Майстер і Маргарита

ПРИМІТКИ

С. 21. Час подій («Патріарші ставки»).

Хронологія подій як московських, так і єршалаїмських розділів «Майстра і Марґарити» має вирішальне значення для розкриття Ідейного задуму булгаковського роману-міфу. Ніде й жодного разу автор не називає точний час дії. Однак якщо виходити з припущення, що московські сцени, як і єршалаїмські, відбуваються на православному Страсному тижні, то травневий вечір Страсної середи — день прибуття в Москву Воланда з почтом — це 1 травня 1929 року за Григоріанським календарем (так званим новим стилем), прийнятим у Росії 14 лютого 1918 року. Більше такого збігу в XX столітті не було. 1 травня — офіційне радянське свято, яке святкувалося багатолюдними помпезними демонстраціями. Явні історичні прикмети епохи непу дають додаткове підтвердження того, що дія булгаковського роману найімовірніше прив’язана до 1929 року, що був оголошений Сталіним «роком великого перелому», коли «переломилася» й доля письменника: усі його п’єси опинилися під забороною.

Якщо московські розділи пов’язані з періодом від середи до суботи Страсного тижня 1929 року, то єршалаїмські відносяться до 29 року. У ранній редакції «Майстра і Марґарити», що писалася в 1929 році, Ієшуа говорить Пілату: «Тисяча дев’ятсот років мине, доки з’ясується, наскільки вони брехали, записуючи за мною». Поява в Москві Воланда якраз і означає, що настав момент з’ясування істини, відкритої Ієшуа, але спотвореної переписувачами. В остаточній редакції роману період між давньою і сучасною частинами позначений менш точно, що свідчить про прагнення автора уникнути прямого визначення часу дії. Але принципово важливим є те, що у фіналі роману в Пасхальну ніч на неділю московський і єршалаїмський час зливаються в неподільне ціле, що вбирає і 5 травня 1929 року і 16 нісана 29 року (точніше, тога року іудейського календар», який випадає на цей рік юліанського календаря). День християнської Пасхи стає днем воскресіння Ієшуа у вищій надсвітовоєті. і Майстра в потойбічному світі Воланда.

МАСОЛІТ — вигадана Булгаковим літературна організація.

Берліоз — персонаж роману, прізвище якого запозичене Булгаковим у французького композитора, автора багатьох різножанрових романтичних творів, серед яких Фантастична симфонія і драматична легенда «Осуд Фауста», Гектора Берліоза (1803–1869). Деякими рисами Берліоз нагадує поета Дем’яна Бєдного (Єфима Олексійовича Придворова, 1883–1945), автора антирелігійних віршів, у тому числі «Євангелія від Дем’яна». Ще одним реальним прототипом Берліоза став голова Російської асоціації пролетарських письменників Л. Л. Авербах (1903–1939).

Іван Бездомний — він же Іван Миколайович Пронир’єв. Прототипом цього персонажу був поет О. І. Безіменський (1898–1973). Псевдонім, що став його прізвищем, спародійовано у псевдонімі Бездомний. Безіменський виступав з різкими нападками на п’єсу «Дні Турбіних» і навіть написав на неї драматургічну пародію під назвою «Постріл» (1929). Володимир Маяковський висміяв п’єсу Безіменського в епіграмі, де різко сказав: «Приберіть від мене цього бородатого комсомольця!..» Перетворення Івана Бездомного на професора Інституту історії і філософії дає змогу бачити в ньому збірний образ «червоних професорів», які заперечували духовну першооснову у творчості і визнавали тільки емпіричне знання з досвіду.

С. 33. Прокуратор Іудеї Понтій Пілат — римський правитель, ігемон, який правив Палестиною як частиною римської провінції Сирії в 26–36 роках, коли відбувалися головні події християнської історії.

Єршалаїм — староєврейське звучання традиційного Єрусалима. Принцип відмінної від євангельської транскрипції імен і географічних назв Булгаков узяв із п’єси Сергія Чевкіна «Ієшуа Ганоцрі. Безпристрасне відкриття істини» (1922).

С. 34. Синедріон — рада старійшин в Єрусалимі, вища державна установа і судилище євреїв у III-І століттях до н. е. У І столітті до н. е. — верховний суд Іудеї. Головою синедріону був первосвященик, який скликав збори. Після скорення Іудеї римлянами влада синедріону була обмежена: для виконання смертних вироків він мав отримувати згоду римського правителя.

С. 36. Ієшуа Га-Ноцрі — персонаж, що сягає Ісуса Христа Євангелій. Це ім’я Булгаков зустрів у п’єсі Сергія Чевкіна «Ієшуа Ганоцрі. Безпристрасне відкриття істини» (1922), а згодом перевірив його за працями істориків Артура Древса (1865–1935) і Вільяма Сміта (1846–1894). В архіві письменника збереглася й виписка з книжки англійського історика і богослова Фредеріка В. Фаррара «Життя Ісуса Христа» (1873), який стверджував, що одне з Імен Христа — Га-Ноцрі, означає Назарянин, а староєврейське «Ієшуа» Фаррар переклав як «чиїм спасінням є Ієгова». З Назаретом він пов’язав місто Ен-Сарид, яке в романі Булгакова згадується у сновидінні Пілата як одне з двох можливих міст народження Ієшуа Га-Ноцрі. Оскільки існували різні, суперечливі одна до одної етимології слів «Ієшуа» і «Га-Ноцрі», Булгаков не став розкривати значення цих імен у тексті «Майстра і Марґарити».

Гамала — під час допиту Ієшуа прокуратором як місце народження мандрівного філософа називається місто Гамала, яке згадується в книзі Анрі Барбюса «Ісус проти Христа». У булгаковському архіві збереглися виписки з цієї роботи, опублікованої в СРСР у 1928 році. Ймовірно, через незавершеність роману письменник так і не зупинився на якомусь одному місті народження Ієшуа Га-Ноцрі.

С. 37. Левій Матвій — персонаж роману, колишній збирач податків, єдиний учень Ієшуа Га-Ноцрі. Левій Матвій походить від євангеліста Матвія, якому традиція приписує авторство «логій» — стародавніх записок про життя Ісуса Христа. Вони лягли в основу трьох Євангелій: Матвія, Луки і Марка, що називаються синоптичними.

С. 44. Іуда з Киріафа — персонаж роману, що сягає Іуди Іскаріота Євангелій, який зрадив за тридцять срібняків Ісуса Христа. Булгаков перетворив Іуду Іскаріота на Іуду з Киріафа, слідуючи принципу транскрипції євангельських імен, застосованому Сергієм Чевкіним у його п’єсі «Ієшуа Ганоцрі. Безпристрасне відкриття істини». Виписка імені Іуди з Киріафа була зроблена Булгаковим з твору англійського філософа Фредеріка В. Фаррара «Життя Ісуса Христа», який у свою чергу як джерело використав книгу Ісуса Навіна, де сказано: «Киріаф є назва міста на південному кордоні Іудеї». З книги Фаррара запозичені й дані про суму винагороди, отриманої Іудою з Киріафа: тридцять тетрадрахм, а не євангельських срібняків, яких за часів Христа не було в обігу.

С 47. Каїфа — іудейський первосвященик, при якому був розіп’ятий Ісус Христос.

С. 56. Сьомий доказ — пророцтво загибелі Берліоза, або «доказ Воланда». У ході дискусії голови МАСОЛІТу і таємничого професора-іноземця про п’ять доказів буття Божого розкривається булгаковська іронія з приводу «освіченості» Берліоза, чиє головне джерело ерудиції — Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона, де Кант названий автором п’ятого за рахунком доказу буття Бога, морального — на додаток до історичного, космологічного, телеологічного й онтологічного. В остаточному тексті роману кантівський доказ перетворений Булгаковим із п’ятого на шостий. У статті П. Васильєва «Бог» Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона зазначалося, що, оскільки «доказ Канта стверджує про буття особистого Бога, то «Шіллер говорить, що Кант проповідує моральність, що годиться тільки для рабів», а Штраус «глумливо завважає, що Кант до своєї системи, за духом противної теїзму, прибудував кімнатку, де б можна помістити Бога». Вклавши в уста Берліоза майже дослівне повторення цього тексту, Булгаков дав знати, що ані Іммануїла Канта, ані Фрідріха Шіллера, ані Давида Фрідріха Штрауса голова МАСОЛІТу насправді не читав.

С. 67. Дім Грибоєдова — будівля, де розміщена очолювана Берліозом літературна організація МАСОЛІТ. У Домі Грибоєдова Булгаков зобразив так званий Дім Герцена (Тверський бульвар, 25), де в 20-ті роки розташовувалася РАПП (Російська асоціація пролетарських письменників) і МАПП (Московська асоціація пролетарських письменників), за зразком яких і створений вигаданий МАСОЛІТ.

С. 88. Недобра квартира — у романі квартира № 50 у будинку № 302-біс на Садовій вулиці. Прообразом недоброї квартири стала квартира № 50 у будинку № 10 на Великій Садовій вулиці в Москві, де Булгаков жив у 1921–1924 роках. За деякими ознаками планування, вона відповідає просторішій квартирі в тому самому будинку, № 34, де письменник оселився в серпні 1924 року на кілька місяців. Вигаданий номер 302-біс — це зашифрований номер 10 будівлі-прототипу за формулою 10=(3+2)х2. Крім того, фантастично велике число мало підкреслити нереальність подій. Квартира № 50 фігурує також в оповіданнях і фейлетонах Булгакова: «Псалом», «Самогонне озеро», «Спогад…» та ін.

С. 93. Воланд — персонаж роману, який очолює світ потойбічних сил, диявол, сатана. Багато в чому Воланд орієнтований на Мефістофеля «Фауста» Гете, у тому числі й на образ з опери Шарля Гуно «Фауст» (1859). Власне, ім’я «Воланд» запозичене з поеми Ґете; у сцені Вальпургієвої ночі Мефістофель кричить, вимагаючи від нечисті дати йому дорогу: «Дворянин Воланд іде!» Повний літературний родовід Воланда охоплює досвід європейських і російських письменників кількох століть.

С. 97. Азазелло — персонаж роману, член почту Воланда, демон-убивця. Ім’я Азазелло утворене Булгаковим від старозаповітного імені Азазел (або Азазель). Так звати негативного культурного героя старозаповітного апокрифа — книги Єноха, падшого ангела, який навчив людей виготовляти зброю і прикраси. Завдяки Азазелу жінки опанували «блудливе мистецтво» розфарбовувати обличчя. Тому саме Азазелло передає Марґариті крем, який чарівним чином змінює її зовнішність. Однак його головна функція в романі — чинити насильство. Він викидає Лиходєєва з Москви в Ялту, проганяє з Недоброї квартири Берліозового дядька Поплавського, вбиває з револьвера барона Майгеля.

С. 101. Доктор Стравінський — персонаж роману, одним із прототипів якого вважають професора Г. І. Россолімо (1860–1928), директора клініки 1-го МДУ, який очолював лабораторію експериментальної психології при Неврологічному інституті. Літературний прототип доктора Стравінського — психіатр Равіно з оповідання Олександра Бєляєва «Голова професора Доуеля», написаного в 1925 році (у 1937 році з’явилася більш відома романна версія цього сюжету). Очевидно, прізвище бєляєвського доктора Равіно і наштовхнуло Булгакова на думку дати своєму персонажу прізвище Стравінський, яке перекликалося з тим же прізвищем Берліоз. Насправді це прізвище належить видатному російському композиторові Ігорю Федоровичу Стравінському (1882–1971). Клініка доктора Стравінського, можливо, займає місце Хімкінської міської лікарні № 1 (Правобережна вулиця, 6а). З 1928 року тут знаходилася Московська обласна лікарня з великим невропсихіатричним відділенням. Вона займала особняк у стилі модерн, побудований знаменитим архітектором Ф. О. Шехтелем (1859–1926). З вікон цього будинку, схожого на лицарський замок, відкривається вид на сосновий бір за річкою, що повністю відповідає виду з клініки Стравінського.

С. 109. Коров’єв-Фагот — персонаж роману, старший з підлеглих Воланду демонів, чорт і лицар, який відрекомендувався москвичам перекладачем при професорові і колишнім регентом (диригентом) церковного хору. Основними мотивами цей образ пов’язаний з творами О, К. Толстого, Ф. М. Достоєвського, М. В. Гоголя, самого Булгакова, опосередковано — Мігеля де Сервантеса. Демонологічні прототипи Коров’єва-Фагота в його лицарській іпостасі виявляються в добре відомій Булгакову книжці М. О. Орлова «Історія відносин людини з дияволом» (1904). Один з них, іспанський лицар, був розтерзаний величезними чорними собаками на кару за насмішку над пророкуванням власної смерті (схожа доля спіткала і Берліоза). Інший лицар на ім’я Фалькенштейн мав сумніви щодо могутності й самого існування демонів. Для нього зустріч з дияволом скінчилася тим, що «все обличчя його зблідло і лишалося таким до кінця життя» (лицар Фагот приречений на завжди похмуре обличчя). Жартівливий варіант «легенди про жорсткого лицаря» був знайомий Булгакову з повісті С. С. Заяїцького «Життєпис Степана Олександровича Лососинського» (1928). Реальним прототипом Коров’єва-Фагота міг бути слюсар-водопровідник, за якого згодом вийшла заміж домробітниця Булгакових. В алкогольному сп’янінні він любив пригадувати, що в юності співав у церковному хорі, і починав виконувати псалми.

С. 137. Бегемот — персонаж роману, кіт-перевертень і улюблений блазень Воланда. Ім’я Бегемот взяте з апокрифічної старозаповітної книги Єноха. У дослідженні І. Я. Порфир’єва «Апокрифічні сказання про старозаповітні особи й події» (1872), ймовірно, знайомому Булгакову, згадувалося морське чудовисько Бегемот, що мешкало в невидимій пустелі «на схід від саду, де жили обрані і праведні». Відомості про Бегемота письменник міг також почерпнути з книги М. О. Орлова «Історія відносин людини з дияволом» (1904), виписки з якої збереглися в булгаковському архіві.

С. 149. Майстер — багато в чому автобіографічний герой Булгакова, його вік на час подій роману («чоловік приблизно років тридцяти восьми») точно збігається з віком письменника у травні 1929 року. Газетна кампанія проти Майстра і його роману про Пілата майже повторює цькування Булгакова, викликане повістю «Фатальні яйця», п’єсами «Дні Турбіних», «Біг», романом «Біла гвардія» та ін. У булгаковському архіві збереглася виписка з газети «Рабочая Москва» від 15 листопада 1928 року, де виступи комуністів, що працювали у сфері мистецтва, викладалися під заголовком «Вдаримо по булгаковщині!». Після заборони «Бігу» в 1929 році письменник опинився в такому самому безвихідному становищі, як і Майстер. У житті Булгаков намагався знайти вихід, звернувшись із листом до Сталіна. У романі ж він направляє автобіографічного героя шукати притулку в психіатричній лікарні.

Неоміфологічний образ булгаковського Майстра має також багато інших, нерідко несподіваних прототипів. У їх числі називаються М. В. Гоголь та І. Кант, літературні персонажі Й. В. Гете і герої сучасної Булгакову варіації «Фауста», що написана Е. Л. Міндліним, «Повернення доктора Фауста». Цілою системою мотивів булгаковський герой включений у надзвичайно широкий контекст релігійно-філософської і художньої культури багатьох століть.

С. 157. Алоїзій Могарич — персонаж роману, прототипом якого став друг Булгакова, драматург С. О. Єрмолинський (1900–1984). Вони познайомилися в 1929 році, коли розгорнута в пресі кампанія проти Булгакова сягла свого піку. Конфіденційне спілкування двох літераторів мало наслідком підозри Булгакова щодо зради його Єрмолинським — підозри, що мали певні підстави. Однак щоденникові записи О. С. Булгакової свідчать про те, що за п’ять днів до смерті письменник відкинув ці підозри. Можливо, у зв’язку з цим оповідь Майстра про знайомство з Алоїзієм Могаричем у рукописі була Булгаковим закреслена, але нового варіанта він написати вже не встиг.

С. 216. Барон Майґель — персонаж роману, реальним прототипом якого вважають колишнього барона Бориса Сергійовича Штейгера. Уродженець Києва, у 20-ті та 30-ті роки він працював у Москві уповноваженим Колегії Наркомпросу РРФСР із зовнішніх відносин. Водночас Штейгер був штатним працівником ОГПУ-НКВС. Він стежив за радянськими громадянами, що входили в контакт з іноземцями, і прагнув отримувати від іноземних дипломатів відомості, що цікавили органи безпеки. У 1937 році був заарештований у справі колишнього секретаря Президії ЦИК А. С. Єнукідзе, який очолював і урядову комісію з керівництва Великим і Художнім театрами. Невдовзі Штейгеру були висунуті фальшиві звинувачення у зраді батьківщини, шпигунстві і терористичній діяльності. Військова комісія Верховного Суду СРСР присудила його до розстрілу, вирок було виконано негайно.

С. 221. Ґелла — персонаж роману, член почту Воланда, жінка-вампір. Ім’я Ґелла Булгаков запозичив із статті «Чародійство» Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона, в якому зазначалося, що на Лесбосі цим ім’ям називали передчасно померлих дівчат, які після смерті стали вампірами. Вампіри — традиційно найнижчий розряд нечистої сили. Можливо, тому Ґелла, єдина з почту Воланда, відсутня у сцені останнього акту.

С. 228. Марґарита — персонаж роману, головним прототипом якого стала третя дружина письменника — О. С. Булгакова. У літературному плані Марґарита сягає «Фауста» Ґете. Деякі деталі її образу можна знайти в романі Е. Міндліна «Повернення доктора Фауста». Мотивом милосердя Марґарита пов’язана з творами Г. Гейне і Ф. М. Достоєвського. Багаторазово Булгаков підкреслює віддзеркалення у створеному ним образі двох французьких королев, пов’язаних з цим ім’ям, — Марґарита Наваррської (1492–1549) і Марґарити Валуа (1553–1610). Булгаковська Марґарита — символ любові й вічної жіночності.

С. 256. Гессар — паризький видавець листування Марґарити Валуа, яке вийшло в середині XIX століття, але Булгаков зробив його, як і безіменного товстуна, учасником Варфоломіївської ночі. 24 серпня 1572 року кровопролиттям закінчилося пишно відсвятковане весілля Марґарити Валуа з майбутнім французьким королем Генріхом IV (1553–1615), що увійшло в історію як Варфоломіївська ніч.

С. 267. Секст Емпірик — давньогрецький філософ і вчений, представник скептицизму (кінець II — початок III століть).

Марціан Капелла — римський поет, майстер епіграми (бл. 40 — бл. 104).

С. 271. Абадонна — персонаж роману, демон війни. Ім’я Абадонна сягає давньоєврейського Аваддон — так звати ангела Апокаліпсису. Дослівно Аваддон перекладається як «припинення буття».

С. 272. Великий бал сатани — епізод роману, який, як свідчать спогади О. С. Булгакової, був переписаний під враженням від прийому в американському посольстві в Москві 22 квітня 1935 року, куди письменник і його дружина були запрошені послом США Вільямом Буллітом. Ще одне джерело Великого балу — книга маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році» (1843). Враховував Булгаков і досвід російського символізму, зокрема «Північної» симфонії А. Бєлого, його ж симфонії «Повернення», драми Леоніда Андрєєва «Життя Людини». Живі шахові фігурки, якими грають Воланд і Бегемот, найімовірніше, виникли під впливом повісті економіста-аграрія А. В. Чаянова «Венедиктов, або Достопам’ятні події життя мого» (1921), а також «Легенди про арабського звіздаря» з книги американського письменника Вашингтона Ірвінґа «Альгамбра» (1832). Багатьма мотивами шахова партія Бегемота й Воланда пов’язана з подіями громадянської війни в Іспанії 1936–1939 років, лиха якої Марґарита бачить на кришталевому глобусі. Низка гостей, що проходять перед Марґариток), не випадкова. Страждаючи від зради чоловікові, вона ставить свій вчинок в один ряд із страшними злочинами минулого й майбутнього, вчиненими вбивцями, отруйниками, катами, розпусниками і звідницями.

Особливу роль відіграє Фріда, яка уособлює долю того, хто переступив межу сльози невинної дитини. Повторюючи долю ґетівської Марґарити, вона стає символом Марґарити булгаковської. У біографії Фріди відобразилися історії двох жінок, описані в книзі швейцарського психіатра Августа (Опоста) Фореля «Статеве питання» (1908). Одна з них, Фріда Келлер, убила хлопчика, друга, Конієцко, задушила носовичком немовля. Найімовірніше, робота Фореля вплинула і на образотворчі рішення Великого балу. У ній згадується «бал голих або напівоголених», який щороку влаштовувався художниками і натурницями в Парижі. Ще одне джерело епізоду Великого балу у сатани, як вважають деякі дослідники, — це історія так званої «комуни Бокія». Гліб Іванович Бокій був видатним чекістом, якого розстріляли в 1937 році. Деякі його співробітники, що піддалися репресіям уже після загибелі «батьки Бокія», на слідстві дали про нього свідчення як про організатора п’яних оргій, що супроводжувалися розпустою і бійками. Гості Бокія бували так само п’яні, а жінки — так само голі, як в епізоді Великого балу.

С. 274. В’єтан Анрі (1820–1881) — бельгійський скрипаль і композитор.

С. 274. Штраус Йоганн (1825–1899) — австрійський композитор, скрипаль, диригент, «король вальсу», приїздив до Росії, де керував концертами в Павловську, поблизу Петербурга, в 1856–1865 роках.

С. 281. Калігула (12–41) — римський імператор з 37 року з династії Юліїв-Клавдіїв.

С. 319. Афраній — персонаж роману, начальник таємної охорони, який безпосередньо підкоряється прокуратору Іудеї Понтію Пілату. Прототипом послужив Афраній Бурр, про якого докладно розповідається у книзі французького історика релігії Е. Ренана «Антихрист». Виписки з цієї роботи, що збереглися в архіві Булгакова, свідчать про те, що його цікавила шляхетність Афранія Бурра, який, як пише історик, «повинен був спокутувати смертю, сповненою смутку, своє злочинне бажання зробити добру справу, рахуючись водночас зі злом». В Тацітових «Анналах» відображена поширена думка, що історичний Афраній був отруєний за наказом імператора Нерона і помер у 62 році.