Майстер і Маргарита

Розділ 5 БУЛА ВЕРЕМІЯ В ГРИБОЄДОВІ

Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору розташувався на бульварному кільці в глибині миршавого саду, відокремленого від хідника бульвару візерунчастою чавунною огорожею. Невеликий плацик перед будинком був заасфальтований, і взимку на ньому вивищувалася гора снігу з лопатою, а літньої пори він перетворювався в найчудовніший відділ літнього ресторану під парусиновим тентом.

Будинок названо «Домом Грибоєдова» на підставі того, що буцімто колись його мала у власності тітка письменника — Олександра Сергійовича Грибоєдова. Мала чи не мала — ми достеменно не знаємо. Пригадується навіть, що ніякої такої тітки-домовласниці, здається, у Грибоєдова не було… Проте будинок так називали. Більше того, один московський брехун розповідав, що начебто ось на другому поверсі, в круглій залі з колонами, славетний письменник читав уривки з «Лиха з розуму» цій самій тітці, що розляглася на софі. А втім, лихий його знає, може, й читав, вагу має не це!

А вагу має те, що на цей час володів цим будинком якраз той МАСОЛІТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи на Патріарших ставках.

З легкої руки членів МАСОЛІТу ніхто не називав будинок «Домом Грибоєдова», а всі говорили просто — «Грибоєдов»: «Я вчора дві години проштовхавсь у Грибоєдова». — «То й що?» — «В Ялту на місяць домігся!» — «Молодець!» Або: «Піди до Берліоза, він сьогодні від чотирьох до п’яти приймає в Грибоєдові…» і так далі.

МАСОЛІТ облаштувався в Грибоєдові так, що краще і затишніше не придумати. Кожен, хто входив до Грибоєдова, насамперед мимохіть знайомився з оголошеннями різних спортивних гуртків і з груповими, а також індивідуальними фотографіями членів МАСОЛІТу, якими (фотографіями) було обвішано стіни вздовж сходів, що вели на другий поверх.

На дверях першої ж кімнати на цьому горішньому поверсі яснів великий напис «Рибно-дачна секція», і тут же було зображено карася, що потрапив на вудку.

На дверях кімнати № 2 було написане щось не зовсім зрозуміле: «Одноденна творча путівка. Звертатися до М. В. Підложної».

Наступні двері мали на собі короткий, але вже цілком незбагненний напис: «Перелигіно». Далі у випадкового відвідувача Грибоєдова починали розбігатися очі від написів, що ними рябіли горіхові тітчині двері: «Запис у чергу на папір у Покльовкіної», «Каса», «Особисті розрахунки скетчистів»…

Перетявши довжелезну чергу, яка починалась уже внизу коло швейцара, можна було бачити напис на дверях, що до них щосекунди вдиралися люди: «Квартирне питання».

За квартирним питанням відкривався розкішний плакат, на якому зображено було скелю, а по її гребеню їхав вершник у бурці й з гвинтівкою за плечима. Нижче — пальми та балкон, на балконі — молодик з чубчиком у кріслі дивиться кудись у височину дуже-дуже метикованими очима, тримаючи в руках самописне перо. Напис: «Повно-об’ємні творчі відпустки від двох тижнів (оповідання-но-вела) до одного року (роман, трилогія). Ялта, Суук-Су, Борове, Цихідзирі, Махінджаурі, Ленінград (Зимовий палац)». Коло цих дверей також була черга, але не надмірна, людей на півтораста.

Далі йшли, підкоряючись примхливим вигинам, підйомам і спускам грибоєдовського дому, — «Правління МАСОЛІТу», «Каси № 2, 3, 4, 5», «Редакційна колегія», «Голова МАСОЛІТу», «Більярдна», різні допоміжні установи і, нарешті, та сама зала з колонадою, де тітка втішалася комедією геніального небожа.

Перший-ліпший відвідувач, якщо він, звісно, не був цілковитим телепнем, потрапивши до Грибоєдова, відразу втямлював, наскільки добре живеться щасливцям — членам МАСОЛІТу, і чорні завидки починали негайно терзати його. І негайно ж таки він посилав до неба гіркі докори за те, що воно не приділило йому від народження літературного таланту, без якого, природно, не було чого й мріяти запопасти членський МАСОЛІТський квиток, брунатний, з духом дорогої шкіри, з широким золотим обідком, — відомий усій Москві квиток.

Хто скаже що-небудь на захист заздрості? Це почуття паскудної категорії, але треба ж таки зважати на становище відвідувача. Бо те, що він бачив на горішньому поверсі, було не все і далеко ще не все. Весь нижній поверх тітчиного дому був зайнятий рестораном, і яким рестораном! Справедливо він вважався найкращим у Москві. І не лише тому, що містився він у двох великих склепінчастих залах, розписаних бузковими кіньми з ассирійськими гривами, не лише тому, що на кожному столику стояла лампа, накрита шаллю, не лише тому, що туди не міг промкнутись перший-ліпший з вулиці, а ще й тому, що якістю своєї провізії Грибоєдов перевершував будь-який ресторан у Москві, як сам знав, і що ту провізію надавали за дуже помірними, анітрохи не обтяжливими цінами.

Тому немає нічого дивного в такій хоч би розмові, що якось її чув автор цих найправдивіших рядків біля чавунної огорожі Грибоєдова:

— Ти де сьогодні вечеряєш, Амвросію?

— Що за питання, звісно, тут, дорогий Фоко! Арчибальд Арчибальдович шепнув мені сьогодні, що будуть порційні судачки а натюрель. Віртуозна річ!

— Умієш ти жити, Амвросіюі — зітхаючи, відповідав худющий, заиехаєний, з карбункулом на шиї Фока червоногубому велетові, золотоволосому, пишнощокому Амвросієві-поету.

— Ніякого особливого якогось уміння в мене немає, — заперечував Амвросій, — а є звичайне бажання жити по-людськи. Ти хочеш сказати, Фоко, що судачки можна запопасти і в «Колізеї». Але в «Колізеї» порція судачків коштує тринадцять карбованців п’ятнадцять копійок, а в нас — п’ять п’ятдесят! До того ж, у «Колізеї» судачки триденної давності, а ще в тебе немає гарантії, що ти не дістанеш у «Колізеї» виноградним гроном по пиці від першого-ліпшого молодика, який увалиться з Театрального проїзду. Ні, я категорично проти «Колізею», — гримів на весь бульвар гастрономіст Амвросій. — Не умовляй мене, Фоко!

— Я не умовляю тебе, Амвросію, — пищав Фока. — Дома можна повечеряти.

— Даруйте великодушно, — сурмив Амвросій, — уявляю собі твою дружину, яка намагається зготувати в каструльці на спільній кухні комуналки порційні судачки а натюрель! Ги-ги-ги!.. Оревуар, Фоко! — і, наспівуючи, Амвросій швидкував до веранди під тентом.

Леле-леле… Що було, те було!.. Пам’ятають московські старожитці славетного Грибоєдова! Що відварні порційні судачки! Дешевинка це, любий Амвросію! А стерлядь, стерлядь у сріблистій каструльці, стерлядь шматочками, перекладена раковими шийками та свіжою ікрою? А яйця-кокот з шампіньйоновим пюре в чашечках? А полядвички зі шпаків ви не смакували? З трюфелями? Перепілки по-генуйському? Дев’ять з половиною! Та ще джаз, та ввічлива обслуга! А в липні, коли вся сім’я на дачі, а вас невідкладні літературні справи тримають у місті, — на веранді, в тіні виткого винограду, в золотій, плямі світла на чистій-чистісінькій скатертині тарілочка супу-прентаньєр?’ Пам’ятаєте, Амвросію? Та що й питати! По губах ваших бачу, що пам’ятаєте. Що ваші сижки, судачки! А дупелі, гаршнепи, бекаси, вальдшнепи по сезону, перепели, кулики? Шумуючий у горлі нарзан?! Але досить, ти відволікаєшся, читачу! За мною!..

О пів на одинадцяту тога вечора, коли Беряіоз загинув на Патріарших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, й у ній скніли дванадцятеро літераторів, що зібралися на засідання і чекали Михайла Олександровича.

Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у правлінні МАСОЛІТу, вельми потерпали від задухи. Жоден відсвіжуючий струмінь не потрапляв через порозчинювані вікна. Москва віддавала нагромаджений за день у асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегші. Тхнуло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанова кухня, і всім праглося пити, всі нервували і сердилися.

Белетрист Бескудніков — тихий, пристойно зодягнутий чоловік з уважними і водночас невловимими очима — витяг годинника. Стрілка повзла до одинадцяти. Бескудніков стукнув пальцем по циферблату, показав його сусідові, поету Двубратському, який сидів на столі й з нудьги теліпав ногами в жовтих черевиках на гумовій підошві.

— Ого, — буркнув Двубратський.

— Хлопець, певно, на Клязьмі застряг, — густим голосом відгукнулася Настя Луківна Неодмінова, московська купецька сирота, яка стала письменницею і писала батальні морські оповідання під псевдонімом «Штурман Жорж».

— Даруйте! — сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. — Я б і сам зараз охоче на ґаночкові чайку попив, замість того щоб тут упрівати. Адже засідання призначено на десяту?

— А зараз чудово на Клязьмі, — під’юджувала присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літературне селище Перелигіно на Клязьмі — спільне болісно-чутливе місце. — Тепер уже соловейки, напевно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.

— Третій рік сплачую грошики, щоб дружину, яка слабує на базедову хворобу, відвезти в цей рай, та щось нічого хвилі не несуть, — гірко, з трутизною сказав новеліст Ієронім Поприхін.

— Це вже як кому повезе, — прогудів з підвіконня критик Абабков.

Втіха загорілася в маленьких очицях Штурмана Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:

— Негоже, товариші, заздрити. Дач лише двадцять дві, і будують ще тільки сім, а нас у МАСОЛІТі три тисячі.

— Три тисячі сто одинадцять осіб, — докинув хтось із кутка.

— Ось бачите, — вела далі Штурман, — що ж подієш? Природно, що дачі дістають найталановитіші з нас…

72

— Генерали! — напрямки встряв у розбрат Глухарьов-сценарист.

Бескудніков, удавано позіхаючи, вийшов з кімнати.

— Один у п’яти кімнатах у Перелигіні, — вслід йому сказав Глухарьов.

— Лаврович один у шести, — вигукнув Денискін, — та їдальня дубом обшита!

— Ет, зараз не до того, — прогудів Абабков, — он уже пів на дванадцяту.

Зчинився галас, назрівало щось ніби заколот. Почали телефонувати в ненависне Перелигіно, потрапили не в ту дачу, до Лавровича, дізналися, що він пішов на річку, і від того вкрай роздратувалися. Навмання подзвонили в комісію красного письменства по додатковому № 930 і, звісно, нікого там не знайшли.

— Він міг би і зателефонувати! — репетували Денискін, Глухарьов і Квант.

Ох, кричали вони даремно: не міг Михайло Олександрович нікуди телефонувати. Далеко, далеко від Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячоватними лампами, на трьох цинкових столах лежало те, що лишень недавно було Михайлом Олександровичем.

На першому — голе, в засохлій крові, тіло з перебитою рукою і розчавленою грудною кліткою, на другому — голова з вибитими передніми зубами, з осклілими відкритими очима, які не лякало прегостре світло, а на третьому — купа зашерхлих ганчірок.

Коло позбавленого голови стояли: професор судової медицини, патологоанатом і його прозектор, представники слідства і викликаний телефоном від хворої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза по МАСОЛІТу — літератор Желдибін.

Машина заїхала за Желдибіним і, насамперед, разом зі слідством відвезла його (десь опівночі це було) на помешкання вбитого, де було виконане опечатування його паперів, а потім уже всі поїхали до моргу.

І ось тепер ті, що стояли коло останків небіжчика, радилися, як краще вчинити: чи пришити відрізану голову до шиї, чи виставити тіло в грибоєдовській залі, просто щільно закривши мерця до підборіддя чорним покровом?

Так, Михайло Олександрович нікуди не міг дзвонити, і зовсім даремно обурювалися й репетували Денискін, Глухарьов і Квант з Бескудніковим. Рівно опівночі всі дванадцятеро літераторів залишили горішній поверх і зійшли в ресторан. Тут знову вони про себе недобрим словом пом’янули Михайла Олександровича: всі столики на веранді, природно, були вже заповнені, й довелося залишатися вечеряти в цих ошатних, але задушливих залах.

І рівно опівночі в першій з них щось гримнуло, задеренчало, посипалося, заскакала. І відразу тоненький чоловічий голос на одчай душі закричав під музику: «Алілуя!!» Це вдарив славетний грибоєдовський джаз. Вкриті випотами обличчя наче засвітилися, видалося, що ожили на стелі намальовані коні, в лампах немов додали світла, і раптовно, наче зірвавшись з припону, затанцювали обидві зали, а за ними і веранда.

Затанцював Глухарьов з поетесою Тамарою Півмісяць, затанцював Квант, затанцював Жуколов-романіст з якоюсь кіноакторкою у жовтій сукні. Танцювали: Драгунський, Чердакчі, маленький Денискін з величезною Штурман Жоржем, танцювала красуня архітекторка Сімейкіна-Галл, міцно схоплена невідомим у білих рогожевих брюках. Танцювали свої та запрошені гості, московські й приїжджі, письменник Йоганн з Кронштадта, якийсь Вітя Кухтик з Ростова, здається, режисер, з бузковим лишаєм на всю щоку, танцювали найчільніші представники поетичного підрозділу МАСОЛГТу, тобто Павіанов, Богохульський, Сладкий, Шпичкін і Адельфіна Буздяк, танцювали невідомої професії молодики, підстрижені боксом, з підбитими ватою плечима, танцював якийсь у дуже поважних літах мужчина з бородою, що в ній застрягло пірце зеленої цибулі, танцювала з ним хирлява дівчина, що її доїдало малокрів’я, в оранжевій шовковій вим’ятій сукенці.

Спливаючи потом, офіціанти несли над головами оброшені кухлі з пивом, хрипко і з ненавистю кричали: «Перепрошую, громадянине!» Десь у рупорі голос наказував: «Карський раз! Зубрик два! Фляки господарські!!» Тонкий голос уже не співав, а завивав: «Алілуя!» Гримотіння золотих тарілок у джазі іноді перекривав брязкіт посуду, який обслуга похилою дошкою спускала на кухню. Одним словом, пекло.

І було опівночі видиво в пеклі. Вийшов на веранду чорноокий красень з гострою бородою, у фраці й царственим поглядом обвів свої володіння. Говорили, говорили містики, що був час, коли красень не носив фрака, а був підпоясаний широким ременем, з-за якого стирчали руків’я пістолів, а його чорне як смола волосся було пов’язане червоним шовком, і плив у Караїбському морі під його проводом бриг під чорним смертоносним прапором з адамовою головою.

Але ні, ні! Брешуть звабники-містики, немає жодних Караїмських морів на світі, й не пливуть по них одчайдухи-флібустьєри, і не женеться за ними корвет, не стелиться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, та нічого й не було! Он зачучвірена лина є, є чавунна огорожа і за нею бульвар… ї топиться лід у вазі, й червоніють за сусіднім столом налиті кров’ю чиїсь бичачі очі, й страшно, страшно… О, боги мої, боги, отрути мені, отрути!..

І раптом за столиками спурхнуло слово: «Берліоз!!» Враз джаз розсипався і стих, наче хтось пристукнув по ньому кулаком. «Що, що, що, що??!» — «Берліоз!!!» — І пішли зойкати, пішли схоплюватись…

Так, піднеслася хвиля горя за страшною звісткою про Михайла Олександровича. Хтось метушився, горлав, що необхідно зараз же, тут же, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму і негайно відіслати її.

Але яку телеграму, запитаємо ми, і куди? І для чого її посилати? Справді, куди? Навіщо здалася будь-яка телеграма тому, чия розплющена потилиця затиснута цієї миті в гумових руках прозектора, чию шию зараз проколює кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому жодна телеграма. Всьому край, не будемо переобтяжувати телеграф.

Так, загинув, загинув… Але ж ми таки живі!

Так, піднеслася хвиля горя, але потрималася, потрималася і почала спадати, а дехто вже повернувся до свого столика і — спершу крадькома, а потім і відверто — випив горілочки і закусив. Далебі, не пропадати ж курячим котлетам де-воляй? Чим ми зарадимо Михайлові Олександровичу? Тим, що голодні залишимося? Та ми ж бо живі!

Натурально, рояль замкнули на ключ, джаз розійшовся, кілька журналістів поїхали до своїх редакцій писати некрологи. Стало відомо, що з моргу приїхав Желдибін. Він примістився в кабінеті покійного нагорі, й відразу ж прокотилася чутка, що він заступатиме Берліоза. Желдибін викликав до себе з ресторану всіх дванадцятьох членів правління, і на засіданні, що тут-таки почалося в кабінеті Берліоза, приступили до обговорення невідкладних питань про опорядження колонної грибоєдовської зали, про перевезення тіла з моргу в цю залу, про відкриття доступу до зали та про інше, пов’язане з сумною подією.

А ресторан зажив своїм звичайним життям і жив би ним до закриття, тобто до четвертої години ранку, якби не сталася зовсім несосвітенна річ, яка вразила ресторанних гостей набагато дужче, аніж звістка про загибель Берліоза.

Першими захвилювалися візники, які чергували коло брами грибоєдовського дому. Чути було, як один з них, піднявшись на передку, прокричав:

— Тю! Дивіться-но лишень!

Після цього відразу, невідь-звідки взявшись, біля чавунної огорожі спалахнув вогник і поплив до веранди. Всі за столами почали вставати і придивлятися, та й побачили, що разом з вогником простує до ресторану білий привид. Коли він наблизився до самого трельяжа, всі ніби закам’яніли за столиками зі шматками стерлядини на виделках, повирячувавши очі. Швейцар, котрий саме в цю хвилину вийшов з дверей ресторанного гардероба у двір попалити, затоптав цигарку і рушив до привида з виразною метою перетяти йому шлях до ресторану, але чомусь не зробив цього і зупинився, придуркувато посміхаючись.

А привид, пройшовши в отвір трельяжа, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — широко відомий поет.

Він був босий, у розірваній білуватій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколота паперова іконка з потертою парсуною невідомого святого, та в смугастих світлих кальсонах. У руці Бездомний ніс запалену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича мала свіжу подряпину. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запала на веранді. Видно було, як в одного офіціанта пиво тече з перехнябленого кухля на підлогу.

Поет підняв свічку над головою і голосно сказав:

— Здорові будьте, браття! — після чого заглянув під ближній столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут нема!

Пролунало два голоси. Бас безжально проказав:

— От маєте. Біла гарячка.

А другий, жіночий, переляканий, мовив:

— Як же міліція пропустила його вулицями в такому вигляді?

Це Іван Миколайович почув і відповів:

— Двічі хотіли затримати, в Скатертному і тут, на Бронній, та я майнув через огорожу і, бачите, щоку роздер! — Тут Іван Миколайович знов підніс свічку і загукав: — Братове у літературі! (Хрипкий голос його зміцнів і став палкішим.) Слухайте мене всі! Він об’явився! Ловіть же його мерщій, а то він накоїть лиха-біди!

— Що? Що? Що він сказав? Хто об’явився? — залунали голоси звідусіль.

— Консультант! — відповів Іван. — І цей консультант ось зараз на Патріарших убив Мішу Берліоза.

Тут із внутрішньої зали посунув на веранду народ, і круг Іванового вогню збилася юрба.

— Прошу, прошу, кажіть точніше, — почувся над вухом Івана Миколайовича тихий і ввічливий голос, — скажіть, як це вбив? Хто вбив?

— Іноземний консультант, професор і шпигун! — озираючись, відповів Іван.

— А як його прізвище? — тихо запитали на вухо.

— Отож-то й воно, прізвище! — тоскно гукнув Іван. — Якби ж я знав прізвище! Не розгледів я прізвища на візитній картці… Пам’ятаю тільки першу літеру «Ве», на «Ве» прізвище! Яке ж це прізвище на «Ве»? — схопившись рукою за лоб, сам себе запитав Іван і раптом замимрив: — Ве, ве, ве! Ва… Во… Вашнер? Вагнер? Вайнер? Вегнер? Вінтер? — волосся на голові Івановій почало їздити від напруги.

— Вульф? — співчутливо викрикнула якась жінка. Іван розсердився.

— Дурепа! — прокричав він, шукаючи очима жінку. — До чого тут Вульф? Вульф нічим не завинив! Во, ва… Ні! Так не пригадаю! Так от що, громадяни: дзвоніть зараз же в міліцію, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: якийсь довготелесий картатий… пенсне надтріснуте… і котяра чорний, товстий. А я тим часом обшукаю Грибоєдова… Я відчуваю, що він тут?

Іван занепокоївся, розштовхав з’юрмлених, почав розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і заглядати під столи. Тут пролунало слово: «Лікаря!» — і чиєсь ласкаве м’ясисте обличчя, голене й опасисте, в рогових окулярах, з’явилося перед Іваном.

— Товаришу Бездомний, — заговорило обличчя ювілейним голосом, — заспокойтесь! Ви вражені смертю всім нам дорогого Михайла Олександровича… ні, просто Міші Берліоза. Ми всі це чудово розуміємо. Вам потрібен спокій. Зараз товариші проведуть вас у постіль, і ви заснете…

— Ти, — вишкірившись, урвав Іван, — чи розумієш, що треба впіймати професора? А ти лізеш зі своїм глупством! Кретин!

— Товаришу Бездомний, даруйте!.. — відповіло обличчя, шаріючись, відступаючи й уже розкаюючись, що втрутилося в ці події.

— Ні, вже кому-кому, а тобі я не подарую, — з глухою ненавистю сказав Іван Миколайович.

Судома перекосила йому обличчя, він швидко переклав свічку з правої руки в ліву, широко розмахнувся і затопив сердобольцю у вухо.

В ту мить напоумилися кинутись на Івана — і кинулися. Свічка загасла, і окуляри, які зіскочили з сердобольця, негайно були розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, що його було чутно, на загальну спокусу, навіть йа бульварі, та почав захищатися. Забряжчав посуд, падаючи зі столів, заверещали жінки.

Поки офіціанти в’язали поета рушниками, в гардеробі точилася розмова між командиром брига і швейцаром.

— Ти бачив, що він у підштаниках? — холодно запитував пірат.

— Але ж, Арчибальде Арчибальдовичу, — перелякано відповідав швейцар, — як же я можу не пустити їх, якщо вони член МАСОЛІТу?

— Ти бачив, що він у підштаниках? — повторював пірат.

— Згляньтесь, Арчибальде Арчибальдовичу, — буряковіючи, говорив швейцар, — що я можу зробити? Я сам розумію, на веранді дами сидять…

— Дами тут ні до чого, дамам це байдуже, — відповідав пірат, просто-таки спалюючи швейцара очима, — а це міліції не байдуже! Людина у білизні може простувати вулицями Москви лише в одному випадку, якщо вона йде в супроводі міліції, й лише в одне місце — у відділок міліції! А ти, коли ти швейцар, мусиш знати, що, побачивши таку людину, ти повинен, не гаючи ані секунди, починати сюрчати. Ти чуєш? Чуєш, що діється на веранді?

Знетямлений швейцар почув якесь гехання, биття посуду і жіночі крики, що долинали з веранди.

— Ну що з тобою зробити за це? — запитав флібустьєр.

Шкіра на обличчі швейцара набула тифозного відтінку, а очі помертвіли. Йому привиділося, що чорне волосся, зачесане тепер на пробір, вкрилося вогненним шовком. Щезли пластрон і фрак, і за ремінним поясом вигулькнуло руків’я пістолета. Швейцар уявив себе повішеним на фор-марса-реї. Своїми очима побачив він власний висолоплений язик і безживну голову, що впала на плече, і навіть почув плюскіт хвиль за облавком. Коліна швейцарові підломились. Але тієї миті флібустьєр змилувався над ним і пригасив свій гострий погляд.

— Дивись, Миколаю! Це востаннє! Нам таких швейцарів у ресторані задарма не треба. Ти до церкви сторожем наймись. — Промовивши це, командир наказав чітко, ясно, швидко: — Пантелія з буфетної. Міліціонера. Протокол. Машину. В психіатричну. — І докинув: — Сюрчи!

Через чверть години вкрай вражена публіка не лише в ресторані, але і на самому бульварі та у вікнах будинків, що виходили в сад ресторану, бачила, як з воріт Грибоєдова Пантелій, швейцар, міліціонер, офіціант і поет Рюхін виносили сповитого, як лялька, молодика, котрий, заливаючись слізьми, плювався, норовлячи поцілити саме в Рюхіна, і горлав на весь бульвар:

— Наволоч!.. Наволоч!..

Шофер вантажної машини зі злим обличчям розкручував мотор. Поруч візник розохочував коня, бив його по крупу бузковими віжками, кричав:

— А ось на біговій! Я возив у психічну!

Навколо гув натовп, перемелюючи небачену пригоду. Словом, був гидкий, паскудний, звабливий, свинський скандал, який закінчився лише тоді, коли вантажівка повезла на собі від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціонера, Пантелія і Рюхіна.