Майстер і Маргарита

Розділ 15 СОН НИКАНОРА ІВАНОВИЧА

Неважко здогадатися, що товстун з багряною фізіономією, котрого примістили в кімнаті № 119 клініки, був Никанор Іванович Босой.

Потрапив він, одначе, до професора Стравінського не відразу, а попередньо побувавши в іншому місці.

Від цього іншого місця Никанорові Івановичу в пам’ятку залишилося мало чого. Пригадувалися лише письмовий стіл, шафа і диван.

Там з Никанором Івановичем, в якого перед очима все туманіло від припливів крові та душевного збурення, стали до розмови, але розмова склалася якась плутана, чудернацька, а краще сказати, зовсім не склалася.

Перше ж запитання, поставлене Никанорові Івановичу, було таке:

— Ви Никанор Іванович Босой, голова будкому номер триста два-біс по Садовій?

На це Никанор Іванович, страшно реготнувши, відповів слово в слово таке:

— Я Никанор, певно, Никанор! Але який же я, к лихій годині, голова?

— Цебто як? — спитали в Никанора Івановича, примружуючись.

— А так, — відповів він, — якби ж то я голова, то я відразу мусив би зметикувати, що він нечиста сила! А то що ж воно? Пенсне надтріснуте… весь у дранті… Який же з нього перекладач у чужоземця!

— Про кого ви говорите? — спитали в Никанора Івановича.

— Коров’єв! — вигукнув Никанор Іванович. — У п’ятдесятій квартирі у нас засів! Пишіть: Коров’єв! Його негайно треба виловити! Пишіть: шості парадні, там він.

— Звідки валюту взяв? — сердечно запитали у Никанора Івановича.

— Бог істинний, Бог всемогутній, — заговорив Никанор Іванович, — усе бачить, а мені туди й дорога. В руках ніколи не тримав, гадки-думки не мав, яка вона така валюта! Господь мене кара за скверну мою, — з почуттям вів далі Никанор Іванович, то застібаючи, то розстібаючи сорочку, то хрестячись, — брав! Брав, але брав нашими, совєтськими! Прописував за гроші, не криюсь, бувало! Нівроку і наш секретар Пролежньов, теж гарний! Просто сказати, усі злодії в будинкоуправлінні. Але валюти я не брав!

На прохання не клеїти дурня, а розказати, як потрапили долари у вентиляцію, Никанор Іванович став на коліна і похитнувся, роззявляючи рота, мовби наміряючись ковтнути паркетну дощечку.

— Хочете, — промичав він, — землю буду їсти, що не брав? А Коров’єв — він чорт!

Всякому терпцю приходить край, і за столом уже підвищили голос, натякнувши Никанорові Івановичу, що йому пора заговорити по-людськи.

Тут кімнату з отим диваном розтяло дике волання Никанора Івановича, що зірвався з навколішок:

— Он він! Ондечки за шафою! От шкіриться! І пенсне його… Держіть його! Окропити приміщення!

Кров відлила від обличчя Никанора Івановича, він, тремтячи, хрестив повітря, шарпався до дверей і назад, затягував якусь молитву і, нарешті, почав верзти щось цілком несосвітенне.

Стало ясно, як день, що Никанор Іванович ні до яких розмов не придатний. Його вивели, примістили в окрему кімнатку, де він трохи втихомирився і лише молився та схлипував.

На Садову, певна річ, з’їздили і в квартирі № 50 побували. Але ніякого Коров’єва там не знайшли, і жодного Коров’єва ніхто в будинку не знав і не бачив. Квартира, що її займав покійний Берліоз, а ще Лиходєєв, який поїхав до Ялти, була порожнісінька, і в кабінеті супокійно висіли ніким не ушкоджені сургучні печатки на шафах. З тим і поїхали з Садової, до того ж з інспекторами відбув розгублений та пригнічений секретар будинкоуправління Пролежньов.

Увечері Никанора Івановича приставили до клініки Стравінського. Там він повівся так неспокійно, що мусили зробити йому впорскування за рецептом Стравінського, і лише за північ Никанор Іванович заснув у 119-й кімнаті, зрідка видаючи важке страдницьке мичання.

Але що далі, то легшим ставав його сон. Він перестав крутитися і стогнати, задихав легко й рівно, і його полишили самого.

Тоді на Никанора Івановича найшло сновиддя, що ґрунтувалося, безсумнівно, на його сьогоднішніх переживаннях. Почалося з того, що Никанорові Івановичу привиділося, буцімто якісь люди з золотими сурмами в руках підводять його, і дуже урочисто, до великих лакованих дверей. Біля цих дверей супутники програли наче туш Никанорові Івановичу, а потім лункий бас із небес весело сказав:

— Ласкаво просимо, Никаноре Івановичу! Здавайте валюту.

До краю вразившись, Никанор Іванович побачив над собою чорний гучномовець.

Потім він чомусь опинився в театральній залі, де під золоченою стелею сяяли кришталеві люстри, а на стінах кенкети. Все було як належить, як у невеликому за розмірами, але дуже багатому театрі. Була сцена, запнута оксамитовою завісою, усіяною по темно-вишневому тлі, мов зірочками, зображеннями золотих збільшених десяток, суфлерська будка і навіть публіка.

Здивувало Никанора Івановича те, що вся ця публіка була однієї статі — чоловічої, і вся чомусь із бородами. Крім того, вражало, що в театральній залі не було стільців, і вся ця публіка сиділа на підлозі, чудово натертій і ковзькій.

Нітячись у новому й численному товаристві, Никанор Іванович, повагавшись який час, за прикладом загалу вмостився на паркеті по-турецькому між якимсь рудим бороданем-здорованем та іншим, блідим і дуже зарослим громадянином. Ніхто з тих, що сиділи, не звернули уваги на новоприбулого глядача.

Тієї хвилини почувся лагідний передзвін, світло в залі погасло, завіса розійшлася, і розкрилася освітлена сцена з кріслом, столиком, на якому був золотий дзвіночок, і з глухим чорним оксамитовим задником.

З-за лаштунків вийшов артист, у смокінгу, чисто поголений і зачесаний на проділ, молодий і з дуже приємними рисами обличчя. Публіка в залі ожила, і всі обернулися до сцени. Артист підійшов до будки і потер руки.

— Сидите? — запитав він м’яким баритоном і усміхнувся залові.

— Сидимо, сидимо, — хором відповіли йому із зали тенори і баси.

— Гм… — заговорив задумливо артист, — і як вам не обридне, я не розумію? Всі люди як люди, ходять зараз вулицями, розкошують весняним сонцем і теплом, а ви тут скнієте на підлозі в задушливій залі. І невже справді програма така цікава? А втім, що кому до смаку, — по-філософськи закінчив артист.

Потім він змінив тембр голосу та інтонації і весело-гучно оголосив:

— Отож наступний номер нашої програми — Никанор Іванович Босой, голова будинкового комітету і завідувач дієтичної їдальні. Попросимо Никанора Івановича!

Одностайні оплески були відповіддю артистові. Вражений Никанор Іванович витріщився, а конферансьє, затулившись рукою від світла рампи, знайшов його поглядом серед тих, що сиділи, і ласкаво поманив пальцем на сцену. І Никанор Іванович, не зчувшись як, опинився на сцені. В очі йому знизу й спереду вдарило світло кольорових ламп, від чого враз провалилися в темряву зала і публіка.

— Ну ж бо, Никаноре Івановичу, покажіть нам приклад, — щирим тоном вимовив молодий артист, — і здавайте валюту.

Запала тиша. Никанор Іванович перевів дух і тихо почав:

— Богом присягаюся, що…

Але не встиг він договорити ці слова, як уся зала вибухнула криками обурення. Никанор Іванович знітився і вмовк.

— Отож я зрозумів, — озвався ведучий програми, — ви хотіли заприсягтися Богом, що у вас немає валюти? — І він співчутливо подивився на Никанора Івановича.

— Авжеж нема, — відповів Никанор Іванович.

— Так, — відгукнувся артист, — але даруйте нескромність: відки ж узялися чотириста доларів, знайдені в убиральні тієї квартири, єдиними мешканцями котрої є саме ви та ваша дружина?

— Чаклунські! — відверто іронічно сказав хтось у темній залі.

— Авжеж, чаклунські, — несміливо відповів Никанор Іванович не знати кому, чи артистові, чи то в темну залу, і пояснив: — Нечиста сила, картатий перекладач підкинув.

І знову обурено ревнула зала. Коли ж стихло, артист проказав:

— Ось які байки Лафонтена доводиться мені вислуховувати! Підкинули чотириста доларів! Ось ви всі тут — валютники, звертаюся до вас як до фахівців: чи мислима це річ?

— Ми не валютники, — залунали окремі ображені голоси в театрі, — але це річ немислима.

— Радо погоджуюся, — твердо сказав артист, — і запитаю вас: що можуть підкинути?

— Дитину! — крикнув хтось із зали.

— Чистісінька правда, — ствердив ведучий програми, — дитину, анонімний лист, прокламацію, пекельну машину, мало ще що, але чотириста доларів ніхто не підкидатиме, бо такого ідіота в природі не водиться. — І, обернувшись до Никанора Івановича, артист додав з докором і сумом: — Засмутили ви мене, Никаноре Івановичу! А я ж на вас мав надію! Отож номер ваш не вийшов.

У залі розітнувся свист на адресу Никанора Івановича.

— Валютник він! — вигукували в залі. — Через таких і ми безневинно потерпаємо!

— Не лайте його, — лагідно сказав конферансьє, — він розкається. — І, звернувши до Никанора Івановича сповнені сліз блакитні очі, докинув: — Ідіть-но, Никаноре Івановичу, на місце!

Після цього артист покалатав дзвоником і гучно оголосив:

— Антракт, негідники!

Приголомшений Никанор Іванович, що несподівано для себе став учасником якоїсь театральної програми, знов опинився на своєму місці на підлозі. Йому почало снитися, що зала поринула в повну темряву і що на стінах червоним світлом загорілися слова: «Здавайте валюту!» Потім знову роз’їхалася завіса і конферансьє запросив:

— Прошу на сцену Сергія Герардовича Дунчиля.

Дунчиль виявився благовидним, але вельми занехаяним чоловіком років п’ятдесяти.

— Сергію Герардовичу, — звернувся до нього конферансьє, — ось уже півтора місяця ви сидите отут, вперто відмовляєтеся здати приховану ще у вас валюту, тоді як країна потребує її, а вам з неї жодної користі, ви все ж таки упираєтеся. Ви — людина інтелігентна, чудово все це розумієте і таки не хочете піти мені назустріч.

— На жаль, нічого не можу вдіяти, бо валюти в мене більше немає, — спокійно відповів Дунчиль.

— Так чи немає принаймні діамантів? — спитав артист.

— І діамантів немає.

Артист похилив голову і задумався, а потім плеснув у долоні. З-за куліси вийшла на сцену середнього віку дама, одягнена за модою, тобто в пальті без коміра і в крихітному капелюшкові. Дама виглядала збентеженою, а Дунчиль глянув на неї, не повівши бровою.

— Хто ця дама? — запитав ведучий програми у Дунчиля.

— Це моя дружина, — з гідністю відповів Дунчиль і подивився на довгу шию дами з певним обридженням.

— Ми потурбували вас, мадам Дунчиль, — звернувся до дами конферансьє, — ось із якого приводу: ми хотіли вас запитати, чи є ще у вашого чоловіка валюта?

— Він тоді все здав, — хвилюючись, відповіла мадам Дунчиль.

— Так, — сказав артист, — ну що ж, як так, то й так. Якщо все здав, то нам слід негайно розлучитися з Сергієм Герардовичем, що ж тут вдієш! Якщо ваша воля, ви можете залишити театр, Сергію Герардовичу, — і артист зробив царствений жест.

Дунчиль спокійно і з гідністю повернувся і подався за лаштунки.

— Одну хвилиночку! — зупинив його конферансьє. — Дозвольте мені на прощання показати вам ще один номер з нашої програми, — і знову плеснув у долоні.

Чорна задня завіса розсунулася, і на сцену вийшла юна красуня в бальній сукні, тримаючи в руках золоту тацю, на якій лежала груба пачка, перев’язана кондитерською стрічкою, і діамантове кольє, від якого на всі боки відскакували сині, жовті й червоні вогні.

Дунчиль відступив на крок, і обличчя його вкрила блідість. Зала завмерла.

— Вісімнадцять тисяч доларів і кольє на сорок тисяч золотом, — урочисто оголосив артист, — переховував Сергій Герардович у місті Харкові на квартирі своєї коханки Іди Геркуланівни Ворс, котру ми маємо втіху бачити перед собою і котра ласкаво допомогла віднайти такі неоціненні, але марні в руках приватної особи скарби. Велике спасибі, Ідо Геркуланівно.

Красуня, усміхнувшись, сяйнула зубами, а її пухнасті вії ворухнулися.

— А під вашою сповненою гідності личиною, — звернувся артист до Дунчиля, — приховується жадібний глитай і неймовірний облудник та брехун. Ви за півтора місяця витягли всім жили своєю тупою затятістю. Тепер же йдіть додому, і хай те пекло, яке влаштує вам ваша дружина, буде вам карою.

Дунчиль схитнувся і, здається, хотів повалитись, але чиїсь турботливі руки підхопили його. Тієї миті впала передня завіса і заховала всіх, хто був на сцені.

Шалені оплески струсонули залу так, що Никанорові Івановичу здалося, ніби в люстрах захиталися вогні. А коли передня завіса пішла угору, на сцені вже нікого не було, окрім самого артиста. Він дістав другий вибух овацій, уклонився і заговорив:

— В особі цього Дунчиля перед вами виступив у нашій програмі типовий осел. Адже я мав нагоду вчора сказати, що таємне зберігання валюти — це безглуздя. Використати її ніхто не спроможеться ні за яких обставин, запевняю вас. Візьмімо хоча б цього Дунчиля. Він дістає чудову платню, і йому нічого не бракує. У нього чудове помешкання, дружина і красуня коханка. Так ні ж бо! Замість того, щоб жити тихо-мирно, без жодних неприємностей, здавши валюту і камінці, цей корисливий телепень доскочив-таки того, що його викрили привселюдно, і на додачу нажив величезну родинну халепу. Отож, хто здає? Нема охочих? У такому разі наступним номером нашої програми — відомий драматичний талант, артист Куролєсов Сава Потапович, спеціально запрошений, виконає уривки зі «Скупого рицаря» поета Пушкіна.

Обіцяний Куролєсов не загаявся вийти на сцену і виявився високим та м’ясистим голеним чоловіком у фракові з білою краваткою.

Без жодних передумов він скорчив понуру міну, насупив брови і заговорив ненатуральним голосом, косуючи на золотий дзвіночок:

— Як молодий гульвіса жде на зустріч з розпутницею хитрою якоюсь…[5]

Далі Куролєсов розказав про себе багато чого недоброго. Никанор Іванович чув, як Куролєсов зізнавався в тому, що якась бідолашна вдова, голосячи, стояла перед ним на колінах під дощем, але не зворушила черствого серця артиста.

Никанор Іванович до свого сну зовсім не знав творів Пушкіна, але самого його знав чудово і щодень по кілька разів виголошував фрази на кшталт: «А за квартиру Пушкін плататиме?» або «Лампочку на сходах, виходить, Пушкін викрутив?», «Нафту, виходить, Пушкін купуватиме?»

Тепер, познайомившись із одним з його творів, Никанор Іванович засмутився, уявив собі жінку на колінах, з сиротами, під дощем, і мимоволі подумав: «Ну й тип усе ж таки цей Куролєсов!»

А той, все підвищуючи голос, усе каявся й каявся і остаточно збив з пантелику Никанора Івановича, бо раптом почав звертатися до когось, кого на сцені не було, і за цього відсутнього сам же собі й відповідав, до того ж називаючи себе то «государем», то «бароном», то «батьком», то «сином», то на «ви», а то на «ти».

Никанор Іванович збагнув лише одне, що помер актор лихою смертю, прокричавши: «Ключі! Ключі мої!» — повалившись після цього на підлогу, хриплючи і обережно зриваючи з себе краватку.

Померши, Куролєсов підвівся, обтрусив пил з фрачних брюк, уклонився, посміхнувся фальшиво і пішов собі під мляві оплески. А конферансьє заговорив так:

— Ми прослухали в чудовому виконанні Сави Потаповича «Скупого рицаря». Цей рицар сподівався, що жваві німфи збіжаться до нього і станеться ще багато приємного в тому ж дусі. Але, як бачите, нічого такого не подія лося, жодні німфи до нього не збігалися, і музи йому данини не принесли, і палаців жодних він не спорудив, а навпаки, скінчив він дуже кепсько, помер к бісовій матері від удару на своїй скрині з валютою та камінцями. Попереджаю вас, що і з вами подіється щось подібне, коли не гірше, якщо ви не здасте валюти!

Чи то поезія Пушкіна справила таке враження, чи прозаїчна мова конферансьє, але раптом-таки із зали пролунав сором’язливий голос:

— Я здаю валюту.

— Ласкаво прошу на сцену! — ґречно запросив конферансьє, вглядаючись у темну залу.

І на сцені опинився невеличкий на зріст білявенький громадянин, який, судячи з обличчя, не голився близько трьох тижнів.

— Даруйте, а як ваше прізвище? — поцікавився конферансьє.

— Канавкін Микола, — сором’язливо озвався той.

— Ага! Дуже приємно, громадянине Канавкін, отож?

— Здаю, — тихо сказав Канавкін.

— Скільки?

— Тисячу доларів і двадцять золотих десяток.

— Браво! Все, що є?

Ведучий програми вп’явся очима в обличчя Канавкіну, і Никанорові Івановичу навіть здалося, що з цих очей бризнули промені, які прошили Канавкіна наскрізь, наче рентген. В залі затамували подих.

— Вірю! — врешті вигукнув артист і погасив свій погляд. — Вірю! Ці очі не брешуть. Адже скільки разів я вам казав, що основна ваша помилка полягає в тому, що ви недооцінюєте значення людських очей. Зрозумійте, що язик може приховати істину, а очі — ніколи! Вам несподівано ставлять запитання, ви навіть не здригнетеся, в одну секунду опановуєте себе і знаєте, що потрібно сказати, аби приховати істину, і дуже переконливо кажете, і жодна складка на вашому обличчі не ворухнеться, та, на жаль, сполохана питанням істина із дна душі на мить підскакує до очей, і все закінчується. Вона викрита, а ви спіймані.

Виголосивши, і то з великим жаром, цю переконливу промову, артист ласкаво звідався у Канавкіна:

— Де ж сховані?

— У тітки моєї, Пороховнікової, на Пречистенці…

— А! Це… стривайте… це у Клавдії Іллівни, чи що?

— Так.

— О, так, так, так, так! Невеличкий котедж? Навпроти ще палісадничок? Як же, знаю, знаю! А куди ж ви їх там засунули?

— У льох, в коробку з-під Ейнема…

Артист сплеснув руками.

— Чи ж бачили ви щось подібне? — скрикнув він, прикро вражений. — Так вони ж там запліснявіють, відвологнуть! Чи ж можна таким людям довіряти валюту? Га? Діти та й годі, їй-богу!

Канавкін і сам розчовпав, що нашкодив і проштрафився, і похилив свою чубату голову.

— Гроші, — вів далі артист, — мають зберігатися в Держбанку, в спеціальних сухих приміщеннях, під доброю охороною, а зовсім не в тітчиному льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюки! Соромно-таки, Канавкін! Адже ви доросла людина.

Канавкін уже не знав, куди подітись, і лише колупав пальцем борт своєї піджачини.

— Ну гаразд, — полагіднішав артист, — хто старе пом’яне… — І раптом докинув несподівано: — До речі… щоб одним заходом, щоб машину не ганяти… адже в тітки цієї в самої також є, га?

Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.

— Гай-гай, Канавкін, — докірливо-приязно сказав конферансьє, — а я ще й похвалив його! Так на тобі, взяв та й збився з ноги ні з того ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Адже я тільки-но говорив про очі. Адже видно, що в тітки є. Ну, чого ви нас марно терзаєте?

— Є! — відчайдушно випалив Канавкін.

— Браво! — гукнув конферансьє.

— Браво! — страшно ревнула зала.

Коли стихло, конферансьє привітав Канавкіна, потис йому руку, запропонував відвезти в місто на машині додому і цією ж машиною наказав комусь за лаштунками заїхати по тітку і просити її, щоб завітала до жіночого театру на програму.

— Так, я хотів ще спитати, — тітка не казала, де свої ховає? — довідався конферансьє, люб’язно пропонуючи Канавкіну цигарку й запаленого сірника. Той, припалюючи, усміхнувся якось тоскно.

— Вірю, вірю, — зітхнувши, озвався артист, — ця стара скупердя не те що племінникові — чорту не скаже цього. Ну, що ж, намагатимемося збудити в ній людські почуття. Може, ще не всі струни проіржавши в її нікчемній лихварській душі. На все добре, Канавкін!

І щасливий Канавкін поїхав. Артист поцікавився, чи немає ще охочих здати валюту, але у відповідь дістав мовчання.

— Диваки, їй-богу! — знизавши плечима, мовив артист, і завіса сховала його.

Лампи погасли, якийсь час була пітьма, і здалеку в ній чувся нервовий тенор, який співав:

«Там купи золота лежать, і всі вони мені належать!» Потім звідкілясь глухо двічі долинули овації.

— У жіночому театрі дамочка якась здає, — несподівано заговорив рудий бородатий сусід Никанора Івановича і, зітхнувши, додав: — Ех, якби не гуси мої!.. У мене, людино добра, бійцівські гуси в Ліанозові… Подохнуть вони, боюся, без мене. Птах бійцевий, ніжний, він догляду потребує… Ех, якби не гуси! Пушкіним мене не діймеш, — і він знову зазітхав.

Ту мить зала освітилась яскраво, і Никанорові Івановичу почало верзтися, що з усіх дверей посипалися кухарі в білих ковпаках і з ополониками в руках. Кухарчуки втягли в залу казан з супом і лоток з нарізаним чорним хлібом. Глядачі ожили. Веселі кухарі сновигали поміж театралами, розливали суп у миски і роздавали хліб.

— Обідайте, хлопці, — кричали кухарі, — і здавайте валюту! Нащо вам тут дарма сидіти? Охота була цю баланду хлебтать. Поїхав додому, випив як слід, закусив добряче!

— Ну чого ти, наприклад, застряг тут, батьку? — звернувся безпосередньо до Никанора Івановича товстий з малиновою шиєю кухар, простягаючи йому миску, в якій серед рідини самотньо плавав капустяний листок.

— Нема! Нема! Нема в мене! — перестрашено прокричав Никанор Іванович, — розумієш, нема!

— Нема? — грізним басом ревнув кухар. — Нема? — жіночим ласкавим голосом запитав він. — Нема, нема, — заспокійливо забубонів він, перекидаючись у фельдшерку Прасковію Федорівну.

Та ласкаво торгала за плече Никанора Івановича, який стогнав уві сні. Тоді розтанули кухарі й розпався театр із завісою. Никанор Іванович крізь сльози роздивився свою кімнату в лікарні й двох у білих халатах, але зовсім не нахабних кухарів, що чіплялись до людей зі своїми порадами, а лікаря і ту ж таки Прасковію Федорівну не з мискою в руках, а з тарілочкою й накритим марлею шприцом на ній.

— Що ж це таке, — гірко казав Никанор Іванович, поки йому робили заштрик, — нема в мене і нема! Хай Пушкін їм здає валюту. Немає!

— Нема, нема, — заспокоювала щиросердна Прасковія Федорівна, — а на нема і суда нема.

Никанору Івановичу відлягло після заштрику, і він заснув без жодних сновидінь. Але завдяки його вигукам тривога передалася в 120-ту кімнату, де хворий прокинувся і заходився шукати свою голову, і в 118-ту, де забентежився невідомий майстер і в тузі заломив руки, дивлячись на місяць, згадуючи гірку, останню в житті осінню ніч, смужку світла з-під дверей у підвалі й випростане волосся.

З 118-ї кімнати тривога через балкон перелетіла до Івана, він прокинувся і заплакав.

Але лікар швидко заспокоїв усіх збентежених, недужих на голову, і вони почали засинати. Пізніше за всіх стишився Іван, коли над річкою вже світало. Після ліків, які наситили все його тіло, супокій найшов на нього, ніби покрив хвилею. Тіло його втрачало ваготу, а голову обвівала теплим вітерцем дрімота. Він заснув, і останнє, що він чув наяву, було передсвітанкове щебетання птаства в лісі. Але воно невдовзі стихло, і йому почало снитися, що сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави…