Майстер і Маргарита

Розділ 23 ВЕЛИКИЙ БАЛ У САТАНИ

Надходила північ, і доводилося поспішати. Марґарита невиразно бачила довколишнє. Запам’яталися свічки і самоцвітний якийсь басейн. Коли Марґарита стала на дно цього басейну, Ґелла й Наташа, що допомагала їй, обдали Марґариту якоюсь гарячою, густою і червоною рідиною. Марґарита відчула солоний смак на губах і зрозуміла, що її миють кров’ю. Кривава мантія змінилася іншою — густою, прозорою, рожевуватою, і в Марґарити пішла обертом голова від запаху трояндової олії. Потім Марґариту кинули на кришталеве ложе й стали до блиску розтирати якимось великим зеленим листям. Тут прискочив кіт і заходився допомагати. Він присів навпочіпки біля Марґаритиних ніг і почав натирати їй ступні з таким виглядом, мовби начищав на вулиці чоботи.

Марґарита не пам’ятає, хто пошив їй із пелюсток блідої троянди черевички і як ці черевички самі собою позащібалися золотими пряжками. Якась сила підкинула Марґариту й поставила перед дзеркалом, і в її волоссі сяйнула королівська діамантова корона. Звідкілясь узявся Коров’єв і повісив на груди Марґариті важке, в овальній оправі зображення чорного пуделя на важезному ланцюгу. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг тут-таки почав натирати шию, зображення гнуло її донизу. Але дещо винагородило Марґариту за незручності, спричинювані ланцюгом з чорним пуделем. Це — та шанобливість, з якою почали ставитися до неї Коров’єв і Бегемот.

— Нічого, нічого, нічого! — примовляв Коров’єв коло дверей кімнати з басейном. — Нічого не вдієш, треба, треба, треба… Дозвольте, королево, дати вам останню пораду. Гості будуть розмаїті, ох, дуже розмаїті, але жодному, королево Марґо, ані тіні переваги! Якщо хтось і буде не до вподоби… я певен, що ви, безперечно, не дасте цьому промайнути на своєму обличчі… Ні, ні — не можна й помислити про таке! Помітить, помітить у ту ж мить! Треба полюбити його, полюбити, королево! Сторицею буде винагороджена за це господиня балу. І ще: не проминіть жодного! Хоча б усмішечку, як не стане часу кинути слово, хоча б легесенький порух голови. Все, що завгодно, аби лише не брак уваги. Від цього вони захиріють…

Тієї миті Марґарита в супроводі Коров’єва та Бегемота ступила з басейнової в цілковиту темряву.

— Я, я, — шепнув кіт, — я подам сигнал!

— Подавай! — відповів у темряві Коров’єв.

— Бал! — пронизливо верескнув кіт, і тут-таки Марґарита скрикнула й на кілька секунд заплющила очі. Бал обпав її вмить — вибухнув світлом, а водночас звуком і запахом. Ведена під руку Коров’євим, Марґарита побачила себе в тропічному лісі. Червоногруді зеленохвості папуги чіплялися за ліани, перескакували по них і оглушливо репетували: «Я в захопленні!» Але ліс швидко закінчився, і його паркість одразу змінилася прохолодою бальної зали із колонами з якогось жовтуватого іскристого каменю. Ця зала, як і ліс, була зовсім порожня, і лише при колонах стояли оголені негри в срібних пов’язках на головах. Обличчя їхні стали брудно-бурими від хвилювання, коли в залу влетіла Марґарита зі своїм почтом, серед якого десь узявся Азазелло. Тут Коров’єв випустив руку Марґарити і шепнув:

— Просто на тюльпани!

Невисока стіна білих тюльпанів виросла перед Марґаритою, а за нею вона побачила незліченні прикриті ковпачками вогники і перед ними білі груди й чорні плечі людей, зодягнутих у фраки. Тоді Марґарита збагнула, звідки линуло бальне гучання. На неї впало ревище труб, а хвиля скрипок, яка випручалася з-під нього, обдала її тіло, наче кров’ю. Оркестр у добрих півтори сотні музик грав полонез.

Чоловік у фракові, який вивищувався над оркестром, побачивши Марґариту, зблід, заусміхався і враз помахом руки підвів увесь оркестр. Ні на мить не перериваючи музики, оркестр, стоячи, обливав Марґариту звуками. Чоловік над оркестром відвернувся від нього і вклонився низько, широко розкинувши руки, і Марґарита, усміхаючись, помахала йому рукою.

— Ні, мало, мало, — зашепотів Коров’єв, — він не спатиме всеньку ніч. Гукніть йому: «Вітаю вас, королю вальсів!»

Марґарита вигукнула це і подивувалася тому, що її голос, повен, як дзвін, перекрив гримотіння оркестру. Чоловік від щастя скинувся і ліву руку приклав до грудей, правою і далі вимахуючи оркестрові білим берлом.

— Мало, мало, — шепотів Коров’єв, — дивіться ліворуч, на перші скрипки, і кивніть так, щоб кожен подумав, що ви впізнали саме його. Тут лише світової слави музики. Ось цьому, за першим пультом, це — В’єтан. Так, дуже добре. Тепер — далі.

— Хто диригент? — відлітаючи, спитала Марґарита.

— Йоганн Штраус! — закричав кіт. — І хай мене повісять у тропічному лісі на ліані, якщо на якомусь балу будь-коли грав такий оркестр! Я запрошував його! І, зважте, жоден не захворів і жоден не відмовився!

У наступній залі не було колон, замість них стояли стіни червоних, рожевих, молочно-білих троянд з одного боку, а з другого — стіна японських повних камелій. Поміж цих стін уже били, шумуючи, фонтани, і шампанське вирувало бульбашками в трьох басейнах, серед яких один був прозоро-бузковим, другий — рубіновим, третій — кришталевим. Біля них метушилися негри в червоних пов’язках, срібними черпаками наповнюючи з басейнів пласкі чаші. В рожевій стіні проступив вилом, і в ньому на естраді гарячкував чоловік у червоному з ластів’ячим хвостом фраці. Перед ним нестерпно гучно надсаджувався джаз. Тільки-но угледівши Марґариту, диригент зігнувся перед нею, так що руками черкнувся підлоги, потім випростався і пронизливо верескнув:

— Алілуя!

Він ляснув себе по коліну раз, потім навхрест по другому — два, вирвав із рук у крайнього музики тарілку й гахнув нею об колону.

Відлітаючи, Марґарита бачила лише, що віртуоз-джаз-бандист, змагаючись із полонезом, який дув Марґариті в спину, б’є по головах джаз-бандистів своєю тарілкою, а ті присідають з комічним переляком.

Нарешті вилетіли в передпокій, де, як зрозуміла Марґарита, її серед пітьми зустрічав Коров’єв з лампадкою. Зараз на цьому майданчику очі сліпли від світла, що лилося з кришталевих виноґрон. Марґариту поставили на чільне місце, і під лівою рукою в неї опинилася низенька аметистова колонка.

— Руку можна буде покласти на неї, якщо стане непереливки, — шепотнув Коров’єв.

Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Марґариті подушку з вигаптуваним на ній золотим пуделем, і на неї вона, корячись чиїмсь рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу.

Марґарита спробувала розглянутися. Коров’єв і Азазелло стояли побіля неї в парадних позах. Поруч з Азазелло — ще троє молодиків, що невиразно чимсь нагадали Марґариті Абадонну. В спину віяло холодом. Озирнувшись, Марґарита побачила, що з мармурової стіни позад неї б’є шумуюче вино і стікає в крижаний басейн. Коло лівої ноги вона відчувала щось тепле й кошлате. Це був Бегемот.

Марґарита була на висоті, з-під її ніг униз збігали грандіозні сходи, вкриті килимом. Унизу, так далеко, начебто Марґарита дивилася в перевернутий бінокль, вона бачила величезну швейцарську з цілковито неоширним каміном, в холодну й чорну пащеку якого могла вільно в’їхати п’ятитонна вантажівка. Швейцарська та сходи, до болю в очах залиті світлом, були порожні. Сурми тепер долинали до Марґарити здалеку. Так простояли непорушно близько хвилини.

— Де ж гості? — спитала Марґарита Коров’єва.

— Будуть, королево, будуть, зараз будуть! Подостатком їх буде. І, далебі, я волів би рубати дрова, аніж віншувати їх отут на сходах.

— Що рубати дрова, — підхопив балакучий кіт, — я краще найнявся б кондуктором у трамваї, а вже гіршої роботи в цілому світі не знайдеш!

— Усе має бути наготоване заздалегідь, королево, — пояснював Коров’єв, поблискуючи оком крізь попсований монокль. — Нема паскудніше, аніж коли гість, що приїхав першим, нудиться, не знаючи, до чого йому вдатися, а законна мегера пошептом гризе його за те, що вони приїхали раніше за всіх. Такі бали слід викидати на смітник, королево.

— Тільки на смітник, — підтвердив кіт.

— До півночі не більше десяти секунд, — сказав Коров’єв, — зараз почнеться.

ЦІ десять секунд видалися Марґариті страшенно довгими. Мабуть, вони вже проминули, але нічогісінько не почалося. Але в ту мить щось нагло торохнуло внизу в здоровенному каміні, і з нього вискочила шибениця, на якій теліпався напівобпалий прах. Цей прах зірвався з мотузки, брязнувся об підлогу, і з нього вискочив чорноволосий красень у фраку та в лакованих черевиках. З каміна вибігла напівзотліла невелика труна, віко її відскочило, і з неї випав інший прах. Красень галантно підскочив до нього і підставив руку калачиком, і цей другий прах склався в голу вертку жіночку в чорних черевичках та з чорним пір’ям на голові, і тоді обоє, і чоловік і жінка, пошвидкували нагору сходами.

— Перші! — вигукнув Коров’єв. — Пан Жак з дружиною. Рекомендую вам, королево, це один з найцікавіших чоловіків! Питомий фальшувальник грошей, державний зрадник, але дуже непоганий алхімік. Уславився тим, — шепнув на вухо Марґариті Коров’єв, — що отруїв королівську коханку. А таке не кожному випадає! Пригляньтесь, який файний!

Збліднувши та розкривши рота, Марґарита дивилася вниз і бачила, як щезають у якомусь бічному ході швейцарської і шибениця, і труна.

— Я в захваті! — загорлав кіт просто в обличчя панові Жакові, що піднявся сходами.

У цей час унизу з каміна вигулькнув безголовий, з відірваною рукою скелет, торохнувся долі й перетворився на чоловіка у фраку.

Дружина пана Жака вже вклякла перед Марґаритою і, збілівши від хвилювання, цілувала коліно Марґариті.

— Королево… — лебеділа дружина пана Жака.

— Королева у захваті! — кричав Коров’єв.

— Королево… — тихо мовив красень, пан Жак.

— Ми в захваті, — завивав кіт.

Молодики, супутники Азазелло, усміхаючись безживними, але привітними усмішками, вже відсторонювали пана Жака з дружиною до чаш з шампанським, що їх тримали в руках негри. А сходами бігцем брався нагору одинак-фрачник.

— Граф Роберт, — шепнув Марґариті Коров’єв, — досі ще привабливий. Зважте, яка чудасія, королево, — все навиворіт: цей був коханцем королеви і отруїв свою дружину.

— Ми раді вам, графе, — прокричав Бегемот.

З каміна одна за одною випали, тріскаючись і розпадаючись, три домовини, потім хтось у чорній киреї, котрому наступний приходень з темної пащі затопив у спину ніж. Знизу долинув давучий зойк. Далі з каміна вибіг майже цілковито розкладений труп. Марґарита примружила очі, а чиясь рука піднесла їй до носа пляшечку з білою сіллю. Марґариті здалося, що то була Наташина рука. На сходах ставало все людніше. Тепер уже на кожній приступці було по фрачникові — всі вони віддалеки здавалися однаковісінькими, а коло них ступали голі жінки, що різнилися одна від одної хіба що кольорами черевичків та пір’ями на головах.

До Марґарити перевальцем наближалася в дивовижному дерев’яному чоботі на лівій нозі дама з по-чернечому опущеними очима, сухенька, скромна і чомусь із широкою зеленою пов’язкою на шиї.

— Хто ця зелена? — машинально спитшта Марґарита.

— Найчарівніша і найповажніша дама, — шептав Коров’єв, — рекомендую вам: пані Тофана. Зажила надзвичайної слави серед молодих хупавих неаполітанок, а ще мешканок Палермо, і особливо тих, котрим збридилися їхні шлюбні чоловіки. Адже таке буває, королево, що збридить-ся муж…

— Ага, — глухо відгукнулася Марґарита, водночас усміхаючись двом гостям у фраках, які один за другим хилилися перед нею, цілуючи коліно та руку.

— Так ось, — примудрявся шепотіти Коров’єв Марґариті, заразом вигукуючи комусь: — Герцоге! Бокал шампанського? Я в захопленні! Так ось, ця пані Тофана, співчуваючи цим жінкам у їх гіркій долі, продавала їм якусь водичку в слоїках. Дружина виливала ту водичку мужеві в суп, той виїдав його, дякував за ласку і мався пречудово. Правда, по кількох годинах йому страх як праглося пити, потім він клався в ліжко, а через день прекрасна неаполітанка, що нагодувала свого чоловіченька супом, ставала вільна, як весняний легіт.

— А що це в неї на нозі? — питала Марґарита, невтомно подаючи руку гостям, які обганяли кульгаву пані Тофану, — і навіщо ота зелень на шиї? Блякла шия?

— Я в захваті, князю! — кричав Коров’єв і водночас шепотів Марґариті: — Чудова шия, але їй зле повелось у в’язниці. На нозі в неї, королево, іспанський чобіток, а зелена пов’язка ось від чого: коли тюремники дізналися, що мало не п’ять сотень непридобних мужів покинули Неаполь та Палермо назавжди, вони зопалу придушили пані Тофану в кутузці.

— Яка я щаслива, чорна королево, що мені випала велика честь, — смиренно, як черниця, тихо проказувала Тофана, намагаючись опуститися на коліно. Іспанський чобіт заважав їй. Коров’єв і Бегемот допомогли Тофані підвестися.

— Я рада, — відповіла їй Марґарита, водночас простягаючи руку іншим.

Тепер сходами знизу вгору гості пливли плавом. Марґарита вже не бачила того, що діється в швейцарській. Вона механічно підносила й опускала руку та, одноманітно щирячись, усміхалася гостям. У повітрі над сходами вже стояв гомін, з покинутих Марґаритою бальних зал, як море, виплескувалася музика.

— А ось ця — ото нудна жінка, — вже не шепотів, а на повен голос говорив Коров’єв, знаючи, що в гаморі голосів його не розчують, — обожнює бали, усе мріє поскаржитися на свою хусточку.

Марґарита виловила поглядом у потоці гостей ту, на яку вказував Коров’єв. Це була молода жінка років двадцяти, надзвичайно гарної статури, але з якимись бентежними й улізливими очима.

— Яку хусточку? — попитала Марґарита.

— До неї камеристка приставлена, — пояснив Коров’єв, — і тридцять років кладе їй на ніч на столик носовичок. Як вона прокинеться, так хусточка вже тут. Вона і палила її в печі й топила в річці, але ніщо не допомагає.

— Яку хусточку? — шептала Марґарита, підносячи й опускаючи руку.

— У синій бережечок хусточка. Річ у тім, що коли вона служила в кав’ярні, хазяїн якось закликав її в комору, а через дев’ять місяців вона народила хлопчика, занесла його в ліс і засунула йому в рот хусточку, а потім закопала дитинча в землю. На суді вона казала, що їй нема чим годувати немовля.

— А де ж хазяїн тієї кав’ярні? — спитала Марґарита.

— Королево, — раптом заскрипів знизу кіт, — дозвольте запитати вас: до чого тут хазяїн? Таж не він душив маля в лісі!

Марґарита, не перестаючи посміхатися і підіймати-опускати праву руку, гострі нігті лівої запустила в Бегемотове вухо і просичала до нього:

— Коли ти, наволоч, іще раз наважишся встряти в розмову…

Бегемот якось не по-бальному пискнув і захрипів:

— Королево… вухо спухне… Нащо ж псувати бал спухлим вухом?.. Я говорив юридично… з юридичного погляду… Мовчу, мовчу… Вважайте, що я не кіт, а риба, лишень пустіть вухо.

Марґарита випустила вухо, і влізливі, понурі очі опинилися перед нею.

— Я щаслива, королево-господине, що дістала запросини на великий бал повного місяця!

— А я, — відповіла їй Марґарита, — рада бачити вас. Дуже рада. Ви любите шампанське?

— Що ви зводите робити, королево?! — перестрашено, але безгучно зойкнув на вухо Марґариті Коров’єв. — На сходах зчиниться тиснява!

— Люблю, — благально мовила жінка і раптом механічно почала повторювати: — Фріда, Фріда, Фріда! Мене зовуть Фрідою, о королево!

— Так ви упийтеся сьогодні, Фрідо, і ні про що не думайте, — сказала Марґарита.

Фріда простягла обидві руки Марґариті, але Коров’єв і Бегемот дуже спритно підхопили її під пахви, і натовп потяг її за собою.

Тепер знизу вже стіною йшов народ, мовби штурмуючи майданчик, на якому стояла Марґарита. Голі жіночі тіла сунули вгору поміж фрачних чоловіків. На Марґариту напливали їхні смагляві й біті, і кольору кавового зерна, і зовсім чорні тіла. У волоссі рудому, червоному, каштановому, світлому, як льон, — у зливі світла вигравало й танцювало, розсипало іскри коштовне каміння. ї наче хтось окропив навальну колону чоловіків краплями світла — з грудей променисто бризкали діамантові запонки. Тепер Марґарита щосекунди відчувала доторк губ до коліна, щосекунди витягувала вперед руку для поцілунку, а обличчя її стягло в нерухому маску вітання.

— Я в захваті, — монотонно співав Коров’єв, — ми в захваті… Королева в захваті.

— Королева захоплена, — гундосив за спиною Азазелло.

— Я в захваті, — вигукував кіт.

— Маркіза… — строчив Коров’єв, — отруїла батька, двох братів і двох сестер через спадщину… Королева в захваті!.. Пані Мінкіна… Ох, яка гарна! Трохи нервозна. Навіщо ж було смалити покоївці обличчя щипцями для завивання! Звісно, якщо так, то заріжуть… Королева в захваті!.. Королево, хвильку уваги! Імператор Рудольф, чарівник і алхімік… Ще алхімік — опинився на шибениці… Ох, ось і вона! Ох, який чудовий публічний дім був у неї в Страсбурзі!.. Ми в захваті!.. Московська швачка, ми всі її любимо за | невичерпну фантазію… тримала ательє і придумала страшенно смішну штуку: просвердлила дві круглі дірочки в стіні…

— А дами не знали? — спитала Марґарита.

— Всі до одної знали, королево, — відповідав Коров’єв. — Я в захваті!.. Цей двадцятилітній хлопчина з дитинства відзначався дивовижними фантазіями, мрійник і дивак. Його покохала одна дівчина, а він узяв та й продав її в публічний дім…

Знизу текла річка. їй не було впину. Джерелом річки був величезний камін, що безперестанно живив її. Так минула година й пішла друга. Тут Марґарита почала відчувати, що ланцюг її поважчав. Щось дивне сталось і з рукою. Тепер, коли треба було піднести її, Марґариті доводилося морщитись. Дотепні коментарі Коров’єва перестали цікавити Марґариту. І розкосі монгольські обличчя, і обличчя білі та чорні зробилися одноманітними, час від часу зливались, а повітря між ними чомусь починало дрижати і струменіти. Гострий біль, наче від голки, нагло прошив Марґаритину правицю, і вона, зціпивши зуби, сперлася ліктем на тумбу. Якийсь шерхіт, наче крил по стінах, долинав тепер ззаду із зали, і було ясно, що там танцюють неймовірні юрмища гостей, і Марґариті здавалося, що навіть важенні мармурові, мозаїчні та кришталеві підлоги в тій дивовижній залі ритмічно пульсують.

Ані Ґай Кесар Калігула, ні Мессаліна вже не зацікавили Марґариту, як не зацікавив жоден з королів, герцогів, кавалерів, самогубців, отруйниць, повішеників і звідниць, тюремників і шулерів, катів, стукачів, зрадників, варіятів, виказувачів, шпиків, розбещувачів. Усі їхні імена сплуталися в голові, обличчя злилися в одну велетенську перепічку, і лише одне болісно засіло в пам’яті лице, оторочене справді вогненною бородою, лице Малюти Скуратова. Ноги Марґариті підгиналися, щохвилини вона боялася, щоб не розплакатися. Найбільше страждань спричиняло їй праве коліно, яке цілували. Воно розпухло, шкіра на ньому посиніла, дарма, що вже декілька разів Наташина рука з’являлася коло цього коліна з губкою і чимось духмяним обтирала його. Наприкінці третьої години Марґарита глянула вниз зовсім безнадійними очима і радісно здригнулася — потік гостей порідшав.

— З’їжджаються на бал за незмінним законом, королево, — прошепотів Коров’єв, — зараз хвиля почне спадати. Клянуся, що ми страждаємо останні хвилини. Он гурт брокенських гуляк. Вони завше приїздять останніми. Таки це вони. Двоє п’яних вампірів… усе? Ой ні, ось ще один. Ні, двоє!

Сходами підіймалися двоє останніх гостей.

— Та це хтось із новеньких, — говорив Коров’єв, мружачись крізь скельце. — Таки так, так. Якось Азазелло навідав його і за коньяком нашептав йому пораду, як позбутися однієї людини, викриттів якої він страшенно боявся. Отож він велів своєму знайомцеві, що був залежним І від нього, поприскати стіни кабінету отрутою.

— Як звуть його? — спитала Марґарита.

— А я й сам ще не знаю, їй-бо, — відповів Коров’єв, — треба запитати Азазелло.

— А з ним хто це?

— Та той самий його запопадливий підлеглий. Я в захваті! — прокричав Коров’єв останнім двом прибульцям.

Сходи спорожніли. З обачності почекали ще трохи. Але з каміна більше ніхто не з’являвся.

Через секунду, не втямивши, як це подіялось, Марґарита опинилася в тій самій кімнаті з басейном, і там, тієї ж миті зайшовшись плачем від болю в руці та нозі, впала просто на підлогу. Але Ґелла з Наташею, втішаючи Марґариту, вдруге повели її під кривавий душ, вдруге розім’яли їй тшо, і вона знов ожила.

— Ще, ще, королево Марґо, — шепотів Коров’єв, з’явившись поряд, — треба облетіти зали, щоб шановні гості не відчували себе покинутими.

І Марґарита знову вилетіла із кімнати з басейном. На естраді за тюльпанами, де грав оркестр короля вальсів, тепер біснувався мавпячий джаз. Велетенська з кошлатими бакенбардами горила із трубою в руці, важко пританцьовуючи, диригувала. В один ряд сиділи орангутанги, дули в блискучі сурми. На плечах у них верхи примістилися веселі шимпанзе з гармоніями. Два гамадрили з гривами, подібними до лев’ячих, грали на роялях, що їх не було чутно в пискотняві й гуркоті й бухканні скрипок, саксофонів і барабанів у лапах гібонів, мандрилів та мавп. На дзеркальній підлозі незліченні пари, наче злившись, вражаючи спритністю та вивіреністю рухів, крутячись в одному і напрямку, йшли стіною, погрожуючи змести все на своєму шляху. Живі оксамитні метелики пурхали над полчищами танцюристів, зі стелі сипалися квіти. В капітелях колон, коли гасла електрика, загоралися міріади світлячків, а в повітрі пливли болотяні вогні.

Потім Марґарита опинилась у неймовірному за розмірами басейні, оточеному колонадою. Величезний чорний Нептун викидав із пащеки широкий рожевий струмінь. Запаморочливий пах шампанського підіймався з басейну. Тут панували невимушені веселощі. Дами, сміючись, скидали туфлі, віддавали сумочки своїм кавалерам чи неграм, які метушились із простирадлами в руках, а самі з криком кидалися ластівкою в басейн. Піняві стовпи викидало вгору. Кришталеве дно басейну горіло нижнім світлом, яке прошивало товщу вина, і в ньому сріблилися тіла плавців. Вискакували з басейну зовсім п’яними. Гучний сміх дзвенів під колонами і гримів, як у лазні.

Серед усього цього шарварку запам’яталося одне цілковито п’яне жіноче обличчя з безтямними, але й у безтямності своїй благальними очима, і пригадалось одне слово — «Фріда»!

Голова Марґариті пішла обертом від запаху вина, і вона вже хотіла відійти, коли кіт учинив у басейні штуку, яка затримала її. Бегемот почаклував трохи біля Нептунової пащеки, і враз, шумуючи та гуркочучи, хвильна маса шампанського пішла з басейну, а Нептун почав вивергати не-пінну й нешумисту хвилю темно-жовтого кольору. Дами з вереском і гуком:

— Коньяк! — метнулися від країв басейну за колони. За кілька секунд басейн заповнився, і кіт, тричі перекрутившись у повітрі, шубовснув у колихкий коньяк. Виліз він, пирскаючи, з розмоклою краваткою, втративши позолоту з вусів і свого бінокля. За прикладом Бегемота зважилася піти лише ота витівниця-швачка та її кавалер, незнайомий молодий мулат. Обоє вони шугонули в коньяк, але в цю мить Коров’єв підхопив Марґариту під руку, і вони облишили купальників.

Марґариті здалося, що вона пролетіла місцями, де бачила у величезних мурованих ставках гори устриць. Потім вона літала над скляною підлогою, що під нею горіли пекельні печі, а між тими печами метушилися диявольські білі кухарі. Згодом вона, вже втрачаючи тяму, бачила десь темні підвали, де горіли якісь світочі, де дівчата подавали м’ясо, яке сичало на розжареному вугіллі, де пили з великих кухлів за її здоров’я. Далі вона бачила білих ведмедів, що вигравали на гармонійках і танцювали камаринського на естраді… Фокусника-саламандру, який не згорав у каміні… І тут удруге сили її почали вичерпуватись.

— Останній вихід, — прошепотів їй заклопотано Коров’єв, — і ми вільні.

Вона, супроводжувана Коров’євим, знов опинилась у бальній залі, але тепер тут не танцювали, і гості незліченними роями купчилися поміж колон, залишаючи вільною середину зали. Марґарита не пам’ятала, хто допоміг їй зійти на поміст, що з’явився посередині цього вільного простору. Коли вона піднялася на нього, то здивовано почула — десь б’є північ, яка вже давно, за її обліком, минула. З останнім ударом годинника, що гучав невідь-звідки, мовчання опало юрби гостей.

Тоді Марґарита знову побачила Воланда. Він ішов, оточений Абадонною, Азазелло та ще кількома схожими на Абадонну, чорними та молодими. Марґарита тепер побачила, що навпроти її помосту наготований другий — для Воланда. Але він ним не скористався. Вразило Марґариту те, що Воланд вийшов у цей останній великий вихід на балу якраз таким, яким був у спальні. Та самісінька брудна латана сорочка висіла йому на плечах, ноги були в стоптаних нічних шкарбанах. Воланд був зі шпагою, але цією оголеною шпагою він користувався як тростиною, спираючись на неї.

Накульгуючи, Воланд зупинився коло свого помосту, і в ту ж мить Азазелло опинився перед ним з тацею в руках, і на тій таці Марґарита побачила відтяту людську голову з вибитими передніми зубами. Повне безгоміння тривало, його порушило лише один раз далеке, незбагненне за таких обставин, дзеленчання вхідного дзвоника.

— Михайле Олександровичу, — неголосно звернувся Воланд до голови, і тоді повіки вбитого ледь піднялися, і на мертвому обличчі Марґарита, здригнувшися, побачила живі, сповнені думкою та стражданням очі. — Все сповнилося, чи не так? — вів далі Воланд, дивлячись голові у вічі. — Голова відтята жінкою, засідання не відбулось, і у вашому помешканні живу я. Це — факт. А факт — най-упертіша у світі річ. Але тепер вас цікавить подальше, а не цей доконаний факт. Ви завжди були палким речником тієї теорії, що, коли відтинають голову, життя людини уривається, вона перетворюється на попіл і відходить у небуття. Мені приємно дати вам до відома в присутності моїх гостей, хоч вони засвідчують зовсім іншу теорію, що ваша теорія і поважна, і дотепна. Втім, усі теорії варті одна одної. Є серед них і така, згідно з якою кожному буде дано за вірою його. Хай же так і буде! Ви відходите в небуття, а мені втішно буде з чаші, в яку ви перетворюєтеся, випити за буття!

Воланд підніс шпагу. Шкіра на голові тут-таки зчорніла і збіглась, а потім повідпадала шматками, очі пропали, і невдовзі Марґарита угледіла на таці жовтавий, зі смарагдовими очима й перлистими зубами, на золотій нозі череп. Кришка черепа відкинулася на завісці.

— Ще мент, мессіре, — сказав Коров’єв, реагуючи на запитальний погляд Воланда, — і він стане перед вами. Я чую серед цієї замогильної тиші, як поскрипують його лаковані черевики та як дзвенить келих, який він поставив на стіл, востаннє в житті випивши шампанського. Та ось і він.

Прямуючи до Воланда, увіходив у залу новий без пари гість. Зовні він нічим не різнився від численних інших гостей-чоловіків, окрім одного: гостя аж хитало від хвилювання, що добачалось уже здалеку. На його щоках горіли плями, а очі бігали, украй збентежені. Гість був ошелешений, і це було цілком природно: його вразило все, і насамперед, безумовно, вбрання Воланда.

Одначе гостя було зустрінуто винятково люб’язно.

— О, любий бароне Майґелю, — привітно усміхаючись, звернувся Воланд до гостя, у котрого очі ставали рогом, — я маю щастя рекомедувати вам, — звернувся Воланд до товариства, — шановного барона Майґеля, службовця Глядацької комісії на посаді ознайомлювача іноземців з визначними пам’ятками столиці.

Тієї миті Марґарита завмерла, бо упізнала враз цього Майґеля. Він кілька разів потрапляв їй на очі в театрах Москви та в ресторанах. «Стривайте… — подумала Марґарита, — він, виходить, також помер, чи що?..» Але тут усе з’ясувалося.

— Любий барон, — вів далі Воланд, радісно посміхаючись, — був такий ґречний, що, довідавшись про мій приїзд до Москви, відразу зателефонував мені, пропонуючи свої послуги фахівця, тобто ознайомлювача з визначними місцями. Я, звісна річ, був щасливий запросити його до себе.

У цей час Марґарита побачила, як Азазелло передав тацю з черепом Коров’єву.

— А до речі, бароне, — раптом інтимно стишивши голос, проказав Воланд, — розійшовся поговір про вашу надзвичайну допитливість. Кажуть, що вона, єднаючись із вашою не менш розвинутою балакучістю, почала привертати загальну увагу. Ба навіть більше: лихі язики вже кинули слово — обмовник і шпигун. А понад усе є припущення, що це спричиниться до вашого сумного кінця, десь так за місяць, не пізніше. Так ось, щоб вибавити вас від такого прикрого очікування, ми поклали допомогти вам, скориставшися з тієї обставини, що ви напросились до мене в гості саме з метою підглянути, підслухати все, що можна. Барон став блідішим за Абадонну, котрий був надзвичайно блідий за своєю природою, а потім подіялась якась дивовижа. Абадонна опинився перед бароном і на секунду скинув свої окуляри. І в ту ж мить щось сяйнуло вогнем у руках Азазелло, щось негучно ляснуло, як у долоні, барон почав падати навзнак, яскраво-червона кров цівкою ударила йому з грудей і залила крохмальну сорочку та жилет. Коров’єв підставив чашу під пружний червоний струмінь і передав наповнену чашу Воландові. Безживне тіло барона в цей час лежало вже долі.

— Я п’ю за ваше здоров’я, панове, — неголосно проказав Воланд і, піднісши чашу вгору, пригубив її.

Тоді сталася метаморфоза. Щезли полатана сорочка і стоптані черевики. Воланд виявився в якійсь чорній хламиді з крицевою шпагою при стегні. Він швидко наблизився до Марґарити, підніс їй чашу і звелів:

— Пий!

Марґариті запаморочилося в голові, вона хитнулась, але чаша вже була коло її губ, і чиїсь голоси, а чиї — вона не второпала, шепнули в обидва вуха:

— Не бійтеся, королево… Не бійтеся, королево, кров давно ввійшла в землю. І там, де вона проллялася, вже ростуть виноґрона.

Марґарита, не розплющуючи очей, зробила ковток, і солодкий струм пробіг її жилами, а у вухах постав гук. їй здалося, що оглушливо кричать півні, що десь грають марш. Юрми гостей почали втрачати свої подоби. І фрачники, і жінки розпались у прах. Тління на очах у Марґарити охопило залу, над нею розплився запах склепу. Колони розпались, позгасали вогні, все зібгалося, і не лишилось жодних фонтанів, тюльпанів та камелій. А просто було, що було — скромна ювеліршина вітальня, а з прочинених до неї дверей випадала смужечка світла. І в ці прочинені двері й увійшла Марґарита.