На білому світі

35

Уже з місяць Семен Федорович Коляда десятою дорогою обходив Маланчину хату, та біди своєї не поминув. Пішов поголос про нього й Маланку. Хоч з мосту та у воду, бо людям роти не позатикаєш і Маланку в хаті не замкнеш. А вона ходить по селу, наче копичка. Інша б — очі в землю та шмиг у ворота від сорому, а Маланка — ні: де людей найбільше збереться, то вона вже й там зі своїм животом. Іде гордо і сама аж світиться від радості.

Сосонські молодиці, звичайно, повіддавали б по півцарства, аби лише дізнатись, хто оце так ощасливив Маланку. Але вона ні пари з уст. Молодиці знали, що такого з доброго дива не буває, і почали перебирати всіх можливих винуватців Маланчиного гріхопадіння.

Категорично були відхилені кандидатури уповноважених і всяких представників, які інколи ночували в її хаті, а також сільських ловеласів, бо на них, за свідченням багатьох, Маланка й дивитись не хотіла. Коло звужувалось, аж поки в ньому не залишилось дві постаті: Коляда і Кутень. Після глибоких роздумів і аналізу з Кутня зняли підозру, а тоді:

— Без Коляди там не обійшлося…

— Він на неї да-а-авно оком кидав.

— Це Коляда. Тільки ж ви нікому…

— Де ви бачили!

Та легше втаїти шило в мішку, аніж таку новину. Бо яка жінка втримається, щоб, почувши про щось, не розказати іншій?

Для того, щоб передати новину (не будемо вживати слова «плітка»), існує безліч засобів: можна подзвонити знайомій чи подрузі по телефону, зустрітись у черзі до перукаря, в дворі, на банкеті після захисту дисертації, в театрі або в кравчихи. Позаяк у Сосонці телефонів та перукарні нема і банкети не влаштовуються, то, виходячи з місцевих умов, новини передаються в основному вранці біля криниці. Тому, коли жінка раненько надягає нову спідницю, бере відра і каже: «Піду-но водички принесу», то так і знайте, що повернеться через години дві, а то й три. Ще новини у Сосонці можна почути біля сільмагу, в кузні, біля клубу, в полі, на городі, біля перелазу, у млині, на фермі, в сільраді, в дитячих яслах і взагалі всюди, де зустрінете жінку…

Отож докотилася чутка про Коляду та Маланку й до Фросини. І Семену Федоровичу був вчинений допит із застосуванням численних засобів з багатющого жіночого арсеналу. Фросина почала з співчутливого: «От бідна Маланка»; потім перейшла до риторичного: «Хто ж це батько тій дитині буде?» Побачивши, що чоловік й не думає давати відповідь, Фросина з величезною насолодою повідомила, що все знає, і зажадала від нього детальної інформації про зв'язок з Маланкою.

Коляда божився і клявся, що ні сном ні духом не відає.

Фросина кричала, пробувала втрачати свідомість і плакала.

Семен Федорович мужньо зніс тортури, дочекався світанку і городами побіг до Маланки:

— Не губи! Що хоч зроблю для тебе, тільки ж не видавай, бо пропаде мій авторитет і я разом з ним.

Жінка зневажливо подивилась на Коляду і вказала на двері:

— Іди, щоб я тебе ніколи й не бачила!

— Я тобі на хату грошей дам, тільки виїдь з Сосонки,— благав Семен Федорович.

— Ти не турбуйся про мене,— сказала Маланка.— Народиться син, то я йому такого батька не покажу. Іди, нещасний.

Наступного дня Макар Підігрітий відвіз Маланку до Косопільської лікарні.

*

Заручившись словом Маланки, що вона нікому нічого не розкаже, Коляда збоку подивився на свій авторитет і, зваживши все, побачив: він тримається чорт-зна на чому. А звітно-виборні збори наближались.

Спробував себе заспокоїти: урожай в Сосонці добрий, плани всі перевиконані, хліб на трудодні видав, може, й проголосують за нього? У розмові з кореспондентами Коляда міг сказати: «Я зробив, я організував». «На загальних зборах колгоспників,— роздумував Семен Федорович,— такі фрази проголошувати небезпечно, бо Савка Чемерис перший може заявити, що зовсім не Коляда вивів артіль у передові. А, крім Савки, є ще Гайворон, Сніп, Мирон та Макар…»

Семен Федорович викликав Горобця і зажадав, щоб усюди в звіті, де було написано «я», він виправив на «ми». З цього й почав свою передвиборну кампанію. По тому, як поводився Семен Федорович, можна було досить точно визначити, скільки днів залишалось до зборів. Усім, кого лиш зустрічав Коляда на вулиці або в конторі, він тикав свою руку і всміхався. Потім виясняв стан здоров'я стрічного, його родини, тещі, діда та баби і закінчував так:

— Коли що треба, то ви той… А я вже, значить, вам той… Та на збори ж приходьте…

Коляда, звичайно, за час своєї діяльності добре втямив, що всі усмішки до виборців та обіцянки не вирішать його долі. Для повного успіху треба, щоб на загальних зборах виступив представник райкому і авторитетно сказав колгоспникам:

— Є така думка, товариші, щоб рекомендувати на голову колгоспу товариша…

Тоді вже можна не сумніватись, що в залі піднімуть руки всі ті, до кого ти усміхався, кому обіцяв якусь дещицю і в кого розпитував про здоров'я тещі…

Без цього: «Є така думка…» — ти ще не голова.

«Таку думку» міг висловити тільки Бунчук. І Семен Федорович розробив детальний план наступу на Петра Йосиповича.

Семен Федорович сидів на нарадах і скромно вислуховував, як Бунчук хвалить його колгосп за виконання планів та за почин механізаторів. Петро Йосипович принципово не згадував прізвища Коляди. Цього простити Семен Федорович не міг і нагадав йому про себе. Не думайте, що Коляда вбіг до кабінету Бунчука зі словами образи, мовляв, забули про його заслуги в розвитку сільського господарства району.

Ні. Дізнавшись, що має приїхати комісія з обкому партії перевіряти заяву Мостового, Коляда підійшов до Макара і смиренно попросив поради, як йому поводитись, коли викличуть у справі Бунчука.

— Я ж, Макаре, ту кукурудзу хотів сіяти не з власної охоти… На бюро тоді виступав теж не тому, що зла Гайворонові бажав. Команда така була…

Підігрітий вилаяв його і сказав, щоб Коляда нарешті став чесною людиною та принциповим комуністом. Семен Федорович пообіцяв бути принциповим.

Про це ж саме Коляда шепнув і кільком головам колгоспів, які теж засіяли таємні гектари. Якимсь чином все це стало відомо Бунчуку, і Петро Йосипович одного разу сказав йому:

— Рано почав панахиду справляти, Семене Федоровичу.

— Таке скажете, Петре Йосиповичу!

— Я все знаю… Соломку стелиш, щоб легше падати було?

— Як сам не підстелиш, то ніхто ж не поможе. Я людина маленька. Все, що кажуть,— виконую. А доброго слова не почую про себе.

— Я нічого не забуваю, Семене Федоровичу.

— І я не забуваю, Петре Йосиповичу,— поспішив запевнити Коляда.

— Отож нема чого в Підігрітого поради просити. Думаєш, не знаю? Гайворон мені все виклав…

— Це вони до мене добираються, Петре Йосиповичу. Звітно-виборні збори скоро, а я їм, як у горлі кістка,— поскаржився.

— Ми будемо вирішувати питання, кого обирати на голову, Семене Федоровичу.

— Та хіба я не знаю,— соромливо промовив Коляда.

— Якщо знаєш, то йди… і, одним словом, без мітингів,— попередив Бунчук.

— Розумію, Петре Йосиповичу.

*

Бунчук з дня на день чекав появи обкомівської комісії. Минув тиждень, другий, але ніхто не приїжджав. Кілька разів він дзвонив, щоб промацати ситуацію в обкомі, але йому сказали, що заява Мостового у першого секретаря, а він саме виїхав з делегацією до Угорщини. І в Бунчука з'явилась надія, що, може, взагалі не буде ніякої комісії. Секретар обкому партії, хоч і нова людина в цих краях, напевне, оцінив його здібності, адже Косопільський район перевиконав усі зобов'язання, зібрав хороший урожай…

«А чия це заслуга? — ходячи по кабінету, роздумував Петро Йосипович.— Моя. І хто надаватиме значення якійсь заяві Мостового? Переможців не судять».

При зустрічах з Мостовим Бунчук намагався бути офіційно ввічливим, бо не міг побороти почуття вини перед ним за всю цю історію в технікумі. А її довелося просто тихенько припинити. На одному з засідань бюро, коли хтось поцікавився результатами перевірки так званої комісії і Пишви з міністерства, Петро Йосипович сказав:

— Це питання роздули, нічого там особливого не було. І дуже добре, що ми розібрались та спростували всілякі вигадки…

— Я б хотів знати, хто це почав? — запитав Мостовий.

— До нас… надійшли… сигнали… Ми повинні були реагувати,— відповів перший секретар.

— Коли вже ми перестанемо смикати людей всякими анонімками?

— Треба підвищувати свідомість мас,— порадив Бунчук.

*

Несподіваний від'їзд Галини і її прощальний лист до болю схвилювали Мостового. Він хотів зразу звернутись до всесоюзного розшуку, але Платон заперечив:

— Розшукують, Олександре, тільки злочинців. Навіщо травмувати дівчину? Може, вона напише?

Галина не писала. Мостовий розпитував її подруг по технікуму, але ті нічого не знали. Тоді вирішив піти на станцію і поговорити з касиром, може, він пам'ятає, хоч до якого міста брала квиток Галина.

Старий касир станції Косопілля вислухав Мостового і пообіцяв:

— Скажем, скажем, усьо скажем… У бухгалтерії все є: коли і куди та скільки продано квитків… Коли поїхала пасажирка?

— Шістнадцятого.

— Скажем, скажем, усьо скажем… Я тут працюю, товаришу Мостовий, сорок дев'ять років і знаю, хто і куди їде… За останні дні я продав три квитки до Києва, сім до області і два до Москви. Поїхав син Парфентія Лози, він у Москві якісь секретні машини робить, і ще… їздила продавати яблука Тодоска Чижиха. Казав їй, не їдь, дурна, бо зараз цих яблук в усіх містах, як гною. Ні, поїхала… А пасажирка, що цікавить вас, яка з себе?

— Висока, чорнява…

— Та-а-ак, скажем, скажем, усьо скажем…

Вияснилось, що шістнадцятого було продано один квиток до Луганська.

— Точно, чорнявій дівчині продав, — пригадав касир.— Бо ще й сказав їй: ого, куди зібралась…

Мостовий вирішив порадитися з Платоном і поїхати в Луганськ.

Платона вдома не було. Васько сидів за столом та щось малював. Побачивши Мостового, він зразу наїжачився і не виявив ні найменшого бажання розмовляти.

— Ти що малюєш? — заглянув через плече Олександр Іванович.

— Що хочу…

На малюнку був зображений голубий візок. На візку сиділа дівчина, ледве стримуючи баского коня.

— А чого ти такий сердитий, Васю?

— Правда, що з-за вас наша Галя втекла? — замість відповіді запитав хлопчак.

— Хто тобі сказав? — спохмурнів Мостовий.

— Алик Коза і Леся… Всі кажуть, що ви їй задурили голову… Вона поїхала, Наташа поїхала, а ми знову з Платоном удвох,— Васько, не кліпаючи, дивився на гостя.

Мостовий сів на лаву і промовив:

— Підростеш, я тобі все розповім…

— Як виросту, то я вас і сам запитаю!

— Я не винен… я не хотів, Васю, щоб вона виїжджала,— виправдовувався Олександр Іванович.— Ми її обов'язково розшукаємо…

Васько і голови не підвів, коли виходив Мостовий.

У конторі колгоспу було людно.

— Що тут у вас, збори? — запитав Мостовий.

— Ні. Текля Динька в атаку на Гайворона пішла. Сьогодні вікна хотіла бити.

— Усім дістанеться!

Секретар проштовхався в сіни і став за одвірком, щоб не привертати до себе уваги.

— Ти мені, Гайвороне, скажи,— допитувалась Текля,— ти за народ чи ні? Якщо за народ, то чого ти мене кривдиш?

— Ніхто вас не кривдить, тітко Теклю, а мені мало вікон не побили… Ви ж мене вислухайте,— просив Платон.

— Я вже тебе чула! А за вікна — пробач, то зі злості…

— Пробачаю,— всміхнувся Платон, але зрозумійте, що не можем видавати по два карбованці на трудодень…

— А Семен Федорович кажуть, що можна і по два, але Гайворон проти…

— Я не так казав,— заперечує Коляда.

— Чого ж не так? — дивується Текля.— Я брехати не буду. Люди чули, як ви сказали, що хотіли видати нам на трудодень по два карбованці, то Гайворон підбив усе правління, щоб по карбованцю… То який же ти, Платоне, партєйний, коли ти супроти народу?

— Мамо, годі вам,— пробує втихомирити матір Олег.

— А ти там сиди,— відмахується Текля.— Ці гроші руками нашими зароблені.

— Ми шануємо вашу працю,— сказав Підігрітий.

— І патрета, лічно, твого почепили,— нагадує Сава Чемерис.

— За патрета спасибі,— відповіла Текля,— але мені до почоту ще й грошей треба. Он сина женити буду та й собі справити…

— Мамо!

— Відчепись!

— Текля правду каже,— подає хтось голос.— Якщо зароблено, то віддай. Семен Хведорович добра хоче людям…

— А я що, не хочу людям добра? — з докором промовив Платон.

— Хтозна…

— Ти, Платоне, копійку маєш, то тобі, може, й байдуже, а нам…

— Він теж стільки, як і ми, одержить.

— Тихо,— пробує заспокоїти людей Макар.

— А ми говорити хочемо, бо все «тихо» та «тихо»…

— Коляда міг пообіцяти і по три карбованці на трудодень,— сказав Гайворон.— Добреньким хоче бути перед вами… А ви подумайте про завтрашній день. Трактори у нас старі, комбайнів мало. Гадаєте, що легко нам на цих гробах працювати?

— Та звісно…

— От ми й сказали,— продовжував Платон,— Коляді, що не туди він дивиться.

— Ну, ожените ви, Теклю, свого сина, чоботи справите, шафу купите, а прийде весна — де машин візьмемо?

— Та я ж не супроти машин, але ж і карбованця не хочеться з рук випускати,— призналася жінка.

Попрощалась з усіма і вийшла. Порозходились люди. Біля Коляди залишились Платон, Підігрітий і Сніп.

— Олександре Івановичу,— голова колгоспу підвівся назустріч Мостовому,— знову мене винним роблять…

— Ви з людьми не загравайте! І не виставляйте себе борцем за щастя Теклі Диньки! — відказав Гайворон.— А то виходить, що всі погані, тільки один Коляда — янгол з крилами.

— Я її сюди не кликав! — удавав з себе ображеного Коляда.

— Це добре, що вона прийшла,— втрутився в розмову Підігрітий,— тільки ж людині правду треба говорити, а не манити калачиками…

— А чого мені хитрувати?

— А навіщо на Гайворона все звернув? Платон тоді й не виступав на правлінні. Говорив я,— нагадав Макар.

— Байдуже, хто говорив,— обізвався Ничипір Іванович, — ми всі повинні думати про колгосп.

— Хіба я не думаю? — Коляда скоса глянув на секретаря райкому.

— Про себе думаєш,— сказав Сніп.— Тільки ми не сліпі, бачимо, що й до чого.

— Що, що ви бачите?! — крикнув Коляда.— Товаришу Мостовий, хіба я можу тут працювати?

— Заспокойся, Семене Федоровичу,— махнув рукою Підігрітий і звернувся до гостя: — Сьогодні Гайворонові мало вікон не побили.

— Хто?

— Текля покликала кількох молодиць і прибігла до мене… на бесіду,— пояснив Платон.— Ледве втихомирив.

— То мене баби не зрозуміли,— відмахнувся Коляда.— А я їх не посилав.

— Дивно…

— Це Коляда перед виборами такого коника викинув,— сказав Макар Мостовому, коли Семен Федорович пішов.— Боїться, що Гайворона оберуть.

Платон запросив Мостового до себе вечеряти, але той відмовився. Правду кажучи, йому не хотілося зустрічатися з Васьком.

— Я дізнався, Платоне, що Галина в Луганську,— повідомив Олександр Іванович.

— Можливо.

— Я поїду до неї.

— Чого?

— Я повинен побачити її… Я люблю її, Платоне.

Гайворон мовчав.

— Чи й ти думаєш так, як Бунчук?

— Ні.

Вони підійшли до машини.

— Я тобі нічого не можу порадити, Олександре,— сказав Платон.

— Я знайду її.

Гайворон нічого не відповів, подав руку Мостовому і пішов.

*

Васько спав. На столі лежав окраєць хліба і стояла миска з холодною картоплею. Платон повечеряв та й собі зібрався вкладатись, коли в двері хтось постукав, спочатку несміло, потім уже гучніше. Гайворон вибіг у сіни, відкинув клямку і побачив перед собою перекошене від злості обличчя Кутня.

— Вона в тебе? Ховається! Уб'ю! — відштовхнувши господаря, Дмитро вбіг до хати.

Платон розгублено стежив, як оскаженілий Кутень плазував по підлозі, заглядаючи під ліжко, під стіл, під лаву.

— Ти кого шукаєш? — згріб непрошеного гостя за комір фуфайки і поставив на ноги.

— Степка… втекла. Пішла… Уб'ю! — блискав осатанілими очима Дмитро.

— Не кричи! Васька розбудиш.— Платон вштовхнув Кутня до іншої кімнати і причинив двері.— Тепер розказуй. Тільки без крику, бо я тебе швидко заспокою.

Кутень сів на тапчан, звісив безсило руки.

— Пішла від мене,— промовив після довгої паузи.— Сьогодні ввечері.

— Чого ж ти шукаєш її у мене?

— Вона… вона… листа написала Галині в Луганськ… а я прочитав. Написала, що… любить тебе, Гайвороне. Не віриш? Прочитай.— Кутень дістав з кишені зім'ятого конверта і кинув на стіл.— А я ж… Платоне, прошу тебе… скажи їй, щоб не залишала мене. Скажи! Хіба вона потрібна тобі… моя жінка? Вона приходила до тебе?

— Ні… Я лише один раз бачив її у Світлани. Може, вона вдома?

— Нема… То я подумав, що вона тут… Ну скажи, що мені робити?

— Не знаю, Дмитре.

— Так мені й треба. Падлюка я… слизняк. Боюся, всього боюся! Тремчу. Все життя тремчу. Хотів оце в Одесу поїхати, а батько паспорта заховав…

— Чого в Одесу? — запитав Платон.

— Я… я море люблю. Я і на баржу матросом пішов би, аби лише взяли.

— А ти їдь. Нічого не бійся. Повір у себе, хоч раз…

— А Степка?

— Влаштуєшся, покличеш.

— Не обізветься…

Дмитро натягнув мокрого кашкета і тихо, щоб не розбудити Васька, вийшов.

Він до півночі простояв під хатою Чугая, чекаючи дружину. Побачив, як вона підійшла з Юхимом та Світланою до хвіртки, і сховався за причілок. Нарешті Степка щось крикнула друзям на прощання і підбігла до вікна — постукати. Дмитро схопив її за руку.

— Не чіпай! — відсахнулась Степка.— Чого тобі?

— Вислухай мене, Степко.

— Я сказала, що ніколи не повернусь до тебе.

— Я заберу тебе в Одесу.

— Ні.

— А може, передумаєш? — все ще сподівався Кутень.

— Ні… Ти все знаєш.

— Що ж ти своєму батькові скажеш?

— Скажу, що Степка повернулась… А ти йди… виривайся з того кубла.

Тужно завивав вітер. Над селом, а може, над усім білим світом кружляли сніжинки. Вони й припорошили Степчині сліди…

Ще одного тривожного листа одержав Платон. Ольга Аркадіївна написала, що взавтра консиліум вирішить, чи можна робити Наташі операцію. «Якщо можеш, то приїдь»,— дочитав і подивився на Васька.

— Їдь. Я сам побуду,— відповів Васько на братове німе запитання, а потім додав: — Якщо залишишся назовсім, то викличеш мене… Я все поскладаю в сундук і вікна дошками позабиваю…

— Ми не будемо забивати вікна,— сказав Платон,— бо тоді вмирає хата. Я тобі напишу, Васько.

Хлопчина провів брата до воріт і вперше в житті не кинувся йому на шию, щоб попрощатись, а подав маленьку, потріскану руку.

Платон зайшов до контори, щоб сказати про свій від'їзд Коляді. Семен Федорович вислухав, поспівчував і навіть запропонував підводу до станції.

— Хай тебе Сава Чемерис моїми виїзними підкине,— розщедрився.

Що коні! Зараз Семен Федорович для Гайворона й машини б не пошкодував. Але про всяк випадок сказав:

— У нас же збори, Платоне, звітно-виборні…

— Думаю, що без мене проведете.

— Та вже якось управимось,— голова колгоспу ледве вгамував посмішку, що готова вже була розповзтись по змарнілому обличчю.

До контори парою вороних під'їхав Сава Чемерис, Коляда провів Платона аж до воза.

— Щасливо тобі, повертайся, значить,— подав руку Платонові, а заодно й Чемерису.

— Вйо! — цьвохнув батогом Сава.

Платон ще здалеку побачив Степку. Вона стояла біля воріт у білій пуховій хустці, ніби когось чекала. Гайворон хотів сказати Савці, щоб звернув у якусь вуличку, але не було вулички…

— Чого ж хату минаєш? Зайди, батько кличе,— сказала дівчина, коли віз порівнявся з нею.

— Тпру,— натягнув віжки Савка.

Платон зіскочив з воза, підійшов. Степка провела його до хати.

— А де ж батько?

— Зараз прийде. Ти що, боїшся зі мною побути? — лукаво глянула на гостя.— Думала, що й не побачу… Їдеш? Ти хоч інколи згадуй мене… Будеш? — Дівчина ще ближче підійшла до Платона, і він відчув її гарячий подих.— Мовчиш? Я знаю, що тобі не потрібна моя любов… Аби могла, то сама вирвала б її з серця та розвіяла по світу свою печаль…

— Степко, мовчи, бо ти, як вічна мука. Я піду…

— Почекай! — кинулась вслід і схопила Гайворона за плечі.— Хоч поцілуй на прощання. Поцілуй.— Степка усім тілом пригорнулась до нього.— Ти мій, мій… Поцілуй, обніми… я… хочу бути твоєю.

Платон вивільнився з обіймів і відчинив двері.

— Не треба, Степко…

— Гидуєш?.. А я берегла себе… для тебе!.. Я проклинаю тебе! І свою любов проклинаю! Чуєш?

Платон мовчки вийшов, а з хати ще долітали Степчині слова: «Проклинаю свою любов…»

— Дядьку Саво, женіть коней! Швидше!

Вони виїхали за село, і Гайворон ще раз побачив Степку: вона усміхалася йому з портрета…

Секретар обкому партії Павло Шаблій приїхав у Косопілля несподівано для Бунчука. Петро Йосипович дуже шкодував, що не зустрів його на межі свого району.

— Треба ж було подзвонити, Павле Артемовичу, — і сказав, винувато усміхаючись.

— Та я дорогу знаю,— відповів Шаблій.

— Ви проїздом чи спеціально до нас? — хотів дізнатись Бунчук про наміри гостя.

— Давно збирався до вас… Запросіть, будь ласка, Мостового.

— Його нема, Павле Артемовичу, поїхав у Луганськ.

— Чого?

— Там у нього… дівчина. Вона виїхала, а він — за нею. Молодий, знаєте… любов.

— Це та, що втекла з технікуму? — спитав Шаблій.— Галина Гайворон, сестра Платона?

— Ви… ви вже знаєте?

— У мене був директор технікуму.

— Неприємна історія вийшла.

— Ганебна, товаришу Бунчук,— підправив Шаблій.— Будемо називати речі їх іменами.

— Ми вже розібрались… виправили…

— «Виправили»! Дівчина залишила навчання, родину і втекла світ за очі від сорому… А Мостовому як?

— Мостовий сам винен, Павле Артемовичу… Зв'язався з дівчиськом.

— Залишимо право обирати собі кохану за Мостовим,— промовив секретар обкому.— Я розумію, що всю цю брудну історію вигадано для того, щоб скомпрометувати Мостового.

— Ви звинувачуєте мене? — зблід Бунчук.

— Я ще поки не звинувачую… Ви дуже образились на Мостового за ту заяву, що він написав в обком? Знаєте, про що я кажу? — Шаблій пильно подивився на Бунчука.

— Хай приїде комісія і розбереться,— розгублено сказав той.

— Навіщо комісія? Хіба ви заперечуєте те, що написав Мостовий? Давайте розмовляти по-партійному, товаришу Бунчук! — різко обірвав секретар обкому.— Мостовий написав правду, чесно і відверто. І копію заяви залишив вам. Я маю акти ревізійних комісій тих колгоспів, в яких, за вашою вказівкою, засівались оті таємні гектари.

— Допустив помилку, Павле Артемовичу. Я, взагалі, за кукурудзу і, виконуючи вказівки товариша…— мимрив Петро Йосипович.

— Облиште, Бунчук! Я прошу вас написати пояснення бюро обкому і дати партійну оцінку своїм антидержавним діям.

— Я напишу…

Шаблій поїхав по колгоспах. Повернувся пізно, пішов у чайну, повечеряв і до півночі сидів над якимись паперами в маленькому номері косопільського готелю.

Вранці він сказав Бунчуку, що хоче взавтра поїхати в бригаду Ничипора Снопа, зустрітися з механізаторами і поговорити з Платоном Гайвороном про лист, який той написав до ЦК.

— Який ще лист? — перелякався секретар райкому.

— Гайворон написав листа про неправильну, на його думку, політику заготівельних цін, що встановлені для колгоспів,— відповів Шаблій.— Лист дуже цікавий, і товариші з ЦК просили мене поговорити з автором.

Бунчук викликав машину і помчав у Сосонку…

— Де Гайворон? — навіть не привітавшись, запитав отетерілого Коляду, коли той, захекавшись, прибіг у контору.

— Поїхав… Наташка у нього при смерті… люди кажуть. А що?

— Секретар обкому хоче його бачити.

— Нема,— Семен Федорович розвів руками.— А я оце сам до вас збирався, Петре Йосиповичу.

— Чого?

— Вчора правління мій звіт затверджувало…

— Ну й що?

— Наша парторганізація, значить, Петре Йосиповичу, міну під мене підкладає.

— Яку міну?

— Гайворона хочуть на голову висувати,— жалібно промовив Коляда.— Вони всі за нього… То я не знаю, як мені при такому положенії…

— Ти до зборів готуйся,— ухилився од відповіді Бунчук,— а там видно буде… Сам Шаблій до вас на збори приїде, дивись мені, щоб порядок був. Зал у школі приберіть, килимів у райспоживспілці позич… Виступи підготуйте, щоб не лізли, кому лиш замандюриться, на трибуну, бо такого нагородять…

— Виступи підготуємо, Горобець напише,— запевнив Коляда.

— Секретаря обкому до президії оберете, ну, а вже після — мене,— нагадав Петро Йосипович.— І з обідом питання підготуй.

— Пойняв. А де зараз шановний Павло Артемович? — поцікавився Коляда.

— Десь по колгоспах їздить, другий день їздить,— зітхнув Бунчук.

*

Коляда готувався до зустрічі секретаря обкому. Шкільний зал, де мали відбуватися збори, встелили килимами, заквітчали вінками з ялини. А Никодим Динька зробив таку трибуну, що з неї сміливо могли б промовляти три оратори одночасно. У класі, де мала відбутися вечеря, теж були килими і вінки. За категоричним наказом Коляди Іван Лісняк розмалював стіни колонами, як у косопільській чайній…

Тепер Семен Федорович турбувався лише про вечерю. Чим він частуватиме такого гостя? Будуть поросята, смажені кури, голубці і голландський сир, що його Коляда вважав найбільшим делікатесом. А якщо секретар обкому не любить свинини? А якщо він не їсть сиру?

І раптом з'явилась блискуча ідея. Голова колгоспу сів у машину та поїхав до Косопілля. Зайшов у чайну з чорного ходу, викликав Ісака Ароновича. Довго довелось його чекати. Нарешті Ісак Аронович з'явився — у білосніжному халаті, з ножем та шматком шинки в руках.

— Семене Федоровичу, я вас дуже поважаю, але я не маю часу навіть сказати вам «здрастуйте». Ви знаєте, кого я зараз годую? Першого секретаря!

— Дорогий Ісак Аронович, виручіть,— просив Коляда,— повік не забуду…

— Що вам треба? Кажіть швидше, бо мене вже нема. Я весь там,— Ісак Аронович показав на двері.

— Завтра до мене на збори має приїхати товариш Шаблій…

— Я не знаю, куди він має їхати, я ще з ним не говорив…

— До мене, до мене,— запевняв Семен Федорович.— То я прошу вас…

— Ви хочете, щоб я приїхав?

— Ні… Але я мушу знати, що він їсть… Скажіть…

— Записуйте. На сніданок я подавав йому картоплю по-косопільськи зі шкварками. Холодець і помідори. Кисле молоко. Ні, кисле молоко викресліть. На обід — борщ і шашлик по-карськи…

— Як, як?

— Що ви мене мучите, Семене Федоровичу? Я вже йду.

— Почекайте! А порося їстиме?

— Слухайте, Семене Федоровичу. Ви хочете мати вечерю?

— Хочу.

— Вона у вас буде. Я приїду до вас і приготую таку вечерю, що перший секретар буде задоволений!

— Спасибі вам!

— На скільки персон? Замовляйте на тридцять,— порадив Ісак Аронович,— правління, ревізійна комісія, актив… Ідіть і не турбуйтесь, а я зараз так спішу, що не маю часу запитати, як здоров'я вашої дружини…

*

Коляда знав, що сьогодні привезли Маланку з синами-близнюками додому. Про це говорили молодиці, прибираючи в клубі.

— Такі ж хлопчики, як намальовані.

— Обоє чорняві, оченята, мов тернини.

— Ото Маланці щастя.

— Наплачеться, бідна, поки на ноги позводить.

— Колгосп не дасть пропасти.

— Хотіла б я бачити того волоцюгу, що від синів одцурався.

— А він тут недалечко й ходить.

— А як же назвала?

— Одного Юрком, а другого… Семеном.

— Семеном? Здуріла, то кожний же знатиме, що…

— Тихо, десь ходить тут за дверима…

Заснуло село.

Сплять Маланчині сини, а вона сидить над ними, думаючи свою невеселу думу…

І Коляда не спить. Стоїть, притулившись до загати, не наважується постукати в шибку. Хоч одним оком поглянути б на своїх синів, думає. Хіба він не мріяв усе життя мати сина? А тепер їх у нього двоє.

Коляда тихенько постукав у шибку.

— Хто там? — такий знайомий Маланчин голос.

— Я, Маланко, я…

Впустила в хату.

— Чого прийшов? — повіяло холодом від жінчиних слів.

— Покажи синів.

— Не твої. Іди, Семене.

— Мої, мої, Маланочко…

— Нема в тебе синів, сам одцурався.

Хотів підійти до ліжка, та заступила Маланка:

— Не підходь!

— Маланю, не проганяй мене. Це ж наші діти… Мої…

— Пізно згадав.

— Я ж любив тебе, Маланко. Якби тоді, після війни, не приїхала Фросина, то жили б ми з тобою… Тільки з тобою я знаходив відраду.

— Не згадуй. Хіба в тебе є серце? Ти ж тільки служиш… Все життя тремтиш за свою шкуру, ганяєшся за чинами, а їх нема… Нічого в тебе нема. Ні сім'ї, ні родини, ні щастя. І від синів своїх відмовився. Боїшся сказати, що вони твої…

— Я не боюсь! Я всім скажу! Чуєш, скажу! — кричав Семен.— Мої сини, мої!

Заплакала дитина. Маланка кинулась, взяла на руки.

— Спи, моє маленьке, спи.

А в цей час подало голос друге. Коляда підбіг, схопив сина і пригорнув до своїх грудей. Якесь невідоме досі почуття сповнило його серце. Готовий був кричати на весь світ: «Діти мої, діти мої!»

Так і стояли вони з Маланкою одне проти одного з синами на руках…

*

Біля школи грав духовий оркестр. І хоч до зборів ще було багато часу, люди все підходили та підходили. Цокотіли молодиці, поважно розмовляли чоловіки, і дівчата чекали, поки хтось з хлопців запросить до танцю.

Коляда самотньо сидів у порожньому кабінетику директора школи і, відхиливши фіранку, дивився на гомінкий натовп. Ще кілька днів тому, ще вчора, він з почуттям страху за себе думав про збори, про людей, які винесуть йому свій присуд, а сьогодні це відчуття щезло. Вранці подзвонив з маслозаводу Кутень і приголомшив звісткою: Бунчук написав заяву, щоб його увільнили від обов'язків секретаря райкому. Взавтра пленум.

Тепер Коляда чекав приїзду Шаблія.

«Що ж, всьому приходить кінець,— думав Семен Федорович.— Якби повернулись молоді літа, то не так прожив би життя, не так… А тепер усе в минулому. Життя вмістилось у тоненьку папку з газетними вирізками, які нікому вже не потрібні. У Бунчука, напевне, теж є папка з газетними вирізками… Невже все в минулому? А сини? Ні, сини — це надія, це майбутнє…»

Раптом побачив, як на подвір'я школи вбігла Фросина. Червона хустка звисала з плечей, наче підрізані крила.

— Люди! Люди! — кричала вона, простягаючи жовті кістляві руки.

Коляда вийшов з кабінету і, спотикаючись, пішов довгим, вузьким коридором на цей крик. Зупинився на ґанку.

— Ось він, ось він! — підбігла до нього Фросина.— Це його діти в Маланки! Його! Скажи, скажи! Хай всі знають!

Натовп притих.

— Мої,— хрипко сказав Семен,— мої сини…

— Чули, чули? І це при жінці законній! — худу постать Фросини наче вітром носило по колу.— Та я тебе зі світу зживу! Я розкажу, як ти доноси на людей змушував мене писати…

Натовп гуде, жодного слова не чує Коляда. І знову крик Фросини повертає його до свідомості.

— Він, він велів мені писати, що Сніп і Мирон кукурудзу крали. І на Гайворона чорну брехню писав! На всіх, клятий, писав, щоб не було вам, люди, спокою на білому світі.

Тиша. Тяжка, гнітюча.

Семен зняв шапку, ступив на східці:

— Так… то я… Простіть… Усіх прошу… простіть, бо… сини у мене є… їм жити ще треба…

Ноги підкосились у Коляди, і він якось боком сповз із ґанку на холодну, мерзлу землю. Його підхопили, кудись понесли…

Не знав, скільки минуло часу: година чи, може, день, а коли розплющив очі, то побачив Маланку з двома немовлятами, які, прицмокуючи, смоктали великі, налиті молоком, материнські груди…

*

Платон усю ніч просидів біля Наташі. Вона то спала, то прокидалась, але ні на мить не випускала його руки.

У вікно зазирнув сірий світанок. Якби півник, що висів під стелею цієї сумної палати, був живий, він розбудив би своїм співом жінку. Але вона прокинулась сама і тривожно подивилась на Платона:

— Ти ще тут?.. І цю нашу останню ніч я проспала, як і тоді, в Сосонці… Пробач мені. Тобі вже треба йти, Платоне, скоро поїзд.

— Скоро, Наташко… Я залишився б з тобою, але…

— Ні, ні,— перебила його Наташа,— ти не можеш бути прикованим до мого ліжка… Ти повинен їхати.

— Я приїду, коли робитимуть тобі операцію, тільки не бійся, все буде добре.

— Я не боюсь, Платоне… Тільки ти приїдь… А тепер іди. Ми ж вирішили. Тебе чекають люди… Іди, це твої дальні гони, по яких ти мусиш пройти…

Гайворон обняв дружину, пригорнув її, легку і ніжну.

— Я повинен їх пройти, Наташко.

Платон пішов.

Стихли кроки в коридорі. Наташа з неймовірним зусиллям встала з ліжка і підійшла до вікна.

Вона ще раз побачила Платона.

Пішов.

Провела його в своїй уяві аж до Сосонки. Ось він іде безмежними гонами, завіяними снігом, минає ліси та яруги, іде, милуючись красою землі, усім білим світом…

Іди, Платоне, іди.

Ось уже він біля старого вітряка… Хто це біжить йому назустріч?

…Степка.

Ні, ні, це не вона!

Наташа відступила од вікна, і Степка розтанула в синій імлі.

Бився вітер у срібні, мережані інеєм шибки.

А під стелею похитувався на ниточці веселий півник…