Майстер і Маргарита

Розділ 19 МАРҐАРИТА

За мною, читачу! Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відріжуть брехунові його мерзенний язик!

За мною, мій читачу, тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!

Ні! Майстер помилявся, коли в лікарні о тій опівнічній порі з гіркотою казав Іванкові, що вона забула його. Такого не могло бути. Вона його, безперечно, не забула.

Насамперед розкриємо таємницю, котру майстер волів не розкривати Іванкові. Кохану його звали Марґаритою Миколаївною. Все, що майстер казав про неї бідолашному поетові, було сущою правдою. Він змалював свою кохану правдиво. Вона була вродлива і розумна. До цього треба додати ще одне: з упевненістю можна казати, що багато хто з жінок усе що завгодно віддали б за те, щоб проміняти своє життя на життя Марґарита Миколаївни. Бездітна, тридцятирічна Марґарита була дружиною вельми значного фахівця, котрий до того ж зробив важливе відкриття державного значення. Чоловік її був молодий, вродливий, добрий, чесний і обожнював свою дружину. Марґарита Миколаївна зі своїм чоловіком удвох посідали весь поверх прекрасної вілли серед садка в одному з провулків коло Арбату. Чарівне місце! Кожен може в цьому пересвідчитися, якщо захоче піти в той садок. Хай звернеться до мене, я надам йому адресу, вкажу дорогу — вілла заціліла донині.

Марґариті Миколаївні не бракувало грошей. Марґарита Миколаївна могла купити все, що їй би забаглося. Серед знайомих її чоловіка траплялися цікаві люди. Марґарита Миколаївна ніколи не торкалася до примуса. Марґарита Миколаївна не знала страхіть життя в спільній квартирі. Словом… вона була щаслива? Жодної хвилини! Відтоді, коли вона дев’ятнадцятирічною вийшла заміж і потрапила на віллу, вона не знала щастя! Боги, боги мої! Що ж треба було цій жінці?! Що ж треба було цій жінці, в очах якої завше горів якийсь незбагненний вогник! Що треба було цій ледь косуватій на одне око відьмі, яка прикрасила себе тоді весною мімозами? Не знаю. Не відаю. Мабуть, вона казала правду, їй потрібен був він, майстер, і аж ніяк не готична вілла, і не окремий сад, і не гроші. Вона кохала його, вона казала правду.

Навіть у мене, правдивого оповідача, але сторонньої людини, стискається серце на думку про те, чого зазнала Марґарита, коли прийшла наступного дня в будиночок майстра, на щастя, не мавши змоги переговорити з чоловіком, який не повернувся в означений термін, і дізналася, що майстра вже немає. Вона зробила все, прагнучи дізнатись щось про нього, і, звісно, не дізналась анічогісінько. Тоді вона повернулася на віллу і продовжувала жити на старому місці.

Але тільки-но щез брудний сніг з тротуарів і бруківок, тільки-но потягнуло з кватирок гнилуватим бентежним запахом весни, Марґарита Миколаївна затужила ще дужче, аніж узимку. Вона часто плакала тайкома, плакала довго й гірко. Вона не знала, кого любить: живого чи мертвого? І з ходою гнітючих днів дедалі частіше, і особливо в сутінках, їй спадало на думку, що вона пов’язана з мертвим.

Треба було або забути його, або самій померти. Неможливо було так нидіти довше. Неможливо! Забути його, чого б це не коштувало — забути! Але він не йде з пам’яті, ось у чому горе.

— Так, так, так, ота сама помилка! — говорила Марґарита, сидячи коло грубки і дивлячись у вогонь, запалений на спомин того вогню, що горів тоді, коли він писав Понтія Пілата. — Навіщо я тієї ночі пішла від нього? Навіщо? Яке безумство! Я повернулася наступного дня, чесно, як обіцяла, але було вже запізно. Так, я повернулась, як нещасний Левій Матвій, надто пізно!

Усі ці слова були, певно, неслушні, бо й справді, що б змінилося, якби вона в ту ніч залишилась у майстра? Хіба врятувала б вона його? Смішно! — вигукнули б ми, але ми цього не робитимемо перед доведеною до відчаю жінкою.

Того самого дня, коли відбувалася безглузда круговерть усіляких подій, спричинена з’явою чорного мага в Москві, в п’ятницю, коли було спроваджено назад до Києва Бер-ліозового дядечка, коли було арештовано бухгалтера і сталося ще багато безглуздих і незбагненних речей, Марґарита прокинулася десь опівдні у своїй спальні, яка заскленою стелею виходила у башту вілли.

Прокинувшись, Марґарита не заплакала, як це бувало часто, бо прокинулася з передчуттям, що сьогодні, нарешті, щось станеться. Завваживши в собі це передчуття, вона почала його підігрівати і плекати у своїй душі, боячись, щоб воно її не покинуло.

— Я вірую! — шептала Марґарита врочисто. — Я вірую! Щось станеться! Не може не статися, бо ж за що, насправді, мені послана довічна ця мука? Зізнаюся, що я брехала і обманювала і жила таємним життям, прихованим від людей, але все ж таки не можна за це карати так жорстоко. Щось станеться неодмінно, бо не буває так, щоб будь-що тяглося вічно. А понад усе, мій сон був віщий, за це я поручусь.

Так шептала Марґарита Миколаївна, дивлячись на яскраво-червоні штори, які наливалися сонцем, неспокійно вдягаючись, розчісуючи перед потрійним дзеркалом коротке завите волосся.

Сон, який приснивсь у цю ніч Марґариті, був справді незвичайний. Річ у тім, що протягом своїх зимових терзань вона ніколи не бачила уві сні майстра. Вночі він покидав її, і мучилася вона лише вдень. А тут приснився.

Приснилася невідома Марґариті місцина — безнадійна, понура, під хмарним небом ранньої весни. Приснилося це подерте на клоччя вируюче сіреньке небо, а під ним безгомінна зграйка граків. Якийсь кострубатий місток, під ним мутна весняна річечка. Безрадісні миршавенькі напівголі дерева. Самотня осика, а далі, між деревами, за якимсь городом, — складена з обаполів хижка, не то — окрема кухня, не то лазня, не то біс його зна що. Неживе все довкола якесь і до того безрадісне, що так і тягне повіситися на цій осичині біля містка. Ні подмуху вітерця, ні поруху хмари, ані душі. Ото пекельне місце для живої людини!

ї ось, уявіть, розчахуються двері цього дерев’яного будиночка, і з’являється він. Далеченько, але виразно його видно. Обірваний він, не добереш, що на ньому за одяг. Волосся розпатлане, неголений. Очі хворі, бентежні. Робить їй знаки, кличе. Захлинаючись у неживому повітрі, Марґарита по купинах побігла до нього і в цей час прокинулася.

«Сон цей може означати лише щось одне з двох, — міркувала собі Марґарита Миколаївна, — якщо він мертвий і кликав мене, то це знаймує, що він приходив по мене, і я невдовзі помру. Це дуже добре, бо мукам тоді прийде край. Або він живий, тоді сон знаймує тільки те, що він дає про себе знати! Він хоче сказати, що ми ще побачимося. Так, ми побачимося дуже скоро!»

Усе в тому ж стані нервового збудження Марґарита вдяглася і почала умовляти себе, що, далебі, все складається дуже вдало, а такі слушні нагоди потрібно вміти ловити і користати з них. Чоловік поїхав у відрядження на цілих три дні. Три доби вона сама собі господиня, ніхто не заважатиме їй думати про що завгодно, мріяти про те, чого прагне душа. Всі п’ять кімнат на горішньому поверсі вілли, вся ця квартира, на яку позаздрили б у Москві десятки тисяч людей, під її повною орудою.

Проте, діставши свободу на повних три дні, з усієї цієї розкішної квартири Марґарита вибрала далеко не найкраще місце. Напившись чаю, вона забилася в темну, без вікон, кімнату, де зберігалися у двох величезних шафах валізи та всілякий мотлох. Сівши навпочіпки, вона висунула нижню шухляду першої з них і з-під купи шовкових обрізків дістала те єдине вартісне, що мала в житті. В руках у Марґарити опинився старий альбом з коричневої шкіри, в якому була фотографічна картка майстра, книжечка ощадної каси з внеском у десять тисяч на його ім’я, спресовані поміж аркушиками цигаркового паперу пелюстки засушеної троянди і частина зшитку в повний аркуш, списаного на друкарській машинці й з обгорілим нижнім краєм.

Повернувшись із ним скарбом до себе в спальню, Марґарита Миколаївна поставила на трійчатому дзеркалі фотокартку і просиділа близько години, тримаючи на колінах пошкоджений вогнем зошит, гортаючи його й перечитуючи те, в чому після паління не було ні початку, ані кінця: «…Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею, опустилася з неба хлань і залила крилатих богів над гіподромом, Хасмонейський палац з бійницями, базари, караван-сараї, провулки, ставки… Пропав Єршалаїм — великий город, наче і не було його на світі…»

Марґариті хотілося читати далі, але далі нічого не було, крім нерівних вугільних торочок.

Утираючи сльози, Марґарита Миколаївна облишила зошит, лікті поставила на піддзеркальний столик і, відбиваючись у дзеркалі, довго сиділа, не спускаючи очей з фотографії. Потім сльози висохли. Марґарита акуратно склала своє майно, і через кілька хвилин воно знову було поховане під шовковим ганчір’ям, і, дзенькнувши, в темній кімнаті заклацнувся замок.

Марґарита Миколаївна одягала в передпокої пальто, щоб іти гуляти. Вродливиця Наташа, її хатня робітниця, запитала, яку страву готувати на друге, і, діставши відповідь, що це однаковісінько, щоб розважити саму себе, стала до розмови зі своєю господинею і почала розповідати казна-що, на кшталт того, що вчора в театрі якийсь фокусник такі фокуси показував, що всім очі полізли рогом, усім роздав по два флакони закордонних парфумів і панчохи безплатно, а потім, як сеанс закінчився, публіка вийшла на вулицю, і — глип — усі голісінькі! Марґарита Миколаївна повалилася на стілець під дзеркалом у передпокої і розреготалася.

— Наташо! Ну як вам не соромно, — говорила Марґарита Миколаївна, — ви письменна, розумна дівчина, в чергах патякають чортзна-що, а ви повторюєте!

Наташа зашарілася і палко заперечила, що зовсім не патякають і що вона сама на свої очі бачила сьогодні в гастрономі на Арбаті одну громадянку, яка прийшла в гастроном у туфлях, а як почала коло каси платити, туфлі в неї з ніг зникли, і вона залишилася в самих панчохах. Очі вилупила, на п’яті діра! А туфлі ті чаклунські, з того самого сеансу.

— Так і пішла?

— Так і пішла! — вигукувала Наташа, все більше шаріючись від того, що їй не ймуть віри. — Та вчора, Марґарито Миколаївно, міліція чоловік сто уночі забрала. Громадянки з того сеансу в самих панталонах бігли Тверською.

— Ну, звичайно, це Дарина розказувала, — говорила Марґарита Миколаївна, — я давно вже помічала, що вона страшенна брехуха.

Смішна розмова закінчилася приємним сюрпризом для Наташі. Марґарита Миколаївна пішла в спальню і вийшла звідти, тримаючи в руках пару панчіх і флакон одеколону. Сказавши Наташі, що й вона хоче показати фокус, Марґарита Миколаївна подарувала їй і панчохи й пляшечку і сказала, що просить її лише про одне — не бігати в самих панчохах Тверською і не слухати Дарки. Розцілувавшись, господиня і хатня робітниця розійшлися.

Відкинувшись на зручну, м’яку спинку сидіння в тролейбусі, Марґарита Миколаївна їхала Арбатом і то думала про своє, то прислуховувалася до того, про що шепталися двоє громадян, що сиділи попереду неї.

А ті, зрідка оглядаючись застережливо, чи бува хто не чує, перешіптувалися про якесь казна-що. М’ясистий здоровань зі швидкими свинячими очицями, сидячи коло вікна, тихо говорив маленькому своєму сусідові про те, що довелося труну запнути чорним запиналом…

— Та не може бути! — вражено шептав маленький. — Це щось нечуване… А що Желдибін почав?

Через рівномірне гудіння тролейбуса долинали слова від вікна:

— Карний розшук… скандал… ну, просто містика!

З цих рваних шматків Марґарита Миколаївна сяк-так стулила щось докупи. Громадяни шепталися про те, що в якогось мерця, а в якого — вони не називали, сьогодні вранці з труни викрали голову! Саме через це той Желдибін так і хвилюється тепер. А ці, що шепочуться в тролейбусі, також якось причетні до обікраденого мерця.

— Встигнемо ще за квітами заїхати? — непокоївся маленький. — Кремація, ти кажеш, о другій?

Врешті Марґариті Миколаївні набридло слухати це таємниче варнякання про вкрадену з труни голову, і вона зраділа, що їй наспів час виходити.

За кілька хвилин Марґарита Миколаївна вже сиділа під Кремлівською стіною на одній із лав, розташувавшись так, щоб їй було видно манеж.

Марґарита мружилася на яскраве сонце, пригадувала свій сьогоднішній сон, пригадувала, як рівно рік, день у день і година в годину, на цій же лаві вона сиділа поруч з ним. І так само, як тоді, чорний ридикюль лежав коло неї на сидінні. Його не було поруч у цей день, але розмовляла подумки Марґарита Миколаївна все ж таки з ним: «Якщо тебе заслали, то чому ж ти не даєш знати про себе? Адже люди дають знати. Ти розлюбив мене? Ні, я чомусь не вірю в це. Отож ти був засланий і помер… Тоді, прошу тебе, відпусти мене, дай мені нарешті волю жити, дихати повітрям!» Марґарита Миколаївна сама відповідала собі за нього: «Ти вільна… Хіба я тримаю тебе?» Потім заперечувала йому: «Ні, що ж це за відповідь? Ні, ти піди з моєї пам’яті, тоді я стану вільною».

Люди проходили повз Марґариту Миколаївну. Якийсь чоловік пас очима добре зодягнуту жінку, ваблений її вродою та самотністю. Він кашлянув і присів на краєчок тієї ж лави, на якій сиділа Марґарита Миколаївна. Набравшись духу, він заговорив:

— Таки не кепська сьогодні погода…

Але Марґарита так понуро зиркнула на нього, що він підвівся і пішов.

«Ось і потвердження, — подумки казала Марґарита тому, хто володів нею, — чому, власне, я прогнала цього чоловіка? Мені тоскно, а в цьому дженджикові немає нічого відворотного, хіба лише оте дурнувате «таки не кепська…» Чому я сиджу, як сова, під стіною одна? Чому я вилучилася з життя?»

Вона зовсім зажурилася і похнюпилась. Але тут раптовно та сама вранішня хвиля сподівання і збудження штовхнула її в груди. «Так, станеться!» Хвиля штовхнула її вдруге, і тут вона збагнула, що це хвиля звукова. Крізь міський гамір усе виразніше, близячись, чулися удари барабана і фальшуваті гуки труб.

Першим з’явився кінний міліціонер, який їхав кроком уздовж ґратчастої огорожі саду, а за ним троє піших. Потім повільно посунувся вантажний автомобіль з музиками. Далі — новісінька відкрита похоронна машина, на ній труна вся у вінках, а по кутах платформи стояло четверо людей: троє чоловіків і одна жінка.

Навіть на віддалі Марґарита розгледіла, що обличчя тих, хто, стоячи в похоронній машині, проводжали в останню путь покійного, якісь дивно розгублені. Особливо це було помітно на громадянці, яка стояла в лівому задньому кутку автокатафалка. Товсті щоки їй аж наче ще більше розпирало десь ізсередини якоюсь пікантною таємницею, в заплилих очицях палали двозначні вогники. Здавалося, що ось-ось, ще трохи, і громадянка, не втерпівши, підморгне на мерця і скаже: «Чи ви коли таке бачили-чули? Чиста тобі містика!» Такі ж розгублені обличчя були і в піших учасників процесії, які, приблизно триста, повільно йшли за похоронною машиною.

Марґарита проводжала очима кортеж, прислухаючись до того, як затихає вдалині тужливий турецький барабан, видаючи все однаковісінько «бумс, бумс, бумс», і думала: «Який дивний похорон… І яка туга від цього «бумса»! Далебі, дияволу б я запродала душу, аби тільки дізнатися, живий він чи ні? Цікаво знати, кого це ховають з такими дивовижними обличчями?»

— Берліоза Михайла Олександровича, — раптом почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, — голову МАСОЛІТу.

Здивована Марґарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, напевно, нишком підсів у той час, коли Марґарита задивилася на процесію і, треба гадати, несамохіть уголос промовила своє останнє запитання.

Процесія тим часом почала зупинятися, мабуть, стримувана попереду світлофорами.

— Так, — вів далі невідомий громадянин, — дивний у них настрій. Везуть мерця, а думають лише про те, куди заподілася його голова.

— Яка голова? — спитала Марґарита, приглядаючись до несподіваного сусіда.

Він був невисокий на зріст, вогненно-рудий, з іклом, у накрохмаленій білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках і з котелком на голові. Краватка була яскрава. Дивовижно, що з кишеньки, де звичайно чоловіки носять хусточку або самописку, в цього громадянина стриміла обгризена куряча кістка.

— Та, бачите, — ясував рудий, — сьогодні вранці в грибоєдовському домі голову в мерця поцупили з труни.

— Як же це може бути? — мимохіть спитала Марґарита, в той же час пригадавши перешепти в тролейбусі.

— Чорти їх маму знають як! — пащекував рудий. — Втім, я гадаю, про це Бегемота непогано було б запитати. Страшенно ловко поцупили. Неймовірний скандал! І, головне, не взяти в тяму, кому й навіщо вона потрібна, ця голова!

Хоч як була поглинута своїм Марґарита Миколаївна, її, однак, вразили дивовижні брехні невідомого громадянина.

— Даруйте! — раптом вигукнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні…

— А, так, так…

— Отож це літератори за труною йдуть? — запитала Марґарита і враз ошкірилась.

— Так-таки, вони самісінькі!

— А ви їх знаєте на обличчя?

— Всіх до єдиного, — відповів рудий.

— Скажіть, — заговорила Марґарита, і голос її зробився глухим, — серед них нема критика Латунського?

— Як же його може не бути? — відповів рудий. — Он він з краю в четвертій шерензі.

— Це блондин отой? — мружачись, запитала Марґарита.

— Попелястий… Бачите, він очі закотив до неба.

— На патера скидається?

— Ото-то.

Більше Марґарита нічого не запитала, приглядаючись до Латунського.

— А ви, я бачу, — посміхаючись, заговорив рудий, — ненавидите цього Латунського.

— Я ще декого ненавиджу, — крізь зуби відповіла Марґарита, — але про це нецікаво говорити.

Процесія в цей час рушила далі, за пішими потягнулися переважно порожні автомобілі.

— Так, звісно, що тут цікавого, Марґарито Миколаївно!

Марґарита вразилася:

— Ви мене знаєте?

Замість відповіді рудий скинув котелок і широким рухом відвів його вбік.

«Ну й розбишацька пика!» — подумала Марґарита, приглядаючись до свого вуличного співбесідника.

— А я вас не знаю, — сухо сказала Марґарита.

— Звідки ж вам мене знати! А я, щоб ви знали, посланий до вас у справі.

Марґарита зблідла і сахнулася.

— З цього безпосередньо і треба було починати, — заговорила вона, — а не молоти чортзна-що про відрізану голову! Ви хочете заарештувати мене?

— Поцілила пальцем у небо, — вигукнув рудий, — що це таке: раз заговорив, так уже неодмінно маю арештовувати! Просто справа є до вас.

— Нічого не втямлю, яка справа? Рудий розглянувся і сказав таємничо:

— Мене прислано, щоб вас сьогодні ввечері запросити в гості.

— Що ви верзете, які гості?

— До одного дуже значного іноземця, — з притиском сказав рудий, прискаливши око.

Марґарита дуже розгнівалася.

— Нова порода об’явилася: вуличний звідник! — підводячись, щоб іти геть, сказала вона.

— Красно дякую за такі доручення! — образившись, вигукнув рудий і буркнув у спину Марґариті, яка відходила: — Дурепа!

— Мерзотник! — відказала та, обертаючись, і тієї ж миті почула за собою голос руданя:

— Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею… Пропав Єршалаїм, великий город, наче й не було його на світі… Так пропадіть же ви пропадом з вашим обгорілим зшитком і сушеною трояндою! Сидіть тут на лаві сама і благайте його, щоб відпустив вас на волю, дав дихати повітрям, пішов би з пам’яті!

Побілівши обличчям, Марґарита вернулася до лави. Рудий зирив на неї, прискалившись.

— Я нічого не збагну, — тихо заговорила Марґарита Миколаївна, — про аркушики ще можна дізнатися… промкнутися, піддивитися… Наташу підкуплено, так? Але як ви могли дізнатися про мої думки? — Вона страдницьки скривилась і додала: — Скажіть мені, хто ви такий? З якої ви установи?

— Ото нудота… — буркнув рудий і заговорив голосніше: — Даруйте, адже я сказав вам, що ні з якої я не установи! Сядьте, будь ласка.

Марґарита беззастережно підкорилася, але все-таки, сідаючи, запитала ще раз:

— Хто ви такий?

— Гаразд, зовуть мене Азазелло, але це однаково вам нічого не з’ясує.

— А ви мені не скажете, звідки ви дізналися про аркуші та про мої думки?

— Не скажу, — сухо відповів Азазелло.

— Але ви хоч що-небудь знаєте про нього? — благально шепнула Марґарита.

— Ну, скажімо, знаю.

— Благаю: скажіть мені лишень одне, він живий? Не мучте.

— Ну, живий, живий, — неохоче відгукнувся Азазелло.

— Боже!..

— Прошу, без емоцій і вигуків, — насупившись, сказав Азазелло.

— Вибачте, вибачте, — мимрила покірна тепер Марґарита, — я, певно, розсердилася на вас. Але, погодьтесь, коли серед вулиці запрошують жінку кудись у гості… У мене немає жодних упереджень, я запевняю вас, — Марґарита невесело усміхнулась, — але я ніколи не бачу ніяких чужоземців, спілкуватися з ними я не маю жодної охоти… а крім того, мій чоловік… Моя драма полягає в тому, що я живу з тим, кого не люблю, але псувати йому життя вважаю негідною справою. Я від нього нічого не бачила, окрім добра…

Азазелло з видимою нудьгою вислухав цю безладну мову і проказав суворо:

— Прошу вас на хвильку вмовкнути. Марґарита покірно замовкла.

— Я запрошую вас до чужоземця цілковито безпечного. І жодна душа не знатиме про ці відвідини. За це я вам поручуся.

— А для чого я йому знадобилася? — вкрадливо спитала Марґарита.

— Ви про це дізнаєтеся пізніше.

— Розумію… Я повинна віддатися йому, — проказала Марґарита задумливо.

На це Азазелло якось зверхньо гмикнув і відповів так:

— Будь-яка жінка в світі, можу вас запевнити, мріяла б про це, — Азазеллову мармизу перекосило смішком, — але я вас розчарую, цього не буде.

— Що за чужоземець такий?! — у замішанні вигукнула Марґарита так голосно, що на неї озирнулися ті, хто проходив повз лаву. — Яка мені спонука йти до нього?

Азазелло нахилився до неї і шепнув багатозначно:

— Ну, спонука дуже велика… Ви скористаєтеся нагодою…

— Що? — гукнула Марґарита, і очі її заокруглилися. — Якщо я вас правильно розумію, ви даєте мені наздогад, що там я зможу дізнатися про нього?

Азазелло мовчки кивнув головою.

— Піду! — з притиском вигукнула Марґарита і ухопила Азазелла за руку. — Піду, куди завгодно!

Азазелло, полегшено віддихнувши, обперся на спинку лави, затуливши спиною велике вирізане на ній слово «Нюра», і заговорив іронічно:

— Ото морочливий народ оці жінки! — він засунув руки в кишені й далеко вперед витягнув ноги. — Чому саме мене послали в цій справі? Хай би їхав Бегемот, він чарівливий…

Марґарита заговорила, криво та гірко посміхаючись:

— Киньте ви мене містифікувати і мучити вашими загадками… Адже я людина нещасна, а ви користаєтеся з цього. Лізу я в якусь дивну історію, але, клянусь, лише через те, що ви мене поманили словами про нього! У мене голова йде обертом від усіх цих дивовиж…

— Без драм, без драм, — гримасуючи, відгукнувся Азазелло, — мені теж доводиться не з медом. Затопити адміністраторові в пику, чи потурити дядечка з квартири, чи підстрелити когось там, чи ще яка подібна дурничка, це за моїм безпосереднім фахом, але розбалакувати з закоханими жінками — вибавте, будь ласка. Адже я вас уже півгодини умовляю… Отож підете?

— Піду, — просто відповіла Марґарита Миколаївна.

— Тоді зводьте отримати, — сказав Азазелло і, діставши з кишені кругле золоте пуделко, простяг його Марґариті зі словами: — Та ж ховайте, а то перехожі зирять. Воно вам знадобиться, Марґарито Миколаївно, ви добряче-таки постарілися з горя за ці півроку. — Марґарита спалахнула, але промовчала, а Азазелло вів далі: — Сьогодні увечері, якраз о пів на десяту, завдайте собі труда, роздягнувшись догола, натерти цією мастю обличчя і всеньке тіло. Далі робіть що знаєте, але не відходьте від телефону. О десятій я вам зателефоную і все, що потрібно, скажу. Вам нічим не доведеться сушити голову, вас допровадять куди слід, і вам не завдадуть ніякого клопоту. Зрозуміли?

Марґарита помовчала, потім відповіла:

— Зрозуміла. Ця річ зі щирого золота, он як руку обтяжує. Та хай, я добре розумію, що мене підкупляють і затягують у якусь темну історію, за яку я дорого розплачуватимусь.

— Це що ж таке, — майже засичав Азазелло, — ви знову?..

— Ні, стривайте!

— Віддайте назад крем!

Марґарита міцніше затисла в руці пуделко і продовжувала:

— Ні, зачекайте… Я знаю, на що я йду. Але йду на все заради нього, бо ні на що у світі більше не маю надії. Але я хочу вам сказати, що, коли ви мене занапастите, вам буде ганьба! Так, ганьба! Я гину через любов! — і, вдаривши себе в груди, Марґарита глянула на сонце.

— Віддайте назад! — злостячись, закричав Азазелло. — Віддайте назад, і до біса все це. Хай посилають Бегемота.

— О ні! — вигукнула Марґарита, вражаючи перехожих. — Я згодна на все, згодна доконати цю комедію з натиранням мастю, згодна йти навіть до чорта в зуби. Не віддам!

— Ба! — раптом ревнув Азазелло і, витріщивши очі на огорожу саду, почав тицяти кудись пальцем.

Марґарита обернулася туди, куди показував Азазелло, але нічого примітного там не угледіла. Тоді вона повернулася до Азазелло, аби дістати пояснення цьому недоречному «Ба!», але давати пояснень не було кому: таємничий співбесідник Марґарити Миколаївни щезнув.

Марґарита швиденько сунула руку в ридикюлик, до якого перед викриком сховала пуделко, і пересвідчилась, що воно там. Тоді, не довго роздумуючи, Марґарита поспіхом побігла з Александрівського саду геть.