Майстер і Маргарита

Розділ 27 КІНЕЦЬ КВАРТИРИ № 50

Коли Марґарита дійшла до останніх слів розділу — «…Так зустрів світанок п’ятнадцятого нісану п’ятий прокуратор Іудеї Понтій Пілат», — настав ранок.

Чутно було, як у дворику в гіллі верби та липи провадили веселу, збуджену розмову горобці.

Марґарита встала з крісла, потягнулася і лише тепер відчула, як судомить їй тіло і як хоче вона спати. Цікаво завважити, що душа Марґаритина перебувала в цілковито рівноважному стані. Думки її не були в розброді, її зовсім не діймало те, що вона провела ніч надприродно. Її не хвилювали згадки про те, що вона була на балу в сатани, що якимось дивом майстра було повернуто їй, що з попелу постав роман, що знову все опинилося на своїх місцях у підвалі в провулкові, звідки було витурено наклепника Алоїзія Могарича. Словом, знайомство з Воландом не завдало їй жодної психічної травми. Все було так, неначе так йому і належалося бути.

Вона пішла в сусідню кімнату, пересвідчилася в тому, що майстер спить міцним і спокійним сном, загасила непотрібну настільну лампу і сама простяглася під протилежною стіною на канапці, вкритій старим потертим простирадлом. За хвилину вона вже спала, і жодних снів у той ранок вона не бачила. Німували кімнати в підвалі, німував увесь маленький домок забудовника, і тихо було в глухому провулкові.

Але в цей час, тобто на світанку суботи, не спав цілий поверх в одній з московських установ, і вікна того поверху, які виходили на залиту асфальтом велику площу, що її спеціальні машини, повільно снуючи з гулом, чистили щітками, світили на повну силу, змагаючись зі світлом вранішнього сонця.

Увесь поверх був поглинутий слідством у справі Воланда, і лампи всю ніч горіли в десяти кабінетах.

Власне кажучи, справа з’ясовувалася вже з учорашнього дня, п’ятниці, коли довелося зачинити Вар’єте внаслідок зникнення його адміністрації та всіляких неподобств, що діялися напередодні під час голосного сеансу чорної магії. Але річ у тім, що весь час і безперервно надходив до безсонного поверху все новий і новий матеріал.

Тепер слідству в цій дивоглядній справі, яка виразно тхнула достеменною чортівщиною, та ще з домішкою якихось гіпнотичних фокусів і відвертої кримінальщини, належалось усі різноманітні та плутані події, що сталися в різних кінцях Москви, зліпити в одну грудку.

Перший, кому довелося побувати в освітленому електрикою безсонному поверсі, був Аркадій Аполлонович Семплеяров, голова Акустичної комісії.

Після обіду в п’ятницю на його квартирі, що містилась у будинку коло Кам’яного мосту, продзеленчав телефон, і чоловічий голос попросив до апарата Аркадія Аполлоновича. Дружина голови Акустичної комісії, підійшовши до телефону, відповіла похмуро, що Аркадій Аполлонович нездужає, ліг відпочивати і підійти до апарата не зможе. Проте Аркадію Аполлоновичу ставати до розмови таки довелося. На питання про те, звідки довідуються про Аркадія Аполлоновича, голос у телефоні дуже стисло повідомив звідки.

— Секундочку… зараз… одну хвилиночку… — пролебеділа звичайно вельми пихата дружина голови Акустичної комісії і стрілою полетіла в опочивальню піднімати Аркадія Аполлоновича з ложа, що на ньому той лежав, зазнаючи пекельних тортур при згадці про вчорашній сеанс та нічний скандал, який супроводжував вигнання з квартири саратовської його небоги.

Щоправда, не за секунду, але и не за хвилину, а за чверть хвилини Аркадій Аполлонович в одному капці на лівій нозі, у самій спідній білизні, уже був коло телефону, лопочучи в нього:

— Так, це я… Слухаю, слухаю…

Дружина його, на ті хвилини забувши всі огидні злочини супроти подружньої вірності, в котрих нещасного Аркадія Аполлоновича було викрито, з переляканим обличчям висовувалася з дверей коридора, тицяла капцем у повітря і шепотіла:

— Капець узуй, капець… Ноги застудиш, — на що Аркадій Аполлонович, відмахуючись від дружини босою ногою та блискаючи до неї люттю з очей, белькотів у телефон:

— Так, так, так, як же, я розумію… Зараз виїжджаю… Увесь вечір Аркадій Аполлонович перебув на тому поверсі, де велося слідство. Розмова була вкрай прикра, найнеприємніша розмова, бо довелося цілковито відверто розповідати не лише про цей паскудний сеанс і бійку в ложі, але разом з цим, що було справді необхідно, і про Милицю Андріївну Покобатько з Єлоховської вулиці, й про саратовську небогу, і про багато ще речей, розповіді про які завдавали Аркадію Аполлоновичу невимовних страждань.

Цілком зрозуміло, що свідчення Аркадія Аполлоновича, інтелігентної та культурної людини, що була свідком неподобного сеансу, свідка кваліфікованого й тямущого, який чудово змалював і самого таємничого мага в масці й двох його помічників-негідників, який чудово запам’ятав, що прізвище мага саме Воланд, — значно посунули слідство вперед. Порівняння ж свідчень Аркадія Аполлоновича зі свідченнями інших, серед яких були деякі дами, що зазнали наруги після сеансу (та, в бузковій білизні, що так вразила Римського, і, на жаль, ще багато інших), і кур’єр Карпов, якого посилали у квартиру № 50 на Садову вулицю, — власне, відразу визначило те місце, де слід шукати винуватця всіх цих подій.

У квартирі № 50 побували, і не раз, і не лише оглядали її надзвичайно ретельно, але й вистукували стіни в ній, перевіряли димоходи від камінів, шукали криївок. Однак усі ці заходи жодних наслідків не дали, і в жоден з приїздів на квартиру в ній нікого виявити не змогли, хоча цілком очевидно було, що в квартирі хтось є, попри те, що всі особи, які в той чи інший спосіб мали відповідати за перебування в Москві чужоземних артистів, рішуче і категорично твердили, що жодного чорного мага Воланда в Москві немає і бути не може.

Зовсім ніде він не реєструвався, без чого неможливе його прибуття, нікому не показував свого паспорта чи будь-яких інших паперів, контрактів і угод, і ніхто про нього нічогісінько не чув! Завідувач програмного відділення видовищної комісії Китайцев клявся і божився, що жодної програми вистави ніякого Воланда щезлий Стьопа Лиходєєв йому на затвердження не присилав і нічого про прибуття такого Воланда Китайцеву не телефонував. Так що йому, Китайцеву, цілком незрозуміло і невідомо, яким чином у Вар’єте Стьопа міг допустити подібний сеанс. Коли ж казали, що Аркадій Аполлонович на власні очі бачив цього мага на сцені, Китайцев тільки розводив руками і закочував до неба очі. А вже по очах Китайцева можна було бачити і сміливо казати, що він чистий, як кришталь.

Той самий Прохор Петрович, голова центральної видовищної комісії…

До речі: він повернувся у свій костюм негайно після того, як міліція увійшла в його кабінет, на шалену радість Анни Річардівни та на великий подив міліції, що її даремно розтурбували. Ще раз до речі: повернувшись на своє місце, у свій сірий у смужку костюм, Прохор Петрович цілком схвалив усі резолюції, які костюм накладав під час його нетривалої відсутності.

…так ось, цей самий Прохор Петрович якнайрішучіше нічого не знав про жодного Воланда.

Заходило, воля ваша, щось несосвітенне: тисячі глядачів, усі службовці Вар’єте, врешті Семплеяров Аркадій Аполлонович, найосвіченіша людина, бачили цього мага, так само як і триклятих його асистентів, а водночас будь-де відшукати його ніяк не можна. Що ж, дозвольте запитати, він крізь землю провалився, чи що, після свого бридкого сеансу, або ж, як твердять декотрі, зовсім не приїздив до Москви? Але якщо стати на першому, то без сумніву, що, провалюючись, він прихопив із собою весь провід адміністрації Вар’єте, а якщо на другому, то чи не випливає, що сама адміністрація горезвісного театру, вчинивши попередньо якесь неподобство (згадайте-но лишень розбиту шибку в кабінеті й поведінку Бубнового Туза!) без сліду втекла з Москви.

Треба віддати належне тому, хто очолював слідство. Щезлого Римського розшукали на диво швидко. Варто було тільки зіставити поведінку Бубнового Туза на таксомоторній стоянці біля кінематографа з деякими датами часу, як-то, коли закінчився сеанс і коли саме міг зникнути Римський, щоб негайно дати телеграму в Ленінград. Через годину надійшла відповідь (надвечір у п’ятницю), що Римського виявлено в номері чотириста дванадцятому готелю «Асторія», на четвертому поверсі, поряд з номером, де зупинився завідувач репертуару одного з московських театрів, який гастролював на той час у Ленінграді, в тому самому номері, де, як відомо, сіро-блакитні меблі з золотом і чудові ванні апартаменти.

Римського виявили в шафі для одягу чотириста дванадцятого номера «Асторії», куди він сам заховався, його негайно арештували і допитали в Ленінграді ж. Після цього в Москву надійшла телеграма з повідомленням про те, що фіндиректор Вар’єте перебуває у нестямі, що на запитання він путніх відповідей не дає чи то не бажає давати і просить лише про одне, щоб його заховали в броньовану камеру і надали йому озброєну охорону. З Москви телеграмою було наказано Римського під охороною приставити & Москву, внаслідок чого Римський у п’ятницю ввечері таки виїхав під такою охороною вечірнім потягом.

Надвечір у п’ятницю ж віднайшли і слід Лиходєєва. В усі міста було розіслано телеграми-запити про Лиходєєва, і от з Ялти надійшла відповідь, що Лиходєєв перебував у Ялті, але вилетів аеропланом у Москву.

Лише на слід Варенухи не пощастило натрапити. Відомий геть-чисто всенькій Москві славетний театральний адміністратор як у воду впав.

Тим часом довелося морочитися з пригодами і в інших місцях Москви, поза театром Вар’єте. Довелося з’ясовувати дивовижний випадок зі службовцями, що співали «Море славетне» (до речі: професор Стравінський зміг їх повернути до нормального стану протягом двох годин, роблячи їм якісь підшкірні впорскування), з особами, які подавали іншим особам або установам замість грошей казна-що, а також з особами, які потерпіли від цього.

Зрозуміло, що найнеприємнішим, найскладнішим і найтаємничішим з усіх цих випадків був випадок викрадення голови покійного літератора Берліоза просто з труни в грибоєдовській залі, доконане серед білого дня.

Дванадцятеро людей здійснювали слідство, нанизуючи, як на спицю, окаянні петлі цієї головокрутної справи, які розсипалися по всій Москві.

Один зі слідчих над’їхав у клініку Стравінського і насамперед попрохав надати йому реєстр тих осіб, котрих було приміщено в клініці протягом останніх трьох днів. Таким чином, було віднайдено Никанора Івановича Босого і бідолашного конферансьє, якому відривали голову. Ними, проте, цікавилися мало. Тепер уже легко було констатувати, що обоє вони стали жертвами тієї самої ватаги, очолюваної цим таємничим магом. Але ось Іван Миколайович Бездомний слідчого зацікавив надзвичайно.

Двері Ваніної кімнати № 117 прочинилися під вечір п’ятниці, і в кімнату ввійшов молодий, кругловидий, спокійний та м’який у стосунках чоловік, зовсім не схожий на слідчого, а проте один з найкращих слідчих Москви. Він побачив на ліжкові поблідлого та змарнілого молодика з очима, в яких читалася відсутність зацікавлення до всього, що відбувається довкруж, з очима, які то спрямовувалися кудись удалину, понад оточенням, то вглиб самого молодика.

Слідчий лагідно відрекомендувався і сказав, що зайшов до Івана Миколайовича поговорити про позавчорашні події на Патріарших ставках.

О, як тріумфував би Іван, якщо б слідчий прийшов до нього трохи раніше, хоч би, скажімо, в ніч на четвер, коли Іван буйно та пристрасно домагався того, щоб вислухали його розповідь про Патріарші ставки. Тепер здійснилася його мрія допомогти упіймати консультанта, йому не потрібно було ні за ким бігати, до нього самі прийшли саме заради того, щоб вислухати його повість про те, що сталося в середу ввечері.

Але, гай-гай, Іванко цілком перемінився за той час, що минув від менту загибелі Берліоза. Він ладен був охоче й ґречно відповідати на всі запитання слідчого, але байдужність відчувалася і в погляді Йвана, і в його інтонаціях. Поета більше не обходила доля Берліоза.

Перед приходом слідчого Іванко дрімав лежачи, і перед ним снувалися певні видива. Так, він бачив город дивовижний, незбагненний, неіснуючий, з брилами мармуру, виточеними колонадами, з сяючими на сонці дахами, з чорною понурою і безжальною вежею Антонія, з палацом на західному пагорбі, зануреним до дахів мало не в тропічну зелень саду, з бронзовими статуями над цією зеленню, що сяяли в призахідному сонці, він бачив крокуючі під мурами древнього города римські, заковані в лати, кентурії.

У дрімоті перед Іваном з’являвся непорушний у кріслі чоловік, голений, з вимученим жовклим обличчям, чоловік у білій мантії з червоним підбоєм, який з ненавистю дививсь у пишний та чужий сад. Бачив Іван і безлісий жовтий пагорб, що на ньому стояли порожні стовпи з поперечинами.

А те, що подіялося на Патріарших ставках, поета Івана Бездомного більше не обходило.

— Скажіть, Іване Миколайовичу, а ви самі як далеко були від турнікета, коли Берліоз утрапив під трамвай?

Ледь помітна байдужа посмішка чомусь торкнула Іванові губи, і він відповів:

— Я був далеко.

— А цей картатий був коло самого турнікета?

— Ні, він сидів на лаві неподалік.

— Ви добре пам’ятаєте, що він не підходив до турнікета в той мент, коли Берліоз упав?

— Пам’ятаю. Не підходив. Він, розвалившись, сидів. Ці запитання були останніми запитаннями слідчого.

Після них він підвівся, простягнув Іванкові руку, побажав йому швидше одужувати і висловив надію, що незабаром знову читатиме його вірші.

— Ні, — тихо відповів Іван, — я більше віршів не писатиму.

Слідчий чемно усміхнувся, дозволив собі висловити певність у тому, що поет зараз перебуває у стані деякої депресії, але що це швидко минеться.

— Ні, — озвався Іван, дивлячись не на слідчого, а в далеч, на згасаючий край неба, — це в мене ніколи не минеться. Вірші, що я їх писав, — погані вірші, і тепер я це збагнув.

Слідчий пішов від Іванка, діставши вельми важливий матеріал. Ідучи за ланцюжком подій від початку до кінця, нарешті пощастило дістатися до того війстя, звідки все пішло. Слідчий не мав сумніву в тому, що ці події почалися з убивства на Патріарших. Безперечно, що ані Ваня, ані той картатий не штовхали під трамвай нещасного голову МАСОЛІТу, фізично, мовити б, до його падіння під колеса не спричинився ніхто. Але слідчий мав переконання, що Берліоз кинувся під трамвай (або заточився під нього), будучи загіпнотизованим.

Так, матеріалу було вже багато, і було відомо вже, кого і де слід ловити. Та справа ж бо в тому, що впіймати в жоден спосіб не було змоги. В тричі проклятій квартирі № 50, безперечно, слід повторити, хтось був. Час від часу ця квартира відповідала то тріскучим, то гугнявим голосом на телефонні дзвінки, інколи у квартирі відчиняли вікно, більше того, з неї линули звуки патефона. А разом з тим, щоразу, коли в неї входили, анікогісінько в ній не заставали. А були там уже не раз, і в різну пору. Ще й мало того, по квартирі проходили з сіттю, перевіряючи усі кутки. Квартира була давно вже під підозрою. Охороняли не лише ту путь, що вела у двір через підворіття, але й чорний хід; мало того, на дахові коло димарів було виставлено охорону. Так, квартира № 50 викидала коники, а зарадити цьому була незмога.

Так справа тяглася до півночі з п’ятниці на суботу, коли барон Майґель, зодягнутий у вечірній костюм і лаковані туфлі, урочисто попрямував у квартиру № 50 як гість. Чутно було, як барона впустили в квартиру. Рівно через десять хвилин після цього без жодних дзвінків у квартиру навідалися, але не тільки господарів у ній не знайшли, а, що було вже зовсім дивовижно, не виявили в ній і ознак барона Майґеля.

Отож, як і було говорено, справа тяглася таким чином до суботнього світанку. Тут додалися нові та вельми цікаві дані. На московському аеродромі приземлився літак на шість пасажирів, який прилетів з Криму. Серед інших пасажирів з нього висів один дивоглядний пасажир. Це був молодий громадянин, страшенно зарослий щетиною, днів зо три не вмиваний, з переляканими і запаленими очима, без багажу і зодягнутий чудернацьки. Громадянин був у папасі, в бурці поверх спідньої сорочки і в синіх нічних шкіряних новеньких, щойно куплених черевиках. Тільки-но він зійшов з драбинки, по якій спускалися з кабіни літака, до нього підійшли. Цього громадянина вже чекали, і по якомусь там часі незабутній директор Вар’єте Степан Богданович Лиходєєв станув перед слідством. Він підсипав нових відомостей. Тепер з’ясувалося, що Воланд втерся у Вар’єте в личині артиста, загіпнотизувавши Стьопу Лиходєєва, а потім примудрився викинути цього ж Стьопу геть з Москви за бог знає яку кількість кілометрів. Матеріалу, таким чином, додалося, але легше від цього не стало, а, мабуть, стало навіть трохи важче, бо очевидним робилося, що скрутити особу, яка витворяє такі штуки, як оце, та жертвою якої став Степан Богданович, буде не так легко. До речі, Лиходєєв, згідно з власним його проханням, був замкнений у надійній камері, а перед слідством станув Варенуха, щойно арештований на своїй квартирі, в яку він повернувся після того, як майже дві доби пропадав невідомо де.

Незважаючи на дану Азазелло обіцянку більше не брехати, адміністратор почав саме з брехні. Хоч, проте, за це дуже суворо його засуджувати не можна. Адже Азазелло заборонив йому брехати і грубіянити по телефону, а тут адміністратор вів розмову без допомоги цього апарата. Бігаючи очима, Іван Савелійович запевняв, що вдень у четвер він у себе в кабінеті у Вар’єте сам на сам напився п’яним, після чого кудись пішов, а куди — не пам’ятає, десь ще пив старку, а де — не пам’ятає, десь валявся під парканом, а де — не пам’ятає знову ж таки. Лише після того, як адміністраторові сказали, що він своєю поведінкою, шкідливою й безрозсудною, перешкоджає слідству у важливій справі й за це, певно, буде відповідати, Варенуха розридався і зашепотів, озираючись, тремтячим голосом, що бреше винятково тому, що боїться помсти воландової зграї, в руках якої він уже побував, і що він прохає, благає, прагне бути зачиненим у броньовану камеру.

— Тьху ти чорт! Ото далася їм взнаки ця броньована камера, — пробурчав один з тих, хто вів слідство.

— їх здорово налякали ці мерзотники, — сказав той слідчий, який побував у Іванка.

Варенуху заспокоїли, як уміли, сказали, що захистять його і без камери, і тоді ж з’ясувалося, що старки під парканом він не пив, а що били його двоє, один ікластий та рудий, а другий товстун…

— Ах, схожий на кота?

— Так, так, так, — шепотів, обмираючи від страху та щосекунди озираючись, адміністратор і викладав подальші подробиці того, як він перебув близько двох днів у квартирі № 50 у ролі вампіра-навідника і мало не спричинився до загибелі фіндиректора Римського…

У цей час уводили Римського, якого привезли в ленінградському поїзді. Однак цей з розладнаною психікою дід, який дрижав зі страху і в якому з великою натугою можна було впізнати колишнього фіндиректора, ні за що не хотів говорити правди і в цьому виявився дуже затятим. Римський твердив, що ніякої Ґелли у вікні свого кабінету серед ночі він не бачив, так само і Варенухи, а просто йому поробилося зле і він у безтямстві виїхав до Ленінграда. Немає чого й казати, що свої свідчення недужий фіндиректор закінчив проханням примістити його в броньовану камеру.

Аннушку було заарештовано в той час, коли вона доконувала спробу всучити касирці в універмазі на Арбаті де-сятидоларовий папірець. Розповідь Аннушки про літунів через вікно будинку на Садовій та про підківку, що її Ан-нушка, як вона казала, підібрала для того, щоб передати до міліції, була вислухана уважно.

— Підківка насправді була золота з діамантами? — питали Аннушку.

— Чи мені діамантів не знати, — відповідала Аннушка.

— Але дав він вам таки червінці, як ви кажете?

— Чи мені червінців не знати, — відповідала Аннушка.

— Тож коли вони в долари перетворилися?

— Знати не знаю, які такі долари, і не бачила я на очі ніяких доларів, — верескливо відповідала Аннушка, — ми своє право знаємо! Нам віддячено, ми за ту віддяку ситець купуємо… — і тут почала верзти нісенітницю про те, що вона не відповідає за будинкоуправління, яке розплодило на п’ятому поверсі нечисту силу, від котрої життя немає.

Тут слідчий замахав на Аннушку пером, бо вона вже добре всім уїлась, і написав їй перепустку геть на зеленому папірці, після чого усім на втіху Аннушка зникла з будинку.

Потім цілою вервечкою пішли різні люди, а серед них — Микола Іванович, щойно заарештований тільки через дурість своєї ревнивої дружини, яка під ранок повідомила міліцію про те, що її чоловік пропав. Микола Іванович не дуже здивував слідство, виклавши на стіл блазенську посвідку про те, що він збавив час у сатани на балу. У своїх розповідях, як він возив у повітрі на собі голу хатню робітницю Марґарити Миколаївни кудись до дідька лисого на річку купатися та про появу перед цим у вікні голої Марґарити Миколаївни, Микола Іванович трохи покривив душею. Так, до прикладу, він поклав за краще не згадувати, що сам упхався до спальні з викинутою сорочкою в руках і що називав Наташу Венерою. За його словами виходило, що Наташа вилетіла з вікна, осідлала його і потягла геть із Москви…

— Зазнаючи насильства, мусив коритися, — розповідав Микола Іванович і закінчив свої теревені проханням ні слова про це не давати до відома його дружині. Це і було йому обіцяно.

Свідчення Миколи Івановича дало змогу встановити, що Марґарита Миколаївна, а ще її хатня робітниця Наташа щезли без сліду. Було вжито заходів, щоб їх розшукати.

Отож слідством, яке ані на секунду не переривалося, починався ранок суботнього дня. В місті в цей час народжувалися й ширилися цілковито несосвітенні чутки, в яких крихітка правди була обтикана буйною брехнею. Говорили про те, що був сеанс у Вар’єте, після котрого всі дві тисячі глядачів вискочили на вулицю в чому мати породила, що накрили друкарню фальшивих папірців чаклунського ґатунку на Садовій вулиці, що якась ватага викрала п’ятьох завідувачів у секторі розваг, але що міліція їх відразу всіх знайшла, і ще всячину, яку навіть повторювати не хочеться.

А тим часом наближалася обідня пора, і тоді там, де провадилося слідство, задзеленчав телефон. З Садової повідомляли, що клята квартира знову виявила назовні ознаки життя в ній. Доповідалося, що в ній зсередини відчиняли вікна, що з неї лунали звуки піаніно та спів, що у вікні бачили чорного кота, який сидів на підвіконні й вигрівався на сонці.

Близько четвертої години спекотного дня великий гурт мужчин, зодягнутих у цивільне, висів з трьох машин, трохи не доїхавши будинку № 302-біс по Садовій вулиці. Тут велика група тих, що приїхали, розділилася на дві менші, одна пройшла через підворіття будинку і двір просто в шості парадні, а друга відчинила звичайно забиті невеликі дверцята чорного ходу, і обидві почали підніматися різними сходами до квартири № 50.

У цей час Коров’єв і Азазелло, причому Коров’єв у звичайному своєму вбранні, а не у святковому фрачному, сиділи в (дальні квартири, закінчуючи снідання. Воланд, як звичайно, був у спальні, а де був кіт — невідомо. Але виходячи з брязкоту каструль, що линув з кухні, можна було гадати, що Бегемот перебуває саме там, клеючи, своїм звичаєм, дурня.

— А що то за кроки такі на сходах? — попитав Коров’єв, бавлячись ложечкою в чашці з чорною кавою.

— Це нас арештовувати йдуть, — відповів Азазелло і випив чарочку коньяку.

— А, ну-ну, — відповів на це Коров’єв.

Ті, що йшли парадними сходами, були вже на майданчику третього поверху. Там двоє якихось слюсарів морочилися з гармонією парового опалення. Вони обмінялися з гостями промовистими поглядами.

— Всі вдома, — шепнув один із слюсарів, постукуючи молотком по трубі.

Тоді той, що йшов попереду, відверто витяг з-під пальта чорний маузер, а другий за ним — відмички. Взагалі всі, хто йшов у квартиру № 50, були споряджені солідно. У двох з них у кишенях були тонкі шовкові тенета, які легко виймалися і розгорталися. Ще в одного — аркан, ще в іншого — марлеві маски та ампули з хлороформом.

В одну мить було відперто парадні двері до квартири № 50 і всі приходні опинилися в передпокої, а хряскіт у цей час дверей на кухні засвідчив, що друга група з чорного ходу надійшла також своєчасно.

Цього разу, якщо і не повний, то все ж якийсь успіх був очевидний. По всіх кімнатах миттю розсипалися люди і ніде нікого не знайшли, проте в їдальні на столі виявили залишки щойно, очевидно, облишеного сніданку, а у вітальні на камінній полиці, біля кришталевої вази, сидів величезний чорний кіт. Він тримав у своїх лапах примус. Безмовно приходні споглядали у вітальні цього кота протягом досить довгого часу,

— Та-ак… справді здорово… — шепнув один з приходнів.

— Не бешкетую, нікого не чіпаю, лагоджу примус, — неприязно насупившись, проговорив кіт, — а ще маю обов’язком попередити. що кіт — древня та недоторканна тварина.

— Винятково досконала робота, — шепнув один з приходи ів, а другий сказав гучно і виразно:

— Нумо, недоторканний черевомовний кіт, ходіть сюди!

Розгорнулись і шугнули шовкові тенета, але той, хто кидав їх, на великий подив усім, промахнувся і захопив ними лише вазу, яка з дзенькотом тут же і розбилася.

— Реміз! — заволав кіт. — Ура? — і тієї миті він, відставивши убік примус, вихопив з-за спини браунінг.

Він враз навів його на найближчого до нього чоловіка, але в того раніше, ніж кіт устиг вистрелити, в руці бухнуло вогнем, і разом з пострілом маузера кіт ляпнувся вниз головою з камінної полині на долівку, випустивши браунінг і кинувши примус.

— Дійшов я краю, — слабким голосом сказав кіт і млосно розпростерся в кривавій калюжі, — відійдіть від мене на секунду, дайте попрощатися з землею. О, друже мій Азазелло! — простогнав кіт, спливаючи кров’ю. — Де ти? — Кіт закотив гаснучі очі у напрямку дверей, що вели до їдальні — Ти не прийшов до мене з допомогою в час нерівного бою. Ти кинув бідолашного Бегемота, промінявши його на склянку — правда, дуже добрячого — коньяку! Ну, що ж, хай смерть моя тяжить над твоєю совістю, а я заповідаю тобі мій браунінг…

— Тенета, тенета, тенета… — нетерпляче зашептали довкола кота. Але тенета, чорт знає чому, зачепилися в когось у кишені і не полізли назовні.

— Єдине, що може порятувати смертельно пораненого кота, — проговорив кіт, — це ковток бензину… — І. скориставшись розгубленістю, вій приклався до круглого отвору в примусі й напився бензину. Відразу кров з-під верхньої лівої лапи перестала струменіти. Кіт підскочив, живий та бадьорий, ухопив примус під пахву, плигнув з ним назад на камін, а звідти, роздираючи шпалери, поліз по стіні й секунди через дві опинився високо над приходними, сівши на металевий карниз.

Миттю чиїсь руки вчепилися в гардину і зірвали її разом з карнизом, через що сонце увірвалося до затіненої кімнати. Але ні шахрайським чином воскреслий кіт, ані примус не впали додолу. Кіт, не розлучаючись з примусом, спромігся шугнути в повітрі й заскочити на люстру, яка висіла в центрі кімнати.

— Драбину! — гукнули внизу.

— Викликаю на герць! — горлопанив кіт, літаючи над головами на розгойданій люстрі, і тут знову в його ланах опинився браунінг, а примус він прилаштував поміж гілками люстри. Кіт прицілився і, літаючи, як вагадло, над головами непроханих гостей, зачав по них стріляти. Від гуркоту задвигтіла квартира. На підлогу посипалися кришталеві друзки від люстри, розтріскалося зірками дзеркало над каміном, полетіла курява з тиньку, заскакали по підлозі зужиті гільзи, полопалися шибки у вікнах, з простреленого примуса почав чвиркати бензин. Тепер уже не могла йти мова про те, щоб узяти кота живим, і приходні влучно і шалено стріляли у відповідь йому з маузерів у голову, в живіт, у груди та в спину. Стрілянина викликала паніку на асфальті у дворі.

Але тривала ця стрілянина вельми недовго і сама по собі почала вщухати. Річ у тім, що ані коту, ані гостям вона не заподіяла жодної шкоди. Нікого не то щоб убито, а й поранено не було: всі, а з ними й кіт, залишалися неушкодженими. Хтось із приходнів, щоб остаточно в цьому переконатися, випустив штук п’ять куль у голову проклятущій тварині, а кіт споро відповів цілою обоймою. Аж те саме — знову це ніяк ні на кого не подіяло. Кіт погойдувався в люстрі, коливання якої все зменшувалися, хукаючи не знати для чого в цівку браунінга і плюючи собі на лапу. На обличчях тих, хто стояв унизу в мовчанні, з’явився вираз великого зачудування. Це був єдиний, або один з єдиних, випадків, коли стрілянина виявлялася марною. Можна було, певно, припускати, що браунінг кота — якийсь цяцьковий, але про маузери приходнів цього аж ніяк уже казати було неможливо. Перша ж рана кота, в чому не було, ясна річ, жодного сумніву, була лише фокусом і бридким прикиданням, так само як і пиття бензину.

Вчинили ще одну спробу добути кота. Кинули були аркана, він зачепився за одну з ламп, люстра зірвалася. Падіння її, здавалося, стрясло увесь будинок, але це не дало наслідків. Присутніх обсипало скалками, а кіт перелетів повітрям і примостився високо на горішній частині золоченої рами камінного дзеркала. Він нікуди не збирався втікати, а навпаки, сидячи в порівняно безпечному місці, зачав ще одну промову:

— Я цілковито не розумію, — казав він згори, — причин такого грубого поводження зі мною…

І тієї миті цю промову при початку перервав низький важкий голос, який залунав невідомо звідки:

— Що діється у квартирі? Мені заважають працювати.

Інший, неприємний та гундосий, голос відгукнувся:

— Ну, певно, Бегемот, чорти б його взяли!

Третій, деренчливий, голос промовив:

— Мессіре! Субота. Сонце заходить. Нам пора.

— Даруйте, не можу більше вести розмову, — сказав кіт від дзеркала, — нам пора. — Він шпурнув свій браунінг і вибив обидві шибки у вікні. Затим він плеснув униз бензином, і той бензин сам собою спалахнув, викинувши хвилю вогню до самісінької стелі.

Загорілось якось надзвичайно швидко, навально, як не буває навіть при бензині. Відразу задиміли шпалери, загорілася обірвана гардина на підлозі й почали тліти рами розбитих вікон. Кіт наструнчився, нявкнув, переплигнув із дзеркала на підвіконня і пропав за ним разом зі своїм примусом. Зовні пролунали постріли. Чоловік, що сидів на залізній протипожежній драбині на рівні ювеліршиної квартири, обстріляв кота, коли той перелітав з підвіконня на підвіконня, прямуючи до наріжної ринви будинку, який був побудований, як уже говорилося, літерою «П». По цій ринві кіт видряпався на дах.

Там його, на жаль, також без наслідків, обстріляла охорона, що пильнувала димарі, і кіт ізслизнув у призахідному сонці, яке заливало місто.

У квартирі в цей час пойнявся вогнем паркет під ногами приходнів, а у вогні, на тому місці, де качався з удаваною раною кіт, проступав, усе більше гуснучи, труп колишнього барона Майгеля із задраним вгору підборіддям, з осклілими очима. Витягти його вже не було жодної змоги.

Скачучи по палаючих шашках паркету, ляскаючи долонями по плечах і грудях, які починали диміти, ті, хто був у вітальні, відступали в кабінет і передпокій. Ті, хто був у їдальні та у спальні, вибігали через коридор. Прибігли і ті, хто був на кухні, кинулись у передпокій. Вітальня вже була повна вогню і диму. Хтось на ходу встиг набрати телефонний номер пожежної частини, коротко крикнувши в рурку:

— Садова триста два-біс!

Далі затримуватися було неможливо. Полум’я шугало в передпокій. Дихати стало важко.

Щойно з повибиваних вікон чаклунської квартири викинуло перші цівки диму, як з двору почулися відчайдушні людські зойки:

— Пожежа! Пожежа! Горимо!

У різних квартирах будинку люди почали гукати в телефони:

— Садова! Садова, триста два-біс!

У той час, як на Садовій залунали на червоних довгих машинах, що швидко летіли з усіх кінців міста, дзвони сполоху, від яких заходилося серце, розбурханий натовп людей у дворі бачив, як разом з димом з вікна п’ятого поверху вилетіли три темні, як здалося, чоловічі силуети і один силует голої жінки.