Майстер і Маргарита

Розділ 13 ПОЯВА ГЕРОЯ

Отож невідомий погрозив Іванові пальцем і прошепотів: «Цссс!»

Іван опустив ноги з ліжка й пригледівся. З балкона обережно заглядав у кімнату виголений, темноволосий, з гострим носом, бентежними очима і з пасмом волосся, що спадало на лоб, чоловік приблизно років тридцяти восьми.

Пересвідчившись у тому, що Іван сам, і прислухавшись, таємничий відвідувач посмілішав і увійшов до кімнати. Тут побачив Іван, що приходень зодягнутий у лікарняне. На ньому була білизна, черевики на босу ногу, на плечах накинутий бурий халат.

Приходень підморгнув Іванові, заховав у кишеню в’язку ключів, пошепки запитав: «Можна присісти?» — і, діставши ствердний знак, примостився на кріслі.

— Як же ви сюди потрапили? — корячись сухому застережливому пальцю, і собі пошепки запитав Іван. — Адже балконні грати на замках?

— Ґрати-бо на замках, — потвердив гість, — але Прасковія Федорівна — чудова, тільки все-таки неуважна людина. Я поцупив у неї місяць тому в’язку ключів і, таким робом, дістав змогу виходити на спільний балкон, а він оперізує весь поверх, і ось так інколи навідувати сусіда.

— Але як ви виходите на балкон, то ви можете і втекти. Чи зависоко? — поцікавився Іван.

— Ні, — твердо відповів гість, — я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому, що мені тікати нікуди. — І після паузи докинув: — Отож сидимо?

— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у карі й дуже неспокійні очі приходня.

— Так… — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не буйний? А то я, знаєте, не зношу гамору, ворохобні, насильства і всяких подібних речей. Особливо ненависний мені людський крик, хай то буде крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не буйний?

— Вчора в ресторані я одному суб’єктові засвітив у пику, — мужньо зізнався поет, свідомість якого зазнала перетворень.

— Підстави? — суворо запитав гість.

— Так, визнаю, без підстав, — зніяковівши, відповів Іван.

— Неподобство, — засудив гість Івана і додав: — А крім того, що це ви так висловлюєтесь: засвітив у пику? Таж невідомо, що саме є в людини, пика чи обличчя. І, мабуть-таки, обличчя. Так що, знаєте, кулаками… Ні, вже це ви облиште, і назавжди.

Відчитавши в такий спосіб Івана, гість поспитав:

— Професія?

— Поет, ~ чомусь неохоче зізнався Іван. Приходень посмутнів.

— Ох, і не щастить мені! — вигукнув він, але тут же похопився, вибачився і спитав: — А ваше прізвище?

— Бездомний.

— Ох, ох… — сказав гість, морщачись.

— А вам що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено попитав Іван.

— Страшенно не подобаються.

— А ви які читали?

— Ніяких я ваших віршів не читав. — нервово вигукнув відвідувач.

— А як же ви таке говорите?

— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — наче я інших не читав? А втім… хіба що диво? Добре, я ладен узяти на віру. Гарні ваші вірші, скажіть самі?

— Страхітливі! — раптом сміливо й відверто промовив Іван.

— Не пишіть більше! — попрохав приходень благально.

— Обіцяю і присягаю! — урочисто сказав Іван.

Присягу потвердили рукостисканням, і тут з коридора долинули м’які кроки і голоси.

— Цсс! — шепнув гість і, вискочивши на балкон, причинив за собою ґрати.

Заглянула Прасковія Федорівна, спитала, як Іван почувається і чи воліє спати він у темряві а чи зі світлом. Іван попросив залишити світло, і Прасковія Федорівна пішла, давши хворому на добраніч. І коли все затихло, гість знову повернувся.

Він пошепки повідомив Івана, що в 119-ту кімнату привезли новенького, якогось товстуна з червоною фізіономією, котрий весь час бубонить про якусь валюту у вентиляції і присягається, що в них на Садовій завелась нечиста сила.

— Пушкіна лає на всі заставки і все волає: «Куролєсов, біс, біс!» — казав гість, тривожно сіпаючись. Заспокоївшись, він сів, сказав: — А втім, бог з ним, — і продовжував бесіду з Іваном: — Так за віщо ж ви потрапили сюди?

— За Понтія Пілата, — понуро глянувши на підлогу, відповів Іван.

— Як?! — забувши обережність, вигукнув гість і сам собі затиснув рот рукою. — Приголомшливий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!

Чомусь відчуваючи довіру до невідомого, Іван, спершу затинаючись і нітячись, а згодом набравшись духу, почав розповідати вчорашню історію на Патріарших ставках. Так, вдячного слухача дістав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не пошивав Івана у варіята, виказував величезне зацікавлення розповіддю і з плином цієї оповіді, нарешті, впав у захват. Він те й робив, що уривав Івана вигуками:

— Ну, ну, далі, далі, благаю вас! Але лишень, заради всього святого, не пропускайте нічого!

Іван нічого і не пропускав, йому самому було так легше розказувати, і поступово дістався до того моменту, коли Понтій Пілат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балкон.

Тоді гість молитовно склав руки і прошепотів:

— О, як я вгадав! О, як я усе вгадав!

Опис жахливої смерті Берліоза слухач супроводив загадковою заввагою, при чому очі його спалахнули люттю:

— За одним жалкую, що на місці цього Берліоза не було критика Латунського або літератора Мстислава Лавровича! — І несамовито, але безгучно заволав: — Далі!

Кіт, що платив кондукторці, надзвичайно розвеселив гостя, і він давився від тихого сміху, дивлячись, як збуджений успіхом своєї розповіді Іван тихо підскакував навпочіпки, зображуючи кота з гривеником коло вусів.

— І ось, — розказавши про події в Грибоєдові, засмутившись і спохмурнівши, Іван закінчив, — я й опинився тут.

Гість співчутливо поклав руку на плече поета-бідолахи і проказав таке:

— Бідолашний поете! Але ви самі, голубе, в усьому винні. Не можна було поводити себе з ним так виклично і навіть нахабнувато. Ось ви й поплатилися. І треба ще дякувати, що ви порівняно дешево відбулися.

— Та хто ж він, зрештою, такий? — збуджено стрясаючи кулаками, спитав Іван.

Гість придивився до Івана і відповів запитанням:

— А ви не втратите душевної рівноваги? Ми всі тут люди непевні… Виклику лікаря, заштриків та іншої метушні не буде?

— Ні, ні! — вигукнув Іван. — Скажіть, хто він такий?

— Ну, гаразд, — відповів гість і, ваговито карбуючи слова, промовив: — Учора на Патріарших ставках ви спіткалися із сатаною.

Іван не втратив рівноваги, як і обіцяв, але був усе-таки величезною мірою ошелешений.

— Не може цього бути! Він не існує!

— Даруйте! Вже кому-кому, але не вам таке казати. Ви були одним, очевидно, з перших, хто потерпів від нього. Сидите, самі добре знаєте, в психіатричній лікарні, а все торочите про те, що його немає. їй-то, це дивно!

Спантеличений Іван примовк.

— Тільки-но ви почали його змальовувати, — вів далі гість, — я вже став здогадуватись, із ким ви вчора мали втіху бесідувати. І, далебі, я дивуюсь Берліозові! Ну ви, певно, людина незаймана, — тут гість знову вибачився, — але той, наскільки я про нього чув, усе-таки бодай дещо читав! Перші ж слова цього професора розвіяли усі мої сумніви. Його не можна не впізнати, мій друже! Втім, ви… ви знов-таки даруйте мені, адже я не помиляюся, ви людина неосвічена?

— Безперечно, — погодився невпізнаванний Іван.

— Ну ось… таж навіть обличчя, що ви його змальовували… різні очі, брови! Вибачте, може, зрештою, ви навіть опери «Фауст» не чули?

Іван чомусь страшенно зніяковів і, зашарівшись, як маків цвіт, щось почав белькотати про якусь подорож до санаторію в Ялту…

— Отож, отож… недивно! А Берліоз, повторюю, мене вражає… Він людина не тільки начитана, але й дуже хитра. Хоча на його захист я мушу сказати, що, звісно, Воланд може напустити туману й на людину куди хитрішу.

— Як?! — у свою чергу вигукнув Іван.

— Тихше!

Іван з розмаху ляпнув себе долонею по лобі й засичав:

— Розумію, розумію. В нього літера «В» була на візитній картці. Гай-гай, оце так штука! — Він помовчав деякий час у замішанні, приглядаючись до місяця, що плив за ґратами, а тоді заговорив: — Так він, отож, і справді міг бути в Понтія Пілата? Адже він уже тоді народився? А мене божевільним називають! — докинув Іван, обурено показуючи на двері.

Гірка складка проступила коло вуст гостя.

— Подивімся правді в очі, — і гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, яке бігло крізь хмару. — І ви, і я — божевільні, чого огинатись! Бачите, він вас уразив — і ви схибнулися, позаяк у вас, очевидно, придатний до того ґрунт. Але те, що ви розповідаєте, безперечно було насправді. І воно таке надзвичайне, що навіть Стравінський, геніальний психіатр, вам, певно, не повірив. Він оглядав вас? (Іван кивнув). Ваш співрозмовник був і в Пілата, і снідав з Кантом, а тепер він навідавсь у Москву.

— Так він тут чорт зна чого накоїть! Якось треба було б його виловити? — не зовсім упевнено, але все ж підвів голову в новому Іванові старий, ще не остаточно добитий Іван.

— Ви вже спробували, і досить з вас, — іронічно відгукнувся гість, — кому іншому пробувати також не раджу. А що накоїть, це вже будьте певні! Гай-гай! Але як же мені прикро, що зустрілися з ним ви, а не я! Хоч усе і перегоріло, і жар вкрився попелом, усе ж я присягаюсь, що за цю зустріч я віддав би в’язку ключів Прасковії Федорівни, бо мені більше нічого віддати. Я — злидар!

— А навіщо він вам здався?

Гість довго журився та смикався, але врешті заговорив:

— Бачите, яка дивна історія, сиджу я тут через те саме, що й ви, а якраз через Понтія Пілата. — В цей мент гість лякливо озирнувся і сказав: — Річ у тім, що рік назад я написав про Пілата роман.

— Ви — письменник? — зацікавлено спитав поет. Гість потьмарився на обличчі й пригрозив Іванові кулаком, а потім сказав:

— Я — майстер, — він зробився суворим і видобув з кишені халата геть засмальцьовану чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою «М». Він надягнув ту шапочку і показався Іванові й у профіль, і у фас, щоб довести, що він — майстер. — Вона своїми руками пошила її мені, — таємничо докинув він.

— А як ваше прізвище?

— У мене немає більше прізвища, — з понурою зневагою відповів дивний гість, — я відмовився від нього, як і взагалі від усього в житті. Забудьмо про прізвище.

— Так ви хоч про роман скажіть-но, — делікатно попрохав Іван.

— Будь ласка. Життя моє, треба сказати, склалося не зовсім звичайно, — почав гість.

…Історик за освітою, він ще два роки тому працював у одному з московських музеїв, а крім того, займався перекладами…

— З якої мови? — з цікавістю спитав Іван.

— Я знаю п’ять мов, окрім рідної, — відповів гість, — англійську, французьку, німецьку, латинську та грецьку. Ну, трохи ще читаю по-італійському.

— Чи ба! — заздрісно шепнув Іван.

Жив історик самотньо, не маючи ніде рідні й майже не маючи знайомих у Москві. І, уявіть собі, раз якось виграв сто тисяч рублів.

— Мій подив годі передати, — шепотів гість у чорній шапочці, — коли я засунув руку в кошика з брудною білизною і дивлюся: на ній той самий номер, що й у газеті! Облігацію, — пояснив він, — мені в музеї дали.

Вигравши сто тисяч, загадковий Іванів гість вчинив так: накупив книжок, покинув свою кімнату на М’ясницькій…

— Ото, проклятуща діра! — прогарчав він.

…І винаймив у забудовника, в провулку поблизу Арбата, дві кімнати в підвалі невеликого будиночка в садку. Службу в музеї облишив і почав компонувати роман про Понтія Пілата.

— О, то була золота пора! — сяючи очима, шепотів оповідач. — Зовсім окрема квартирка, а ще передпокій, і в ньому раковина з водою, — чомусь з особливою гордістю підкреслив він, — маленькі віконця над самим хідничком, що пролягав від хвіртки. Навпроти, кроків за чотири, під парканом, бузок, липа і клен. Ох, ох, ох! Узимку я дуже рідко бачив у віконці чиїсь чорні ноги і чув рипіння снігу під ними. І в грубці в мене завжди палав вогонь! Але нагло вдарила весна, і крізь брудні шибки побачив я спочатку голі, а згодом зодягнуті в молоде листя кущі бузку. Саме тоді, минулої весни, трапилося щось багато чудовніше, ніж одержання ста тисяч рублів. А це, погодьтеся, величезні гроші!

— Це правда, — визнав Іван, що уважно слухав.

— Я відчинив віконця і сидів у другій, зовсім крихітній, кімнатинці, — гість почав відмірювати руками, — так ось — канапа, а навпроти друга канапа, а поміж ними столик, і на ньому чудова нічна лампа, а до віконця ближче книжки, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книги, книги і грубка. О, яка в мене була обстанова! Надзвичайні пахощі бузку! І голова моя ставала легкою від утоми, і Пілат летів де кінця…

— Біла мантія, червоний підбій! Розумію! — вигукував Іван.

— Саме так! Пілат летів до кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами будуть: «…П’ятий прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат». Ну, природно, я виходив на прогулянки. Сто тисяч — величезні гроші, й у мене був прекрасний костюм. Або рушав обідати в який-небудь дешевий ресторан. На Арбаті був чудовий ресторан, не знаю, чи зберігся він досі.

Тут очі гостя широко розплющилися, і він продовжував шепотіти, дивлячись на місяць:

— Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з’являються в Москві. Й ці квіти дуже чітко вирізнялися на чорному її весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Недобрий колір. Вона завернула з Тверської в провулок і тут озирнулася. Ну, Тверську ви знаєте? Тверською йшли тисячі людей, але я вам ручуся, що побачила вона мене одного і подивилася не те що бентежно, а якось навіть болісно. І мене вразила не так її врода, як надзвичайна, ніким не бачена самотність в очах!

Корячись цьому жовтому гаслу, я теж завернув у провулок і пішов її слідами. Ми йшли кривим, неошатним провулком безмовно, я з одного боку, вона з другого. І не було, уявіть собі, у провулку ані душі. Я карався, бо мені здавалося, що з нею необхідно говорити, і бентежився, що не вимовлю й слова, а вона піде, і ніколи більше я її не побачу.

І, уявіть, несподівано заговорила вона:

— Подобаються вам мої квіти?

Я виразно пам’ятаю, як пролунав її голос, досить-таки низький, але зі зривами, і, хоч як це безглуздо, здалося, що луна прокотилася провулком і відбилася від жовтої брудної стіни. Я швидко перейшов на її бік і, підходячи до неї, відповів:

— Ні.

Вона поглянула на мене здивовано, а я нагло, цілком несподівано, збагнув, що все життя кохав саме цю жінку! Оце так штука, га? Ви, певно, скажете, божевільний?

— Нічого я не кажу, — гукнув Іван і додав: — Благаю, далі!

І гість продовжував:

— Так, вона скинула на мене здивовані очі, а після довгого погляду спитала таке:

— Ви взагалі не любите квітів?

У голосі її була, як мені здалося, ворожість. Я йшов поруч неї, намагаючись ступати в ногу, і, собі на подив, зовсім не відчував себе скутим.

— Ні, я люблю квіти, лише не ці, — сказав я.

— А які ж?

— Я троянди люблю.

Тієї миті я пожалкував про те, що це сказав, бо вона провинно всміхнулась і жбурнула свої квіти у рів. Розгубившись трохи, я все-таки підняв їх і простяг їй, але вона з осміхом відштовхнула квіти, і я сам поніс їх у руках.

Так ішли мовчки якийсь час, поки вона не забрала в мене з рук квіти і не кинула їх на бруківку, потім просунула свою руку в чорній рукавичці з розтрубом під мою, і ми пішли поруч.

— Далі, — сказав Іван, — і не пропускайте, будь ласка, нічого!

— Далі? — перепитав гість. — Що ж, далі ви могли б і самі вгадати. — Він рвучко витер непрохану сльозу правим рукавом і продовжував: — Кохання вискочило перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулкові, й вразило нас обох одним махом. Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж! Вона, щоправда, твердила згодом, що це не так, що ми, безперечно, були закохані бозна-відколи, не знаючи, не бачачи одне одного, і що вона жила з іншим чоловіком… і я там, тоді… з цією, як її…

— З ким? — запитав Бездомний.

— З цією… ну… з цією, ну… — відповів гість і заклацав пальцями.

— Ви були одружені?

— Та так, ось же я клацаю… З цією… Варочкою… Манечкою… ні… Варочкою… ще сукня смугаста, музей… Втім, я не пам’ятаю.

Так ось; вона казала, що з жовтими квітами в руках вона вийшла в той день, щоб я нарешті її знайшов, і що якби цього не сталось, то вона отруїлася б, позаяк життя її — порожнеча.

Так, кохання вразило нас миттєво. Я це знав того ж дня, через годину, коли ми опинилися, не помічаючи міста, біля Кремлівських мурів на набережній.

Ми розмовляли так, наче розійшлися вчора, наче знали одне одного багато років. Другого дня ми умовилися зустрітися там-таки, на Москві-ріці, й зустрілися. Травневе сонце світило нам. І незабаром, невдовзі стала ця жінка моєю таємною дружиною.

Вона приходила до мене кожного дня, а чекати и я починав від ранку. Чекання це виливалося в те, що я переставляв на столі речі. За десять хвилин я сідав до віконця і починав дослухатися, чи не стукне ветха хвіртка. І ото чудасія: до зустрічі моєї з нею до нашого дворика мало хто приходив, краще сказати, ніхто не приходив, а тепер мені здавалося, що всеньке місто ринуло сюди. Стукне хвіртка, зайдеться серце, і, уявіть, на рівні мого обличчя за віконцем неодмінно чиїсь брудні чоботи. Точильник. Ну, кому потрібен точильник у нашому домі? Що точити? Які ножі?

Вона увіходила у хвіртку один раз, а серце моє до того заходилося не менше десяти разів, я не брешу. А потім, коли надходила її пора і стрілка показувала полудень, воно навіть і не переставало тріпотіти доти, поки без стуку, майже безгучно, не рівнялися з вікном черевички з чорними замшевими накладками-бантами, стягнутими сталевими пряжками.

Іноді вона пустувала і, затримавшись коло другого віконця, постукувала носаком у шибку. Я в ту ж мить опинявся біля цього вікна, але щезав черевичок, чорний шовк, що застував світло, зникав, — я біг їй відчиняти.

Ніхто не знав про наш зв’язок, за це я вам ручуся, хоча так ніколи і не буває. Не знав її чоловік, не знали знайомі. В старенькому будиночку, де мені належав цей підвал, знали, певно, бачили, що приходить до мене якась жінка, але імені її не знали.

— А хто ж вона така? — поспитав Іван, надзвичайно зацікавлений любовною історією.

Гість зробив жест, який засвідчив, що він ніколи і нікому цього не скаже, і продовжував свою оповідь.

Іван дізнався, що майстер і незнайомка покохали одне одного так міцно, що стали зовсім нерозлучними. Іван уявляв собі виразно вже і дві кімнати в підвалі котеджика, в яких завжди стояла сутінь через бузок і паркан. Червоні потерті меблі, бюро, на ньому годинника, який видзвонював щопівгодини, і книги, книги від фарбованої підлоги до закіптюженої стелі, і грубку.

Іван дізнався, що його гість і таємна дружина вже в перші дні свого зв’язку дійшли переконання, що зіштовхнула їх на розі Тверської та провулка сама доля і що створені вони одне для одного навіки.

Іван дізнався з розповіді гостя, як минав день у закоханих. Вона приходила і насамперед надягала фартух, і у Щ вузькому передпокої, де була та самісінька раковина, якою І чомусь пишався бідолашний хворий, на дерев’яному столі запалювала гасницю, і готувала сніданок, і настановляла його в першій кімнаті на округлому столі. Коли йшли травневі грози і повз підсліпуваті вікна шумно ринула в підворіття вода, грозячи затопити останній прихисток, коханці розтоплювали грубку і пекли в ній картоплю. Від картоплин ішла пара, чорне картопляне лушпиння мазало пальці. В підвальчику чувся сміх, дерева в садку скидали з себе після дощу обламані галузочки, білі суцвіття.

Коли скінчилися грози і настало задушливе літо, у вазі з’явилися довгоочікувані та любі обом троянди. Той, хто називав себе майстром, працював гарячково над своїм романом, і цей роман поглинув і незнайомку.

— Їй-бо, часом я починав ревнувати її до нього, — шепотів Іванові нічний гість, що надійшов з місячного балкона.

Запустивши у волосся тонкі пальці з гостро обточеними нігтями, вона без кінця перечитувала написане, а перечитавши, шила ось оцю шапочку. Іноді вона сиділа навпочіпки біля нижніх полиць чи зі стільця сягала горішніх і ганчіркою витирала сотні запорошених корінців. Вона віщувала славу, вона підганяла його і саме тоді почала називати майстром. Вона нетерпляче дожидалася обіцяних уже останніх слів про п’ятого прокуратора Іудеї, співуче й голосно повторювала окремі фрази, які їй подобалися, і казала, що в цьому романі — її життя.

Його було дописано в серпні місяці, здано якійсь невідомій друкарці, й та передрукувала його в п’яти примірниках. І, нарешті, наспів час, коли довелося покинути і таємне пристанище і вийти в життя.

— І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя дійшло краю, — прошепотів майстер і похилив голову, і довго журно похитувалася чорна шапочка з жовтою літерою «М». Він повів далі свою розповідь, але вона стала вже трохи безладною. Можна було зрозуміти лиш одне, що тоді з Івановим гостем трапилася якась катастрофа.

— Я вперше потрапив у світ літератури, але тепер, коли все вже дійшло кінця і загибель моя довершена, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і підніс догори руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ох, як вразив!

— Хто? — ледь чутно шепнув Іван, остерігаючись уривати розповідь схвильованого оповідача.

— Та редактор, я ж кажу, редактор! Отож він прочитав. Він дивився на мене так, наче в мене щока була роздута флюсом, якось скошував очі в куток і навіть ніяково хихотів. Він без потреби теребив манускрипт і покректував. Запитання, які він мені ставив, видалися мені божевільними. Не кажучи нічого про сам роман, він питав мене про те, хто я такий та звідки взявся, чи давно пишу і чому про мене нічого не було чутно раніше, і навіть задав, на мій погляд, цілковито ідіотське запитання: хто це мене напоумив писати роман на таку дивну тему?

Зрештою він мені обрид, і я спитав напрямки, буде він друкувати роман чи не буде.

Тут він заметушився, почав щось мимрити і ознаймив, що сам вирішити це питання він не може, що з моїм твором повинні познайомитися інші члени редакційної колегії, а саме критики Латунський та Аріман і літератор Мстислав Лаврович. Він просив мене прийти через два тижні.

Я прийшов через два тижні, й мене зустріла якась дівчина зі скошеними до носа від безнастанної брехні очима.

— Це Лапшоннікова, секретар редакції, — усміхнувшись, сказав Іван, добре знаючи той світ, який так гнівно змальовував його гість.

— Можливо, — відрубав той, — так ось, від неї я дістав свій роман, уже добряче заяложеним та обстріпаним. Намагаючись не потрапляти своїми очима в мої, Лапшоннікова сказала мені, що редакція забезпечена матеріалами на два роки вперед і що з огляду це питання про публікацію мого роману, як вона висловилася, «відпадає».

— Що я пам’ятаю після цього? — бубонів майстер, тручи скроню. — Отож опалі червоні пелюстки на титульному аркуші, а ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам’ятаю.

Розповідь Івановою гостя ставала все плутанішою, все більше наповнювалася якимись недомовками. Він казав щось про навскісний дощ і відчай у підвальному пристанищі, про те, що ходив кудись іще. Пошепки вигукував, що він и анітрохи не винуватить за спонукування до боротьби, о ні, не винуватить!

Далі, як почув Іван, сталося щось несподіване й дивовижне. Якось герой розгорнув газету і побачив у ній статтю критика Арімана, яка називалася «Вилазка ворога» і де Аріман попереджав усіх і кожного, що він, тобто наш герой, зробив спробу пропхати до друку апологію Ісуса Христа.

— О, пам’ятаю, пам’ятаю! — скрикнув Іван. — Але я забув ваше прізвище!

— Облишмо, повторюю, моє прізвище, його нема більше, — відповів гість. — Справа не в ньому. Через день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича об’явилася друга стаття, де автор її пропонував ударити, і добряче вдарити, по пілатчині й тому богомазові, який намислив пропхати (знову це прокляте слово!) її до друку.

Сторопівши від цього нечуваного слова «пілатчина», я розгорнув третю газету. Тут було дві статті: одна — Латинського, а друга — підписана літерами «М. З.». Запевняю вас, що витвори Арімана й Лавровича могли зійти за іграшку порівняно з писаниною Латунського. Досить вам сказати, що називалася стаття Латунського «Войовничий старообрядець». Я так захопився читанням статей про себе, що не помітив, як вона (двері я забув зачинити) станула переді мною з мокрою парасолькою в руках і з мокрими ж газетами. Очі її прискали вогнем, руки тремтіли і були холодні. Спочатку вона кинулася мене цілувати, потім хрипким голосом, б’ючи рукою по столу, сказала, що вона отруїть Латунського.

Іван якось збентежено покректав, але нічого не сказав.

— Настали безрадісні осінні дні, — продовжував гість, — страхітлива невдача з цим романом наче вийняла з мене частину душі. По суті кажучи, мені більше нічого було робити, і жив я від побачення до побачення. І ось у цей час зі мною щось поробилося. Чорт його знає що, у чому Стравінський, напевно, давно вже розібрався. А саме, найшов на мене туск і з’явились якісь передчуття.

А ще зі мною приключилася оригінальна річ, як не раз бувало в моєму житті… У мене неждано-негадано завівся друг. Так, так, уявіть собі, я загалом не схильний зближуватися з людьми, маю кляту, химерну рису: сходжуся з людьми важко, недовірливий, підозріливий. І — уявіть собі, при цьому неодмінно промкнеться мені в душу хто-небудь непередбачуваний, несподіваний і зовні чорт його знає на що схожий, а він-бо мені більш від усіх і вподобається.

Так ось у ту прокляту пору розчинилася хвіртка нашого садочка, днинка ще, пам’ятаю, була така приємна, осіння. її не було вдома. І у хвіртку зайшов чоловік, він у якійсь справі подався в дім до мого забудовника, а згодом уродився з садка і якось дуже споро зайшов зі мною в знайомство. Відрекомендувався він журналістом. Сподобався він мені до того, уявіть, що я досі деколи згадую про нього і скучаю за ним. Далі він почав заходити до мене. Я дізнався, що він нежонатий, що мешкає поряд зі мною приблизно в такій же квартирці, але що йому тісно там, і таке інше. До себе щось не кликав. Дружині моїй він не сподобався страшенно. Але я заступився за нього. Вона зауважила:

— Роби, як знаєш, але кажу тобі, що людина ця справляє на мене відворотне враження.

Я розсміявся. Так, але чим, власне, він мене привабив? Річ у тім, що взагалі людина без сюрпризу всередині, у своїй скриньці, нецікава. Такий сюрприз у своїй скрині Алоїзій (ба, я забув сказати, що мого нового знайомого звали Алоїзій Могарич) — мав. А саме, ніде доти я не зустрічав і, певен, що ніде не стріну людину такого розуму, який мав Алоїзій. Якщо я не розумів сенсу якого допису в газеті, Алоїзій розкривав мені його буквально за хвилину, при тому було видно, що розтлумачування це йому анічогісінько не варто. Те саме із житейськими явищами та проблемами. Але цього було замало, підкорив мене Алоїзій своєю пристрастю до літератури. Він не заспокоївся доти, поки не умовив мене прочитати йому мій роман весь від дошки до дошки, причому про роман він відгукнувся дуже схвально, але з разючою точністю, наче був присутній при тому, переказав усі редакторові зауваження щодо цього роману. Він вціляв із ста разів сто разів. Окрім того, він з цілковитою чіткістю з’ясував мені, і я відчував, що це безпомилково, чому мій роман не може бути надрукований. Він говорив, як рубав: розділ такий-то не піде…

А статті, візьміть до уваги, не припинялися. Над першими з них я сміявся. Та що більше їх з’являлося, то більше мінялося моє ставлення до них. Другою стадією була стадія подиву. Щось винятково фальшиве й непевне проглядало з-під кожного рядка цих статей, незважаючи на їх грізний і впевнений тон. Мені все здавалося, — і я не міг цього скараскатися, — що автори цих статей говорять не те, що вони хочуть сказати, і що їхня несамовитість спричинена саме цим. А згодом, уявіть собі, настала третя стадія — страху.

Ні, не страху цих статей, зрозумійте, а страху перед іншими речами, що не мали жодного стосунку до них чи до роману. Так, наприклад, я почав боятись темряви. Словом, настала стадія психічного захворювання. Мені здавалось, особливо коли я засинав, що якийсь дуже гнучкий і холодний спрут мацаками підбирається безпосередньо і просто до мого серця. І спати мені доводилося зі світлом.

Моя кохана дуже змінилася (про спрута я їй, звісно, не казав, але вона бачила, що зі мною щось негаразд), вона схудла і зблідла, перестала сміятися і все благала мене простити її за те, що нарадила мені друкувати уривок. Вона казала, щоб я, покинувши все, виїхав на південь до Чорного моря, витративши на цю подорож усі гроші, що лишилися від ста тисяч.

Вона була дуже наполеглива, а я, щоб не сперечатись (щось віщувало мені, що не доведеться поїхати до Чорного моря), обіцяв їй це зробити найближчими днями. Але вона сказала, що сама купить мені квиток. Тоді я витяг усі свої гроші, тобто близько десяти тисяч рублів, і віддав їй.

— Навіщо так багато? — здивувалася вона.

Я сказав щось про те, що боюся злодіїв, і просив її зберегти гроші до мого від’їзду. Вона взяла їх, поклала в сумочку, почала цілувати мене й казати, що їй легше було б померти, аніж покидати мене самого в такому стані, але що її чекають, що вона кориться необхідності, що прийде завтра. Вона благала мене не боятись нічого.

Це було смерком, у середині жовтня. І вона пішла. Я ліг на диван і заснув, не світячи лампи. Прокинувсь я з відчуттям, що спрут близько. Навпомацки в темряві я ледве спромігся запалити світло. Кишеньковий годинник показував другу годину ночі. Я лягав, трохи нездужаючи, а прокинувся хворим. Мені раптом видалося, що осіння темрява повичавлює шибки, увіллється в кімнату, і я захлинусь у ній, як у чорнилі. Я став людиною, яка вже не володіла собою. Я скрикнув, і в мене з’явилася думка тікати до когось, хоч би до мого забудовника нагору. Я боровся з собою до запаморочення. Мені стало сили дістатись до грубки й розпалити в ній дрова. Коли вони затріщали, а дверцята заторготіли, я начебто відчув полегшу. Я кинувся в передпокій і там запалив світло, відшукав пляшку білого вина, відкоркував її й почав пити вино з шийки. Від цього страх трохи пригас — настільки принаймні, що я не побіг до забудовника, а повернувся до грубки. Я відкрив дверцята, так що жар почав обпалювати мені обличчя та руки, і шепотів:

— Здогадайся, що зі мною трапилася біда… Прийди, прийди, прийди!..

Але ніхто не йшов. У грубці гурчав вогонь, у вікна періщив дощ. Тоді дійшло до кінця. Я витяг із шухляди столу ваговиті примірники роману й зшитки-чернетки та й заходився їх палити. Це страшенно важко робити, бо списаний папір горить неохоче. Ламаючи нігті, я роздирав зошити, стійма вкладав їх поміж полін і кочергою розтріпував аркуші. Попіл час від часу долав мене, тлумив полум’я, але я боровся з ним, і роман, затято опираючись, все ж таки гинув. Знайомі слова липотіли перед очима, жовтизна нестримно підіймалася знизу догори сторінками, але слова все ж таки проступали і на ній. Вони зникали тільки тоді, коли папір чорнів, і я, шаліючи, кочергою добивав їх.

У цей час у вікно хтось почав тихо дряпатись. Серце моє підскочило, і я, вкинувши останній зшиток у вогонь, кинувся відчиняти. Цегляні приступки вели з підвалу до дверей на двір. Перечеплюючись, я підбіг до них і тихо спитав:

— Хто там?

І голос, її голос, відповів мені:

— Це я…

Не пам’ятаючи як, я упорався з ланцюжком і ключем. Тільки-но ступивши до середини, вона припала до мене, вся мокра, з мокрими щоками і випростаним волоссям, охоплена дрожем. Я спромігся вимовити лише слово:

— Ти… ти? — і голос мій урвався, і ми побігли вниз.

Вона вивільнилась у передпокої від пальта, і ми швидко зайшли до першої кімнати. Тихо зойкнувши, вона голіруч вихопила з грубки і кинула на підлогу останнє, що там залишалося, стос, який загорівся зі споду. Дим наповнив кімнату відразу ж. Я ногами затоптав вогонь, а вона осіла на диван і заплакала невтримно й судомно.

Коли вона затихла, я сказав:

— Я зненавидів цей роман, і я боюсь. Я хворий. Мені страшно.

Вона підвелася і заговорила:

— Боже, який ти хворий. За що це, за що? Але я порятую тебе, я тебе порятую. Що ж це таке?

Я бачив її запухлі від диму й плачу очі, відчував, як холодні руки пестять мені чоло.

— Я тебе вилікую, вилікую, — лебеділа вона, впиваючись мені в плечі, — ти відновиш його. Чом, чом я не залишила у себе один примірник!

Вона ошкірилася від люті, щось іще говорила нерозбірливе. Потім, стиснувши губи, заходилася збирати і розправляти обгорілі сторінки. Це був якийсь розділ з середини роману, не пам’ятаю який. Вона акуратно склала аркуші, загорнула їх у папір, перев’язала стрічкою. Всі її дії показували, що вона сповнена зваги і що вона опанувала себе. Вона зажадала вина і, випивши, заговорила спокійніше.

— Ось як доводиться платити за брехню, — говорила юна, — і більше я не хочу брехати. Я залишилася б у тебе й зараз, але мені не хочеться робити це в такий спосіб. Я не хочу, щоб у нього назавжди лишилось у пам’яті, що я втекла від нього серед ночі. Він не зробив мені ніколи нічого лихого… Його викликали несподівано, в них на заводі пожежа. Але він повернеться невдовзі. Я поясню йому все завтра вранці, скажу, що кохаю іншого, і назавжди повернусь до тебе. Відповідай мені, ти, може, не хочеш цього?

— Бідна моя, бідна, — сказав я їй, — я не допущу, щоб ти таке вчинила. Зі мною буде зле, і я не хочу, щоб ти гинула разом зі мною.

— Тільки ця причина? — спитала вона і наблизила свої очі до моїх.

— Лише ця.

Вона страшенно пожвавішала, припала до мене, обвиваючи мою шию, і сказала:

— Я гину разом з тобою. Вранці я буду в тебе.

І ось, останнє, що я пам’ятаю у своєму житті, це — смужка світла з мого передпокою, і в цій смужці випростане пасмо, її берет та її сповнені рішучості очі. Ще пам’ятаю чорний силует на порозі зовнішніх дверей і білий згорток.

— Я провів би тебе, але вже не матиму снаги повернутися сюди сам, я боюся.

— Не бійся. Потерпи кілька годин. Завтра вранці я буду в тебе.

— Це і були останні її слова в моєму житті… Цссс! — раптом сам себе урвав хворий і підніс пальця. — Бентежна сьогодні місячна ніч.

Він зник на балконі. Іван чув, як прокотилися коліщата коридором, хтось схлипнув чи зойкнув тихо.

Коли все стишилося, гість повернувся і сказав, що 120-та кімната дістала мешканця. Привезли когось, і він усе просить повернути йому голову. Обидва бесідники помовчали в тривозі, але, заспокоївшись, повернулися до перерваної оповіді. Гість розкрив був рота, але нічка, таки достеменно, була неспокійна. Голоси ще лунали в коридорі, й прихо-день почав говорити Іванові на вухо так тихо, що те, про що він розповів, дізнався лише один поет, за винятком першої фрази:

— Через чверть години після того, як вона покинула мене, у моє вікно постукали…

Те, що шепотів хворий на вухо Іванові, очевидно, вельми непокоїло його. Судоми одна за одною переходили по обличчю недужого. В очах його зринали й тріпотіли страх і шал. Оповідач показував рукою кудись у бік місяця, що давно вже пішов з балкона. Лише тоді, коли зовсім згасли звуки, що долинали ззовні, гість відсторонився від Івана й заговорив голосніше:

— Отож у половині січня, серед ночі, в тому ж таки пальті, але з обрізаними ґудзиками, я щулився від холоду в моєму дворикові. Позад мене були замети, що поховали кущі бузку, а попереду і внизу — слабко освітлені, закриті шторами мої віконця. Я припав до першого з них і прислухався — в кімнатах моїх грав патефон. Це все, що я наслухав, але добачити я нічого не міг. Постоявши трохи, я вийшов за хвіртку в провулок. В ньому гуляла заметіль. Під ноги мені метнувся собака, перелякавши мене, і я перебіг від нього на інший бік. Холод і страх, що став постійним моїм супутником, доводили мене до нестями. Я не мав куди йти, і найпростіше, певна річ, було б кинутись під трамвай на тій вулиці, до якої виходив мій провулок. Віддалеки я бачив ці наповнені світлом закрижанілі скрині, чув їхній огидний скрегіт на морозі. Але, дорогий мій сусіде, все полягало в тому, що страх полонив кожну клітиночку мого єства. Так самісінько, як собаки, я боявсь і трамвая. О, гіршої хвороби за мою в цій будівлі немає, запевняю вас!

— Таж ви могли дати до відома їй, — сказав Іван, співчуваючи бідолашному хворому, — тим паче, в неї ж ваші гроші? Адже вона їх, певно, зберегла?

— Не сумнівайтесь у цьому, безперечно, зберегла. Але ви, очевидячки, не розумієте мене? Або, вірніше, я втратив колишній свій хист описувати будь-що. Мені, втім, і не надто шкода за ним, бо він мені не знадобиться більше. Перед нею, — гість побожно подивився в пітьму ночі, — ліг би лист із божевільні. Хіба можна висилати листа, маючи таку адресу? Душевнохворий? Ви глузуєте, мій друже! Зробити її нещасною? Ні, на таке я не здатен.

Іван не зумів заперечити це, але мовчазний Іван співчував гостеві, болів його болями. А той хитав від муки своїх спогадів головою в чорній шапчинці й казав таке:

— Бідна жінка… Втім, у мене є надія, що вона забула мене…

— Але ви можете одужати… — непевно сказав Іван.

— Я невиліковний, — спокійно відповів гість, — коли Стравінський каже, що поверне мене до життя, я йому не вірю. Вік гуманна людина і просто хоче втішити мене. Втім, що там заперечувати, мені тепер набагато краще. Але ж на чому, пак, я зупинився? Мороз, оті трамваї, що летять вулицями… Я знав, що ця клініка вже почала працювати, і пішака через усе місто пішов сюди. Безумство! За містом я, напевно, замерз би, але порятував мене випадок. Щось пошкодилося у вантажівці, я підійшов до шофера, це було кілометрів чотири за заставою, і, на мій подив, він зглянувся наді мною. Машина йшла сюди. І він повіз мене. Я поплатився лише тим, що відморозив пальці на лівій нозі. Але це залікували. І ось четвертий місяць я тут. І, знаєте, дійшов переконання, що тут дуже і дуже непогано. Не слід загадувати великі плани на майбутнє, дорогий сусіде, їй-бо! Я ось, наприклад, хотів об’їхати всю земну кулю. Ну що ж, виявляється, це не судилося. Я бачу лише невеличкий клаптик цієї кулі. Гадаю, що це не найкраще, що є на ній, але, повторюю, воно не таке вже й погане. Ось літо йде до нас, балкон зав’є плющ, як обіцяє Прасковія Федорівна. Ключі розширили мої можливості. Уночі сходитиме місяць. О, він уже заховався! Прохолода. Ніч хилиться за північ. Мені пора.

— Скажіть мені, а що було далі з Ієшуа та Пілатом, — попросив Іван, — благаю, я хочу знати.

— Ой, ні, ні, — болісно пересмикнувшись, відказав гість, — я не можу без дрожу згадати свій роман. А ваш знайомий з Патріарших зробив би це краще за мене. Спасибі за бесіду. До побачення.

І перш ніж Іван спам’ятався, з тихим бряжчанням причинилися ґрати, і гість зник.