, ні! Щось ятрило моє серце! Ох, він стежив за квартирою! І той другий коло входу теж! І той, що був у підворітті, так само!

— А ось цікаво, якщо вас прийдуть арештовувати? — спитала Марґарита.

— Неодмінно прийдуть, чарівна королево, неодмінно! — одказував Коров’єв. — Чує моє серце, що прийдуть. Не зараз, певно, та у свій час неодмінно прийдуть. Але гадаю, що нічого цікавого не буде.

— Ох, як я схвилювалася, коли цей барон упав, — казала Марґарита, очевидно, досі переживаючи вбивство, яке вона бачила вперше в житті. — Ви, певно, влучно стріляєте?

— Пристойно, — відповів Азазелло.

— А за скільки кроків? — поставила Марґарита Азазеллові не зовсім чітке запитання.

— Дивлячись у що, — резонно відповів Азазелло, — це різні речі — влучити молотком у шибку критикові Латунському і влучити йому ж у серце.

— У серце! — вигукнула Марґарита, чомусь тулячи руку до свого серця. — У серце! — повторила вона глухим голосом.

— Що це за критик Латунський? — спитав Воланд, примружившись на Марґариту.

Азазелло, Коров’єв і Бегемот якось сором’язливо повідводили погляди, а Марґарита відповіла, зашарівшись:

— Є один такий критик. Я цього вечора сплюндрувала йому всю квартиру.

— Оттакої! Навіщо?..

— Він, мессіре, — пояснила Марґарита, — занапастив одного майстра.

— А для чого ж було самій труждатися? — запитав Воланд.

— Дозвольте мені, мессіре! — скрикнув радісно кіт, підскакуючи,

— Та сиди ти, — буркнув Азазелло, підводячись, — я зараз сам навідаюся.

— Ні! — гукнула Марґарита. — Ні, благаю вас, мессіре, не треба цього!

— Як хочете, як хочете, — відповів Воланд, а Азазелло сів на своє місце.

— Так на чому ми зупинилися, найдорожча королево Марґо? — вів далі Коров’ев. — Ага, серце. В серце він влучить. — Коров’єв витягнув свій довгий палець у напрямку до Азазелло. — За бажанням у будь-яке передсердя або в будь-який шлуночок.

Марґарита не відразу збагнула, а зрозумівши, вигукнула в подиві:

— Таж вони закриті!

— Дорогенька, — деренчав Коров’ев, — у тім-то й річ, що закриті! В цьому ж усе й полягає! А у відкритий предмет може будь-хто влучити!

Коров’єв дістав з шухляди стола винову сімку, запропонував її Марґариті, просячи назначити нігтем одне з вічок. Марґарита назначила верхнє в правому кутку. Ґелла сховала карту під подушку й вигукнула:

— Готово!

Азазелло, який сидів, відвернувшись від подушки, витяг з кишені фрачних брюк чорний автоматичний пістолет, поклав цівку його на плече і, не обертаючись до ліжка, вистрелив, викликавши веселий переляк у Марґарити. З-під простреленої подушки витягай сімку. Назначене Марґаритою вічко було пробите.

— Не хотіла б я вам перейти дорогу, коли в руках у вас револьвер, — кокетливо зиркаючи на Азазелло, сказала Марґарита. В ній жило почуття захоплення людьми, котрі роблять будь-що зразково.

— Найдорожча королево, — пищав Коров’єв, — я нікому не раю переходити йому дорогу, навіть якщо в нього і не буде жодного револьвера в руках! Даю слово колишнього регента і заспівувача, що ніхто не позаздрить такому перехожому.

Кіт сидів насупившись під час досліду із влучанням і раптом оголосив:

— Берусь перевершити рекорд із сімкою.

Азазелло у відповідь на це щось прогарчав. Але кіт затявся і наполягав, щоб йому дали не один, а два револьвери. Азазелло витяг другий з другої задньої кишені брюк і разом з першим, презирливо кривлячи рот, простягнув обидва хвалькові. Назначили два вічка на сімці. Кіт довго наготовувався, відвернувшись від подушки. Марґарита сиділа, заткнувши пальцями вуха, і дивилася на сову, яка дрімала на камінній поличці. Кіт стрелив із обох револьверів, після чого відразу верескнула Ґелла, убита сова упала з каміна, і зупинився розбитий годинник. Ґелла, у якої одна рука була закривавлена, виючи, вчепилася котові у шерсть, а він їй у відповідь у зачіску, і вони, звившись клубком, покотилися по підлозі. Один з бокалів упав зі столу і розбився.

— Відтягніть від мене навісну чортицю! — завивав кіт, відбиваючись від Ґелли, що сиділа на ньому верхи.

Задерик розняли, Коров’єв дмухнув на прострелений палець Ґеллин, і той зажив.

— Я не можу стріляти, коли говорять під руку! — волав Бегемот і намагався приладнати на місце видраний у нього на спині величезний жмут шерсті.

— Б’юся об заклад, — сказав Воланд, усміхаючись Марґариті, — що учворив отаке він навмисне. Ціляє він добряче.

Ґелла з котом помирилися і на знак цього замирення поцілувалися. Дістали з-під подушки карту, перевірили. Жодне вічко, крім того, що прострелив Азазелло, не було зачеплене.

— Цього не може бути, — наполягав кіт, видивляючись крізь карту проти світла канделябру.

Весела вечеря тривала. Свічки топилися в канделябрах, по кімнаті хвилями розходилося сухе, духмяне тепло від каміну. Наїджену Марґариту охопило почуття блаженства. Вона дивилася, як сизі кільця від Азазеллової сигари відпливають у камін і як кіт ловить їх кінцем шпаги. Їй нікуди не хотілося йти, хоча й було, за її підрахунками, вже пізно. Висновуючи з усього, добігало до шостої години ранку. Скориставшись паузою, Марґарита звернулася до Воланда і несміливо проказала:

— Напевно, мені вже час… Пізно…

— Куди ж ви поспішаєте? — запитав Воланд увічливо, але сухо.

Інші промовчали, вдаючи, що поглинуті спостеріганням сигаретних димових кілець.

— Так, час… — зовсім спантеличена цим, повторила Марґарита і розглянулась, наче шукаючи плащ чи покривало.

Їй раптом стало незручно бути голою. Вона встала і з-за столу. Воланд мовчки стягнув з ліжка свій витертий та засмальцьований халат, а Коров’єв накинув його Марґариті на плечі.

— Дякую, мессіре, — ледве чутно проказала Марґарита і запитально подивилася на Воланда.

Той у відповідь посміхнувся їй ввічливо й байдужно. Безпросвітній туск якось відразу накотив Марґариті на серце. Вона почувалася т ошуканою. Ніякої нагороди за всі її послуги на балу ніхто, вочевидь, їй не збирався пропонувати, як ніхто і не утримував її. Проте вона цілком усвідомлювала, що йти їй звідси не було куди. Побіжна думка про те, що доведеться повернутися до вілли, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попросити, чи що, самій, як спокусливо радив Азазелло в Александрівському саду? «Нізащо!» — сказала вона собі.

— Всього найкращого, мессіре, — промовила вона вголос, а сама подумала: «Аби тільки вибратися звідси, а там я вже дістануся річки та сторч головою».

— Сідайте-но, — раптом владно сказав Воланд.

Марґарита перемінилася на обличчі й сіла.

— Можливо, хочете щось сказати на прощання?

— Ні, нічого, мессіре, — гордо відповіла Марґарита, — окрім того, що коли я потрібна вам іще, то я ладна охоче виконати все, чого ви забажаєте. Я анітрохи не втомилася і дуже втішалася на балу. Отож, якби він тягнувся і далі, я охоче надала б своє коліно для того, щоб до нього прикладалися тисячі вішальників та вбивць, — Марґарита дивилася на Воланда, як через пелену, очі їй наповнювалися слізьми.

— Правильно! Ви маєте рацію! — розкотисто і страшно прокричав Воланд. — Так і треба!

— Так і треба! — як луна, повторив Воландів почет.

— Ми вас випробовували, — сказав Воланд, — ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо в тих, хто дужчий за вас. Самі запропонують і самі все дадуть! Сідайте, горда жінко! — Воланд зірвав важкий халат з Марґарити, і знову вона опинилася на ліжку, сидячи поруч з ним. — Отже, Марґо, — вів далі Воланд, пом’якшуючи свій голос, — чого ви хочете за те, що сьогодні були в мене господинею? Чого бажаєте за те, що відбули цей бал нагою? Яку ціну складете своєму колінові? Які збитки від моїх гостей, котрих ви зараз узивали вішальниками? Кажіть! І тепер уже кажіть без церемоній, бо запропонував я сам. Серце Марґарити затіпалося, вона важко зітхнула, натужно міркуючи.

— Ну, що ж, сміливіше! — заохочував Воланд. — Будіть свою фантазію, підганяйте її! Вже сама присутність при сцені вбивства цього запеклого негідника-барона варта того, щоб людину винагородили, а особливо, якщо ця людина — жінка? Ну-бо?

Подих перехопило Марґариті, вона вже хотіла випалити заповітні й виплекані в душі слова, як вмить зблідла, розкрила рот і витріщила очі. «Фріда! Фріда! Фріда! — прокричав їй у вуха чийсь настирний благальний голос. — Мене зовуть Фріда!» І Марґарита. перечіплюючись на словах, заговорила:

— Так я; отже… можу попросити… одну річ?

— Вимагати, вимагати, моя донно, — відповідав Воланд, спорозуміло усміхаючись, — вимагати однієї речі!

О, як спритно і виразно Воланд наголосив, повторюючи слова самої Марґарити — «однієї речі»! Марґарита ще раз перевела подих і сказала:

— Я хочу, щоб Фріді більше не підносили ту хусточку, якою вона задушила свою дитину.

Кіт закотив очі під стелю і гучно зітхнув, але промовчав, очевидно, пам’ятаючи накручене на балу вухо.

— З огляду на те, — заговорив Воланд, усміхнувшись, — що можливість одержання вами хабара від цієї дурепи Фріди, безперечно, цілком виключена — адже це було б несумісним з вашою королівською гідністю, — я вже й не знаю, що маю чинити. Лишається, хіба що, єдине: назбирати ганчір’я й затикати ним усі шпарини моєї спальні.

— Ви про що говорите, мессіре? — здивувалася Марґарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.

— Цілковито згоден з вами, мессіре, — втрутився в розмову кіт, — саме ганчір’ям, — і спересердя грюкнув лапою по столу.

— Я про милосердя кажу, — пояснив свої слова Воланд, не спускаючи з Марґарити вогненного ока. — Інколи цілком неждано і підступно воно пролізає в найвужчі шпарини. Отож я й кажу про ганчір’я.

— І я про те саме! — гукнув кіт і на всяк випадок відсторонився від Марґарити, прикривши вимазаними в рожевому кремі лапами свої гострі вуха.

— Геть звідси, — сказав йому Воланд.

— Я ще кави не пив, — відповів кіт, — як же я піду? Невже, мессіре, святкової ночі гостей за столом поділяють на два ґатунки? Одні — першого, а інші, як висловлюється цей сумовитий скупердяй-буфетник, другої свіжості?

— Помовч, — наказав йому Воланд і, звертаючись до Марґарити, запитав: — Ви, виходячи з усього, людина винятково добра? Високоморальна людина?

— Ні, — з притиском відповіла Марґарита, — я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попросила вас за Фріду тільки тому, що необачно подала їй певну надію. Вона чекає, мессіре, вона вірить у мою спроможність. І якщо її буде ошукано, я опинюсь у жахливому становищі. Я не матиму спокою все життя. Нічого не вдієш! Так уже сталось.

— А, — сказав Воланд, — це зрозуміло.

— Так ви зробите це? — тихо спитала Марґарита.

— Ні в якому разі, — відповів Воланд, — річ у тім, дорога королево, що тут зайшла деяка плутанина. Кожна управа має пильнувати своїх справ. Не заперечуватиму, наші спроможності досить широкі, вони набагато ширші, ніж гадають декотрі, не дуже далекоглядні люди…

— Авжеж, набагато ширші, — не втерпів і докинув кіт, який видимо пишався цими спроможностями.

— Мовчи, чорти б тебе взяли! — сказав йому Воланд і вів далі, звертаючись до Марґарити: — Але просто яка потреба робити те, що належить робити іншій, як я висловився, управі? Отож я цього не робитиму, а ви зробите самі.

— А хіба вийде по-моєму?

Азазелло глузливо прискалив косе око на Марґариту, непомітно крутнув рудою головою і пирхнув.

— Та робіть уже, ото морока, — буркнув Воланд і, повернувши глобус, почав придивлятись до якоїсь деталі на ньому, очевидно, залагоджуючи під час розмови з Марґаритою ще якусь справу.

— Ну, Фріда, — підказав Коров’єв.

— Фріда! — пронизливо гукнула Марґарита.

Двері розчахнулися, і розкуйовджена, гола, але вже без ознак сп’яніння жінка з несамовитими очима вбігла в кімнату і простягла руки до Марґарити, а та проказала велично:

— Тебе прощають. Не будуть більше підсовувати хусточку.

Розітнувся зойк Фрідин, вона упала на долівку ниць і простяглася хрестом перед Марґаритою. Воланд махнув рукою, і Фріда щезла з очей.

— Дякую вам, прощайте, — сказала Марґарита і підвелася.

— Ну що ж, Бегемоте, — заговорив Воланд, — не будемо наживатися на вчинкові непрактичної людини у святкову ніч, — він повернувся до Марґарити, — отож цього не рахуватимемо, я ж нічого не робив. Що ви хочете для себе?

Запала мовчанка, яку урвав Коров’єв, прошепотівши на вухо Марґариті:

— Діамантова донно, цього разу пораджу вам бути розважнішою! А то фортуна може й випорснути з рук.

— Я хочу, щоб мені зараз же, цієї миті, повернули мого коханця, майстра, — сказала Марґарита, і обличчя її спотворила судома.

Тієї миті в кімнату увірвався вітер, так що полум’я свічок у канделябрах похилилося, важка штора на вікні розчахнулась, прочинилося вікно, і в далекій височині відкрився повний, але не ранішній, а опівнічний місяць. Від підвіконня на долівку простелилася зеленава хустка нічного світла, і в ній з’явився нічний Іванків гість, який називав себе майстром. Він був у своїй лікарняній одежі — в халаті, черевиках і чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його пересмикувалося гримасою, він з божевільним переляком приглядався до язичків свічок, а місячна злива вирувала довкола нього.

Марґарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками і підбігла до нього. Вона цілувала його в лоб, у губи, тулилася до колючої щоки, і довго стримувані сльози тепер збігали ручаями по її обличчю. Вона проказувала лише одне слово, нестямно повторюючи його:

— Ти… ти… ти…

Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:

— Не плач, Марґо, не терзай мене. Я тяжко хворий. — Він ухопився за підвіконня рукою, начебто хотів виплигнути на нього і тікати, вискалив зуби, приглядаючись до присутніх, і закричав: — Мені страшно, Марґо! У мене знову почалися галюцинації…

Ридання душили Марґариту, вона шепотіла, давлячись словами:

— Ні, ні, ні… не бійся нічого… я з тобою… я з тобою…

Коров’єв спритно й непомітно підіпхнув до майстра стілець, і той опустився на нього, а Марґарита впала на коліна, притислася збоку до хворого і так заніміла. У своїй схвильованості вона не помітила, що її голизна якось раптом скінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Недужий опустив голову і понуро дивився в землю зболеними очима.

— Так, — заговорив після мовчанки Воланд, — його добряче обробили. — Він наказав Коров’єву: — Дай-но, лицарю, цьому чоловікові чогось випити.

Марґарита благала майстра тремким голосом:

— Випий, випий! Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть!

Недужий узяв склянку і випив те, що було в ній, але рука його затремтіла, і спорожніла склянка розбилася коло його ніг.

— На щастя! На щастя! — зашепотів Коров’єв Марґариті. — Дивіться, він уже отямлюється.

Справді, погляд хворого став не таким диким і неспокійним.

— Але це ти, Марґо? — спитав місячний гість.

— Не сумнівайся, це я, — відповіла Марґарита.

— Ще! — наказав Воланд.

Після другої випитої склянки майстрові очі ожили і проясніли.

— Оце інша річ, — сказав Воланд, мружачись, — тепер говоритимемо. Хто ви такий?

— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і усмішка скривила йому рот.

— Звідки оце ви?

— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів приходень.

Цих слів Марґарита не витримала і заплакала знову. Потім, витерши очі, вона закричала:

— Страшні слова! Страшні слова! Він майстер, мессі-ре, я вас попереджаю про це! Вилікуйте його, він вартий цього!

— Ви знаєте, з ким зараз говорите, — поспитав у приходня Воланд, — у кого ви перебуваєте?

— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопчина, Іван Бездомний. Він розказав мені про вас.

— Атож, атож, — озвався Воланд, — я мав нагоду стрітися з цим молодиком на Патріарших ставках. Він мало мене самого не збив з плигу, доводячи мені, що мене немає! Але ви хоч вірите, що це насправді я?

— Доводиться вірити, — сказав приходень, — але, звичайно, куди спокійніше було б вважати вас виплодом галюцинації. Даруйте, — похопившись, додав майстер.

— Ну, що ж, якщо спокійніше, то й вважайте, — ґречно відповів Воланд.

— Ні, ні! — налякано говорила Марґарита і трясла майстра за плече. — Спам’ятайся! Перед тобою насправді він!

Кіт ув’язався і тут:

— А я таки справді схожий на галюцинацію! Зверніть увагу на мій профіль у місячному світлі, — кіт уліз у місячний сніп і хотів ще щось казати, але його попросили замовкнути, і він відповів: — Гаразд, гаразд, я мовчатиму. Я буду мовчазною галюцинацією, — і змовк.

— А скажіть, чому Марґарита називає вас майстром? — спитав Воланд.

Той усміхнувся і сказав:

— Це простима слабкість. Вона надто високої думки про і той роман, котрий я написав.

— Про що роман?

— Роман про Понтія Пілата.

Тієї миті знову захитались і затанцювали язики свічок, задеренчав посуд на столі, Воланд зайшовся громохким реготом, але нікого не налякав і сміхом своїм не здивував. Бегемот чомусь зааплодував.

— Про що, про що? Про кого? — заговорив Воланд, відсміявшись. — Оце тепер? Неймовірно! І ви не могли знайти іншу тему? Дайте-но подивитися, — Воланд простягнув руку долонею догори.

— Я, на жаль, не можу цього зробити, — відповів майстер, — бо спалив його в грубці.

— Вибачте, не повірю, — відповів Воланд, — цього не може бути. Рукописи не горять. — Він обернувся до Бегемота і сказав: — Ну-бо, Бегемоте, дай сюди роман.

Кіт миттю схопився зі стільця, і всі побачили, що сидів він на товстій паці рукописів. Горішній примірник кіт, вклоняючись, подав Воланду. Марґарита затремтіла і закричала, знову хвилюючись до сліз:

— Ось він, рукопис! Ось він!

Вона метнулася до Воланда і в захваті додала:

— Всемогутній! Всемогутній!

Воланд узяв до рук поданий йому примірник, перевернув його, відклав убік і мовчки, без усмішки, втупився поглядом у майстра. Але той, невідь-чого, занепокоївся, затужив, піднявся зі стільця, заломив руки і, звертаючись до далекого місяця, здригаючись, почав приказувати:

— І вночі при місяці немає мені спокою… Навіщо розтривожили мене? О боги, боги…

Марґарита вчепилася в лікарняний халат, припала до нього і сама почала приказувати тоскно крізь сльози:

— Боже, чому ж тобі не допомагають ліки?

— Нічого, нічого, нічого, — шептав Коров’єв, звиваючись коло майстра, — нічого, нічого… Ще скляночка, і я з вами за компанію.

І скляночка змигнула, зблиснула в місячному промені, й допомогла ця скляночка. Майстра посадили назад, і обличчя хворого прибрало спокійного виразу.

— Отож тепер усе з’ясовано, — сказав Воланд і постукав довгим пальцем по рукопису.

— Цілком ясно, — потвердив кіт, забувши свою обіцянку стати мовчазною галюцинацією, — тепер головна лінія цього опусу мені прозора наскрізь. Що ти кажеш, Азазелло? — звернувся він до мовчазного Азазелло.

— Я кажу, — прогундосив той, — що тебе добре було б утопити.

— Май милосердя, Азазелло, — відповів йому кіт, — і не наводь мого повелителя на цю думку. Повір мені, що кожної ночі я навідував би тебе в такому ж місячному одязі, як і бідолашний майстер, і кивав би тобі, і манив би тебе за собою. Чи добре ти мався б, о Азазелло?

— Ануте, Марґарито, — знову перебрав мову Воланд, — кажіть же ви все, що вам потрібно?

Очі Марґаритині спалахнули, і вона благально звернулася до Воланда:

— Дозвольте мені з ним порадитися?

Воланд кивнув головою, і Марґарита, припавши до вуха майстра, щось пошептала йому. Чутно було, як той відповів їй:

— Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Окрім того, щоб бачити тебе. Але тобі вкотре раю — кидай мене. Ти пропадеш зі мною.

— Ні, не покину, — відповіла Марґарита і звернулася до Воланда: — Прошу знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті, і щоб лампа засвітилася, і щоб все стало, як було.

Тут майстер розсміявся і, обхопивши Марґаритину голову з давно випростаним хвилястим волоссям, сказав:

— Ой, не слухайте бідну жінку, мессіре! В цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було. — Він притисся щокою до голови своєї подруги, обняв Марґариту і почав приказувати: — Бідна, бідна…

— Не буває, кажете? — сказав Воланд. — Це правильно. Але ми спробуємо. — І він покликав: — Азазелло!

У ту ж мить зі стелі на підлогу обвалився спантеличений і мало не збожеволілий громадянин в одній білизні, але чомусь з валізою в руках і в кепці. Від страху цей чоловік трясся і присідав.

— Могарич? — спитав Азазелло в того, хто звалився з неба.

— Алоїзій Могарич, — відповідав той, ловлячи дрижаки.

— Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього скаргу з повідомленням про те, що він зберігає в себе нелегальну літературу? — запитав Азазелло.

Новоявлений громадянин посинів і зайшовся покаянним плачем.

— Ви хотіли перебратись у його кімнати? — якомога задушевніше прогундосив Азазелло.

Шипіння розлюченої кішки розітнулось у кімнаті, й Марґарита, завиваючи:

— Знай відьму, знай! — вчепилася в обличчя Алоїзія Могарича нігтями.

Зчинився шарварок.

— Що ти робиш? — страдницьки прокричав майстер. — Марґо, не ганьби себе!

— Протестую, це не ганьба, — горлопанив кіт.

Марґариту відтягнув Коров’єв.

— Я ванну прибудував… — цокотячи зубами, кричав покривавлений Могарич і з великого переляку почав торочи ти щось несосвітенне, — лише, щоб побілити… сам купорос…

— От і добре, що ванну прибудував, — схвально сказав Азазелло, — йому потрібно ванни брати… — І гукнув: — Геть!

Тоді Могарича перевернуло догори ногами і винесло зі спальні Воланда через відкрите вікно. Майстер витріщився, шепочучи:

— Але ж це, мабуть, дивовижніше за те, що розказував Іван! — до краю вражений, він розглядався на всі боки і нарешті сказав коту: — А, даруйте… це ти… це ви… — він запнувся, не знаючи, як звертатися до кота, на «ти» чи на «ви», — той самий кіт, ви сідали у трамвай?

— Я, — підтвердив потішений кіт і докинув: — Приємно чути, що ви так ґречно звертаєтеся до кота. Котам звичайно чомусь кажуть «ти», хоча жоден кіт ні з ким ніколи не пив брудершафта.

— Мені здається чомусь, що ви не такий уже й кіт… — нерішуче відповів майстер. — За мною все одно похопляться в лікарні, — боязко додав він Воланду.

— Та чого це їм похоплюватись! — заспокоїв Коров’єв, і якісь папери та книжки опинилися в його руках. — Це історія хвороби вашої?

— Так.

Коров’єв пошпурив історію хвороби в камін.

— Нема документа, нема й людини, — вдоволено казав Коров’єв, — а це домова книга вашого забудовника?

— Так…

— Кого прописано в ній? Алоїзія Могарича? — Коров’єв дмухнув на сторінку домової книги. — Раз, і нема його, і, майте на увазі, — не було. А коли цей забудовник дивуватиметься, скажіть, що йому Алоїзій наснився. Могарич? Який там Могарич? Жодного Могарича не було! — Тут прошнурована книга щезла з рук Коров’єва. — І ось вона вже на столі в забудовника.

— Ви правильно сказали, — говорив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, — що раз нема документа, нема й людини. Ото саме мене й нема, в мене немає документа.

— Я вибачаюсь, — гукнув Коров’єв, — це якраз галюцинація, ось він, ваш документ, — і Коров’єв подав майстрові документ. Потім він закотив очі й солодко прошепотів Марґариті: — А ось і ваші маєтності, Марґарито Миколаївно, — і передав Марґариті зошит з пообсмалюваними краями, висхлу троянду, фотографію та, з особливою дбайливістю, ощадну книжку, — десять тисяч, як ви зволили внести, Марґарито Миколаївно. Нам чужого не треба.

— Мені швидше лапи повідсихають, аніж я доторкнусь до чужого, — набундючившись, вигукнув кіт, топчучись на валізі, щоб убгати в неї всі примірники нефортунного роману.

— І ваш документик також, — вів далі Коров’єв, подаючи Марґариті документ, а потім, звертаючись до Воланда, шанобливо доповів: — Усе, мессіре!

— Ні, не все, — озвався Воланд, відриваючись від глобуса. — Куди накажете, моя дорога донно, подіти ваш почет? Мені особисто він не потрібен.

Тут у розчинені двері вбігла Наташа, як була гола, сплеснула руками і загукала до Марґарити:

— Зичу щастя, Марґарито Миколаївно! — Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Марґарити: — А я ж усе знала, куди ви ходите.

— Хатні робітниці все знають, — докинув кіт, багатозначно піднімаючи лапу, — це помилка гадати, що вони сліпі.

— Чого ти хочеш, Наташо? — спитала Марґарита. — Повертайся на віллу.

— Серденько, Марґарито Миколаївно, — благально заговорила Наташа і стала на коліна, — упросіть їх, — вона зиркнула на Воланда, — щоб мене відьмою залишили. Не хочу я більше на віллу. Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мені добродій Жак учора на балу освідчилися. — Наташа розтулила кулак і показала якісь золоті монети.

Марґарита звернула запитальний погляд до Воланда. Той кивнув головою. Тоді Наташа кинулася на шию Марґариті, лунко її розцілувала і з переможним гуком вилетіла у вікно.

На місці Наташі опинився Микола Іванович. Він прибрав свою колишню людську подобу, але був надзвичайно похмурий і навіть, напевно, лихий.

— Ось кого з особливим задоволенням відпущу, — сказав Воланд, з відразою дивлячись на Миколу Івановича, — з винятковим задоволенням, настільки він тут зайвий.

— Я дуже прошу видати мені посвідку, — заговорив, дико оглядаючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, — про те, де я перебув попередню ніч.

— А для чого? — суворо запитав кіт.

— А для того, щоб надати міліції й дружині, — твердо проказав Микола Іванович.

— Посвідок ми звичайно не видаємо, — відповів кіт, насупившись, — але для вас, нехай уже так, зробимо виняток.

І не встиг Микола Іванович опам’ятатися, як гола Ґелла вже. сиділа за друкарською машинкою, а кіт диктував їй.

— Цим свідчиться, що пред’явник сього Микола Іванович перебув згадану ніч на балу в сатани, бувши залучений туди як засіб для пересування… постав, Ґелло, дужку! В дужці пиши «кнур». Підпис — Бегемот.

— А дату? — пискнув Микола Іванович.

— Дат ми не ставимо, з датою папір втратить чинність, — озвався кіт, розмашисто підписав документ, звідкись дістав печатку, професійно похукав на неї, відтиснув на папері слово «сплачено» і вручив папір Миколі Івановичу. Після цього Микола Іванович безслідно щез, а на його місці з’явився новий несподіваний чоловік,

— А це ще хто? — гидливо запитав Воланд, рукою затуляючись від світла свічок.

Варенуха опустив голову, зітхнув і тихо сказав:

— Відпустіть назад. Не можу бути вампіром. Адже я тоді Римського мало не на смерть з Ґеллою перепудив. А я не охочий до крові. Відпустіть.

— Що це ще за маячня? — спитав, морщачи лице, Воланд. — Який такий Римський? Що це за нісенітниця?

— Не клопочіться, мессіре, — озвався Азазелло і звернувся до Варенухи: — Грубіянити не треба по телефону. Брехати не треба по телефону. Зрозуміло? Не будете до такого більше вдаватися?

Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:

— Істинним… тобто, я хочу сказати… ваша ясновель… зараз же після обід… — Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.

— Добре, додому! — сказав той, і Варенуха розтанув.

— Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, — наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту.

Воландового наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:

— Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?

— У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, — він знову поклав руку на голову Марґариті, — мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.

— А ваш роман? Пілат?

— Він мені осоружний, цей роман, — відповів майстер, — я забагато натерпівся через нього.

— Я благаю тебе, — жалібно попросила Марґарита, — не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. — Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: — Не слухайте його, мессіре, він надто вимучений.

— Але ж потрібно щось змальовувати? — говорив Воланд. — Якщо вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.

Майстер посміхнувся.

— Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.

— А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.

— Залюбки, залюбки, — відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: — Вона дійде розуму, покине мене…

— Не думаю, — крізь зуби процідив Воланд і вів далі: — Отож людина, котра створила історію Понтія Пілата, йде у підвал, маючи намір розташуватися там коло лампи і злидарювати?

Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:

— Я зробила все, що могла, і я йому нашептала найспокусливіше. А він відмовляється від цього.

— Те, що ви нашептали йому, я знаю, — заперечив Воланд, — але це не найспокусливіше. А вам скажу, — посміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман вам принесе ще несподіванки.

— Це дуже сумно, — відповів майстер.

— Ні, ні, це не сумно, — сказав Воланд, — нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?

— Що ви, о, що ви, мессіре!..

— Так візьміть же це від мене на спомин, — сказав Воланд і дістав з-під подушки невеличку золоту підкову, вкриту діамантами.

— Ні, ні, ні, з якої речі?

— Ви хочете зі мною зайти у сперечку? — посміхнувшись, запитав Воланд.

Марґарита, позаяк у плащі у неї не було кишені, вклала підкову в серветку і зав’язала її вузлом. Тут щось її вразило. Вона озирнулася на вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:

— А ось чого я не збагну… Що ж оце все північ та північ, а давно вже мав би бути ранок?

— Святкову ніч приємно трохи і притримати, — відповів Воланд. — Ну, нехай вам щастить!

Марґарита молитовно простягла обидві руки до Воланда, але не насміла наблизитися до нього і тихо вигукнула:

— Прощайте! Прощайте!

— До побачення, — сказав Воланд.

І Марґарита в чорній киреї, майстер у лікарняному халаті вийшли в передпокій ювеліршиної квартири, в якому горіла свічка і де їх дожидався Воландів почет. Коли пішли з передпокою, Ґелла несла валізу, в якій був роман і небагатий скарб Марґарити Миколаївни, а кіт допомагав Ґеллі. Коло дверей квартири Коров’єв розпрощався і зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли проходили майданчик третього поверху, щось м’яко стукнуло, але на це ніхто не звернув уваги. Коло надвірних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, а вийшовши у двір, в який не заглядав місяць, усі побачили заснулого на ґанкові й, певно, заснулого мертвецьким сном, чоловіка в чоботях і кепці, а також велику чорну машину з погашеними фарами, що стояла коло під’їзду. Через переднє скло невиразно проглядали обриси грака.

Вже збиралися сідати, коли Марґарита у відчаї неголосно зойкнула:

— Боже, я загубила підкову!

— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — й зачекайте на мене. Я зараз повернуся, лише з’ясую, в чому тут справа. — І він пішов назад у двері.

Справа ж була ось у чому: за якийсь там час перед виходом Марґарити і майстра з їхніми проводжатими з квартири № 48, що містилася під ювеліршиною, вийшла на сходи висхла жіночка з бідоном і з сумкою в руках. Це була якраз та сама Аннушка, що в середу розлила, на лихо Берліозові, соняшникову олію біля турнікета.

Ніхто не знав, та, напевно, і не дізнається, коло чого труждалась у Москві ця жінка та з чого вона жила. Про неї було відомо тільки те, що бачити її можна було щоденно то з бідоном, то з сумкою, як то з сумкою та бідоном разом — або в гасовій крамниці, або на базарі, або в підворітті будинку, або на сходах, а найчастіше в кухні квартири № 48, де і мешкала ця Аннушка. Окрім того і більш за все було відомо, що, хоч би де вона не з’являлася, — тієї ж миті в цьому місці зчинявся скандал і що, на додачу, вона прозивалася «Чума».

Чума-Аннушка вставала чомусь дуже рано, а сьогодні щось її підняло ні світ ні зоря, на початку першої години ночі. Повернувся ключ у дверях, Аннушчин ніс вистромився з них, а потім виткнулася й вона, хряпнула за собою дверима й уже хотіла була рушити кудись, як на горішньому майданчику грюкнули двері, хтось покотився вниз сходами і, налетівши на Аннушку, відкинув її вбік, так що вона вдарилася потилицею об стіну.

— Куди ж тебе чорти несуть у самих підштаниках? — проскавуліла Аннушка, вхопившись за потилицю.

Чоловік у самій білизні, з валізою в руках і в кепці, зі стуленими очима відповів Аннушці диким сонним голосом:

— Колонка! Купорос! Лише побілити чого коштувало, — і, заплакавши, ревнув: — Геть!

Тут же він метнувся, але не далі, вниз сходами, а назад — угору, туди, де була вибита ногою економіста шибка у вікні, й через це вікно догори ногами вилетів у двір, Аннушка навіть про потилицю забула, охнула і сама рвонулась до вікна. Вона лягла животом на майданчик і висунула голову назовні, сподіваючись побачити на асфальті, освітленім надвірним ліхтарем, на смерть розплющену людину з валізою. Але на асфальті у дворі анічогісінько не було.

Лишалося гадати, що сонна дивовижа вилетіла з будинку, наче птах, не залишивши по собі жодного сліду. Аннушка перехрестилася і подумала: «Оце вже, справді, кварти-рочка номер п’ятдесят! Недарма люди кажуть!.. Оце так квартирочка!»

Не встигла вона це додумати, як двері нагорі знову хряпнули і хтось другий побіг згори. Аннушка притислася до стіни й побачила, що якийсь досить пристойний громадянин з борідкою, але з трохи поросячим, як здалося Аннушці, обличчям, шмигнув повз неї і, так само як перший, покинув дім через вікно, і знову-таки не розбившись об асфальт. Аннушка вже забула про мету свого походу і залишилася на сходах, хрестячись, охаючи і сама з собою балакаючи.

Третій, без борідки, з круглим голеним обличчям, у толстовці, вибіг згори за якусь хвильку і тим самим робом випурхнув у вікно.

На пошанування Аннушці треба сказати, що вона була допитлива і поклала ще почекати, чи не буде яких нових див. Двері нагорі знову відчинилися, і тепер згори почала спускатися ціла компанія, але не бігцем, а звичайно, як усі люди ходять. Аннушка відбігла від вікна, кинулася вниз до своїх дверей, швиденько відімкнула їх, сховалася за ними, і в залишеній нею щілинці замерехтіло її ошаленіле від цікавості око.

Хтось чи то недужий, чи, може, й здоровий, але дивний, блідий, зарослий бородою, в чорній шапочці та в якомусь халаті спускався вниз нетвердими кроками, його турботливо вела під руку якась дамочка в чорній рясі, як здалося Аннушці в напівтемряві. Дамочка чи то боса, чи то в прозорих, певне, закордонних, на клоччя подертих черевичках. Тьху ти! Що в черевичках! Таж дамочка гола! Таки ж так, рясу накинуто просто на голе тіло! «Оце так квартира!» В душі Аннушки все співало в передчутті насолоди від того, що вона розповідатиме завтра сусідам.

За дивацьки зодягнутою дамочкою слідом йшла вже зовсім гола дамочка з валізкою в руках, а коло валізи отирався чорний здоровецький котяра. Аннушка ледве вголос не верескнула, протираючи очі.

Останнім у процесії йшов, накульгуючи, невисокий чужоземець з кривим оком, без піджака, в білому фрачному жилеті й з краваткою. Вся ця компанія повз Аннушку вервечкою пройшла вниз. Тут щось стукнуло на майданчику. Почувши, що кроки стихають, Аннушка, як змія, просочилася за двері, бідон поставила коло стіни, впала животом на майданчик і почала нишпорити. В руках у неї опинилася серветка з чимось важкеньким. Очі Аннушці стали рогом, коли вона розгорнула вузлик. Аннушка до самих очей підносила коштовність, і очі ці горіли достеменно вовчим вогнем. У голові в Аннушки знявся вихор: «Знати нічого не знаю, відати нічого не відаю!.. До небожа? Чи розпилувати її на шматки?.. Камінці можна повиколупувати… І по одному камінцю: один на Петрівку, другий на Смоленський… І — знати нічого не знаю, і відати нічого не відаю!»

Аннушка сховала знахідку в пазуху, вхопила бідон і вже хотіла була заслизнути назад у квартиру, відклавши свою мандрівку в місто, як перед нею виріс, нечистий його знає, звідки взявшись, той самий з білими грудьми, без піджака і тихо шепнув:

— Давай підківку й серветочку.

— Яку ще серветочку-підківку? — спитала Аннушка, прикидаючись вельми майстерно. — Ніякої я серветочки не знаю. Що ви, громадянине, п’яний, чи що?

Білогрудий твердими, як поруччя автобуса і такими ж холодними пальцями, не кажучи більше ані слова, стис Аннушці горло так, що перепинив доступ повітря в її груди. Бідон випав із Аннушчиних рук на підлогу. Потримавши певний час Аннушку без повітря, безпіджачний чужоземець зняв пальці з її шиї. Глитнувши повітря, Аннушка посміхнулася:

— О, підківку? — заговорила вона. — Зараз-зараз! Так це ваша підківочка? А я дивлюсь, лежить у серветочці… Я навмисне прибрала, щоб ніхто не підняв, а то потім поминай як звали!

Діставши підківку та серветку, іноземець почав вклонятись Аннушці, міцно тиснути їй руку і палко дякувати такими словами, з великим закордонним акцентом:

— Я вам якнайглибше вдячен, мадам. Мені ця підківка дорога як пам’ять. І дозвольте вам за те, що ви її зберегли, передати двісті рублів. — І він миттю витяг із кишені жилетки гроші і віддав їх Аннушці. Та, нестямно посміхаючись, тільки вигукувала:

— О, красно дякую! Мерсі! Мерсі!

Щедрий іноземець одним махом перескочив цілий марш сходів униз, але перед тим як остаточно вшитися, гукнув знизу, але без акценту:,

— Ти, стара відьмо, якщо будь-коли ще підбереш чужу річ, у міліцію її здавай, а не за пазуху ховай!

Чуючи в голові дзвін і сум’яття від усіх цих пригод на сходах, Аннушка ще довго за інерцією продовжувала кричати:

— Мерсі! Мерсі! Мерсі!.. — а іноземця вже давно не було.

Не було і машини у дворі. Повернувши Марґариті дарунок Воланда, Азазелло розпрощався з нею, запитав, чи зручно їй сидіти, а Ґелла соковито розцілувалася з Марґаритою, кіт припав до її руки, проводжаті помахали руками безживно і нерухомо застиглому в кутку сидіння майстрові, дали знак граку і вмить розчинились у повітрі, не вважаючи за потрібне утруднювати себе сходженням на п’ятий поверх. Грак засвітив фари і викотився за ворота повз чоловіка у підворітті, що спав мертвим сном. І вогні великої чорної машини загубилися серед інших вогнів на безсонній та гамірній Садовій.

За годину в підвалі маленького будиночка в одному з арбатських провулків, у першій кімнаті, де все було так само, як до страшної осінньої ночі минулого року, за столом, накритим оксамитною скатертиною, під лампою з абажуром, коло якої стояла вазочка з конваліями, сиділа Маргарита і тихо плакала від пережитого збурення і щастя. Зшиток, понівечений вогнем, лежав перед нею, а поряд вивищувався стосик неушкоджених зошитів. Будиночок мовчав. У сусідній меншій кімнаті на дивані, вкритий лікарняним халатом, лежав у глибокому сні майстер. Його рівне дихання було безгучне.

Наплакавшись, Марґарита взялася за неушкоджені зшитки і знайшла те місце, яке перечитувала перед побаченням з Азазелло під Кремлівською стіною. Марґариті не хотілося спати. Вона пестила рукопис долонею, як пестять улюблену кішку, і повертала його в руках, оглядаючи з усіх боків, то зупиняючись на заголовному аркуші, то відкриваючи кінець. На неї накотилася раптово жахлива думка, що це все чаклунство, що зараз зшитки щезнуть з очей, що вона опиниться у своїй спальні на віллі й що, прокинувшись, їй доведеться йти топитися. Але це була остання жахлива думка, відгомін довгих страждань, яких вона зазнала. Ніщо не щезало, всемогутній Воланд був справді всемогутній, і скільки завгодно, хоч би й до самого світанку, могла Марґарита шелестіти аркушами зошитів, розгладжувати їх і цілувати і перечитувати слова:

— Пітьма, що надійшла з Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город… Так, пітьма…