На білому світі

12

Надворі ще ніч, але Данило Вигон по зорях бачить: скоро світатиме. Як ота зірочка почне згасати, то, вважайте, що й ранок почався. Та й довгі ж оці ночі зимові! Сидиш, сидиш, а воно ніч та ніч… Данило Степанович у кожусі, з берданкою походжає біля комор. Звідси йому видно все село. Знав Данило, у якій хаті найраніше засвітиться. Отой вогник — у Ничипора Снопа. Марія не заспить. А це вже Мирон Мазур прокинувся, до кузні збирається. Потім спалахнуть віконця у Сави Чемериса і в Михея. Засвітиться в Коляди. А то ж у кого горить? А-а, то в Підігрітого.

Над хатами з'являються стовпчики диму. Мабуть, уже є шоста година. Данило Вигон дивиться на небо, на освітлені вікна, бере залізного шворня і шість разів б'є по рейці. В обов'язки Вигона входило вибивати дванадцяту годину ночі й шосту ранку. Хлопці кажуть, що дід помиляється не більше, як на п'ять хвилин вночі і на десять — вранці.

Вигон уже знає, кого першого він побачить, з ким покурить. Зараз будуть поспішати на ферму доярки, конюхи, потім до кузні йтиме Мирон Мазур, з ним уже й поговорить Данило Степанович…

Ранкову тишу прорізує свинячий крик — це вже десь Михей орудує, буде в когось свіжина. О, та це ж Макар Підігрітий коле кабана, на його садибі спалахує вогнище: смалять. Є в Макара околоти, бо як нема, то Михей паяльною лампою смалить, але сало вже мав не той смак… Славний чоловік оцей Михей, роздумує Данило. Тільки невезучий. Все у нього не так, як у людей. Збирав років зо два гроші на корову. Купив, а вона через два дні здохла. А то вирішив викопати погреба під хатою. Копав, копав, поки й хата не перекосилась…

А одного разу поїхав Михей базарувати до міста. Купив того-сього, додому збирається. Коли дивиться — сидить біля рундуків хлопець у матроському бушлаті, покурює і цвіркає крізь зуби, а біля нього стоїть залізний бачок, величенький, у червоне пофарбований, і з ручками по боках.

— Продаєш? — питає Михей.

— Продаю,— каже хлопець.

— Скільки ти за нього хочеш?

— Та п'ятдесят карбованців дайте і беріть.

Тоді ще старі гроші ходили. Жаль Михеєві стільки давати, але ж бачок дуже славний: збіжжя якого можна пудів зо три всипати.

— Бери сорок,— каже Михей.

— Сорок п'ять.

На цьому й порішили, дав Михей гроші, хлопець і щез. Витрусив Михей з бачка якісь папірці, на плечі та й іде. Коли це до нього міліціонер:

— Ви куди несете урну? Поставте на місце, громадянине!

— Чого ти, чоловіче, до мене пристав, за свої купив.— І йде.

Міліціонер свиснув. Зібралися люди.

— Громадянине, це ж смітниця, поставлено її на базарі для культури і гігієни, а ви крадете. І он стоїть така сама.

Подивився Михей: справді, така сама стоїть.

— А щоб знали надалі, що таке порядок,— каже міліціонер,— то платіть п'ять карбованців штрафу.

…Ще один вогник засвічується. То в Гайворонів. Тяжко Платонові доводиться.

Порядок у хлопців залізний. Продзвенить будильник, і вони з Васьком схоплюються з ліжок. У сінях умиваються холодною водою. Потім Васько підмітає підлогу, а Платон готує сніданок. Меню стале і просте — картопля з салом та чай. Але Платонові треба готувати й обід, бо прийде він з роботи, а Васько зі школи,— ніхто ж не зварить. Кілька разів пробував зготувати борщ, але з тієї штуки нічого не вийшло, тому було вирішено перейти на куліш і пшоняну кашу.

Платон порається біля печі, руки в сажі, попечені, а дрова не займаються, хоч плач.

— Внеси-но, Васько, гасу.

Хлюпнув — спалахнули дрова. Вода закипіла. Висипав Платон у миску картоплю, Васько до рота — не їсть.

— Ти чого кривишся?

— Та вона, Платоне, гасом смердить.

— От біда нам з тобою. Бери сало їж.

— Подивись, Платоне, може, й куліш з гасом. Платон піднімає рогачами банячка, але він, зачепившись за горщика, перекидається. З печі вилітав хмара сивої пари, і дрова гаснуть.

— Будемо, Ваську, ми сьогодні без обіду.

— Не журись, переживемо. У суботу Галя прийде, як наварить нам!

Під майстерню для ремонту тракторів Коляда віддав старе зерносховище, що біля кузні. Тут і розташував свою бригаду Ничипір Сніп. Холодно, але хоч вітер не задуває. Складні вузли та два мотори відвезли у Косопілля, а що простіше — самі трактористи ремонтують. Допомагає хлопцям, як може, Мирон Мазур. До нього в підручні і пішов Платон. Старий коваль рано приходить до кузні і не любить, якщо хлопці запізнюються.

Гайворон нарізує маленькими шматочками сало, їсть, поглядаючи на годинника. Руки його чорні: вугільна пилюка і кіптява — нічим не відмиєш. Пригадуючи свою роботу на фургоні, усміхається: то був курорт. Коли б уже швидше весна та в поле, бо остогидла ця низенька кузня і дні, схожі один на одного, як близнюки. Платон надягає свої, ще армійські, ватяні штани, светр та фуфайку, підперізується широким паском і виходить у світанок.

Побачила б його оце зараз Наталка. Може, сьогодні дядько Михей принесе листа? Щоразу з надією розриває конверта Платон, але в них не було того, чого він чекав. Наталка іронічно писала про своє життя, про зустрічі з лікарями та «дуже цивільним генералом». І жодного слова про те, що найбільше хвилювало хлопця.

Наталка наче й не знала, що він любить її, живе тільки в чеканні цих листів. Після нічної зустрічі зі Степкою Платон нікуди не ходив, хоч кожного вечора тягнули хлопці.

— Не можу, знаєте, сам хазяюю… Васько,— відмовлявся.

Інколи йому дуже хотілось піти разом з ними до дівчат, потанцювати або заспівати на вулиці так, щоб почули аж у Косопіллі. Співати сосонські хлопці вміють.

І Платон, напевне, ходив би, коли б не Степка. Він боявся її любові, боявся, що оця земна, жагуча пристрасть, яку відчув тієї ночі, може розвіяти, розмести його почуття до Наталки.

Зі Степкою він зустрівся тільки один раз, минулої суботи. Вона прийшла до Галини,— просто провідати. Коли Платон увійшов до кімнати, Степка тримала в руках фотографію Наташі. Побачивши Платона, не поклала її, а чомусь віддала Галі:

— Артистка, хоч у кіні знімай,— метнула очима.

— Треба говорити не в «кіні», а в «кіно».— Платон узяв фотографію в сестри й поставив на столик.

— Ми не обучені.

— Учіться.

— Вчителі все миршаві попадаються,— постукувала Степка новим чобітком по підлозі.

Галина вийшла на кухню. Хлопець не знав, що йому робити, що сказати самовпевненій красуні, яка добре знає собі ціну. Він чекав: зараз Степка кине щось зле, образливе. Але вона промовила:

— Ти… ти не думай про мене погано.

— Я не думаю про тебе погано, Степко…

Ще постояла хвилину.

— Вона красива,— кивнула на фотографію і вийшла.

Платон сидів у кімнаті і чув, як вони шептались з Галиною.

— Та Юхим щовечора приходить…. Дуже мені він потрібний…

— А Дмитра бачиш?

— Він усе у Макара Підігрітого товчеться… А піонерська вожата, дурна, губу копилить…

*

У кузні вже гугонить горно, важко сопе ковальський міх, ніби стомився. Максим вносить довгі залізні прути, з яких потім рубатимуть зуби для борін. Мирон закохано дивиться на сина. Точнісінько таким і він був у молодості.

— Та не бери стільки, бо підірвешся к лихій годині, Максиме.

— А-а, тату,— Максим кидає на підлогу оберемок,— а що я, по одній лозині носитиму?

— Ти диви, який!

— Я, тату, можу вам оцього прутика вузлом зав'язати…

— Ну-ну,— посміхається Мирон,— силач знайшовся.

— У вас вдався.

— Це, сину, у нас рід такий, козацький. Дід твій під заклад на ярмарках кулаком биків з ніг збивав…

У роду Мазурів — усі ковалі були. Миронові трохи шкода, що Максим у трактористи пішов, а з нього коваль вийшов би. І Михайло, якби з війни повернувся, теж міг би ковалювати. Мирон згадує свого старшого і крадькома витирає сльозу.

— Чого це ви, тату?

— Та дим гаспидський в очі лізе…

Незадовго до війни у них народився Максим, Ользі вже було під сорок, але материнство повернуло їй молодість, і Мирон не міг намилуватися своєю дружиною та сином. Коли вона хворіла, Мирон прибігав з кузні, прав пелюшки своїми грубезними руками і купав сина, який вміщався на його долоні. Вночі, коли дитина плакала, Мирон не спускав Максимчика з рук та співав йому пісні, які складав сам. А коли повернувся з фронту, то брав його з собою до кузні, поки мати з поля не приходила і не забирала додому. Коваль любив свого сина більш за все на світі, але ніколи не говорив про це. Виховував у строгості, змалку до роботи привчав, хоч Ольга завжди докоряла:

— Ще наробиться за свій вік, хай поспить та погуляє.

— Якщо залізо не загартуєш, то воно міці не має, Олю.

— То ж залізо, а це дитина.

Максим закінчив школу у Косопіллі, склав екзамени на тракториста і пішов у бригаду Снопа. Мирон не відраджував.

Син уже заробляв сам собі на хліб, парубкувати почав, але з-під батьківської волі не вийшов, навіть закурити при батькові боявся і, за давньою традицією, яка збереглася ще в селах,— називав батька та матір на «ви».

Взимку, коли починався ремонт, Мазур з сином ходили на роботу в парі. Мати, бувало, шепче:

— Хай би ще поспав, прийшов пізно, загулявся з хлопцями…

— У неділю видіспиться, як захоче, а це робота…

— Та якби ж до неї рвалися всі так, як ти… Одні зовсім не ходять, а інші аби день до вечора…

— А я не можу так, Ольго, у мене совість партійна…

— Партійний ти чи не партійний — зараз усі однакові…

— Воно так, але на мене люди дивляться, бо я ж таки в партію вступив не для чину, а тому, що душа моя, значить, так настроєна… Хочу, щоб і син мій за мною йшов, Ольго.

— Куди, в кузню чи в партію?

— Хай у партію йде через кузню…

Платон надягав стару, обпалену іскрами фуфайку і брався з хлопцями до роботи.

Весело в кузні видзвонюють молотки, перекидаються жартами хлопці. А найбільше перепадає Юхимові, бо прийшов він найпізніше.

— Довго вона тебе тримала, Юхиме…

— Хоч поснідати дала?

— Та годі вам, хлопці,— просить Юхим.

— Ні, друзі, Юхим уже не ходить до Степки, взявся за розум і міняє професію.

— Що ж буде тепер робити?

— Іде в помічники до дядька Михея — помагатиме кабанів смалити.

— А чого ж? Щодня свіжина і чарка…

— Степка дівчатам казала, що поки Юхим не навчиться грати ще й на трубі, то заміж за нього не піде.

— Він зможе й на цимбалах для неї…

— Я б сам навчивсь, аби знаття…

— Ідіть ви к чорту,— червоніє Юхим. До кузні заходить Полікарп:

— Чи є у вас, хлопці, вода?

Всі знають, що ніякої води не хоче Полікарп, а прийшов, щоб з людьми посидіти. Трактористи і ковалі поговорять з ним і не дивитимуться вовками. А йому хоч би слово хто з них промовив — і то на душі легше,

— Пийте,— подає кварту Платон.

— Спасибі… Мороз сьогодні…

— Да-а, на градусів дванадцять тягне…

— Воно б і чарку можна випити…

— Заколіть, дядьку Полікарпе, кабанця та в гості кличте.

— Якби мав, то… Ось Михей казав, що скоро заколе…

— А що ти робиш зараз, Полікарпе? — питає Мирон.

— Воду бичкам вожу. Поки пробив той лід на Русавці… Руки болять…

— Могли б когось іншого послати…

— Ні, це моя робота… і корми, і вода… Спасибі,— піднімає над головою шапку Полікарп і йде до своєї бочки.

— Мучиться чоловік, — зітхає столяр Никодим Динька з дитячими, довірливими очима.

— Через таких, як ти, й мучиться, — сердито говорить Мирон.— Не люди, а…

— А яке твоє понятіє, Мироне? — трясеться худеньке тіло Никодима.— Він спалив мою хату, а я йому в ноги должон кланятись, так?

— Та він же не вашу палив,— каже Платон.

— З горя біди наробив людям. Як утекла його любов кубанська…

— А мої діти через його любов повинні страждати? Поки житиму, я до нього, каторжного, й словом не обізвуся… І Текля моя,— додає Никодим.

— Якби не твоя Текля, то і з тебе ще чоловік був би,— каже Мирон.

— Ти хоч партєйний, а моєї Теклі не займай,— аж підскакує Динька.

— А я буду говорити, бо твоя Текля всіх бабів підбила, щоб не розмовляли з Полікарпом.

— Було,— визнає Динька,— було, бо вона за общество стоїть…

Текля «стала за общество» в жнива. Тоді Полікарпа послали возити воду на поле. Поїхав Полікарп до Криничок і набрав повну бочку холодної джерельної води. Жінки в'язали пшеницю. Спека стояла страшенна. Піт заливав очі, і всіх мучила спрага. Під'їхав Полікарп, наточив у відерце води, кварту сполоснув:

— Люди добрі, водички привіз свіженької!

Жінки, повільно розгинаючись, кидали юрки, перевесла і йшли до бочки. Раптом на все поле закричав хтось:

— Не пийте! Хай він подавиться цією водою! Хай він заллється нею, проклятий!

Крізь юрбу жінок проштовхалась Текля. З-під її хустки вибилось волосся, спадало пасмами на худі плечі. Пересохлі губи чорні, як земля, потріскались і на них запеклася кров.

— Він! Він, проклятий, спалив наші хати, в сухоту дітей увігнав! Не пийте! Я прокляну і того, хто нап'ється з його рук!

— Геть з поля!

— Проклятий!

— Геть!

— Душогубець!

Кричали всі, навіть ті, чиї хати і не погоріли. Жінки махали порепаними руками, очі їх палахкотіли від гніву, злості і зневаги.

Полікарп упав навколішки, тримаючи у випростаних руках відерце з джерельною водою, благав:

— Простіть. Я не хотів… Теклю, випийте моєї води… Ганю, Марино, Варко, випийте моєї води.— Він повзав на колінах перед жінками, з відерця хлюпало. Потім упав на стерню і тяжко застогнав…

Зараз Полікарп возить воду бичкам. Бички п'ють…

…День короткий, і хлопці на обід не ходять. Дістають, хто що взяв з дому, та полуднують. Платон виходить з кузні: не хоче, аби його пригощали.

У майстерні, біля трактора, сидить Ничипір Іванович і прислухається, як працює мотор.

— Перший готовий,— говорить він хлопцеві,— чуєш, як новий. Ану, сідай.

Платон виїжджає через браму на подвір'я, і трактор, підкоряючись його волі, робить широке коло. З ферми вибігають доярки, махають руками, наче Гайворон вирушає в далеку дорогу.