Майстер і Маргарита

Розділ 21 ПОЛІТ

Невидима і вільна! Невидима і вільна! Пролетівши по своєму провулку, Марґарита потрапила в наступний, який перетинав під прямим кутом перший. Цей облатаний, об-штопаний, кривулястий та довгий провулок з перехнябленими дверима гасової крамнички, де кухлем-міркою продають гас і рідину від паразитів у пляшечках, вона перетнула вмить і тут усвідомила, що навіть, бувши цілком вільною і невидимою, все ж таки і в утіхах треба бути хоч трохи розважнішою. Тільки якимось чудом загальмувавши, вона не розбилася на смерть об старий похилий ліхтар на розі. Ухилившись від нього, Марґарита міцніше стиснула щітку і полетіла повільніше, приглядаючись до електричних дротів і вивісок, які висіли поперек тротуару.

Третій провулок вів просто до Арбату. Тут Марґарита цілком опанувала кермування щіткою, зрозуміла, що та кориться найслабшому доторку рук або ніг і що, летячи над містом, слід бути вельми уважною і не дуже вибрикувати. Крім того, цілком ясно стало вже у провулку, що перехожі літунку не бачать. Ніхто не задирав голови, не кричав «диви, диви!», не шарахався вбік, не верещав і не падав непритомним, диким реготом не заходився.

Марґарита летіла безгучно, дуже повільно і невисоко, приблизно на рівні другого поверху. Але і за повільного льоту, коло самого виходу на сліпуче освітлений Арбат, вона трохи промахнулась і плечем ударилася об якийсь світляний диск, що на ньому було намальовано стрілу. Це розсердило Марґариту. Вона присадила слухняну щітку, відлетіла вбік, а потім, кинувшись на диск, враз кінцем щітки розбила його на друзки. Посипалися з брязкотом уламки, перехожі метнулися врізнобіч, десь засюрчали, а Марґарита, доконавши цей непотрібний вчинок, розсміялася. «На Арбаті слід бути ще обережнішою, — подумала Марґарита, — тут такого понаплутувано, що й не розберешся». Вона заходилася пірнати поміж дротами. Під Марґариток) пливли дахи тролейбусів, автобусів і легковиків, а тротуарами, як здавалося Марґариті згори, пливли ріки кепок. Від цих рік відпливали ручаї і вливалися у вогненні пащі нічних крамниць.

«Фе, яке місиво! — сердито подумала Марґарита. — Тут ніде навіть повернутись». Вона перетнула Арбат, піднялася вищенько, до четвертих поверхів, і повз сліпуче сяючі рурки на наріжній будові театру пропливла у вузький провулок з високими будинками. Усі вікна в них були порозчинювані й усюди з них линула радіомузика. З цікавості Марґарита зазирнула в одне з них. Побачила кухню. Два примуси ревли на плиті, коло них стояли дві жінки з ложками в руках і пересварювались.

— Світло годиться за собою гасити в убиральні, ось що я вам скажу, Пелагеє Петрівно, — говорила та жінка, перед якою була каструля з якимось їдлом, що від нього валувала пара, — а то ми вас на виселення подамо!

— Самі ви дуже гарні, — відповідала друга.

— Ви обоє рябоє, — гучно сказала Марґарита, перевалюючись через підвіконня на кухню. Сперечальниці повернулися на голос і знерухоміли з брудними ложками в руках. Марґарита обережно просунула поміж ними руку, повернула крани на обох примусах і погасила їх. Жінки охнули і пороззявляли роти. Але Марґарита вже знудилася на кухні й вилетіла в провулок.

У кінці провулка її увагу привернуло пишне громаддя восьмиповерхового, очевидячки, недавно вимуруваного будинку. Марґарита спурхнула донизу, стала на землю і побачила, що фасад будівлі ушито чорним мармуром, що двері широкі, що за їх шибками бовваніє фуражка з золотим шнуром та ґудзиками швейцара і що над дверима золотом виведено напис: «Дім Драмліту».

Марґарита прискалила око на напис, метикуючи, що б могло означати слово «Драмліт»? Узявши щітку під пахву, Марґарита ввійшла в двері, штовхнувши створкою враженого швейцара, і побачила поряд з ліфтом на стіні чорну велику дошку, а на ній виписані білим номери квартир і прізвища мешканців. Напис «Дім Драматурга і Літератора», який увінчував реєстр, видобув з Марґарити хижий здушений крик. Піднявшись у повітря вище, вона жадібно почала читати прізвища: Хустов, Двобратський, Квант, Бескудніков, Латунський…

— Латунський! — верескнула Марґарита. — Латунський! Та це ж він… Це він занапастив майстра!

Швейцар коло дверей, витріщивши очі та навіть підскакуючи від подиву, дивився на чорну дошку, силкуючись збагнути таке диво: з якої це речі заверещав раптом список мешканців?

А Марґарита в цей час уже летіла стрімголов сходами вгору, повторюючи в якомусь захваті:

— Латунський — вісімдесят чотири… Латунський — вісімдесят чотири…

Ось наліво — 82, направо — 83, ще вище, наліво — 84! Тут! Ось і картка — «О. Латунський».

Марґарита зіскочила зі щітки, і ЇЇ розпашілі підошви приємно охолодив кам’яний майданчик. Марґарита подзвонила, раз, другий. Але ніхто не відчиняв. Марґарита почала дужче тиснути ґудзик і сама чула дзеленчання, що зчинилось у квартирі Латунського. Так, поки його віку має дякувати покійнику Берліозу мешканець квартири № 84 на восьмому поверсі за те, що голова МАСОЛІТу потрапив під трамвай, і за те, що траурне засідання призначили якраз на цей вечір. Під щасливою зіркою народився критик Латунський. Вона порятувала його від зустрічі з Марґаритою, що стала відьмою в ту п’ятницю.

Ніхто не відчиняв. Тоді Марґарита чимдуж гайнула назад, пролітаючи поверхи, дісталася низу, вирвалась на вулицю і, дивлячись угору, відрахувала і перевірила поверхи ззовні, визначаючи вікна квартири саме Латунського. Безперечно, що це були п’ять темних вікон на розі будинку, на восьмому поверсі. Впевнившись у цьому, Марґарита піднеслась у повітря і за кілька секунд входила в розчинене вікно до неосвітленої кімнати, в якій сріблилася лише вузенька стежка від місяця. По ній пробігла Марґарита, намацала вимикач. Через хвилину вся квартира була освітлена. Щітку було поставлено в куток. Пересвідчившись, що вдома немає нікого, Марґарита відчинила двері на сходи і перевірила, чи тут картка. Картка була на місці, Марґарита втрапила куди слід.

Так, кажуть, що й досі критик Латунський блідне, згадуючи той жахливий вечір, і досі святобливо вимовляє ім’я Берліоза. Цілковито невідомо, яким темним і моторошним злочинством позначився б цей вечір, — коли Марґарита повернулася з кухні, у неї в руках був важкий молоток.

Гола й невидима літунка стримувала й умовляла себе, руки її тряслися від нетерплячки. Старанно націлившись, Марґарита вдарила по клавішах рояля, і по всій квартирі загучав перший жалібний зойк. Надривно ячав ні в чому не винний беккерівський кабінетний інструмент. Клавіші в ньому провалювалися, кістяні накладки відскакували навсібіч. Інструмент гув, хрипів, дзвенів, вив. Зі звуком револьверного пострілу тріснула під ударом молотка верхня полірована дека. Важко сапаючи, Марґарита рвала і м’яла молотком струни. Врешті, втомившись, відступилася й гепнулась у крісло, щоб перевести подих.

У ванній страшенно ревла вода і на кухні також. «Здається, вже полилося на підлогу…» — подумала Марґарита і докинула вголос:

— Але розсиджуватися нема чого.

З кухні в коридор уже біг потік. Шльопаючи босими ногами у воді, Марґарита відрами носила воду з кухні в кабінет критика і виливала її в шухляди письмового столу. Потім, розламавши молотком дверцята шафи в тому ж кабінеті, метнулася в спальню. Розбивши дзеркальну шафу, вона витягла з неї костюм критика і втопила його у ванні. Повну чорнильницю чорнила, захоплену в кабінеті, вилила в пишно підбите двоспальне ліжко у спальні. Руйнація, котру вона вчиняла, давала їй гостру насолоду, але разом з тим весь час їй здавалося, що наслідки погрому — мізерні. Тому вона почала робити що попало. Вона била вазони з фікусами в тій кімнаті, де був рояль. Не скінчивши це, поверталася в спальню і кухонним ножем різала простирадла, била засклені фотографії. Втоми вона не відчувала, і лише піт дзюрком стікав по ній.

У цей час у квартирі № 82, під квартирою Латунського, хатня робітниця драматурга Кванта пила чай на кухні, не виходячи з дива від того, що згори долинає якийсь гуркіт, біганина і брязкіт. Піднявши голову до стелі, вона раптом побачила, що та на очах у неї перемінює свій білий колір на якийсь мертвотно-синюватий. Пляма ширилася на очах, і раптом на ній понабухали краплі. Хвилини зо дві сиділа хатня робітниця, торопіючи від такого з’явища, доки, нарешті, зі стелі не сипнув справжній дощ і не залопотів по підлозі. Аж тепер вона схопилася, підставила під зливу миску, що анітрохи не зарадило, бо дощ поширився й почав заливати і газову плиту, і стіл із посудом. Тоді, скрикнувши, хатня робітниця Кванта вибігла з квартири на сходи, і притьмом у квартирі Латунського почалося дзеленчання.

— Ну, задзвонили… Пора збиратися, — сказала Марґарита. Вона сіла на щітку, прислухаючись до того, як жіночий голос кричить у щілину дверей:

— Відчиніть, відчиніть! Дусю, відчини! У вас, чи що, вода тече? Нас затопило!

Марґарита піднялася на метр угору і вдарила по люстрі. Дві лампочки вибухнули, в усі боки бризнули дармовиси. Крики в щілині затихли, на сходах почувся тупіт. Марґарита випливла у вікно, опинилася зовні, розмахнулася легко і молотком ударила в шибку. Вона схлипнула, і обшитою мармуром стіною каскадом побігли донизу скалки. Марґарита підлетіла до наступного вікна. Далеко внизу забігали люди по тротуару, одна з двох машин, що стояла коло будинку, тукнула й від’їхала.

Скінчивши з вікнами Латунського, Марґарита попливла до сусідньої квартири. Удари почастішали, провулок виповнився брязкотом та громом. З першого під’їзду вибіг швейцар, подивився вгору, трохи повагався, видно, не зметикувавши відразу, що йому чинити, всунув у рот сюрчок і шалено засвистів. З особливим азартом під цей свист розгативши останнє вікно на восьмому поверсі, Марґарита спустилася до сьомого і почала й там висаджувати шибки.

Змучений довгим байдикуванням за дзеркальними дверима під’їзду, швейцар вкладав у сюрчання всю душу, причому чітко йшов за Марґаритою, ніби акомпануючи їй. У паузах, коли вона перелітала від вікна до вікна, він набирав духу, а з кожним Марґаритиним ударом, надимаючи щоки, заходився, свердлуючи нічне повітря до самого неба.

Його зусилля, єднаючись зі стараннями розшаленілої Марґарити, дали великі наслідки. В будинку йшла паніка. Цілі ще вікна розчинялися, в них з’являлись людські голови і відразу ховалися, відчинені ж вікна, навпаки, зачинялись. В протилежних будинках у вікнах на тлі освітлених кімнат виникали темні силуети людей, що намагалися збагнути, чому безпричинно тріскаються шибки в новій споруді Драмліту.

У провулкові народ біг до будинку Драмліту, а всередині його усіма сходами тупотіли люди, носячись сюди-туди без ладу й сенсу. Хатня робітниця Кванта кричала до них, що їх залило, а згодом до неї прилучилася хатня робітниця Хустова з квартири № 80, яка була під квартирою Кванта. У Хустових полилося зі стелі, й на кухні, й у вбиральні. Нарешті, у Квантів на кухні обвалився величезний шмат тиньку зі стелі, розбивши весь брудний посуд, після чого пішла справжня злива: з-під ґраток мокрої обвислої дранки ринуло, як з відра. Тоді на сходах першого під’їзду залунали крики. Пролітаючи повз передостаннє вікно четвертого поверху, Марґарита заглянула в нього і побачила чоловіка, який у паніці нацупив на себе протигаз. Ударивши молотком у його шибку, Марґарита сполохала його, і він здимів із кімнати.

Та несподівано дикий погром ущух. З’їхавши до третього поверху, Марґарита заглянула в крайнє вікно, завішене легенькою темною фіранкою. В кімнаті горіла слабенька лампочка під ковпачком. У маленькому ліжечку із затягнутими сіткою боками сидів хлопчик років чотирьох і налякано прислухався. Дорослих нікого не було в кімнаті. Напевно, всі повибігали з квартири.

— Шибки б’ють, — проговорив хлопчик і покликав: — Мамо!

Ніхто не відгукнувся, і тоді він сказав:

— Мамо, я боюсь.

Марґарита відкинула фіранку і влетіла у вікно.

— Я боюся, — повторив хлопчик і затремтів.

— Не бійся, не бійся, маленький, — сказала Марґарита, силуючись пом’якшити свій захриплий на вітрі, злочинницький голос, — це хлопчиська шибки били.

— З рогатки? — запитав хлопчик, переставши тремтіти.

— З рогатки, з рогатки, — повторила Марґарита, — а ти спи!

— Це Ситник, — сказав хлопчик, — у нього є рогатка.

— Ну, певно, він!

Хлопчик подивився лукаво кудись убік і запитав:

— А ти де, тьотю?

— А мене немає, — відповіла Марґарита, — я тобі снюся.

— Я так і думав, — сказав хлопчик.

— Ти лягай, — наказала Марґарита, — підклади руку під щоку, а я тобі буду снитися.

— Ну, снись, снись, — погодився хлопчик, відразу ліг і підсунув руку під щоку.

— Я тобі казку розповім, — заговорила Марґарита і поклала розвогнену руку на стрижену голову. — Була на світі одна тьотя. І в неї не було дітей, і щастя взагалі так само не було. Отож спочатку вона довго плакала, а потім зробилася злою… — Марґарита вмовкла, зняла руку — хлопчик спав.

Марґарита тихенько поклала молоток на підвіконня і вилетіла з вікна. Коло будинку вирувало. Асфальтованим тротуаром, вкритим битим склом, бігали і щось вигукували люди. Серед них уже мелькали міліціонери. Раптовно вдарив дзвін, і з Арбату в провулок вкотилася червона пожежна машина з драбиною…

Але подальше вже не цікавило Марґариту. Примірявшись, щоб не зачепитися за який дріт, вона міцніше затисла щітку і вмить опинилася вище нефортунного будинку. Провулок під нею похилився набік і провалився вниз. Замість нього одного під ногами у Марґарити вродилося скупчення дахів, навскоси перерізуване сяйними стежками. Все це неждано поїхало вниз, і смуги вогнів змазались і злилися.

Марґарита ще пришвидшила щітку, і тоді все скупчення дахів кануло під землю, а замість нього з’явилося внизу озеро тремтливих електричних вогнів, і це озеро раптово піднялося вертикально, а згодом опинилося над головою у Марґарити, а під ногами зблиснув місяць. Збагнувши, що вона перевернулася у повітрі, Марґарита вирівнялась і, обернувшись, побачила, що й озера вже немає, а що там унизу, позад неї, залишилася тільки рожевувата заграва на виднокрузі. Та й вона щезла через секунду, і Марґарита постерегла, що вона сам на сам з місяцем, який летів вище і лівіше від неї. Марґаритине волосся давно стояло копицею, а місячне сяйво зі свистом омивало її тіло. З того, як унизу дві низки негустих вогнів злилися у дві суцільні вогненні смуги, з того, як швидко вони зникли позаду, Марґарита здогадувалася, що вона летить зі страхітливою швидкістю, і подивувалася тому, що вона не задихається.

Через кілька секунд далеко внизу, в земній чорноті, спалахнуло нове озеро електричного світла і підвалилося під ноги літунки, але воно тут же закрутилося гвинтом і провалилось у землю. Ще кілька секунд — і знов таке саме видиво.

— Міста́! Міста́! — прокричала Марґарита.

Після цього разів зо два чи зо три вона бачила під собою тьмяні зблиски якихось шабель, що лежали в розкритих чорних футлярах, і зметикувала, що це ріки.

Повертаючи голову вгору і вліво, літунка милувалася тим, що місяць шалено летить над нею назад у Москву і водночас дивовижно стоїть на місці, так що на ньому виразно проступав якийсь таємничий, темний — чи то дракон, чи то горбоконик, гострою мордою звернений до залишеного міста.

Тієї миті Марґариті сяйнула думка, що, по суті, вона даремно так несамовито жене щітку. І що вона позбавляє себе змоги бодай дещо розгледіти як слід, повною мірою насититися польотом. їй щось підказувало, що там, куди вона поспішає, її почекають і що нема сенсу їй нудьгувати від такої шаленої швидкості й висоти.

Марґарита нахилила щітку щетиною вперед, так що хвіст її піднявся догори, і, набагато уповільнившись, пішла до самої землі. І це сковзування, як на повітряних санках, вниз принесло їй найбільшу насолоду. Земля піднялася до неї, і в безформній досі чорній гущі позначилися її таємниці та приваби під час місячної ночі. Земля підійшла до неї, і Марґариту вже обдавало пахощами зазеленілих лісів. Марґарита летіла над самісінькими туманами росяного лугу, потім над ставком. Під Марґаритою хором співали жаби, а десь удалині, чомусь гаряче хвилюючи серце, шумів потяг. Марґарита невдовзі побачила його. Він повз повільно, як гусінь, сиплючи в повітря іскри. Обігнавши його, Марґарита пройшла ще над одним водним дзеркалом, в якому проплив під ногами другий місяць, ще знизилась і пішла, ледь-ледь не зачіпаючи ногами верхівки величезних сосон.

Важкий шум розпорюваного повітря почувся позаду й почав здоганяти Марґариту. Поступово до цього шуму чогось, що летить, як набій, долучивсь і чутний на багато верст жіночий регіт. Марґарита озирнулася і побачила, що її доганяє якийсь складний темний предмет. Доганяючи Марґариту, він усе більше виразнішав, стало ясно, що це хтось летить верхи. А зрештою він і цілковито вималювався. Уповільнюючи лет, Марґариту наздогнала Наташа.

Вона, гола-голісінька, з розвіяним за вітром волоссям, летіла верхи на гладкому кнурові, який затис у передніх ратицях портфель, а задніми на одчай душі молотив повітря. Час від часу зблискувало і гасло в місячному світлі пенсне, яке спало з носа і летіло коло кнура на шнурі, а капелюх усе зсовувався кнурові на очі. Добре приглянувшись, Марґарита впізнала у кнурові Миколу Івановича, і тоді регіт її загримів над лісом, змішавшись із Наталчиним гиготінням.

— Наташко! — пронизливо закричала Марґарита. — Ти намастилася кремом?

— Серденько! — колошкаючи своїм вереском заснулий сосновий бір, відповідала Наташа. — Королево моя французька, адже я і йому намазала лисину, і йому!

— Принцесо! — плаксиво прогорлав кнур, ускач несучи вершницю.

— Серденько! Марґарито Миколаївно! — кричала Наташа, скачучи поряд з Марґаритою. — Зізнаюсь, я взяла крем. Таж і ми хочемо жити й літати! Простіть мене, повелителько, а я не повернуся, ні за що не повернуся! Ах, добре, Марґарито Миколаївно!.. Сватався до мене. — Наташа почала тицяти пальцем у шию кнура, який конфузливо сопів, — сватався! Ти як мене називав, га? — кричала вона, нахилившись до вуха кнурові.

— Богине! — завивав той. — Не можу я так прудко летіти! Я папери можу важливі розгубити. Наталю Прокопівно, я протестую.

— Та ну тебе до біса з твоїми паперами! — виклично регочучи, кричала Наташа.

— Що ви, Наталю Прокопівно! Нас ще почує хто! — благально горлав кнур.

Летячи галопом поряд з Марґаритою, Наташа, регочучись, розповідала їй про те, що відбувалося у віллі після того, як Марґарита Миколаївна вилетіла поверх воріт.

Наташа призналась у тому, що, не доторкнувшись більше до жодної з подарованих речей, вона поскидала з себе одіж і кинулась до крему і негайно вимастилася ним. І з нею сталося те, що і з її господинею. В той час, як Наташа, сміючись з утіхи, милувалася перед дзеркалом своєю чарівною красою, двері розчинилися і перед хатньою робітницею станув Микола Іванович. Він був збуджений, у руках тримав сорочку Марґарити Миколаївни та власного свого капелюха і портфель. Побачивши Наталку, Микола Іванович очамрів. Трохи оговтавшись, весь червоний як рак, він ознаймив, що вважав за свій обов’язок підняти сорочечку й особисто принести її…

— А що казав цей негідник! — верещала й реготала Наташа. — Що казав, на що підбивав! Які гроші приобіцював! Казав, що Клавдія Петрівна нічого не дізнається. Що, скажеш, брешу? — кричала Наташа кнурові, а той лише присоромлено відвертав рило.

Розходившись у спальні, Наташа мазнула кремом Миколу Івановича і сама оторопіла від дива. Обличчя шановного нижнього мешканця збіглося в рильце, а руки й ноги виявилися з копитцями. Глянувши на себе в дзеркало, Микола Іванович відчайдушно та дико завив, але було вже пізно. За кілька секунд він, засідланий, летів кудись до біса з Москви, скімлячи від горя.

— Вимагаю повернення моєї звичайної подоби! — раптом не то нестямно, не то благально прохрипів і зарохкав кнур, — я не хочу летіти на незаконне зборище! Марґарито Миколаївно, ви маєте обов’язком утихомирити свою хатню робітницю!

— О, так я тобі тепер хатня робітниця? Хатня робітниця? — вигукувала Наташа, мнучи вуха кнурові. — А була богинею? Ти мене як називав?

— Венера! — плаксиво відповідав кнур, пролітаючи над струмком, що дзюрчав поміж камінням, і копитцями з шелестом черкаючи об кущі горішини.

— Венера! Венера! — переможно вигукнула Наташа, однією рукою взявшись за бік, а другу простягаючи до місяця. — Марґарито! Королево! Упрохайте за мене, щоб відьмою залишили. Для вас усе зроблять, вам владу дано!

Марґарита обізвалася:

— Гаразд, я обіцяю!

— Дякую! — прокричала Наташа і раптом загукала різко і якось тоскно: — Гей! Гей! Швидше! Швидше! А ну, наддай! — Вона стисла п’ятами запалі в шаленій гонитві боки кнура, і той наддав ходи так, що знову розпороло повітря, і за мить Наталку вже було видно попереду, як чорну цятку, яка потім і зовсім зникла, і шум її льоту розтанув.

Марґарита продовжувала летіти повільно в пустельній і невідомій місцевості, над пагорбами, засіяними подекуди валунами, які лежали поміж окремих величезних сосон. Марґарита летіла і думала про те, що вона, напевно, десь дуже далеко від Москви. Щітка летіла не над вершечками сосон, а вже поміж їх стовбурів, які з одного боку повисріблював місяць. Легка тінь літунки пливла землею попереду — тепер місяць світив у спину Марґариті.

Марґарита відчувала близькість води і здогадувалася, що мета недалеко. Сосни розійшлися, і Марґарита тихо під’їхала по повітрю до крейдяного урвища. За ним унизу в тіні лежала ріка. Туман висів і чіплявся за кущі внизу прямовисного урвища, а протилежний берег був низький, рівнинний. На ньому, під одинокою купою якихось розлогих дерев, тріпотіло світло від вогнища і снували якісь постаті. Марґариті здавалося, що звідти долинає якась навріписта веселенька музика. Далі, наскільки сягало око, на висрібленій рівнині не добачалось жодних ознак ні житла, ні людей.

Марґарита зіскочила з урвища вниз і швидко дісталася води. Вода надила її після повітряної гонитви. Відкинувши від себе щітку, вона з розгону кинулась у воду сторч головою. Легке її тіло, як стріла, розкраяло воду, а стовп води викинуло мало не до самого місяця. Вода була теплою, як у лазні, й, виринувши з глибини, Марґарита досхочу наплавалася сама-самісінька вночі в цій річці.

Поряд з Марґаритою нікого не було, але трохи поодаль з-за кущів долинало хлюпання і пирскання, там теж хтось купався.

Марґарита вискочила на берег. Тіло її палало після купелі. Втоми вона ніякої не відчувала і радісно пританцьовувала на вологій траві. Враз вона припинила танці й насторожилася. Пирскання наблизилось, і з-за кущів верболозу виліз якийсь голий товстун у чорному шовковому циліндрі, зсунутому на потилицю. Ступні його ніг були в намулі, отож здавалося, що купальник у чорних черевиках. З того, як він гикав та відсапувався, виходило, що він був добре напідпитку, це, між іншим, потверджувалось і тим, що від річки раптом потягло коньяком.

Побачивши Марґариту, товстун почав приглядатися, а потім радісно заволав:

— Що таке? Чи ж не її бачу? Клодіно, та це ж ти, весела вдово? І ти тут? — і він поліз здоровкатися.

Марґарита відступила і з гідністю відказала:

— Пішов-но ти к бісовій матері. Яка я тобі Клодіна? Ти приглядайся, з ким заводиш мову, — і, подумавши хвильку, вона додала до своїх слів розлогу нецензурну лайку. Все це отверезило легковажного товстуна.

— Ой! — тихо гукнув він і стенувся. — Даруйте великодушно, світла королево Марґо! Я помилився. А виною коньяк, щоб йому лихо! — Товстун опустився на одне коліно, циліндр відніс убік, уклонився і залепетав, змішуючи російські фрази з французькими, якусь нісенітницю про криваве весілля свого друга в Парижі Гессара, і про коньяк, і про те, що його гнітить прикра помилка.

— Ти штани натягнув би, сучий сину, — сказала, добріючи, Марґарита.

Товстун радісно вишкірився, бачачи, що Марґарита не сердиться, і розчулено повідомив, що опинився оце тут без штанів, позаяк з неуважності залишив їх на березі Єнісею, де купався перед цим, і що він зараз же летить туди, добре, це близенько, а потім, віддавши себе її прихильності та опіці, почав відступати і задкував доти, поки не посковзнувся і навзнак не упав у воду. Але й падаючи, зберіг на обличчі, отороченому невеликими бакенбардами, усмішку захвату і відданості.

Марґарита ж пронизливо свиснула і, осідлавши щітку, яка тут же підлетіла, подалася над річкою на протилежний берег. Тінь крейдяної гори сюди не сягала, і увесь берег заливав місяць.

Тільки-но Марґарита торкнулася вологої трави, музика під вербами загучала дужче і веселіше спахнув сніп іскор над вогнищем. Під гіллям верб, усипаних ніжними пухнастими сережками, що їх було видно в місячному сяйві, сиділи у дві лави товстопикі жаби і, роздуваючись, мов гумові, грали на дерев’яних дудах бравурний марш. Світні трухлячки висіли на вербових галузочках перед музиками й освітлювали ноти, а на жаб’ячих пичках мінилося колихке світло ватри.

Марш гралося на пошанування Марґариті. Зустрічали її якнайврочистіше. Прозірчасті русалки зупинили свій танок над річкою й замахали Марґариті водоростями, і над пустельним зеленкуватим берегом простогнали далеко чутні їхні вітання. Голі відьми, вискочивши з-поміж верб, вишикувалися лавою і почали присідати та вклонятися придворними поклонами. Хтось козлоногий підлетів і припав до руки, розкинув на траві шовк, поцікавився, чи добре купалося королеві, запросив прилягти й відпочити.

Марґарита так і вчинила. Козлоногий підніс їй келих із шампанським, вона випила його, і серце її відразу пойнялося літеплом. Запитавши, де Наташа, вона дістала відповідь, що Наташа вже викупалась і полетіла на своєму кнурові вперед, у Москву, щоб звістувати про швидке прибуття Марґарита й допомогти приготувати їй вбрання.

Недовге перебування Марґаритине під вербами позначилось одним епізодом. У повітрі розтявся свист, і чорне тіло, вочевидь схибивши, шугнуло у воду. За якусь хвильку перед Марґаритою станув той самий товстун-бакенбардист, що так невдатно знайомився на тому березі. Він явно встиг уже переметнутися на Єнісей, бо був у фрачному вбранні, але мокрий з голови до ніг. Коньяк вдруге підвів його: висідаючи, він усе-таки опинився у воді. Але усмішки своєї він не втратив і в цьому прикрому випадку, і Марґарита, розвеселившись, допустила його до своєї руки.

Потім усі почали збиратися. Русалки дотанцювали свій танок у місячному сяйві та й розтанули в ньому. Козлоногий поштиво спитав у Марґарити, на чому вона дісталася на річку. Дізнавшись, що вона з’явилася верхи на щітці, сказав:

— О, навіщо ж, це незручно, — і миттю спорудив із двох сучків якийсь сумнівний телефон і зажадав у когось негайно прислати машину, що й справді за хвилину було виконано.

На острів упала булана відкрита машина, тільки на шоферському місці сидів не звичайний водій, а чорний довгоносий грак у цератовій фуражці і в рукавицях з відлогами. Острівець порожнів. У місячному сяйві розтанули на льоту відьми. Ватра догорала, і жариння затягувало сивим попелом.

Бакенбардист і козлоногий підсадили Марґариту, і вона опустилася на широке заднє сидіння. Машина гуркнула, скакнула і піднялася мало не до самого місяця, острів зник, зникла річка, Марґарита помчала в Москву.