На білому світі

18

Васько знову живе «по людях». Замкнена і холодна стоїть їхня хата. А що зробиш, якщо Платон поїхав. Сказав, скоро повернеться, а вже тиждень минув. Платона чекає не лише Васько, а все село. Дядько Михей каже, що як доб'ється Гайворон електрики, то його на руках носитимуть. Васько заплющує очі і бачить: люди несуть Платона від школи аж до Виселок. Хлопчакові теж хочеться щось таке зробити, аби і його несли на руках. Хай не через усе село, а хоч би від контори до клубу. Нічого, тільки він підросте…

Платон написав листа Ничипору Івановичу і Мазуру аж із Києва. Васько чув, як вони читали, що Платон в області нічого не добився і тепер ходить по якихось інстанціях, та, «якщо буде треба, то добереться до найвищої». Які ті інстанції, Васько не знає, але йому чомусь здається, що це довгі, вузькі, покручені сходи.

Васько теж хоче, щоб Платон добився до «найвищої інстанції» і привіз у Сосонку електрику. Привезе він її чи ні, але дядько Михей зібрав уже хлопців, і ті ріжуть у лісі дерева та закопують по вулицях стовпи. Усі люди хочуть, щоб біля їхніх хат швидше закопали, і носять хлопцям у ліс обідати. Максим з Юхимом на тракторному причепі розвозять стовпи по селу. Хлопців стрічають, немов гостей.

У селі тільки й мови, що про електрику. До кооперації привезли п'ять ящиків лампочок, то розкупили за день. Тепер Коляда сказав, що в першу чергу будуть продавати ударникам. Коли закопують стовпа, то Семен Федорович обов'язково приходить і розказує хлопцям, як треба це робити. Він усім обіцяє електрику, приймачі і телевізори, хвалить лісорубів, трактористів, Платона. Але Васько знає, що Коляда не дав грошей братові, коли той їхав, а люди самі позносили…

Коли б швидше приїхав Платон. Він і не знає, що його носитимуть на руках.

Перед від'їздом Платон зайшов до Мостового. Той вислухав, прочитав рішення партійних зборів і сказав:

— Ви задумали добре діло, ми напишемо листа і від райкому, а далі, Гайвороне, дій сам, якщо вже взявся.

На листах, заявах та відношеннях, які носив з собою Платон, з'явилось багато резолюцій, але дозволу на те, щоб підключити Сосонку до державної енергосистеми, не було.

Дні, які він проходив у Києві по всяких установах, теж не дали результатів. Один з начальників, що відав державною енергосистемою, прямо сказав хлопцеві:

— Дорогий друже, у мене на шиї енергетика республіки, я не можу займатись якоюсь Сосонкою. Розв'язуйте це питання на місцевих ресурсах… Електрифікація колгоспів — не наша справа.

— І погано, що не ваша,— відповів Платон.— У нашій області п'ята частина сіл до цього часу сидить при каганцях, а на виробничі процеси не витрачається й двох процентів енергії.

— Звідки у вас такі дані?

— Мені сказали товариші з обкому. Який же вихід? Я вже не кажу про те, що оці каганці, лампи принижують людину, я хочу запитати вас, як можна піднімати господарство колгоспів, полегшити працю людей?

— Бачите, молодий чоловіче, це питання загальнодержавне… Нічим не можу вам допомогти.

*

Єрофей Пименович пішов на відчайдушне порушення правил і поселив Платона у гуртожитку. Ранками закликав до себе, в комендантську кімнату, і вони разом снідали.

— Ти не такий багатий, щоб жити в готелі і обідати по ресторанах,— підсумував Кашкін.

І це була правда, бо Платон не хотів витратити на себе жодної копійки з тих грошей, що назбирали для нього люди, а своїх залишилося мало.

Вечорами до кімнати, де жив Платон, збирався майже весь четвертий курс. Хлопець розповідав друзям про своє життя, не згущаючи барв. Не хотілось, щоб його жаліли чи співчували. Проблема електрифікації Сосонки захопила всіх студентів, і щовечора народжувалися сотні проектів і пропозицій, які тут же відхилялись та називались «маячнею». У цих дискусіях приймав активну участь і Єрофей Пименович. Він категорично висловив свою думку: «Треба йти до першого секретаря ЦК». І відстоював її. А коли про це сказав і Осадчий, то одного вечора такого листа було колективно написано та віднесено до ЦК.

Платонові відповіли, що зараз секретарі роз'їхались по областях, на партійні активи, і треба почекати.

Гайворон вирішив не марнувати часу. Він ходив на лекції, на консультації, щоб здати екзамени і заліки за перше півріччя. Бо хто зна, коли ще зуміє приїхати сюди: почнеться сівба, потім жнива, оранка і знову сівба… Труди хліборобські.

У Сосонку Платон написав листа і незабаром отримав відповідь від Снопа і Мазура. Вони писали, що встановили вже у селі сто двадцять стовпів, що приїжджали члени правління яворецького колгоспу та просили і їхнє село підключити, як збудують сосонську електропідстанцію. «Чекають тебе люди, Платоне. Сиди ще там хоч два місяці, а привези світло,— наказували Ничипорові кривульки,— бо люди повірили, коли ми задумали це діло… Якщо нема грошей, ми ще зберемо, і ти собі ні в чому не відмовляй, а їж, бо ти живеш там для общества. Роби все, щоб потім не казали, ніби сосонські комуністи — брехуни. За Васька не турбуйся — доглянемо. Юхим і Максим щоденник його перевіряють та розписуються за батьків. Ось зараз прийшов Михей Кожухар і каже, щоб ти швидше приїжджав, бо він має колоти кабана, просить тебе на свіжину. З компривітом Сніп Ничипір і Мазур Мирон».

Минуло ще два тижні. У ЦК Платона прийняв молодий, білявий інструктор в окулярах і сказав, що скарга направлена у відповідні організації на розгляд, про результати буде повідомлено в Сосонку.

— У мене не скарга, те, про що я написав,— це наше життя… Я б хотів побачити секретаря.

— Він ще не повертався,— співчутливо промовив інструктор,— розумієте, скільки у нього справ… Умовимось з вами, товаришу Гайворон, так: якщо ваше питання не вирішать, — ми постараємось влаштувати вам зустріч з секретарем ЦК.

*

Справді, на вулицях Сосонки стояли стовпи, рівні, гладенько обтесані, немов чекали, коли загудуть на них дроти. Та що стовпи? Чекали люди. Що їм тепер скаже Платон? Адже вони не забули, як Гайворон у переповненому клубі говорив:

— Мені здається, що наша Сосонка задрімала. Кожен день схожий на інший, і наші турботи такі, як були десять, двадцять і тридцять років тому… У небо злітають ракети, будуються автоматичні заводи, а ми наче на узбіччі тієї великої дороги, по якій іде велике життя. Треба починати і нам. Ми можемо зробити багато. Я знаю вас всіх і знаю, на що здатні ваші руки. Я, звичайно, не кажу про тих, хто за рік виходить у поле кілька разів, і то лиш тоді, як бригадир пооббиває пороги…

— А дітей куди подінеш?

— Розумний знайшовся!

— У Городищах он ясла дитячі є і садочок…

— Городищенські молодиці як барині!

— І пекарню там збудували!

— А ми, жінки, дітей Коляді в контору позносимо!

— Ха-ха-ха!

— Підігрітому краще!

— Хіба я своє дитя в трісках знайшла, щоб воно без догляду в поросі гралося?!

— Ти така, що і в капусті знайдеш!

— Заціпило б тобі… Своїх двійко кинув, та ще й зуби скалить, г…!

— Женщини, тихо!

— А чого ж нам Гайворон очі коле, що ми, ледачі?!

— Ти нам, Платоне, казок не розказуй про ракети, а условія нам дай!

— Іч, який партєйний!

— А ракета без хліба теж не полетить!

— Як ви партійна організація, то ви нам ясла й організуйте, щоб дітки доглянуті були, а на полі я хазяйкою буду.

— А вони ж, лічно, для свиней палаци збудували, з кахелем!

— Ще хай Коляда дзеркал накупить!

— Ото культура буде, їдріт твою качалку…

— Ха-ха-ха!

— Коляда ж дітей не проїзводить!

— Хай Клима попросить…

— Ха-ха-ха!

— Ідіть ви… От баби кляті! — Коляда встав.

— Товаришки колгоспниці, в ближчім часі ясла організуємо.— Сів.

— Тоді й про трудодні питай! Ближчим часом!

— А про електрику Платон діло говорить!

— Їдь, Платоне, й добивайся!

— Все село спасибі скаже!

— Тоді і я повірю, що недурно тебе в комуністи записали…

…Що ж тепер їм скаже Платон? Пішов до Снопа. Ничипір Іванович лежав, накрившись кожухом, і тяжко дихав:

— Так погано мені, Платоне, не знаю, чи й доживу до весни. Осколки в легенях спокою не дають. Війна вже коли закінчилась, а вони нагадують солдатові. Хочу дочекатися та побачити, як гуси прилетять. Люблю… Гуси-гуси-журавлики…

— Та нічого, тату, вичуняєте.

— Та і я ж кажу, а він все своєї,— печалиться Марія.— Бригадирство тобі залишати треба та спочити трохи. Весь же вік то в ріллі, то в окопах, то в ріллі, то в окопах…

— Треба здавати бригаду, Платоне, та на пасіку йти… Видно, нічого ти веселого не привіз. По очах бачу.

— Я розкажу вам, Ничипоре Івановичу…

— Ні, почекай. Збігай, Юхиме, та склич, як каже Михей, сосонський більшовицький комітет. А тоді вже й послухаємо.

— А чому це він так назвав?

— Та це він Коляді сказав. Як тебе й Максима прийняли в партію, то нас більше стало і вони з Підігрітим мусять прислухатись.

Більшовицький комітет зібрався швидко, Мирон Мазур заходив і до Коляди, але вони з Підігрітим ще не повернулися з Косопілля.

Платон розповів, де побував, з ким розмовляв, що написав до ЦК. На кінець розмови прийшов Михей, і Платонові довелось розказати ще раз.

— А ми вже й стовпи позакопували, по сто чоловік щодня працювало, без усяких трудоднів…

— І відступати ми не будемо,— сказав Мазур.— Не можна нам відступати.

— Так чекали всі…

Коли розходились, Михей Кожухар попередив:

— Приходьте ж взавтра до мене на свіжину. Неділя, то не гріх і посидіти. Славного кабанчика моя Ганя відгодувала. Думаю, продам трохи та куплю дещо Гані і собі… Приходьте.

Васько був удома сам. Дуже зрадів, побачивши Платона.

— Мала прийти сьогодні Галя і досі нема… Я вже не міг дочекатись, поки ти приїдеш. Привіз електрику?

— Ні, Васю…

— І тебе не будуть носити на руках?

— Ні, не будуть,— посміхнувся Платон.

— А біля нашої хати теж стовпа закопали, бачив?

— Бачив.

— А минулої неділі у нас був Олександр Іванович.

— Який Олександр Іванович?

— Мостовий.

— А-а.

Галина з'явилась пізно. Платон перечитував останні Наталчині листи, коли почув, що до хати під'їхала машина. Увійшла сестра і винувато поглянула на Платона.

— Де ти була, Галю?

— Та… на концерті… Артисти приїжджали.

— А на якій це ти машині приїхала? З Колядою?

— Ні, я на тому, на… таксі.

— Багато живеш, дівко, якщо на таксі роз'їжджаєш.

— Я не сама… Мене Олександр Іванович привіз…

— Чого це він тебе на машинах возить?

— Не знаю…

Галина заходилася мити підлогу, щоб завтра менше було роботи. Платон не хотів розпитувати про Мостового. Взагалі, не хотілось розмовляти. Мучило те, що він, проїздивши майже місяць, так нічого і не зробив. На сміх людям, на докір йому, стоятимуть у Сосонці стовпи. Яке безглуздя! Навіщо їх позакопували? А може, ця весела робота і була отим пробудженням? Адже людям ніхто не наказував. Просто Михей Кожухар виволік з подвір'я старезного, кривобокого стовпа, який лежав ще відтоді, як будував батько хату, і закопав перед ворітьми.

— Навіщо ти закопав його? — запитав Савка Чемерис.

— А як буде електрика, то мені першому й проведуть,— відповів Михей.

З цього й почалося. Пішли люди до Коляди, до Мирона, до Снопа.

— Давайте стовпи ставити, щоб не гаяти часу.

— Платон доб'ється! То такий!

В усіх була віра, що Платон доб'ється. І Коляда з правлінням вирішили зрубати трохи дерев.

— Не буде в цьому році — буде в наступному електрика,— міркував Семен Федорович. Окрім того, ніхто не скаже, що голова колгоспу не дивиться вперед.

Від Наталки Платон отримав два листи. У них були описи зимового ранку, нові дані про бойовий шлях старенького генерала, кілька афоризмів і безліч запитань про його, Платонове, життя. Про свої почуття, про своє здоров'я — жодного слова. Скільки триватиме оця гра? Так, можливо, це і є гра. Вона ніколи не вийде за нього заміж. Хоча б тому, що не зможе приїхати і жити тут. Вона повинна бути під щоденним наглядом лікарів, її треба доглядати, як дитину. Вона знудиться в цій Сосонці… Ні, не приїде. А листи її ні до чого не зобов'язують. У двадцять один рік уже можна писати не тільки листи, а й бавити двох дітей… Ну, він ще буде страждати рік, а потім що?

Не може дати собі відповіді Платон…

— Ти не спиш, Платоне? — увійшла до кімнати Галя.

— Ні.

— Я хочу тобі щось сказати… Тільки ти не сердься на мене.

— Що таке, Галю?

— Мене вчора викликали в райком…

— Чого?

— З області один приїхав і викликав. Розпитував про Мостового і про тебе…

— Що він питав?

— Ну, чи ночував у нас Мостовий… І що ви робили тоді, в клубі, коли він грубку натопив. І з якими дівчатами додому йшли…

— Ні з якими дівчатами він не йшов. І ночував у нас. А яке кому діло?

— Я не знаю. І ще питав, чи приїжджав Мостовий до мене…

— Що за дурниці? — Платон сів на ліжко, засвітив лампу. Галя витирала заплакані очі.

— А Мостовий справді приїжджав до тебе?

— Ні… Він двічі заїхав… тебе хотів бачити… І якось мене підвіз у Косопілля.

— А сьогодні?

— Ми з подругами на концерті були. Я там і зустріла Олександра Івановича. А коли прощалась з дівчатами, то він почув, що збираюсь іти додому. Запропонував підвезти мене. Я відмовлялась, а він зупинив таксі, і… ми поїхали. Я не хотіла, а він каже: «Їдь, бо Васько чекає…»

— Не звертай на все це уваги. Ти Мостовому розповіла, що тебе викликали?

— Ні… Мені соромно.

— Треба було розказати. Жаль, що він не зайшов.

— Він не знав, що ти приїхав.

— Нічого, я з ним поговорю, а ти, сестро, не хнич. Ти ж у мене розумна.

*

На городі, за хатою, Михей Кожухар смалив кабана. З горища приніс кілька житніх околотів, поставив відра з чистою водою і священнодіяв. Допомагали йому Мазур, Данило Вигон та Савка Чемерис, який тільки тупцював навколо і потирав руки:

— Ух ти! От кабанчик! Ух ти…

— Великий ти майстер,— хвалить Вигон Михея, спостерігаючи, як вправно той орудує вогнем, водою і ножем: там підсмалить, там водою скропить, а потім ножем пошкребе.

— Тут, брат, лічно, дивись,— застерігає Савка,— не підсмажиш — шкура на салі буде, як мокрий валянок, пересмажиш — як юхтова халява, буде, і смак не той…

А Михей чаклує. Хочеться йому, ніде правди діти, щоб і похвалили його люди, і щоб самому приємно було.

— Ганю! — гукає.— Як там у тебе в печі, горить?

— Аж гуде!

— Ти мені температуру давай! Зараз печінка буде і кров'янку можна робити.

Потім кабана вносять у комору і кладуть на довгого стола. Всі збігаються, щоб подивитись, яке сало, яке м'ясо. Савка вже стоїть біля ваги.

Не поспішаючи, Михей полосує ножем. Можете дивитись!

— Ух ти…

— На спині пальців на п'ять буде…

— Не сало, а хришталь!

— Ловко ти, Михею, годував його, чистий батірброд: трошки сала, трошки м'яса…

— А це я регулював харчем. Там, де м'ясо, то бур'янець з половою, а на сало товч ішла, одним словом, комбікорм і наука… Беріть-но, молодиці, та починайте ковбаси робити, холодець варіть, смажте, бо й люди скоро можуть прийти.

— А багато ж буде? — цікавиться Савка.

— Хтозна.

— Та він півсела запросити може, чи ви Михея не знаєте мого? — посміхається Ганна.

— Хто захоче, хай приходить,— каже господар і починає розважувати сало та м'ясо.

— Навіщо оце ти, Михею, шматуєш?

— Кому винні, то віддати треба. А це вам гостинець від нас з Ганею, а це — сусідам…

— То ти ж так усього кабана роздаси! — не витримує Савка.

— Мені люди давали, і я — людям… Така вже заведенція у нас, з діда-прадіда, а ми ж їхні внуки… Ганю, віднеси-но сусідам.

— Зараз, Михею!

Після трудів праведних колії сідають за стіл. Хто печінку смажену з цибулею любить, хто кров'янку, хто реберце — беріть, люди добрі, поки підіспіють ковбаси та пироги, холодець та шинка.

А двері й не зачиняються.

— А-а, Кіндрате! Сідай, а де ж твоя стара?

— Корову видоїть та й прийде… Ну, як воно?

— Подивись, яке сало!

— М-да…

— Підсмаж-но, Ганю, може, хто любить свіженьке…

— Добридень вам! Так пахне, на всю вулицю!

— А-а, кумо, а де ж кум?

— Та пішов до Маланки. Кажуть, вчора вигнала…

— Сідайте, кумо…

Хтось обтрушує сніг у сінях.

— Михею, Ничипір Іванович з Лісняком прийшли,— гукає Ганна.

— Та раді ж ми гостям… Савко, ходімо і того стола внесемо.

Внесли довгого стола, чистою скатеркою заслала Ганна.

І знову двері — рип…

— З неділею, будьте здорові!

— Будьте й ви здорові! Припрошуй, Ганю. А я піду та вціджу з барилка…

Опівдні Михей приводить до хати Максима, Платона і Юхима. Це нічого, що в хаті сісти ніде, посунемось.

— Сідайте хлопці, не погребуйте хлібом-сіллю…

— І ковбасою! — додає Савка.— Такої ще зроду, лічно, не їв. Чистий тобі гастроном і бакалєя!

Михей випив чарку і не п'є більше, все гостей частує та припрошує. А люди й ще підходять.

— Прошу, прошу вас, люди,— примовляє господар,— двері в моїй хаті широкі і пороги для друзів низькі…

— Дивіться, хто йде! — виглядає Савка у вікно.— Мостовий приїхав.

— Заходьте, Олександре Івановичу! Секретаря усаджують біля Христини і Горобця, наливають чарку.

— Що у вас за празник? — питає гість.

— Скажу, скажу, хай он Ганя причепуриться.— Михей іде в комору, де переодягається дружина.

Вони входять у хату вдвох. Михей тримає Ганну за руку. Кланяється на три боки всім у пояс. Ніхто не може зрозуміти, що за церемонія відбувається. Цей Кожухар завжди щось вигадає.

Михей відчинив скриню, дістав велику хустку з квітами по чорному полю і віддав здивованій дружині. Ганна взяла подарунок, вдячно усміхнулась чоловікові і тихо:

— І навіщо ти купив таку дорогу?..

Михей обсмикнув старенького піджака, з короткими, як для нього, рукавами, випростався, зніяковіло промовив:

— Гості мої і товариші!.. Я запросив сьогодні вас не для того дива, щоб випити чарку і з'їсти шкварку. Я хотів бачити вас на нашому родинному святі…

Усі притихли.

— Яке свято? — здивувалась Ганна.— Що ти вигадуєш, старий?

— Дружино моя вірна, не докоряю тобі, що й ти забула за роботою. А сьогодні минає рівно двадцять п'ять років, як побрались ми з тобою.

— Гірко-о! — крикнув Савка Чемерис.

— Гірко-о!

— Так, сьогодні,— після довгого мовчання згадала Ганна своє весілля.

Люди виходили з-за столу і вітали подружжя Кожухарів, їм зичили добра та щастя, співали пісень. Давно-давно не було так весело в цій хаті.

Провівши гостей, Кожухар ніжно пригорнув до себе дружину:

— Яка ти в мене, Ганю…

— Яка?

— Найкраща… Двадцять п'ять років прожили з тобою, а здалось, ніби день.

— Спасибі тобі, що згадав.

Потім Кожухар зайшов до комори, подивився, що залишилось від кабана, почухав потилицю та й:

— Видно, Ганю, на базар нам уже ні з чим їхати. Зате ж добрих людей почастували. Ти не гнівайся…

— Хіба я тебе не знаю? Не журись, Михею, проживемо…