Майстер і Маргарита

Розділ 18 НЕВДАТНІ ВІЗИТЕРИ

У той самий час, коли запопадливий бухгалтер нісся таксомотором, щоб наразитися на самописний костюм, з плацкартного вагона № 9 київського потяга, який прибув до Москви, серед інших пасажирів вийшов пристойний чоловік з маленькою фібровою валізкою в руці. Пасажир цей був не хто інший, як дядечко покійного Берліоза, Максиміліан Андрійович Поплавський, економіст-планувальник, що мешкав у Києві на колишній Інститутській вулиці. Спричинилася до приїзду Максиміліана Андрійовича одержана ним позавчора пізно ввечері телеграма такого змісту:

«Мене щойно зарізало трамваєм на Патріарших. Похорон п’ятницю, три години дня. Приїзди. Берліоз».

Максиміліан Андрійович вважався, і заслужено, одним з найрозумніших людей у Києві. Але і найрозумнішого чоловіка така телеграма здатна загнати в глухий кут. Раз людина телеграфує, що її зарізало, то цілком очевидно, що її зарізало не на смерть. Але до чого ж тоді похорон? Чи він дуже плохий і передчуває, що помре? Це ймовірно, але надзвичайно дивна ця достеменність — відки йому знати, що ховатимуть його в п’ятницю о третій годині? Дивовижна телеграма!

Проте розумні люди на те й розумні, щоб тямитися на заплутаних речах. Дуже просто. Сталася помилка, і депешу передали, перекрутивши. Слово «мене», без сумніву, потрапило сюди з іншої телеграми, замість слова «Берліоза», яке набуло вигляду «Берліоз» і опинилося в кінці телеграми. З таким виправленням зміст телеграми ставав ясним, але, безперечно, трагічним.

Коли стишився вибух горя, що вразив дружину Максиміліана Андрійовича, той негайно почав лагодитися в Москву.

Належить розкрити одну таємницю Максиміліана Андрійовича, Що й казати, йому було шкода жінчиного небожа, який загинув у розповні літ, Але, певно, як людина практична, він розумів, що якоїсь особливої потреби в його присутності на похороні немає. Та все ж таки Максиміліан Андрійович дуже квапився до Москви. В чому ж річ? В одному — у квартирі. Квартира в Москві! Це серйозно, Невідомо чому, але Київ був не до вподоби Максиміліанові Андрійовичу, і думка про переїзд до Москви так точила його останнім часом, що він навіть почав погано спати.

Його не тішили весняні повені на Дніпрі, коли, затоплюючи острови на низькому березі, вода зливалася з виднокругом. Його не тішив той незрівнянний ні з чим краєвид, що відкривався від підніжжя пам’ятника князю Володимирові, Його не звеселяли сонячні плями, які мерехтіли о провесні на цегляних хідниках Володимирської гірки, Нічого цього він не хотів, йому праглось одного — перебратися до Москви.

Оголошення в газетах про обмін квартири на Інститутській вулиці в Києві на менше помешкання в Москві не давали жодних наслідків. Охочі не зголошувалися, а якщо зрідка хто і заявлявся, то їхні пропозиції були недоброчесні.

Телеграма збурила Максиміліана Андрійовича. Це була нагода, пропустити яку був би гріх. Люди практичні знають, що такі моменти не повторюються.

Одним словом, незважаючи на будь-які труднощі, треба було зуміти успадкувати квартиру небожа на Садовій. Так, це було складно, неймовірно складно, але ці складнощі потрібно було за всяку ціну перебороти. Досвідчений Максиміліан Андрійович знав, що для цього першим і неодмінним кроком має бути таке: потрібно прописатись, бодай тимчасово, в трьох кімнатах покійного небожа.

У п’ятницю серед дня Максиміліан Андрійович увійшов у двері кімнати, де містилося управління будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві.

У вузенькій кімнаті, де на стіні висів старий плакат, що зображував у кількох малюнках способи оживлення потонулих у ріці, за дерев’яним столом самотою сидів середнього віку неголений чоловік з бентежними очима.

— Чи можу я бачити голову правління? — ґречно звідався економіст-планувальник, знімаючи капелюха і ставлячи свою валізу на вільний стілець.

Це, здавалося б, простісіньке запитання чомусь так стурбувало того сидня, що він навіть перемінився на виду. Косуючи в тривозі очима, він промимрив невиразно, що голови немає.

— Він у себе на квартирі? — спитав Поплавський. — У мене нагальна справа.

Сидень відповів знову-таки дуже невиразно. Але все ж можна було здогадатися, що голови на квартирі нема.

— А коли він буде?

Сидень нічого не відповів на це, а якось тоскно подивився у вікно.

«Ага!» — сказав сам до себе промітний Поплавський ї спитав про секретаря.

Дивний чоловік за столом навіть побуряковів від натуги і сказав нерозбірливо знову-таки, що секретаря також немає… коли він прийде, невідомо і… що секретар заслаб…

«Ага!» — сказав собі Поплавський. — Але ж хто-небудь є в правлінні?

— Я, — слабким голосом відгукнувся чоловік.

— Бачте, — ваговито заговорив Поплавський, — я єдиний спадкоємець покійного Берліоза, мого небожа, що загинув, як вам відомо, на Патріарших, і я маю обов’язком, згідно з законом, перебрати спадщину, що міститься в нашій квартирі номер п’ятдесят…

— Нічого я не знаю, товаришу, — тоскно перервав чоловік.

— Але, зважайте, — гучним голосом сказав Поплавський, — ви член правління і зобов’язані…

І цієї миті до кімнати зайшов якийсь громадянин. Побачивши приходня, сидень за столом зблід.

— Член правління П’ятнажко? — спитав приходень у сидня.

— Я, — ледве чутно відповів той.

Приходень щось пошептав сидню, і той, цілковито знічений, піднявся зі стільця, і через кілька секунд Поплавський залишився сам у порожній кімнаті правління.

«Ото халепа! І треба ж було, щоб їх відразу всіх…» — прикро думав Поплавський, перетинаючи асфальтовий двір і поспішаючи у квартиру № 50.

Тільки-но економіст-планувальник подзвонив, двері розчинилися, і Максиміліан Андрійович увійшов у напівтемний передпокій. Здивувала його дещо та притичина, що незрозуміло було, хто йому відчинив: у передпокої нікого не було, крім величезного чорного кота, який сидів на стільці.

Максиміліан Андрійович кахикнув, потупав ногами, і тоді двері кабінету розчинилися і до передпокою увійшов Коров’єв. Максиміліан Андрійович уклонився йому чемно, але з гідністю, і проказав:

— Моє прізвище Поплавський. Я доводжуся дядечком… Але не встиг він договорити, як Коров’єв вихопив з кишені брудну хусточку, уткнувсь у неї носом і заплакав.

— …покійному Берліозові…

— Як же, як же! — перервав Коров’єв, віднімаючи хустку7 від обличчя. — Тільки-но глипнув на вас, здогадався, що це ви! — Тут він затрясся від сліз і почав вигукувати: — Горе яке, га? Що ж це воно таке діється? Га?

— Трамваєм задавило? — пошепки запитав Поплавський.

— Начисто! — крикнув Коров’єв, і сльози в нього ручаями побігли з-під пенсне. — Начисто! Я був свідком. Вірите — раз! Голова — геть! Права нога — хруп, надвоє! Ліва — хруп, надвоє! Ось до чого ці трамваї доводять! — І, не мавши, очевидно, сили стримувати себе, Коров’єв ткнувся носом у стіну біля дзеркала і почав здригатися в риданнях.

Берліозів дядечко був щиро вражений такою поведінкою невідомця. «Ось, кажуть, не буває в наш час співчутливих людей!» — подумав він, відчуваючи, що в нього самого починають свербіти очі. Але водночас неприємна хмарка набігла на його душу, і тут же майнула полозом думка, а чи не прописався вже цей сердечний чолов’яга у квартирі небіжчика, позаяк і такі приклади життя подавало.

— Вибачте, ви були другом мого покійного Міші? — спитав він, утираючи рукавом ліве сухе око, а правим вивчаючи Коров’єва, яким стрясала печаль.

Але той до того розридався, що немога була щось зрозуміти, окрім повторюваних слів «хруп — і надвоє!» Наридавшись досхочу, Коров’єв відклеївся нарешті від стіни і промовив:

— Ні, не можу більше! Піду вживу триста крапель ефірної валер’янки!.. — І, повернувши до Поплавського цілковито заплакане обличчя, докинув: — Ось вони, трамваї, які!

— Я перепрошую, це ви мені дали телеграму? — попитав Максиміліан Андрійович, натужно гадаючи, хто він за один, цей дивовижний плаксій.

— Він! — відповів Коров’єв і показав пальцем на кота.

Поплавський витріщився, думаючи, що не розчув.

— Ні, не можу, бракне сили, — сьорбаючи носом, вів далі Коров’єв, — як згадаю: колесо по нозі… Одне колесо пудів десять має ваги… Хруп!.. Піду ляжу в постіль, забудусь уві сні, — та й зник з передпокою.

Кіт же поворухнувся, зіскочив зі стільця, став на задні лапи, взявся в боки, розкрив писок і сказав:

— Ну, я дав телеграму. Далі що?

У Максиміліана Андрійовича відразу пішла обертом голова, руки й ноги віднялися, він випустив валізку і сів на стілець навпроти кота.

— Я, здається, людською мовою питаю, — суворо сказав кіт, — далі що?

Але Поплавський не дав жодної відповіді.

— Паспорт! — ревнув кіт і простяг пухку лапу.

Нічого не тямлячи і нічого не бачачи, окрім двох іскр, що горіли в котячих очах, Поплавський вихопив з кишені паспорт, як кинджал. Кіт підчепив зі столика біля дзеркала окуляри в товстій чорній оправі, насунув їх на морду, від чого став ще показнішим, і витяг з тремтливої руки Поплавського паспорт.

«От цікаво, знепритомнію я чи ні?..» — подумав Поплавський. Здалеку долинало хлипання Коров’єва, весь передпокій наповнився запахом ефіру, валер’янки та ще якоїсь нудотної гидоти.

— Яким відділком видано документ? — попитав кіт, вдивляючись у сторінку.

Відповіді не було.

— Чотириста дванадцятим, — сам до себе сказав кіт, водячи лапою по паспорту, якого він тримав догори низом, — так воно і є! Добре знаю цей відділок! Там усім без розбору видають паспорти! А я, приміром, не видав би такому, як ви! Ні за що не видав би! Глянув би тільки раз в обличчя і тут же відмовив би! — Кіт до того розсердився, що швиргонув паспорт об підлогу. — Ваша присутність на похороні відміняється, — продовжував кіт офіційним голосом, — завдайте собі труда від’їхати до місця мешкання. — І ревнув у двері: — Азазелло!

На його поклик у передпокій вибіг маленький, кульгавець, обтягнутий чорним трико, з ножем, засунутим за шкіряний пояс, рудий, з жовтим іклом, з більмом на лівому оці.

Поплавський відчув, що йому бракне повітря, підвівся зі стільця і позадкував, тримаючись за серце.

— Азазелло, випровадь! — наказав кіт і вийшов з передпокою.

— Поплавський, — тихо прогундосив той, що увійшов, — сподіваюсь, уже все зрозуміло?

Поплавський кивнув головою.

— Повертайся негайно у Київ, — вів далі Азазелло, — сиди там тихше води, нижче трави і про жодні квартири в Москві не мрій, ясно?

Цей малюк, що наганяв на Поплавського смертельний жах своїм іклом, ножем і кривим оком, сягав економістові лише до плеча, але діяв енергійно, вправно і організовано.

Насамперед він підняв паспорт і простягнув його Максиміліану Андрійовичу, а той узяв книжечку мертвою рукою. Потім названий Азазеллом однією рукою підняв валізку, другою розчахнув двері й, узявши під руку Берліозового дядечка, вивів його на майданчик сходів. Поплавський прихилився до стіни. Без будь-якого ключа Азазелло розкрив валізку, витяг з неї величезну засмажену курку без однієї ноги, загорнуту в просяклу жиром газету, і поклав її на майданчику. Потім витягнув два комплекти білизни, ремінь до гостріння бритви, якусь книжечку і футляр, і все це зіпхнув ногою в колодязь сходів, окрім курки. Туди ж полетіла і спорожніла валіза. Чутно було, як вона ляпнулася внизу, і за звуком можна було виснувати, що від неї відірвалася покришка.

Затим рудий розбійник ухопив за ногу курку і всією цією куркою навідліг, дужо й страшно так торохнув по шиї Поплавського, що тулуб курки відскочив, а нога лишилась у руках Азазелло. Все пішло шкереберть у домі Облонських, як слушно висловився славетний письменник Лев Толстой. Саме так і сказав би він за таких обставин. Так! Усе пішло шкереберть в очах Поплавському. Довга іскра проскочила в нього перед очима, потім змінилася якоюсь траурною змією, що погасила на мить травневий день, — і Поплавський полетів униз сходами, тримаючи в руках паспорт. Долетівши до повороту, він вибив на сусідньому майданчику шибку вікна і сів на сходинці. Повз нього проскакала безнога курка й упала в колодязь. Азазелло, що залишився нагорі, миттю обгриз курячу ногу, а кістку засунув у бічну кишеньку трико, повернувсь у квартиру і з грюкотом зачинився. В цей час знизу почали долинати обережні кроки людини, що йшла нагору.

Збігши ще на один марш нижче, Поплавський сів на дерев’яний тапчанчик на майданчику і перевів дух.

Якийсь малесенький чоловічок, у літах, з надзвичайно журним обличчям, у чесучевому старовинному костюмі й твердому солом’яному капелюсі, оперезаному зеленою стрічкою, йдучи угору сходами, зупинився коло Поплавського.

— Дозвольте вас запитати, громадянине, — сумно поцікавився чоловічок у чесучі, — де квартира номер п’ятдесят?

— Вище! — уривчасто відповів Поплавський.

— Велике спасибі вам, громадянине, — так само журно сказав чоловічок і подався далі нагору, а Поплавський підвівся і побіг униз.

Постає питання, чи ж не в міліцію поспішався Максиміліан Андрійович скаржитись на розбійників, які вчинили над ним дикий ґвалт серед білого дня? Ні, в жодному разі, про це можна казати з певністю. Прийти в міліцію і сказати, що ось, мовляв, кіт в окулярах читав мій паспорт, а потім чоловік у трико з ножем… ні, громадянство, Максиміліан Андрійович навсправжки був розумною людиною!

Він був уже внизу і коло самого виходу нагледів дверцята до якоїсь комірчини. Шибку в тих дверцятах було вибито. Поплавський заховав паспорт у кишеню, розглянувся, сподіваючись побачити скинуті речі. Але від них не лишилося й сліду. Поплавський і сам подивувався, наскільки це мало його засмутило. Його охопила інша цікава й спокуслива думка: перевірити на цьому чоловічкові ще раз кляту квартиру. І справді, раз він довідувався, де вона, то йшов до неї вперше. Отож він зараз попрямував прямісінько в лабети тій компанії, що засіла у квартирі № 50. Щось підказувало Поплавському, що чоловічок цей дуже скоро вийде з тієї квартири. Ні на який похорон ніякого небожа Максиміліан Андрійович, певно, вже не збирався, а до потяга на Київ часу було доста. Економіст озирнувся і шмигнув до комірчини.

У цей час далеко вгорі стукнули двері. «Це він увійшов…» — із завмиранням серця подумав Поплавський. У комірчині було прохолодно, тхнуло мишами і чобітьми. Максиміліан Андрійович умостився на якомусь дерев’яному обрубкові й вирішив чекати. Позиція була придобна, просто з комірчини було видно вихідні двері шостого парадного.

Проте чекати довелося довше, аніж сподівався киянин. Сходи весь час залишались чогось безлюдні. Чути було добре, і ось нарешті на п’ятому поверсі хряснули двері. Поплавський завмер. Так, його крочки. «Сходить униз». Відчинилися двері поверхом нижче. Кроки стихли. Жіночий голос. Голос зажуреного чоловіка… так, це його голос… Промовив щось наче «облиш, Христа ради…» Вухо Поплавського стриміло у розбитій шибці. Це вухо вловило жіночий сміх. Швидка й енергійна хода вниз; і ось майнула спина жінки. Ця жінка з цератовою зеленою сумкою в руках вийшла у двір. А крочки того чоловіка залунали знову. «Дивно! Він повертається назад у квартиру! Чи не з цієї ж ватаги він сам? Так, повертається! Ось знову нагорі розчинили двері. Ну що ж, почекаємо ще…»

Цього разу чекати довелося недовго. Скрип дверей. Крочки. Крочки затихли. Відчайдушний зойк. Нявкіт кота. Крочки квапливі, дрібні, вниз, униз, униз!

Поплавський дочекався. Хрестячись та щось проказуючи, промчав журний чоловічок, без капелюха, з божевільним обличчям, подряпаною лисиною та в зовсім мокрих штанях. Він почав рвати клямку вихідних дверей, у страсі не розбираючи, куди вони відчиняються, назовні чи досередини, — нарешті опанував ними і вилетів на сонце у двір.

Перевірку квартири було доконано. Не думаючи більше ані про покійного небожа, ані про квартиру, жахаючись на згадку про ту небезпеку, на яку він наражався, Максиміліан Андрійович, шепочучи лише два слова: «Все зрозуміло! Все зрозуміло!» — вибіг у двір. За кілька хвилин тролейбус мчав економіста-планувальника у бік Київського вокзалу.

З маленьким же чоловічком, поки економіст сидів у комірчині внизу, приключилася найнеприємніша історія. Чоловічок був буфетником у Вар’єте і називався Андрій Фокович Соков. Доки тривало слідство у Вар’єте, Андрій Фокович тримався осторонь усіх подій, і помітили тільки, що він став ще журнішим, аніж взагалі бував завжди, і, окрім того, що він довідувавсь у кур’єра Карпова про те, де зупинився заїжджий маг.

Отож, розійшовшись на майданчику з економістом, буфетник дістався п’ятого поверху і подзвонив у квартиру № 50.

Йому негайно відчинили, але буфетник обімлів, позадкував і увійшов не відразу. Та й не диво. Відчинила двері дівуля, на якій нічого не було, окрім кокетливого мереживного фартушка і білої наколки на голові. На ногах, правда, були золоті черевички. Будовою тіла дівчина була без ґанджу, і за єдиний дефект її зовнішності можна було взяти бурий шрам на шиї.

— Ну що ж, заходьте, коли добивалися, — сказала дівуля, впіривши в буфетника зелені розпусні очі.

Андрій Фокович охнув, закліпав очима і ступив у передпокій, скидаючи капелюха. Саме в цей час у передпокої задзеленчав телефон. Безсоромна покоївка, поставивши одну ногу на стілець, зняла рурку з важілька і сказала в неї:

— Алло!

Буфетник не знав, куди подіти очі, переступав з ноги на ногу і думав: «Оце так покоївка в чужоземця! Тьху ти, мерзота яка!» І, щоб порятуватися від мерзоти, почав роззиратися по боках.

Увесь великий та напівтемний передпокій був захаращений незвичайними речами та одягом. Так, на спинку стільця було накинуто траурний плащ, підбитий вогненною тканиною, на столику коло дзеркала лежала довга шпага з блискітливим золотим руків’ям. Три шпаги з руків’ями срібними стояли в кутку так само звичайно, як будь-які парасольки чи тростини. А на оленячих рогах висіли берети з орлиним пір’ям.

— Так, — говорила покоївка в телефон, — як? Барон Майґель? Слухаю. Так! Добродій артист сьогодні вдома. Так, буде радий бачити вас. Так, гості… Фрак або чорний піджак. Що? На дванадцяту годину ночі. — Закінчивши розмову, покоївка поклала рурку і звернулася до буфетника: — Чого зволите?

— Мені необхідно бачити громадянина артиста.

— Як? Так-таки його самого?

— Його, — відповів буфетник сумовито.

— Запитаю, — сказала, видимо вагаючись, покоївка і, прочинивши двері в кабінет покійного Берліоза, доповіла: — Лицарю, тут з’явився маленький чоловік, який говорить, що йому потрібен мессір.

— А хай заходить, — пролунав з кабінету надтріснутий голос Коров’єва.

— Пройдіть до вітальні, — сказала дівуля так просто, наче була зодягнута по-людськи, прочинила двері до вітальні, а сама пішла з передпокою.

Увійшовши туди, куди його запрошено, буфетник навіть про справу свою забув, так його вразила обстава кімнати. Крізь кольорові шибки великих вікон (фантазія безслідно зниклої ювелірші) лилося надзвичайне, подібне до церковного, світло. В старовинному величезному каміні, незважаючи на спекотлий весняний день, палали дрова. А душно все ж таки не було в кімнаті анітрохи, ба, навіть навпаки, того, хто входив, огортала якась підземельна вільгість. Перед каміном на тигровій шкурі сидів, благодушно мружачись на вогонь, чорний котище. Був стіл, глянувши на який, богобоязний буфетник здригнувся: стіл покривала церковна парча. На парчевій скатертині стояла сила-силенна пляшок — череватих, запилених і запліснявілих. Між пляшками зблискувала таріль, і відразу було видно, що ця таріль зі щирого золота. Коло каміна маленький рудий, з ножем за поясом, на довжелезній шпазі смажив шматки м’яса, і сік скапував у вогонь, а в димар струмував дим. Пахтіло не лише смажениною, але ще якимись міцними парфумами і ладаном, від чого в буфетника, який знав з газет про загибель Берліоза і про місце його мешкання, майнула думка про те, чи не правлено тут, чого доброго, по Берліозові церковної панахиди, втім, таку гадку він тут-таки відігнав від себе, як вочевидь нісенітну.

Приголомшений буфетник несподівано почув густий бас:

— Отож, чим я вам міг би прислужитись?

Тієї миті буфетник і завважив у тіні того, хто був йому потрібен.

Чорний маг розташувався на якомусь неосяжному дивані, низькому, з розкиданими на ньому подушками. Як здалося буфетникові, на артистові була лише чорна білизна і чорні ж гостроносі черевики.

— Я, — гірко заговорив буфетник, — є завідувач буфету в театрі Вар’єте…

Артист витягнув уперед руку, на пальцях якої грало каміння, начебто загороджуючи вуста буфетнику, і палко заговорив:

— Ні, ні, ні! Ні слова більше! Ніколи й нізащо! В рот нічого не візьму з вашого буфету! Я, шановний, проходив повз ваш шинквас і досі не можу забути ні осетрини, ні бринзи! Найдорожчий мій! Бринза не буває зелена на колір, ие вас хтось обкрутив. їй належить бути білою. Так, а чай! Адже це помиї! Я своїми очима бачив, що якась неохайна дівчина підливала з відра у ваш величезний самовар сиру воду, а чай, проте, все одно продовжували розливати. Ні, любенький, так негоже!

— Вибачте, — заговорив ошелешений цим нежданим нападом Андрій Фокович, — я не в цій справі, й осетрина сюди не тичеться.

— Тобто як це не тичеться, коли вона зіпсована?

— Осетрину прислали другої свіжості, — ознаймив буфетник.

— Голубе, це нісенітниця!

— Чому нісенітниця?

— Друга свіжість — ось що нісенітниця! Свіжість буває лише одна — перша, вона ж і остання. А коли осетрина другої свіжості, то це значить, що вона тухла!

— Вибачте… — почав був знову буфетник, не знаючи, як скараскатися причіпок артиста.

— Вибачити не можу, — твердо сказав той.

— Я не в цій справі прийшов, — зовсім зів’янувши, проговорив буфетник.

— Не в цій? — здивувався іноземний маг. — А яка ще справа могла привести вас до мене? Якщо пам’ять не зраджує мені, з осіб, близьких вам за фахом, я знався лише з одною маркітанткою, і то давно, коли вас ще не було на світі. Втім, я радий. Азазелло! Табурет добродієві завідувачу буфету!

Той, хто смажив м’ясо, обернувся, вжахнувши буфетника своїми іклами, і спритно підсунув йому один з темних дубових низеньких табуретів, інших стільців у кімнаті не було.

Буфетник мовив:

— Сердечно дякую, — і опустився на стільчик. Задня його ніжка тут же з хрустом підломилась, і буфетник, охнувши, преболяче гепнувся задом об долівку. Падаючи, він підчепив ногою інший ослінчик, який стояв перед ним, і з нього вивернув собі на штани повну чашу червоного вина*

Артист вигукнув:

— Ой! Чи не забилися ви?

Азазелло допоміг буфетникові звестися, присунув ще один стілець. Сповненим горя голосом буфетник відмовився від пропозиції господаря скинути штани й просушити їх перед вогнем і, почуваючи себе невимовно зле в мокрій білизні й одязі, сів на другий стільчик з острахом.

— Я люблю сидіти низько, — заговорив артист, — з низького не так небезпечно падати. Отже, ми зупинилися на осетрині? Голубе мій! Свіжість, свіжість і свіжість, ось що має бути гаслом кожного буфетника. Та ось, чи не зводите скуштувати…

Вмить у червоному світлі від каміна блиснула перед буфетником шпага, і Азазелло виклав на золоту тарілку шматок м’яса, який ще шкварчав, полив його лимонним соком і підніс буфетникові золоту двозубу виделку.

— Уклінно… я…

— Ні, ні, покуштуйте!

Буфетник з ґречності поклав у рот шматочок і відразу збагнув, що жує справді щось вельми свіже і, головне, надзвичайно смаковите. Але прожовуючи духмяне, соковите м’ясо, буфетник мало не подавився і не впав удруге. З сусідньої кімнати влетіла велика темна птаха і тихенько крилом зачепила лисину буфетникові. Сівши на камінну полицю поряд з годинником, птаха виявилася совою. «Господи Боже мій!.. — подумав нервовий, як усі буфетники, Андрій Фокович. — Оце квартирка!..»

— Чашу вина? Біле, червоне? Вину якої країни ви надаєте перевагу о такій порі?

— Уклінно… я не п’ю…

— Даремно! То чи не зводите партію в кості? Чи ви кохаєтеся в яких інших іграх? Доміно, карти?

— Не граю, — вже стомлений, відізвався буфетник.

— Препогано, — виснував господар. — Щось, воля ваша, недобре криється в мужчинах, які уникають вина, ігор, товариства чудових жінок, застільної бесіди. Такі люди або важко хворі, або потай ненавидять оточення. Щоправда, можливі винятки. Серед осіб, що сідали зі мною за бенкетний стіл, траплялися іноді дивовижні підлотники! Отже, слухаю вашу справу.

— Вчора ви зводили фокуси робити…

— Я? — вигукнув уражено маг. — Майте милосердя! Хіба таке мені личить!

— Даруйте, — сказав, збентежившись, буфетник. — Таж сеанс чорної магії…

— Ах, он воно що, он що! Любий мій! Я відкрию вам таємницю: я зовсім не артист, а просто мені хотілося побачити москвичів у гурті, а найзручніше це було зробити а театрі. Так ось, мій почет, — він кивнув у бік кота, — і влаштував цей сеанс, я ж тільки сидів і розглядав москвичів. Але не міняйтеся з обличчя, а скажіть, що ж у зв’язку з цим сеансом привело вас до мене?

— Бачите, серед іншого, папірці нападали зі стелі, — буфетник стишив голос і ніяково озирнувся, — ну, їх усі й похапали. ї ось заходить до мене в буфет молодик, дає червінець, я — решти йому вісім п’ятдесят… Потім другий…

— Також молодик?

— Ні, літній чоловік. Третій, четвертий. Я все даю решту. А сьогодні перевіряв касу, глядь, а замість грошей — різаний папір. На сто дев’ять рублів прогорів буфет.

— Гай-гай! — гукнув артист. — Та невже вони думали, що то справжні паперові гроші? Я не припускаю думки, щоб вони це зробили свідомо.

Буфетник якось криво й тоскно оглянувся, але нічого не сказав.

— Невже шахраї? — тривожно спитав у гостя маг. — Невже серед москвичів є шахраї?

У відповідь буфетник так гірко посміхнувся, що відпали будь-які сумніви: так, серед москвичів є шахраї.

— Це ницо! — обурився Воланд. — Ви людина бідна… Адже ви — бідна людина?

Буфетник утягнув голову в плечі, так що стало видно, що він чоловік бідний.

— У вас скільки є заощаджень?

Запитання було поставлене співчутливим тоном, але все ж таке запитання не можна не визнати неделікатним. Буфетник запнувся.

— Двісті сорок дев’ять тисяч рублів у п’яти ощадкасах, — відгукнувся з сусідньої кімнати деренчливий голос, — і вдома, під підлогою, двісті золотих десяток.

Буфетник ніби прикипів до свого табурета.

— Ну, безперечно, це не гроші, — поблажливо сказав Воланд своєму гостеві, — хоча, власне, вони вам і непотрібні. Ви коли маєте померти?

Тут уже буфетник обурився.

— Такого ніхто не знає, і нікого таке не стосується, — відказав він.

— Отак і не знає, — почувся все той же паскудний голос з кабінету, — подумаєш, біном Ньютона! Помре він через дев’ять місяців, у лютому наступного року, від раку печінки в клініці Першого МДУ, в четвертій палаті.

Буфетник зжовк на обличчі.

— Дев’ять місяців… — задумливо рахував Воланд. — Двісті сорок дев’ять тисяч… це виходить, щось з двадцять сім тисяч на місяць? Малувато, але для скромного життя стане… Та ще ці десятки…

— Десяток реалізувати не пощастить, — ув’язався той самий голос, холодячи серце буфетникові, — по смерті Андрія Фоковича дім негайно повалять і десятки буде передано в Держбанк.

— І не радив би я вам лягати в клініку, — вів далі артист, — який сенс помирати в палаті під стогін та хрипіння безнадійно хворих? Чи не краще влаштувати бенкет на ці двадцять сім тисяч і, заживши отрути, перейти в інший світ під звуки струн, в оточенні сп’янілих красунь і друзів-одчайдухів?

Буфетник сидів нерухомо і дуже зістарівся. Темні круги залягли під його очима, щоки обвисли, нижня щелепа відвалилася.

— Втім, ми розмріялися, — спохопився господар, — до справи! Покажіть ваші нарізані папірці.

Буфетник, хвилюючись, витягнув із кишені паку, розгорнув її та так і остовпів. У шматкові газети лежали червінці.

— Любий мій, ви справді недужий, — сказав Воланд, знизуючи плечима.

Буфетник, дико посміхаючись, підвівся з табурета.

— А, — заникуючись, проговорив він, — а якщо вони знову теє…

— Гм… — задумався артист, — ну, тоді приходьте до нас знову. Ласкаво просимо! Радий був познайомитися.

Вмить вискочив з кабінету Короз’єв, учепився буфетникові в руку, почав трясти її та упрохувати Андрія Фоковича всім, усім передати вітаннячка. Знетямлений буфетник рушив до передпокою.

— Ґелло, проведи! — кричав Коров’єв.

Знову-таки ця руда гола в передпокої! Буфетник протиснувся у двері, писнув «до побачення» — і пішов, як п’яний. Пройшовши трохи вниз, він зупинився, сів на сходинку, витяг пакунок, перевірив — червінці були на місці.

Тут з квартири, що виходила на цей майданчик, вийшла жінка з зеленою сумкою. Побачивши чоловіка, який сидів на сходинці й тупо дивився на червінці, вона посміхнулася і сказала задумливо:

— Що це у нас за будинок такий! І цей зранку п’яний. Шибку вибили знову на сходах, — приглянувшись уважніше до буфетника, вона докинула: — Е, та у вас, громадянине, червінців і кури не клюють! Ти б зі мною поділився, га?

— Облиш ти мене, Христа ради! — перелякався буфетник і хутенько приховав гроші.

Жінка розсміялася:

— Та дідько б тебе побрав, скупердяй! Я пожартувала… — і рушила вниз.

Буфетник повільно підвівся, підняв руку, щоб підрівняти капелюх, і переконався, що його на голові немає. Страшенно не хотілося йому повертатись, але капелюха було шкода. Недовго повагавшись, він усе-таки вернувся і подзвонив.

— Чого вам ще? — спитала його проклята Ґелла.

— Я капелюшок забув, — шепнув буфетник, тицяючи себе в лисину.

Ґелла обернулася. Буфетник подумки сплюнув і заплющив очі. Коли він їх розплющив, Ґелла простягала йому його капелюха так ще шпагу з темним руків’ям.

— Не моє, — шепнув буфетник, відводячи шпагу і швиденько налягаючи капелюха.

— Хіба ви без шпаги прийшли? — подивувалася Ґелла.

Буфетник щось буркнув і швидко пішов униз. Голові його було чомусь незручно і надто тепло в капелюсі; він скинув його й, підскочивши від страху, тихо зойкнув. У руках у нього був оксамитовий берет з півнячим обстріпаним пером. Буфетник перехрестився. Тієї ж миті берет нявкнув, перетворився на чорне кошеня і, вискочивши знов на голову Андрієві Фоковичу, всіма кігтями вп’явся йому в лисину. Відчайдушно верескнувши, буфетник кинувся бігти вниз, а кошеня звалилося з голови і шугнуло вгору сходами.

Вирвавшись на повітря, буфетник підтюпцем пробіг до воріт і назавжди облишив чортів будинок № 302-біс.

Докладно відомо, що з ним сталося далі. Вибігши з підворіття, буфетник дикувато озирнувся, наче шукаючи щось. За хвилину він був на іншому боці вулиці в аптеці. Тільки-но він промовив слова: «Скажіть, будь ласка…» — як жінка за прилавком вигукнула:

— Громадянине, у вас же вся голова порізана!

Хвилин через п’ять буфетника було перев’язано марлею, і він дізнався, що найкращими фахівцями з хвороб печінки вважаються професори Бернадський та Кузьмін, спитав, хто з них ближче, загорівся від радості, коли дізнався, що Кузьмін живе ось тут через двір у маленькій біленькій віллі, й хвилини за дві був уже там. Помешканнячко було старовинне, але дуже, дуже затишне. Запам’яталося буфетникові, що перша трапилася йому назустріч старенька нянька, що хотіла взяти в нього капелюха, але позаяк капелюха в нього не було, то нянька, шамкаючи порожнім ротом, кудись пішла.

Замість неї опинилася коло дзеркала і, здається, під якоюсь аркою жінка середнього віку і тут-таки сказала, що можна записатися тільки на дев’ятнадцяте, не раніше. Буфетник відразу змикитив, у чому рятунок. Заглянувши пригаслим поглядом за арку, де в якомусь очевидному передпокої дожидалися троє людей, він шепнув:

— Смертельно хворий…

Жінка здивовано подивилася на забинтовану голову буфетника і, повагавшись, сказала:

— Ну що ж… — і перепустила його за арку.

Тієї миті протилежні двері розчинилися, в них зблиснуло золоте пенсне. Жінка в халаті сказала:

— Громадяни, цей хворий піде поза чергою.

І не встиг буфетник огледітись, як уже опинився в кабінеті професора Кузьміна. Нічого страшного, врочистого і медичного не було в цій продовгуватій кімнаті.

— Що з вами? — спитав приємним голосом професор Кузьмін і трохи тривожно подивився на забинтовану голову.

— Ось щойно з певних вуст дізнався, — відповів буфетник, загнано поглядаючи на якусь фотографічну групу під склом, — що в лютому наступного року я помру від раку печінки. Благаю зупинити.

Професор Кузьмін як сидів, так і відкинувся на високу шкіряну готичну спинку крісла.

— Даруйте, не розумію вас… ви що, були у лікаря? Чому у вас голова забинтована?

— Якого там лікаря?.. Бачили б ви цього лікаря!.. — відповів буфетник і раптом зацокотів зубами. — А на голову не зважайте, не має стосунку. На голову плюньте, вона тут ні до чого. Рак печінки, прошу зупинити!..

— Та вибачайте, хто вам таке сказав?!

— Вірте йому! — палко попрохав буфетник. — Він знає напевне!

— Нічого не розумію, — знизуючи плечима і від’їжджаючи з кріслом від стола, говорив професор. — Як же він може знати, коли ви помрете? Тим паче, що він не лікар!

— У четвертій палаті, — відповів буфетник.

Тут професор подивився на свого пацієнта, на його голову, на вогкі брюки і подумав: «Цього ще бракувало! Божевільний!» Спитав:

— Ви п’єте горшку?

— Ніколи не торкався, — відповів буфетник. Через хвилину його роздягли, поклали на холодну

цератову канапку, і професор м’яв йому живіт. Тут, слід сказати, буфетник значно повеселішав. Професор категорично стверджував, що зараз, принаймні в цю хвилину, жодних ознак раку в буфетника немає. Але якщо так… раз він боїться і якийсь шарлатан його налякав, то потрібно зробити всі аналізи… Професор черкав щось на аркушиках паперу, пояснюючи, куди піти, що віднести. Окрім цього дав записку до професора-невропатолога Буре, пояснюючи буфетнику, що нерви його геть-чисто розладнані.

— Скільки вам платити, професоре? — ніжним і тремтливим голосом попитав буфетник, витягуючи пухке портмоне.

— Скільки хочете, — коротко й сухо відповів професор.

Буфетник витяг тридцять рублів і виклав їх на стіл, а потім нараз м’яко, наче кошачою лапою орудуючи, поклав поверх червінців стосик у газетному папірці, який тихо дзенькнув.

— А це що таке? — спитав Кузьмін і підкрутив вус. І

— Не зневажте, громадянине професоре, — прошепотів буфетник, — благаю, зупиніть рак!

— Заберіть зараз же своє золото, — сказав професор, пишаючись собою, — ви б краще за нервами стежили. Завтра ж дайте сечу на аналіз, не пийте багато чаю та їжте зовсім без солі.

— Навіть суп не солити? — попитав буфетник.

— Нічого не солити, — наказав Кузьмін.

— Ехх!.. — тоскно вигукнув буфетник, розчулено дивлячись на професора, забираючи десятки і задкуючи до дверей.

Хворих того вечора у професора було небагато, і з наближенням сутінок пішов останній. Скидаючи халат, професор глянув на те місце, де буфетник залишив червінці, й побачив, що жодних червінців немає, а лежать три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо.

— Чортзна-що таке! — пирхнув Кузьмін, волочачи полу халата підлогою і обмацуючи папірці. — Він, виявляється, не лише шизофренік, але й шахрай! Не можу збагнути, чого йому було треба від мене? Невже записка на аналіз сечі? О! Він украв пальто! — І професор кинувсь у передпокій, знову-таки в халаті на один рукав. — Ксеніє Микитівно! — пронизливо закричав він у дверях передпокою. — Погляньте, пальта на місці?

З’ясувалося, що всі пальта цілі. Проте, коли професор повернувся в кабінет, зірвавши нарешті з себе халат, він наче вріс у паркет, прикипівши поглядом до свого стола. На тому місці, де лежали етикетки, сиділо чорне кошеня-сирота з нещасною мордочкою і нявчало над блюдечком з молоком.

— Це що ж таке, дозвольте?! Це вже… — Кузьмін відчув, як у нього похолола потилиця.

На тихий і жалісний зойк професора надбігла Ксенія Микитівна і цілком його заспокоїла, відразу сказавши, що це, безперечно, хтось із пацієнтів підкинув кошеня, що таке нерідко трапляється в професорів.

— Живуть, напевно, бідно, — пояснювала Ксенія Микитівна, — ну, а в нас, звичайно…

Почали думати-гадати, хто б то міг підкинути. Підозра впала на стареньку жінку з виразкою шлунка.

— Вона, певно, — говорила Ксенія Микитівна, — вона думає так: все одно помру, а кошеняти шкода.

— Але стривайте! — закричав Кузьмін. — А що ж молоко?! Вона теж принесла? У блюдечку?!

— Вона в пляшечці принесла, тут вилила в блюдечко, — пояснила Ксенія Микитівна.

— Як там не було, заберіть і кошеня, і блюдечко, — сказав Кузьмін і сам супроводив Ксенію Микитівну до дверей.

Коли він повернувся, ситуація перемінилась.

Вішаючи халат на кілочок, професор почув у дворі регіт, виглянув і, натурально, сторопів. Через двір перебігала в протилежний флігельок дама в самій сорочці. Професор навіть знав, як її звуть — Мар’я Олександрівна. Реготався хлопчак.

— Що це? — презирливо проказав Кузьмін.

У ту ж мить за стіною, в кімнаті дочки професора, патефон заграв фокстрот «Алілуя», і відразу почулося гороб’яче цвірінькання за спиною професора. Він обернувся і побачив, що на його столі скаче великий горобець.

«Гм… спокійно… — подумав професор, — він улетів, коли я відходив від вікна. Все гаразд!» — наказав собі професор, відчуваючи, що все пішло шкереберть і, головним чином, через цього горобця. Придивившись до нього, професор відразу пересвідчився, що цей горобець — не зовсім простий горобець. Паскудне горобчище припадало на ліву лапку, видимо кривлялося, волочачи її, виробляло синкопи, одне слово, — пританцьовувало фокстрот під звуки патефона, як п’яний коло шинквасу. Грубіянив, як умів, зухвало позираючи на професора.

Професорова рука лягла на телефон, і він хотів був подзвонити своєму однокурсникові Буре, щоб запитати, що означають такі горобчики в шістдесят років, та ще коли раптом паморочиться голова?

Горобчище тим часом сіло на подаровану чорнильницю, нагидило в неї (я не вигадую!), потім пурхнуло вгору, зависло в повітрі, а тоді з розгону, наче сталевим дзьобом, стукнуло в скло фотографії, яка зображувала повний університетський випуск 94-го року, розбило скло на друзки і після всього вилетіло у вікно.

Професор перемінив номер на телефоні й, замість подзвонити Буре, подзвонив у бюро п’явок, сказав, що говорить професор Кузьмін і що просить терміново прислати йому на квартиру п’явок. Поклавши рурку на важільок, професор знову повернувся до столу і тут же зойкнув. За столом цим сиділа в хусточці сестри-жалібниці жінка з сумочкою, на якій був напис «П’явки». Зойкнув професор, пригледівшись до її рота. Він був чоловічий, кривий, аж до вух, з одним іклом. Очі в сестри були мертві.

— Грошики я приберу, — чоловічим басом проказала сестра, — нема чого їм тут валятись. — Згребла пташиною лапкою етикетки й почала танути в повітрі.

Минуло години дві. Професор Кузьмін сидів у спальні на ліжкові, а п’явки висіли в нього на скронях, за вухами та на шиї. В ногах у Кузьміна, на шовковій стьобаній ковдрі, сидів сивовусий професор Буре, співчутливо дивився на колегу і втішав його, що все це дурниці. За вікном уже була ніч.

Що діялося ще дивовижного в Москві тієї ночі, ми не знаємо і дошукуватись, певно, не будемо, — тим паче, що надходить час нам братися за другу частину цієї правдивої оповіді. За мною, читачу!