На білому світі

24

Ніколи не хочеться так спати вдосвіта, як ото в років дев'ятнадцять-двадцять або і в двадцять три… Тільки ж, здається, прийшов від дівчини, заплющив очі, а вже будять. Маму рідну віддав би, тільки б зайву годинку поспати.

— Дмитре, вставай,— торсає Маланка агронома,— сонце вже зійшло.

— Ой, ще трошки, Маланко,— натягує ковдру Дмитро.

— Іди в поле, бо знову тобі очі колотимуть… Гайворон уже давно пішов, і жінка молода не втримала.

Дмитро ходить по кімнаті, натикаючись на стільці, як сліпе кошеня. Повільно одягається і крекче, ніби старий дід.

— Яка ж це тебе тримала до третіх півнів? — ллє Маланка холодну воду на шию Дмитрові.

— Усе вам треба знати, Маланко.

— Дивись, щоб Чугай ноги не поперебивав за Степку.

— Як ви не боїтесь Фросини, то чого ж мені труситися? — викручується Кутень.

— Ти не вигадуй, чортова шлиндо,— сміючись, оперізує рушником Дмитра молодиця.

— Гадаєте, що я не бачив, чиї чоботи в сінях під драбиною стояли?

— Мої!

— Такі чоботи носить лиш один чоловік у Сосонці.

— Добалакаєшся в мене! — погрожує Маланка.

У Дмитра з Маланкою стосунки дружні. Їй подобається цей не дуже вибагливий Кутень, якби ще не був скупим, то кращого квартиранта і не треба. А то копійки не переплатить. Поїде в Косопілля на нараду чи до батьків, то вже за обід або за вечерю не заплатить. Усе в нього записано в книжечці, як у Горобця в бухгалтерії… І старий Кутень, видно, такий, бо недавно приїхав, то й пиріжки черстві, що їх Дмитро не поїв, забрав.

Маланка була в курсі всіх душевних справ свого квартиранта. Галина йому не сподобалась, бо мовчазна й на вдачу горда. Тоді почав до Світлани Підігрітої містки стелити. Хоч і не писана красуня, та придане добре має. Сосонські хлопці вже й не знають, що то за придане, а цей не забув звичаю. Хазяйська дитина. По всьому видно. На роботу в старих штанах ходить і в чоботях гумових, а хромові щоразу в мішечок ховає, щоб пилом не припали. Шкірянки свої оксамитовим клаптиком натирає. Завжди блищить, як нова копійка.

До Світлани теж недовго ходив. А оце прикипів до Степки. Маланка бачить, що закохався Дмитро, як чорт у суху грушу. Прийде до хати, то тільки й мови про неї. Після того як привіз його Коляда назад у колгосп, ходив Дмитро до Чугая миритись. Шипучого вина купив і побіг. Не знає Маланка, про що там вони говорили, але повернувся Кутень і мало навприсядки по хаті не пішов.

— Тестя вже маєш,— сказала Маланка,— зосталось тільки Степку вмовити.

— За цим діло не стане.

— Ой дивись, бо та не хилиться… Та й не один ти до неї стежку топчеш.

— Топчуть багато, Маланко, а ходити буду я. Гадаєте, з ким це я до третіх півнів простояв? — Дмитро підморгнув молодиці і вийшов з хати.

Виряджаючи сина вдруге у Сосонку, Василь Васильович Кутень мав з ним серйозну розмову:

— Петро Йосипович заради мене залишив тебе в колгоспі. Хоч до осені, сучий сину, протримайся… Не спи, а ходи по бригадах, чомусь же тебе вчили! З людьми не загризайся, а того Гайворона десятою дорогою обходь. Коляду слухай і йому служи. Зрозумів?

— Зрозумів, тату,— промимрив Дмитро.

— Гляди мені! — Кутень для більшої переконливості помахав перед синовим носом маленьким кулачком.

Якби Дмитро не боявся оцих батькових кулачків, то вже б давно плюнув на агрономію і на Косопілля. Поїхав би собі в Одесу та влаштувався б матросом, хоч, на якусь баржу. Стати матросом — було мрією його життя. Але батьки — невмолимі: щоб десь втопився, а кому ж добро зостанеться?

Щоб вони подавились своїм добром! Скільки Дмитро пам'ятає, то батько з матір'ю завжди говорили про гроші, кожну витрачену копійку записували, і сина привчили до цього. У хаті не було ні розкішних меблів, ні килимів. Їди теж, аби прожити. Добре частували тільки тих, хто міг стати в пригоді.

Після десятирічки Дмитра послали вчитись у плодоягідний технікум, бо додому близько і спеціальність вигідна.

— Все при фрукті будеш та при вині,— казала мати.

Дмитро знав, що мати влітку продавала дачникам масло, яке приносив їй завідувач складом. Вона божилася, що батько про це не знає… За масло повимінювала для Дмитра шкірянки, закордонні сорочки і була дуже задоволена, що не довелось тратити грошей…

Тепер Кутень подумував, щоб відправити сина в інститут.

— Для анкети диплом потрібний,— повчав.— Час такий, що на самому соціальному походженні далеко не поїдеш.

Дмитро ладен був піти хоч світ за очі, аби лише позбутись оцих нудних, нікчемних повчань, які переслідували його все життя. Тепер треба було якось заслужити довідку про виробничий стаж.

І Кутень щоранку виходив у поле, знаючи, що він там нікому не потрібний. Заздрив Гайворону, Максимові, всім, хто щось робив у ці дні. А сам тинявся від бригади до бригади, аби лиш бачили, що він є.

Ще ніколи так швидко і добре не сіяли в Сосонці, як цієї весни. Ничипір Сніп не дозволяв своїм хлопцям марнувати час. Машини ремонтували в полі, бо Мирон Мазур перевіз кузню до вагончика трактористів, за ним перекочував і Никодим Динька.

Макар Підігрітий у ці дні до сільради заходив тільки ввечері, і то лиш на годину. Йому було легше і радісно з людьми в полі. І це він, може, вперше у житті відчув. Не цурався ніякої роботи, усім допомагав, для всіх знаходив добре слово. Ця переміна не залишилась не поміченою. Тепер і Ничипір Сніп називав його «наш секретар».

На польовому стані хазяйнувала красуня Мотря Славчук. Макар сам привіз два казани, змурував з Полікарпом плиту. Так з'явилась у полі їдальня. Коляда довго чухався, але виписав продукти.

— На дитячі ясла давай, в поле давай,— скаржився Горобцеві, але Макару перечити не став.

…На лану другої бригади Дмитра наздогнав на своєму газику голова колгоспу. Зіскочив з машини, відвів агронома убік.

— Скажи Снопові, щоб один агрегат направив на Клинці… Бо я в район поїду.

— Але ж ми вирішили там посіяти буряки на корм, Семене Федоровичу, і в плані так.

— Хай собі в плані буде. А посіємо кукурудзу,— сказав Коляда.

— Ще сорок два гектари? Ми ж триста вісімдесят сіємо на масиві.

— Ти, Дмитре, мене арифметики не вчи… Хто ці гектари буде міряти?

— То, виходить, що ми кукурудзу на Клинцях посіємо, а в зведенні показувати не будемо?

— Люблю розумних людей… Кукурудза на Клинцях буде нашим резервом. Урожай зберемо і припишемо на планову площу.

— Але ж це ж..

— Без комерції, Дмитре, ні в якому ділі не можна.

В усіх колгоспах сіють і нікому не кажуть, щоб урожай показати.

— А як дізнаються в районі?

— Сказано, чоловік без практики… Кому треба, той знає… Снопові поясниш, що Клинці входять у твердий план, бо на третьому полі ми займемо більшу площу під буряки… ну і під гречку.

— То, може б, ви самі сказали?

— Ти агроном — ти й командуй. А про цю нашу розмову нікому ні слова. Ти просто виконуєш план. Учись, учись,— Коляда поплескав Дмитра по спині і поїхав.

Ничипір Сніп вислухав агронома і, нічого не підозріваючи, погодився, бо справді на третьому полі збільшували на кілька гектарів посів буряків та гречки. Вони разом підійшли до агрегату Гайворона, і Ничипір Іванович сказав, щоб Платон перебирався на Клинці.

— А твою площу Максим захопить,— заспокоїв хлопця Сніп.

— Посіяли б там гречку, і все, навіщо відривати від масиву якісь клапті? Хіба не так, Дмитре? — запитав Гайворон Кутня.

— Сіяти треба,— ухилився Дмитро.

— Давай, давай, Платоне, час не жде,— підганяв бригадир.

Платон вивів машину на шлях. Дмитро бачив його стурбоване обличчя і чомусь пригадав слова, що їх Гайворон сказав колись на правлінні: «Хіба цьому Кутневі не все одно, що сіяти, де сіяти? Накажуть, то він і хроном поля засадить. Йому не болить…»

Біля вагончика снідала нічна зміна сівачів. За стіл правили дві дошки, покладені на низенькі стовпчики. Мотря підносила полумиски, повні молочної каші. Запросила й агронома:

— Сідайте, Дмитре, якщо ваша ласка.

— Спасибі.

Трактористи посунулись, даючи місце.

— Добра каша…

— З таких рук я її з дьогтем їв би.

— Менше говори, бо ополонка зловиш! — пообіцяла Мотря.

— Як добре попрацюєш, то воно, лічно, і їсться,— міркував Сава Чемерис.

— Ти у нас відомий ударник,— кинув Данило Вигон.

— Почепи окуляри та подивись,— показав на червону дошку Сава.

— Та то ж тебе Іван Лісняк по своїй доброті записав.

— Мели, мели. Ми з Юхимом дві норми за ніч дали.

— Так то ж Юхим… Він на тому тракторі, як на їроплані літає.

— А чого ж і не літати? Якби мені років з тридцять скинули, то я б ще теж, лічно, політав,— зітхає Чемерис.— Та, може б, і Мотря якої добавки дала.

— Я вам, дядьку Савко, як дам, то до білого снігу не забудете.

До вагончика з великим кошиком підійшов Михей Кожухар.

— Доброго дня, сівачі!

— А чого це городників принесло?

— Каші захотів Михей, бо Ганя вже йому не варить.

— Та він же тільки на каші й тримається, бо вже кусати нічим.

— Та він ще дрота перекусить.

— Смійтесь, смійтесь, прибіжите до мене, як огірочки поспіють… А це тобі, Мотре,— Михей виклав з кошика гору молодого щавелю та кілька пучків зеленої цибулі.— Навари оцим парубкам борщу весняного, може, обсіються швидше. Бо Савка вже на мощі висох…

— Здоровий ти, Михею, виріс, а той…

Михея посадили за стіл, але Савка Чемерис не відставав:

— Дивись, городнє опудало,— тикає пальцем Чемерис на дошку пошани,— хто охляв.

— Щось вас дуже багато на цій дошці,— зауважує Кожухар.

— Може, хто й не дуже рветься попасти на неї, та Снопові хлопці тягнуть,— сміється Динька.

Сівачі говорять між собою, і ніхто не звертається до Кутня. Чужий…

Дмитро підвівся, тихо подякував Мотрі і пішов, ніким не помічений. У них свої турботи і свої надії… Вони сіють, недосипаючи ночей, радіють, якщо добре ляже в землю зерно і випаде рясний дощ. Звичайнісінька електрична лампочка, що засвітилася в Сосонці, дитячі ясла з кахельними грубками і мотор на городах викликають у них почуття вдячності до тих, хто це зробив. Люди вірили Снопові, Гайворону, Миронові з сином, може, більше, ніж собі. Дмитро розумів це, і йому захотілось теж ходити за сівалкою, недосипати ночей і щоб йому вірили люди…

Дмитро зупинився посеред поля. Десь під лісом гуркотів трактор Гайворона. Це він, Кутень, послав його туди. Обманув людей, які з ним щойно поділилися шматком хліба. А йому що? Хай і чортополохом позаростають оці поля. Йому потрібна довідка, нікчемний папірець, який допоможе подолати ще один щабель на шляху до якоїсь кар'єри…

Ні!

Дмитро побіг через поле до лісу. Ноги грузли в пухкій ріллі, піт заливав очі, нічим було дихати.

— Платоне-е-е! — кричав він.

А лан був безмежний. Вітер рвав поли піджака, шалено билося серце, але Кутень біг і вже не кричав, а хрипів.

— Стій, стій…

Він наздогнав Гайворона біля Клинців.

— Чого тобі? — Платон зупинив машину.

— Вертайся… не треба сіяти. Не треба.— Дмитро не міг стояти, він знесилено сів на траву і заплющив очі.

— Що з тобою? — Платон взяв баклажку, подав Дмитрові.

Той довго пив, тримаючи баклажку обома руками, наче боявся, що її відберуть. Потім витер рукавом спітніле обличчя і промовив:

— Це Коляда наказав посіяти на Клинцях… понад план.

— Як, понад план, навіщо? — здивувався Платон.

— Щоб урожай з цієї площі приписати на той масив.

— Кого ж ви обманюєте? Сволота! — вилаявся Гайворон і відвернувся.

— Пробач, Платоне,— тихо сказав Дмитро,— Я… я не хотів. Це він усе…

Платон розвернув трактора з сівалками і рушив назад, до польового стану. А Дмитро сидів, низько схиливши голову, і в його серці наростав неспокій. Що йому скаже Коляда? А батько?

Уявляв, як розмахуватиме батько кулачками і лаятиме, що він насмілився піти проти Коляди. І мати буде плакати, ніби на неї звалилось величезне горе. Хай кричать, хай плачуть. Обридло йому жити отак, завжди чогось боячись і всім догоджаючи.

Вузенькою польовою тасьмою Дмитро пішов на леваду. Хотів побачити Степку, розповісти їй про все і, може, почути від неї хоч одне слово, на яке він так довго чекав.

Степка лежала горілиць на старій батьковій шинелі і дивилась у високе небо. Пропливали хмари, і невидимий чародій ліпив з них неприступні фортеці, замки та химерні постаті. Ось пройшов над Степкою караван двогорбих верблюдів, а ось мчить по небу вершник. Куди несе його баский кінь? Он до того палацу, що стоїть на неприступних скелях… Хто там чекає на вершника? Замок все віддаляється і віддаляється. Швидше, швидше, вершнику, бо не встигнеш! На очах у Степки палац перетворюється в руїни… Вершнику вже нікуди поспішати, ніхто не чекає його. І, мабуть, з туги він стає кам'яною брилою…

Корови й телята розбрелись по леваді, Степчині підпасичі грають у квача, і ніхто не заважає їй. Добре зробила вона, що пішла з ферми. Навіщо сидіти з ранку до ночі в тих кам'яницях, коли можна ходити по росяних травах, дивитись на небо або мчати на коні швидше, ніж вітер. Але куди їй мчати, до кого? Вона теж може скам'яніти від туги, як той небесний вершник.

Ще кілька днів тому дівчина сподівалась, чекала, що прийде Платон і скаже про свою любов. Адже вона подобається йому. Степка відчувала це серцем. Їй би легше було, якби щезла з пам'яті та ніч у вітряку, якби могла забути його поцілунки. Та хіба забудеш, коли Степка вщерть переповнена коханням, коли їй світ стає немилим від однієї згадки, що Платон з іншою. Так Степчине щастя раптом стало горем, якого ніхто не відверне, ніколи.

Але Платон ще пошкодує колись, що відштовхнув її любов… Степка посилає йому і тій, Наталці, тисячу прокльонів та нещасть. Або ні, вирішує Степка, хай вони будуть щасливі, а вона посивіє з горя. І Платон знатиме, що це він в усьому винен. А може, Степка, як батько, спалить Гайворонову хату… Хай тоді її судять. Ні, не буде палити, бо жаль Васька і Галі…

Тихенько заіржав Гнідко. Дівчина підвела голову, біля неї стояв Кутень.

— Заснула?

— Не спиться,— натягнула спідницю на коліна.

— І мені,— каже Дмитро.— Можна біля тебе сісти?

— Як хочеш,— байдуже промовила.— Чого прийшов?

— До тебе…

— Що, вже обсіявся?

— Без мене посіють.

— На готовому звик жити?

— Степко, ти сьогодні знову зла… Я прийшов спитати: коли?

— Ніколи.

— Чому?

— Я не збираюсь виходити заміж.

— Але ж ти вчора сказала, що подумаєш,— несміливо нагадує Дмитро.

— А сьогодні передумала.— Дівчина підходить до Гнідка і підтягує попруги.— Бачиш, яке сідельце мені зробили?

— Хто, Юхим?

— Постарієш, як усе знатимеш.

— Я увечері прийду, добре?

— Чого? — Степка легко, по-чоловічому, сіла на коня.

— Бо люблю тебе.

— Ну то й що? Може, мене ще хтось любить…

— Хто? — насторожується Дмитро.

— А він ще не сказав…

Свиснув у повітрі гарапник, і Гнідко зірвався з місця. Степка завернула телят, але не під'їхала до Кутня.

Йдучи в село, Дмитро всю дорогу думав про своїх можливих суперників. Найнебезпечнішими були Гайворон і Юхим Сніп. Тепер Платон відпав. Залишився Юхим. Але й він останнім часом, очевидно, зрозумів, що Степка не для нього, бо й не підходив до дівчини. Отже, виходило, що суперників у Дмитра нема, якщо не зважати на те, що коли-не-коли приїжджали якісь молодики з навколишніх сіл і з самого Косопілля. У них, звичайно, знаходились родичі в Сосонці, але прибульців чомусь найбільше цікавила хата Чугая. Найхоробріші з них, познайомившись зі Степкою, пропонували їй руку і серце, але опісля вже не з'являлись у Сосонці.

Кожен звалений у невидимому герці суперник подвоював Дмитрові сили, і він швидко розправився з ними. Кажучи правду, Кутень побоювався лише Юхима, бо тільки він міг знати, хто написав тоді на снігу ганебне слово про Степку… Якщо дізнається про це вона, то можна знову викликати молоковоза і брати курс на Косопілля… Дмитро ще й досі відчував на щелепах залізного Юхимового кулака. Гидко.

По шосе проїхав газик Семена Коляди. Дмитро сховався за дерево, щоб не потрапити на очі голові. Боягуз, продажна душа,— картав себе, але не вистачило мужності відірватись від трухлявої верби, стати перед Колядою і сказати все, що він думає про нього. Але він ще скаже! За першої нагоди. І всі побачать, що Дмитро Кутень не боягуз і не продажна душа…

З цією рішучістю Кутень і прийшов увечері до сільради, куди його покликав Макар Підігрітий. У кімнаті зібрались усі комуністи. Макар жестом запросив Дмитра до столу. Семен Федорович зневажливо подивився на агронома з-під насуплених брів і кинув:

— Вислужився!

— Він служить не у вас, а в колгоспі,— зауважив Макар.— А що ви, товаришу Кутень, скажете про ці таємні гектари понадпланової кукурудзи?

— Це — звичайнісінький обман, — відповів Дмитро.— Я нічого більше не можу сказати.

— Отак і хазяюємо,— промовив Мирон.— Наче на чужих полях…

— Ви що, хочете мене шахраєм зробити? — витягується гостроносе обличчя Коляди.— Хіба я ту кукурудзу для себе наказав посіяти? Мені для колгоспу цифра потрібна…

— Колгоспові і державі хліб потрібен,— перебив Коляду Макар.

— Досить брехати! — рвучко підвівся Гайворон.— Зрештою, справа не в цих сорока гектарах, які хотів приховати Коляда, а в совісті нашій хліборобській…

— В інших колгоспах теж сіють і, може, не з своєї волі,— натякає на щось Семен Федорович.

— Тим гірше, якщо про це знають у районі. І ми не будемо мовчати. Я пропоную за обман і окозамилювання оголосити товаришу Коляді догану,— сказав Платон.

— Ви не маєте права! — скипів Коляда.— Я поки ще голова колгоспу…

— В першу чергу ви комуніст і будете відповідати за свої вчинки перед партійною організацією. Ясно? — запитав Підігрітий.

— Ого, який став! Я знаю, ви всі проти мене! Всі! — крикнув голова колгоспу.

— Це ви про нас, Семене Федоровичу? — сумнішає від роздумів давно не голене обличчя Ничипора Снопа.— Скільки я вас знаю,— ви завжди лякаєте нас. То районним начальством, то державними планами, то якимись рішеннями, то обласними представниками… Чого ж ви мене хочете весь час тримати в страху? Не лякайте мене, а порадьтесь зі мною, якщо вам тяжко. Бо я, наприклад, нікого не боюсь. І працюю не за страх, а за совість. І про державу думаю не менше, ніж ви або й товариш Бунчук… А ви хочете, щоб я обманював свою державу…

— Я вас не примушую,— буркнув Коляда.

— Ні, пробачте, товаришу голова. Не один раз ми з вами уже обманули і державу, і партію… Хіба я не їздив і не скуповував свиней по Молдавії та по Львівщині, щоб перевиконати плани м'ясоздачі? Хто мене посилав? Ви. Я купував свиней на ярмарках і здавав там на комбінати, а вам привозив квитанції. І товариш Бунчук це добре знає…. Хвалили тоді і район, і наш колгосп… Вам, правда, медалі не дали, як іншим, але премію вручили. За що? За обман. А нас з вами треба було б судити і з партії виганяти… як ворогів Радянської влади і колгоспного ладу.

— Ви до цього політики не притягуйте, Ничипоре Йвановичу,— засовався на стільці Коляда.

— Ні, це політика, Семене Федоровичу! — важко поклав на стіл руки Сніп.— Бо ви ще й підірвали віру в людей… Так, так, підірвали. Колгосп одержав гроші за вирощення буряків. А ви хоч копійку видали на трудодні буряководам? Ні. Пообіцяли повернути колись… А на ці гроші скуповували худобу…

— Мені в районі таку вказівку дали, я не з власної волі.

— От і виходить, товаришу Коляда, що ми з вами державні злочинці… Але тепер ви не втягнете нас ні в які свої махінації. Годі. На перший раз ми вам оголосимо догану, хоча Ленін за такі діла виганяв би з партії…

— Правильно, Ничипоре,— підтримав Мирон.— І не лише таких голів колгоспів…

— Я буду скаржитись,— пригрозив Семен Федорович, знаючи, що нікому він не скаже й слова.

— Своє рішення ми направимо в райком. Голосую.— Макар підвівся з-за столу…

Після зборів Коляда накинувся на Підігрітого:

— Ти мій авторитет підриваєш! На поводку в Гайворона ходиш! Я — голова колгоспу, а мені якісь трактористи і ковалі догани будуть ліпити?!

— У нас в усіх однакові партійні квитки, і в партії всі рівні,— відрізав той.

— Щось ти дуже розумним став, Макаре…

— Стараюсь, Семене Федоровичу.

— Дивись, бо…

— Що, анонімку напишете?

— Думай, що говориш! — гримнув Коляда.

— Пишіть, тільки я мовчати вже не буду.

— Добре тебе підрепетирував Гайворон.

— Я і йому подякую… Після того як я кукурудзу в Снопа шукав, дочка рідна хотіла з дому тікати… Ви, ви мене послали! Хоч почервонійте, Семене Федоровичу. Не поспіть ночами, як я не спав, та подумайте…

— Обійдусь без твоїх порад,— сказав Коляда і грюкнув дверима.

Злість душила його. Ходив безлюдними вулицями села, нахиливши голову, не знаючи, що йому робити. Взавтра всім стане відомо про партійні збори, про догану. Йому, Семенові Коляді, оголошують догану якісь Гайворони і Снопи. І Макар Підігрітий з ними.

Треба поїхати в райком, розповісти про це Бунчуку, просити, щоб захистили. Дожився…

Семен Федорович помітив, що вже втрете зупиняється біля Маланчиної хати. Якби знаття, що нема того донощика, то зайшов би… Маланка втішить і пригорне. Треба зайти на часинку, бо лише від згадки про свою дружину Коляду проймає дрож.

Коляда озирнувся, чи, бува, не бачить хто, і швидко прошмигнув у хвіртку. Маланка сиділа на ліжку в маленькій кімнатці і вишивала.

— А де квартирант? — запитав Семен Федорович.

— Повечеряв та й пішов. Розказував мені про ваші збори… Усе на твою голову, Семене, валиться.

— Переживу, Маланко. Ще не таке бачив. У мене три догани від райкому за хлібоздачі було, а цю, колгоспну, переживу.

Коляда скинув плаща і присів біля жінки. Обняв однією рукою, заглянув у вічі:

— Заскучав за тобою, Маланочко.

— Хіба тобі до мене? — зітхнула.— Не вилазиш з клопотів. І ще будуть, Семене…

— Хіба нам звикати, Маланко? Не сумуй, усміхнись.

— Не до сміху. Якби ти лиш знав…

— А що?

— Сказати мушу тобі, Семене. У нас… маленьке буде…

— Що? — витягнулось обличчя гостя.— Як же це… Чого ж ти мовчала? Треба в Косопілля поїхати. Або я тебе в область відправлю…

— Нікуди я не поїду, Семене… Та й пізно вже.

— Та ти знаєш, що тут, у Сосонці, зчиниться? Та я ж на люди не зможу з'явитись… Гайворон з Підігрітим жити мені не дадуть.— Переляканий Коляда забігав по хаті.

— А ти не бійся,— промовила Маланка.— Я нікому не скажу, чия дитина. Хай сміються з мене, якщо їм буде смішно… А я, може, його двадцять років чекала.

— В області є такі лікарі, що…

— Не хочу. Хай це буде моя ганьба. Але й щастя буде моє. А якщо ти боїшся і… відмовляєшся від нього вже зараз, то… іди, Семене, і ніколи не приходь.

— Я не відмовляюсь, Маланко, але, розумієш, голова колгоспу, і раптом… За це не помилують…— журився Коляда.— А як дізнається Фросина, то хоч з села тікай…

— Ти заспокоїш свою Фросину. Хтось іде.— Маланка підійшла до вікна.

Коляда надягнув плаща, взяв кашкета. До хати увійшов Дмитро.

— То, значить, Маланко, як приїдуть з області, то доведеться обід чи там вечерю приготувати,— сказав Семен Федорович, наче для цього й зайшов.

— Чого це ви поспішаєте сьогодні? — кидає насмішкуватий погляд Дмитро.

— Твоє діло маленьке, Кутень. За собою дивись, бо я жартів не люблю,— застерігає Коляда.— Як приїхав сюди на заячих правах, так і поїдеш. Нам агроном потрібен справжній… щоб роботу видно було.

— Я поганий агроном, це правда,— відповів Дмитро,— але мені хочеться бути… чесною людиною.

— Хай бог помагає,— спробував посміхнутись Семен Федорович. Ще потупцював хвильку біля порога, наче не міг відірвати від підлоги свої чоботиська, а потім до Маланки: — Вийди, слово сказати хочу.

Маланка тремтячими пальцями тугіше зав'язала хустину і покірно вийшла за Колядою в сіни. Вони про щось довго шепталися, а коли жінка повернулась, то Дмитро побачив, що в неї заплакані очі.