Майстер і Маргарита

Розділ 30 ПОРА! ПОРА!

— Ти знаєш, — казала Марґарита, — саме як ти заснув учора вночі, я читала про пітьму, яка прийшла з Середземного моря… і ці ідоли, ой, золоті ідоли!! Вони чомусь мені весь час не дають спокою. Мені здається, що й зараз буде дощ. Ти відчуваєш, як війнуло прохолодою?

— Все це гарно та любо, — відповідав майстер, палячи та розбиваючи дим рукою, — і ці ідоли, бог з ними… але що воно далі буде, незмога збагнути!

Розмова ця велася, як сідало сонце, саме тоді, коли до Воланда з’явився на терасі Левій Матвій. Віконце до підвалу було відчинене, і якби хто заглянув у нього, він подивував би тому, як чудернацьки виглядають бесідники. На Марґариті просто на голе тіло був нап’ятий чорний плащ, а майстер був у своїй лікарняній білизні. Було це так тому, що Марґариті зовсім нічого було зодягти, позаяк усі її речі лишилися на віллі, й хоча вілла та була дуже недалечко, безперечно, не могло бути і мови про те, щоб піти туди і взяти свої речі. А майстер, усі костюми якого віднайшли в шафі, наче він нікуди і не відлучався, просто не хотів одягатися, розгортаючи перед Марґаритою) ту думку, що ось-ось має подіятися якесь несосвітенне казна-що. Правда, він уперше поголився, рахуючи з тієї осінньої ночі (в клініці борідку йому підстригали машинкою).

Кімната теж виглядала дивно, і щось збагнути в хаосі її було вельми важко. На килимі лежали рукописи, вони ж були на дивані. Валялася якась книжка горбом на кріслі. А на круглому столі було наставлено обід, і серед закусок стояло кілька пляшок. Звідки взялися ці наїдки та напої, було невідомо ані Марґариті, ані майстрові. Прокинувшись, вони все це застали вже на столі.

Проспавши до суботнього заходу сонця, і майстер, і його подруга почувалися в добрій силі й лише одне давалося взнаки після вчорашніх пригод — у обох трохи нило в лівій скроні. З боку психіки в обох зайшли дуже поважні зміни, в чому переконався б кожен, хто міг би підслухувати розмову в підвальній квартирі. Ате підслуховувати цілковито не було кому. Дворик цей тим і був принадним, що завжди він був порожнім. Липи і верба, які з кожним днем закучерявлювалися все дужче зеленню, за вікном точили весняні пахощі, а вітерець, що починав зриватися, заносив їх у підвал.

— Ух ти чорт! — несподівано вигукнув майстер. — Це тільки подумати… — він загасив у попільничці недопалок і затиснув голову руками. — Ні, послухай-но, ти розумна людина і божевільною не була… Ти справді переконана в тому, що ми вчора були в сатани?

— Цілком серйозно, — відповіла Марґарита.

— Певно, певно, — насмішкувато сказав майстер, — отож тепер маємо замість одного варіята — двох! ї чоловіка й жінку! — Він здійняв руки до неба і закричав: — Ні, це чорт знає що таке, чорт, чорт, чорт!

Замість відповіді Марґарита впала на диван, зареготала, задриґала босими ногами і лише згодом вигукнула:

— Ой, не можу! Ой, не можу! Ти тільки поглянь, на що ти схожий!

Відреготавши, доки майстер засоромлено підсмикував лікарняні кальсони, Марґарита споважніла.

— Ти зараз мимоволі сказав правду, — заговорила вона, — чорт знає що таке, і чорт, повір мені, все залагодить! — Очі її враз спалахнули, вона схопилася на ноги, затанцювала на одному місці і зачала гукати: — Яка я щаслива, яка я щаслива, що пристала до нього в спілку! О дияволе, дияволе!.. Доведеться вам, мій любий, жити з відьмою. — Після цього вона кинулася до майстра, охопила його шию і почала цілувати в губи, в щоки, в ніс. Пасма непригладженого чорного волосся ковзалися по майстрові, і щоки і лоб його розжеврілися під поцілунками.

— А ти справді стала схожою на відьму.

— А я цього і не заперечую, — відповіла Марґарита, — я відьма і дуже рада з цього!

— Ну, гаразд, — казав майстер, — відьма то й відьма. Дуже славно та придобно! Мене, отож, викрали з лікарні… Також вельми гарно! Повернули сюди, хай буде так… Припустімо навіть, що нас не кинуться… Але скажи ти мені заради усього святого, чим і як ми житимемо? Кажучи це, я вболіваю за тебе, повір мені.

Цієї миті у віконечку з’явилися тупоносі черевики й нижня частина брюк у прожилку. Потім ці брюки зігнулися в колінах, і денне світло заступив чийсь ваговитий зад.

— Алоїзію, ти вдома? — спитав голос десь угорі над брюками, за вікном.

— Ось, починається, — сказав майстер.

— Алоїзій? — перепитала Марґарита, підходячи ближче до вікна. — Його вчора арештували. А хто його питає? Як ваше прізвище?

Вмить коліна і зад зникли, і чутно було, як стукнула хвіртка, після чого все врівноважилося. Марґарита впала на диван і реготала так, що сльози покотилися з її очей. Але коли вона стишилася, обличчя її різко перемінилося, вона заговорила серйозно і, говорячи, зсунулася з дивана, підповзла до колін майстра і, заглядаючи йому в очі, почала гладити голову.

— Як ти страждав, як ти страждав, мій бідний! Про це знаю лишень я. Поглянь, у тебе сиві нитки в голові і вічна складка коло губ. Мій єдиний, мій любий, не думай ні про що. Тобі довелося забагато думати, і тепер буду думати за тебе я! ї я присягаюся тобі, присягаюся, що все буде невимовно прекрасно.

— Я нічого не боюся, Марґо, — раптом відповів їй майстер і підвів голову, і видався їй таким, яким був, коли відтворював те, чого ніколи не бачив, але про що достеменно знав, як воно було, — і не боюся, бо я вже все пережив. Мене забагато лякали і нічим більше налякати не можуть. Але мені жаль тебе, Марґо, ось у чому притичина, ось чому я товкмачу про одне й те саме. Опам’ятайся! Нащо тобі ламати своє життя з недужим і вбогим? Повернися до себе! Шкода тебе, тому це і кажу.

— О, ти, ти, — хитаючи скуйовдженою головою, шепотіла Марґарита, — о, ти, маловірна, нещасна людино. Я через тебе всю ніч учора дрижала голяка, я втратила свою природу і замінила її новою, кілька місяців я сиділа в темній комірчині й думала лише про одне — про грозу над Єршалаїмом, я виплакала собі очі, а тепер, коли прийшло несподіване щастя, ти мене проганяєш? Ну, що ж, я піду, я піду, але знай, що ти жорстока людина! Вони спустошили тобі душу!

Гірка ніжність піднялася до серця майстра, і, невідь чому, він заплакав, уткнувшись у Марґаритине волосся. Та, і собі плачучи, шептала йому, і пальці її тремтіли на скронях майстра.

— Так, білі нитки, нитки… на моїх очах покривається снігом голова, ах, моя багатостражденна голово. Глянь, які в тебе очі! У них пустеля… А плечі, плечі під тягарем… Покалічили, покалічили… — Мова Марґарити ставала безладною, вона здригалася від плачу. Тоді майстер витер очі, підвів з колін Марґариту, встав і сам і твердо сказав:

— Годі! Ти мене присоромила. Я ніколи більше не допущуся малодушності й не повернуся до цього питання, будь спокійна. Я знаю, що ми обоє жертви своєї душевної недуги, котру, можливо, я передав тобі… Ну що ж, разом і понесемо її.

Марґарита наблизила губи до вуха майстрові й прошепотіла:

— Клянуся тобі твоїм життям, клянуся вгаданим тобою сином звіздаря, все буде добре.

— Ну, і гаразд, гаразд, — озвався майстер і, засміявшись, додав: — Певно, коли люди до краю зневажені, як ми з тобою, вони шукають рятунку від потойбічної сили! Ну, що ж, згоден шукати там.

— Ну ось, ну ось, тепер ти колишній, ти смієшся, — відповіла Марґарита, — і ну тебе до біса з твоїми вченими словами. Потойбічні чи не потойбічні — хіба не однаково? Я хочу їсти.

І вона потягла за руку майстра до столу.

— Я не маю певності, що ці наїдки не западуться зараз у землю чи не вилетять у вікно, — говорив той, цілком заспокоївшись.

— Вони не вилетять! І якраз у цей момент у віконці почувся гундосий голос:

— Мир вам.

Майстер здригнувся, а Марґарита, яка вже звикла вже до надзвичайного, вихопилася:

— Та це Азазелло! О, як це любо, як це гарно! — І, шепнувши майстру: — Ось бачиш, бачиш, нас не полишають! — метнулася відчинити двері.

— Ти хоч запнись, — кинув їй услід майстер.

— Плювала я на це, — відповіла Марґарита вже з коридорчика.

І ось Азазелло вже вклонявся, вітався з майстром, блискаючи до нього своїм кривим оком, а Марґарита вигукувала:

— О, яка я рада! Я ніколи не була така рада в житті! Але даруйте, Азазелло, що я гола!

Азазелло просив не турбуватися, запевняв, що він бачив не тільки голих жінок, але навіть жінок з начисто обідраною шкірою, охоче підсів до стола, перед тим поставивши в куток біля груби якийсь згорток у темній парчі.

Марґарита налила Азазеллу коньяку, і він охоче вихилив його. Майстер, не зводячи з нього очей, інколи під столом непомітно щипав себе в зап’ястя лівої руки. Але те щипання не допомогло. Азазелло не розставав у повітрі, та, сказати по правді, в цьому не було жодної потреби. Нічого страшного в рудуватому невисокому чоловікові не було, хіба що ось око з більмом, але таке буває і без жодного чаклунства, хіба що одіж не зовсім звичайна — якась ряса чи плащ, — знову-таки, якщо розважно подумати, і таке трапляється. Коньяк він також ловко пив, як усі добрі люди, цілими стопками і не закушуючи. Від цього самого коньяку в майстра зашуміло в голові й він почав міркувати:

«Ні, Марґарита має рацію! Певно, переді мною сидить посланець диявола. Адже я сам не пізніше як учора вночі доводив Іванові, що той зустрів на Патріарших саме сатану, а тепер чомусь перелякався цієї думки й зачав щось торочити про гіпнотизерів та галюцинації. Які тут у чорта гіпнотизери!»

Він почав приглядатися до Азазелло і переконався в тому, що в очах у того проглядає щось силуване, якась думка, котрої він до часу не викладає. «Він не так собі з візитом, а з’явився він з певним дорученням», — думав майстер.

Його спостережливість йому не зрадила.

Випивши третю стопку коньяку, який на Азазелло анітрохи не впливав, візитер заговорив так:

— А затишненький підвал, нехай йому біс! Одне лишень питання виникає, що в ньому робити, в цьому підвальчику?

— Це самісіньке кажу і я, — засміявшись, відповів майстер.

— Чому ви мене непокоїте, Азазелло? — попитала Марґарита. — Якось та буде!

— Що ви, що ви! — загукав Азазелло, — я і на гадці не мав вас непокоїти. Я й сам кажу — якось та буде. Так! Мало не забув, мессір передавав вам вітання, а ще велів сказати, що запрошує вас відбути з ним невелику прогулянку, якщо, певно, ви забажаєте. То що ви на це скажете?

Марґарита під столом штовхнула ногою майстра.

— 3 великим задоволенням, — відповів майстер, вивчаючи Азазелло, а той вів далі:

— Ми сподіваємося, що і Марґарита Миколаївна н^ відмовиться від цього?

— Хто-хто, а вже я напевне не відмовлюсь, — сказала Марґарита, і знову її нога черкнула ногу майстра.

— Пречудово! — вигукнув Азазелло. — Оце я люблю! Раз-два і готово! Не те, що тоді в Александрівському саду!

— Ох, не нагадуйте мені, Азазелло! Я була дурна тоді. Втім, і докоряти мені суворо не слід за це — адже не кожного дня здибуєшся з нечистою силою!

— Ще б пак, — підтверджував Азазелло, — коли б кожного дня, це було б приємно!

— Мені й самій до вподоби швидкість, — говорила Марґарита збуджено, — до вподоби швидкість і голизна. Як з маузера — раз! Ох, як він стріляє, — вигукнула Марґарита, звертаючись до майстра, — сімка під подушкою і в будь-яке вічко… — Марґарита почала п’яніти, від чого очі в неї розгорілися.

— І знову-таки забув, — прокричав Азазелло, ляснувши себе по лобі, — ото забігався. Адже мессір прислав вам даруночок, — тут він звернувся саме до майстра, — пляшку вина. Майте на увазі, що це те саме вино, котре пив прокуратор Іудеї. Фалернське вино.

Цілком природно, що така унікальна річ вельми зацікавила і Марґариту і майстра. Азазелло видобув із шматка темної трунної парчі геть запліснявілий глек. Вино нюхали, розлили в склянки, дивилися крізь нього на світло, яке тьмарилося у вікні перед грозою. Бачили, як усе забарвлювалось у колір крові.

— Здоров’я Воланда! — вигукнула Марґарита, підносячи свою склянку.

Усі троє приклалися до склянок і зробили по великому ковтку. Тієї ж миті передгрозове світло почало гаснути в очах майстра, дихання йому перехопило, і він відчув, що надходить кінець. Він ще бачив, як смертельно пополотніла Марґарита, безпорадно простягаючи до нього руки, ронить голову на стіл, а потім сповзає на підлогу.

— Отруйник… — устиг ще крикнути майстер. Він хотів схопити ніж зі столу, щоб ударити ним Азазелло, але рука його безсило ковзнула по скатертині, все навколо майстра в підвалі налилося чорною барвою, а потім і зовсім зникло. Він упав навзнак і, падаючи, розсік собі шкіру на скроні об ріжок дошки бюро.

Коли отруєні затихли, Азазелло почав діяти. Передусім він метнувся у вікно і через мить був у віллі, в якій жила Марґарита Миколаївна. Завжди ретельний та акуратний Азазелло хотів пересвідчитися, чи все виконано, як слід. І все чинилося до ладу. Азазелло бачив, як понура жінка, що дожидалася повернення чоловіка, вийшла зі своєї спальні, нагло зблідла, схопилася за серце і, скрикнувши безпорадно:

— Наташо! Хто-небудь… до мене! — упала на підлог серед вітальні, не дійшовши до кабінету.

— Все гаразд, — сказав Азазелло.

За мить він був коло повержених коханців. Марґарита лежала, уткнувшись обличчям у килимок. Своїми залізними руками Азазелло повернув її мов ляльку до себе і вгледівся в неї. На його очах обличчя отруєної мінялося. Навіть у навальних передгрозових сутінках видно було, як щезає її тимчасова відьомська зизоокість і жорстокість і буйність рис. Обличчя покійної просвітліло і, нарешті, злагідніло, а вищир її став не хижим, а просто жіночим страдницьким вищиром. Тоді Азазелло розціпив їй білі зуби й улив у рот кілька крапель того самого вина, яким її отруїв. Марґарита зітхнула, почала підводитися без допомоги Азазелло, сіла й слабо запитала:

— За що, Азазелло, за що? Що ви поробили зі мною?

Вона побачила майстра, який лежав долі, здригнулася й прошептала:

— Такого я не чекала… вбивця!

— Та ні, ні, — відповів Азазелло, — зараз він зведеться. О, чом ви такі нервові?

Марґарита повірила йому відразу, настільки переконливим був голос рудого демона. Вона схопилася на рівні ноги, дужа і жвава, допомогла напоїти недужого вином. Розплющивши очі, той глянув похмуро і з ненавистю повторив своє останнє слово:

— Отруйник…

— Ах! Образа — ось звичайна винагорода за хорошу роботу, — відповів Азазелло. — Невже ви сліпі? Та прозрівайте мерщій.

Тут майстер звівся на ноги, розглянувся поглядом живим і світлим і запитав:

— Що означає це нове?

— Воно означає, — відповів Азазелло, — що нам час та ще й пора. Вже гримить гроза, ви чуєте? Тьмариться. Коні басують, здригається маленький сад. Прощайтеся з підвалом, прощайтеся швидше.

— А, розумію, — сказав майстер, озираючись, — ви нас убили, ми мертві. Ох, як це розумно! Як вчасно! Тепер я збагнув усе.

— Ой, змилуйтеся, — відповів Азазелло, — чи вас я оце чую? Таж ваша подруга називає вас майстром, таж ви мислите, як же ви можете бути мертвим? Хіба для того, щоб вважати себе живим, треба неодмінно сидіти в підвалі, маючи на собі сорочку і лікарняні кальсони? Це смішно!..

— Я зрозумів усе, що ви говорили, — скрикнув майстер, — не продовжуйте! Тисячу разів ваша правда!

— Великий Воланд! — почала вторувати йому Марґарита, — великий Воланд! Він задумав куди краще, ніж я! Але тільки роман, роман, — кричала вона майстрові, — роман візьми з собою, куди б ти не летів!

— Не треба, — відповів майстер, — я знаю його напам’ять.

— Але ти жодного… жодного слова з нього не забудеш? — запитувала Марґарита, прихиляючись до коханця та витираючи кров на його розсіченій скроні.

— Не турбуйся! Тепер я нічого і ніколи не забуду, — відповідав той.

— Тоді вогонь! — гукнув Азазелло. — Вогонь, з якого все почалося і яким усе ми закінчуємо.

— Вогонь! — страшно прокричала Марґарита.

Віконце в підвалі торохнуло, вітром збило штору набік. У небі гримнуло коротко й весело. Азазелло засунув руку з кігтями в грубку, витяг димучу головешку і підпалив скатертину на столі. Потім підпалив стос старих газет на дивані, а за ним рукопис і фіранку на вікні. Майстер, уже сп’янілий передчуттям гонитви, викинув з полиці якусь книжку на стіл, спушив її сторінки в полум’ї скатертини, і книга пойнялася веселим вогнем.

— Гори, гори, старе життя!

— Гори, страждання! — кричала Марґарита.

Кімната вже гойдалася в багряних стовпах, і разом з димом вибігли через двері троє, піднялися кам’яними сходами вгору і опинились у дворі. Насамперед побачили вони там кухарку забудовника, що сиділа на землі, довкола неї валялася розсипана картопля й кілька пучків цибулі. Стан куховарки був зрозумілий. Троє чорних коней хропли коло сарая, здригалися, збивали копитами землю, Марґарита скочила на коня першою, за нею Азазелло, останнім майстер. Кухарка, простогнавши, хотіла піднести руку, щоб накласти хрест, але Азазелло грізно вигукнув із сідла:

— Відріжу руку! — Він свиснув, і коні, ламаючи гілля лип. піднеслись і простромилися крізь низьку чорну хмару. Тієї ж миті з віконечка підвалу заклубочився дим. Знизу долинув слабкий, жалюгідний скрик куховарки:

— Горимо!..

Коні вже мчали над дахами Москви.

— Я хочу попрощатися з містом, — прокричав майстер Азазелло, котрий скакав попереду. Грім покрив закінчення фрази майстра. Азазелло кивнув головою і пустив свого коня чвалом. Навстріч повітряним вершникам навально летіла хмара, але ще не лляла дощем.

Вони летіти над бульваром, бачили, як людські постаті розбігаються, ховаючись від дощу. Падали перші краплі. Вони пролетіли над димом — усім, що лишилося від Грибоєдова. Вони пролетіли над містом, яке вже заливала темрява. Над ними спалахували блискавиці. Потім дахи змінилися зеленню. Тоді тільки линув дощ і перетворив літунів на три великі пухирі серед води.

Марґариті вже добре було знане відчуття польоту, а майстрові — ні, і він подивувався, що так швидко вони досягли мети, опинилися коло того, з ким він хотів попрощатися, бо йому не було більше з ким прощатися. Він упізнав відразу в пелені дощу будівлю клініки Стравінського, річку й добре вивчений ним бір на протилежному березі. Вони опустились у гайку на галявині, неподалік від клініки.

— Я зачекаю на вас тут, — прокричав Азазелло, склавши руки дудкою, то висвітлюючись блискавкою, то щезаючи в сірій пелені, — прощайтесь, але швидко!

Майстер і Марґарита позіскакували з кульбак і полетіли, мелькаючи, як водяні тіні, через сад клініки. Ще за мить майстер навиклою рукою відсовував балконні ґрати в кімнаті № 17. Марґарита йшла слідом. Вони увійшли до Іванка, невидимі й непомічені під час гуркоту і виття грози. Майстер зупинився коло ліжка.

Іванко лежав непорушно, як і тоді, коли вперше переживав грозу в домі свого спочивання. Але він не плакав, як того разу. Коли він приглянувся добре до темної постаті, яка промкнулася до нього з балкона, він сів у ліжку, простягнув руки і промовив радісно:

— О, це ви! А я все чекаю, чекаю вас! Ось і ви, мій сусіде!

На це майстер відповів:

— Я тут! Але вашим сусідом, на жаль, більше не можу бути. Я відлітаю назавжди і прийшов до вас лише для того, щоб попрощатися.

— Я це знав, я здогадувався, — тихо відповів Іван і спитав: — Ви зустріли його?

— Так, — сказав майстер, — я прийшов попрощатися з вами, бо ви були єдиною людиною, з якою я говорив останнім часом.

Іванко просвітлився і сказав:

— Як добре, що ви сюди залетіли. А я свого слова дотримаю, віршиків базграти більше не буду. Мене інше тепер захопило, — Іванко усміхнувся і здумілими очима глянув кудись повз майстра, — я інше хочу написати. Я тут поки лежав, знаєте, багато чого зрозумів.

Майстер схвилювався від цих слів і заговорив, підсідаючи на край Іванкового ліжка:

— А це добре, це добре. Ви про нього продовження напишіть!

Іванкові очі спалахнули:

— А ви самі хіба не будете? — Тут він похилив голову і скрушно додав: — О, так… що ж це я питаю, — Іванко по-косував на долівку, подивився злякано.

— Так, — сказав майстер, і голос його видався Іванкові незнайомим і глухим, — я вже більше не писатиму про нього. Мені належить робити інше.

Шум грози прошив далекий посвист.

— Ви чуєте? — спитав майстер.

— Шумить гроза…

— Ні, це кликано мене, мені пора, — пояснив майстер і підвівся з ліжка.

— Стривайте! Ще одне слово, — попросив Іван, — а її ви знайшли? Вона вам залишилася вірною?

— Ось вона, — відповів майстер і показав на стіну.

Від білої стіни відійшла темна Марґарита і наблизилася до ліжка. Вона дивилася на юнака, який лежав, і в очах її читалася скорбота.

— Бідний, бідний… — безгучно зашептала Марґарита і похилилася над ліжком.

— Яка гарна, — без заздрості, але з сумом і з якимось тихим розчуленням проговорив Іван, — бачте, як у вас усе до ладу вийшло. А ось у мене не так. — Тут він подумав і замислено докинув: — А втім, можливо, і так…

— Так, так, — прошепотіла Марґарита і ще ближче нахилилася над лежачим, — ось я поцілую вас у чоло, і все у вас буде так, як треба… в цьому ви вже мені повірте, я вже все бачила, все знаю.

Лежачи, юнак оповив її шию руками, і вона поцілувала його.

— Прощай, учню, — ледь чутно сказав майстер і почав танути в повітрі.

Він щез, з ним разом щезла і Марґарита. Балконові ґрати заклацнулися.

Іванка опанував неспокій. Він сів на постелі, озирнувся тривожно, навіть простогнав, заговорив сам до себе, став на ноги. Гроза вирувала все дужче і, видно, розтривожила йому душу. Хвилювало його ще й те, що за дверима він своїм, уже звиклим до постійної тиші, слухом уловив неспокійні кроки, глухі голоси. Він покликав, нервуючись уже і здригаючись:

— Прасковіє Федорівно!

Прасковія Федорівна вже входила до кімнати, запитально й насторожено дивлячись на Іванка.

— Що? Що таке? — питала вона. — Гроза непокоїть? Ну, нічого, нічого… Зараз вам допоможемо. Зараз я лікаря покличу.

— Ні, Прасковіє Федорівно, не треба лікаря кликати, — сказав Іванко, занепокоєно дивлячись не на Прасковію Федорівну, а на стіну, — зі мною нічого такого особливого немає. Я вже розбираюсь тепер, ви не бійтесь. Ви мені краще скажіть, — щиросердно попросив Іван, — а що там поряд, у сто вісімнадцятій кімнаті зараз подіялося?

— У вісімнадцятій? — перепитала Прасковія Федорівна, і очі її забігали. — А нічого там не подіялося.

Але голос її був нещирий, Іванко відразу це завважив і сказав:

— Е, Прасковіє Федорівно! Ви людина така правдива… Ви думаєте, я бушуватиму? Ні, Прасковіє Федорівно, цього не буде. А ви краще напрямки кажіть. Адже я крізь стіну все відчуваю.

— Упокоївся сусід ваш ось зараз, — прошепотіла Прас-ковія Федорівна, будучи неспроможною перебороти свою правдивість та доброту, і перелякано подивилася на Іванка, уся облившись світлом блискавки. Але з Іванком нічого не сталося страшного. Він тільки багатозначно підняв палець і сказав:

— Я так і знав! Я запевняю вас, Прасковіє Федорівно, що зараз у місті ще упокоїлася одна людина. Я навіть знаю, хто, — тут Іванко таємниче посміхнувся, — це жінка!