На білому світі

21

Не попрощавшись ні з ким, Платон вийшов з контори. Важкі думки гнітили його. Принизили і висміяли, як хлопчиська. За що? Бунчук навіть не глянув на розрахунки, які вони зробили з Горобцем. Ще й Коляда вихопився зі своєю пропозицією. Чому це йому раптом спало на думку зробити Платона агрономом? Ще вчора, на правлінні, він стіною стояв за Кутня, а сьогодні… Платон не відмовився б, він би спробував свої сили, але Бунчук висловив недовір'я. За те, що він сказав правду. Значить, треба мовчати. Але чому мовчати, коли сама земля протестує мізерними врожаями, вбиваючи надії і споконвічну радість хлібороба?

Електричні ліхтарі розкидали по вулиці жовтуваті плями. Чавкало під ногами липке болото. Під тинами і в ровах сірів сніг, несміливі струмки в'юнилися по обочинах дороги. Чвак, чвак. Позаду чути голоси: то, напевне, йдуть Сніп і Мазур. Хлопцеві не хотілося зараз ні з ким говорити, не хотілося вислуховувати співчуття. Зрештою, нічого не сталось. Чвак, чвак… Просто ще одна мрія щезне, роз'їдена чужою байдужістю і його сумнівами. Він дуже багато набудував оцих повітряних замків і для себе, і для людей. Тепер вони руйнуються. Чвак, чвак…. Ну й болото! Один замок для Наталки ще десь мариться. Платон оберігає його, але ті сухі листи, що зрідка одержує від дівчини, мабуть, не врятують і цього замка…

Чвак, чвак…

Васько, напевне, заснув, не дочекавшись. Ніхто не жде його… О, в Маланки ще світиться. Платон намацує в кишені гроші. Ніхто не жде його…

— Пішов до Маланки,— каже Максим батькові. Мирон мовчки йде за сином.

— Чуєш? — обертається Сніп до Мазура.

— Чую. У мене теж таке на душі… Ось що, Максиме, іди і витягни його звідти. До нас приведи.

— А як не піде, тату?

— Кажу, витягни і приведи. Тією буряківкою горя не заллє…

Платон, побачивши Максима, прикрив долонею очі.

— Ти чого прийшов?

— А хіба Маланчине кафе не працює? — спробував пожартувати.

— О, ще один гість,— увійшла Маланка з пляшкою в руці.— Сідай, Максиме, ось цибуля та сало. Пригощайтесь.

— Якщо хочеш, Максиме, випий чарку і йди собі,— не приховуючи досади, буркнув Гайворон.

— Я прийшов по тебе.

— Мені няньки не треба. Налийте йому, Маланко.

— Я прийшов по тебе,— вперто повторив Максим.— Батько прислали. До нас ходімо.

— Нікуди я звідси не піду.

— Підеш.

— Ти чого пристав? — холодніють Платонові очі.

— Я хочу поговорити.

— Сиди, чорт з тобою.— Хлопець налив горілки. Максим мовчки забрав склянку, пляшку і віддав Маланці, а потім до Гайворона:

— Ходімо.

Платон вискочив з-за столу і вибіг з хати. Максим — за ним.

Так і йшли — на віддалі один від одного. Платон поминув свою хату і, не оглядаючись, попростував кудись до річки.

— Вернись! — гукав Максим.

Платон ішов швидко. Біля млина звернув праворуч і подався берегом Русавки. Максим ще бачив у пітьмі, як він дерся на кручу, а потім — щез. Максим закурив і почав пробиратись крізь колючий глід. Нарешті йому вдалось здолати ці нетрі. Далі починались поля. Платона не було. Тихо навколо. З-за лісу виглянув місяць і, пересвідчившись, що йому ніщо не загрожує, повільно сплив над землею. Він вихлюпнув своє сяйво на село, на Русавку, на поля. Над Максимом висіли сірі хмари, немов прибиті по краях срібними гвіздками зір.

Вдалині бовванів вітряк. Він стояв край занімілого поля, розпростерши крила, наче хотів прихилити ними небо. Біля вітряка спалахнув вогник цигарки.

— Ну, чого тобі? — байдуже запитав Гайворон, коли до нього підійшов Максим.

— Прикурити дай,— сів поруч, на східцях.— Ну й скажений ти, Платоне. Міг же зірватися з тих круч.

— Ти чого за мною ходиш?

— Так, теж на природу потягнуло.

— Лірик знайшовся.

— «Йде весна запашна, квітами-перлами закосичена»,— продемонстрував ліричність своєї душі Максим.

— Софії своїй прочитай.

— Ти сердишся, що я прийшов?

— Та сиди вже…

— Не переживай, Платоне. Якось буде.

— А якщо не буде? Ти гадаєш, що мене Бунчук переконав?

— Забудь про це.

— Про це не забудеш.

— Почнеться робота — не буде коли вгору глянути,— заспокоює Максим товариша.

— А я не хочу, Максиме, ходити по полях із зав'язаними очима. Я не знаю, скільки разів мені доведеться в житті засівати оці чорні гони, тому кожного разу для мене це повинно бути святом, а не бездумним виконанням плану. І ще… я хочу бачити плоди своєї праці не в качанах-недоносках…

— Є речі, які не залежать від нас.

— Але те, що робиться в моєму колгоспі, мусить залежати від мене… і від тебе… якщо ми господарі землі, а не просто робоча сила… Не хочу бути робочою силою.

— Це тебе ображає?

— Так.

— А я над цим не задумуюсь, даю норми — і все. Ходім додому, холодно щось.

— Я ще посиджу.

— Всього не передумаєш, Платоне… Ходімо, до дівчат зайдемо, вони, напевне, в Степки.

— Там ніхто не чекає мене. Ти йди, Максиме…

— Може, й чекають,— загадково сказав Максим.— Що, будеш отут сидіти?

— Буду. Іди, Максиме.

— Посидь,— неохоче встає Максим.— Надумаєш — приходь.

Максим підійшов до крутого берега і крикнув:

— У неї світиться! Прихо-о-одь!

Самотнім і нікому не потрібним відчував себе Платон серед цієї нічної тиші. Навіть маленьких життєвих радостей позбавила його доля. Хіба що взавтра принесе Іван Лісняк листа від Наталки. А якщо ні? Кане в безвість ще один день, не давши йому нічого. Знову стоятиме Платон біля печі і варитиме остогидлий куліш. Треба попросити Лісняка, щоб приніс хліба з Косопілля, бо в кооперацію привозять мало, і Платон майже ніколи не може купити. У коморі, правда, лежить зо два пуди борошна, але кулінарна майстерність Платона не сягає далі приготування млинців. Грошей теж нема. Останні сто карбованців він забрав з ощадкаси, коли вдруге їздив до Києва. Поїхав без командировочного посвідчення, й тепер Горобець не може оплатити йому навіть дорогу. Треба попросити, щоб видали хоч аванс на трудодні. А якщо ні, то він продасть свій сірий костюм…

А міг же він їздити на фургоні та вставляти замки. Щодня свіжа копійка і ніяких турбот. Прийшов з роботи, переодягнувся в модний костюм і — на всі чотири боки. Хочеш — іди в кіно, хочеш — на танці в парк, хочеш — у ресторан. А якщо ти вже такий розумний, то йди в бібліотеку, сиди у читальному залі. Зрештою, можна просто блукати з не дуже цнотливою дівчиною по глухих алеях або вуличках…

Його однокурсник Валька Бурденко, наприклад, одружився з милою удовичкою якогось професора. Три кімнати, машина… Мила вдовичка привозить його на лекції, а влітку тягає за собою по всіх пансіонатах Чорноморського узбережжя…

На першій порі вони знову можуть жити з Васьком у тьоті Дусі, якщо не повернувся її «припадочний». Галя нехай закінчує технікум в Косопіллі, він щомісяця буде висилати їй гроші. Хату треба продати. Тоді ніщо не зв'язуватиме його з Сосонкою…

Власне, чому він повинен їхати до Києва, коли можна добре влаштуватись у Вінниці? Вирішено, Платон поїде у Вінницю, до Наталки. Не хоче, щоб на нього писали анонімки, сміялись і принижували так, як сьогодні. Не хоче місити оцю грязюку і варити щоранку пшоняний куліш, обпікаючи собі руки, носити хліб з Косопілля і виконувати вказівки якогось Кутня.

Він поїде. А вони ще пошкодують колись! Платон залишить Сосонку з чистим серцем. Він добився, що в село провели електрику. Ніхто не зміг, а він зумів! Секретар ЦК розмовляв з ним дві години, отже, йому цікаво було слухати Платона…

Не так уже все й погано складається. Тільки хто купить хату? Може, Динька купить? Треба взавтра з ним поговорити. За дві тисячі Платон продасть. Хата хоч і не дуже нова, але ще міцна. Садок великий. Тільки треба ще Галю умовити. Платон віддасть їй половину грошей, хай покладе собі на книжку…

Раптом Гайворон побачив, що хтось іде до вітряка. Невже знову Максим! Чого носить його по цьому полі? Сидів би зі своєю Софією.

— Платоне!

Степка. Підійшла, кутаючись у велику хустку.

— Ти чого прийшла?

— Так…

— Серед ночі, сама?

— А я не боюсь! Мені Максим сказав, що ти тут. Він усе мені розповів. Ну, і я подумала, що…

— Що ти подумала?

— Що тобі… тяжко самому…

— Язиката баба твій Максим.

— Ну, а чого ж ти сам серед цього поля? — Степка все ще стоїть, не наважуючись сісти.

— Так…

— Посунься.— Дівчина сіла на краєчок сходів.

— Що ж ти, залишила всіх у хаті, а сама пішла?

— Пішла. Я куди хочеш пішла б…

— Чого?

— За тобою.

— Але ти ж знаєш, Степко…

— Знаю… Не говори мені про неї. Я ненавиджу її.

— Так не можна, Степко.

— Чому не можна? Хто мені заборонить? Ти? Вона? — Дівчина різко обернулась до Гайворона.

— Все це дуже складно,— не знайшов що їй відповісти Платон,

— Може, й так,— невпевнено сказала Степка.— Але я нічого не можу вдіяти. Я хотіла забути… тебе і її. Я навіть з Кутнем цілувалась…

— Що?..

— Цілувалась,— тихо повторила.

— Це хороший засіб…— Платонові чогось стало боляче від того, що Кутень цілував Степку.— Взавтра його привезе Коляда в село, так що можеш… знову…

— Я сама знаю, що мені робити. Захочу — і вийду заміж за нього! Він уже до мого батька на переговори приходив… У нього телевізор є… Житиму — і за холодну воду не братимусь,— пригадала дівчина розмову з батьком.

— Навіщо ти мені оце все розказуєш! — не приховував Платон свого роздратування.

— Так. Щоб ти знав. На зло тобі, вийду заміж за Кутня!

— Що за дурні жарти, Степко?

— А що мені?! — з викликом промовила.— Хотіла в артистки піти… а поїду до нього…

— То він же… у нас працюватиме.

— Я не знаю… На весілля прийдеш? — Платон не міг зрозуміти, чи вона говорить правду, чи просто кокетує.

— Мабуть, ні, Степко… Я поїду звідси.

— До неї?

— Поїду з села.

— Вона кличе тебе?

— Ні…

Вони мовчать. Степка обхопила руками коліна, поклала на них голову, і Платонові не видно її обличчя. Тихо поскрипують крила старого вітряка, відчувши подих вітру. Одна за одною зриваються хмари зі срібних небесних гвіздків і пливуть низько над землею, немов щось хочуть розповісти чи почути…

— Платоне,— промовила дівчина, не підводячи голови.

— Що?

— Візьми мене з собою.

— Куди?

— У світ…

— Навіщо?

— Бо я люблю тебе.

— Степко…

— Я тебе люблю більше, ніж та… Я не подобаюсь тобі? А я красива, Платоне. Якби ти побачив, яка я… вся…

— Степко, не говори мені цього…

— Не віриш?

— Мовчи… Я боюсь тебе.

— Мені так хороше з тобою. Ну, обніми…

Степка накинула кінець хустки і на Платонові плечі, він пригорнув дівчину, відчуваючи тепло її податливого тіла.

— Мені теж з тобою хороше, Степко,— шептав, не замислюючись.

Гайворон цілував її до нестями. І сам незчувся, як його рука лягла на Степчині груди. Дівчина зойкнула від страху чи від болю і ще міцніше пригорнулася до нього…

— Степко, що ти робиш зі мною… Степко. Я збожеволію… Там, у вітряку… є сіно, там тепло… ходімо…

Платон підбором збив замка, підхопив Степку на руки і вніс її у вітряк.

— Я твоя… твоя…— шептала Степка, втрачаючи останні сили.

Під його ногами вгиналась підлога старого вітряка, а може, то хиталась земля… ще крок… ще один, і вони зі Степкою впали на купу торішнього сіна.

Платон зірвав зі Степчиних плечей хустку, жбурнув кудись у темряву…

Поскрипував крилами вітряк…

Гайворон лежав біля дівчини, вткнувшись обличчям у теплі дівочі груди.

— Мій коханий, мій єдиний,— шептали Степчині уста.

У темний проріз дверей заглянуло непрохане світання.

— Я мушу йти,— сказала Степка, застібаючи порвану кохтину.

— Іди, Наташко, іди,— промовив Платон.

— Ти… ти як мене назвав? — Степка відштовхнула Гайворона і зірвалась на ноги.— Чому ти назвав мене Наташкою?

— Я… я не знаю, Степко…

— Не знаєш? Ти думаєш про неї! — Степка підійшла до дверей.— Вона завжди стоятиме поміж нас… твоя Наташка… Тепер я піду, тепер я піду…

І пішла, не зупиняючись, не оглянувшись.

На східцях сонного вітряка лежала її хустка.

— Степко! Степко!

Нема…

Поскрипував крилами вітряк…

*

Васько прокинувся. Хтось стукав у вікно. Хлопчак підбіг і усміхнувся: яблунева гіллячка стукала в шибку, як дятел. Була восьма година ранку, а в печі не топилось. Біля мисника стояли забрьохані грязюкою Платонові чоботи, а на спинці стільця висіла чиясь велика хустка. Васько заглянув у кімнатку, брат спав.

Приніс з криниці води, на подвір'ї помив Платонові чоботи, потім тернув щіткою в комині і почистив їх сажею. Варити сніданок уже було ніколи. У банячку стояла вчорашня картопля. Васько висипав її в миску, налив олії, відділив собі три картоплини, а Платонові залишив чотири і ще половинку. Хліб він спочатку теж розділив на два однакові шматочки, а потім, подумавши, відрізав від своєї частки ще скибочку. Як для Васька, то кращого сніданку й не треба. Хіба є що смачніше за олію?

На скрині лежить біла Васькова сорочка. Чого вона тут лежить? Та це ж він сам її вчора дістав, щоб сьогодні одягнути. У цей день мама завжди давала йому білу сорочку… Звечора купала, клала його біля себе в ліжко, і вони довго, довго розмовляли з мамою… Вчора йому ні з ким було розмовляти, бо Платона покликали в колгосп. Васько й не чув, коли він повернувся.

Хлопчикові дуже хочеться, щоб Платон встав і поздоровив його з днем народження. Йому сьогодні одинадцять років. Але Платон стомився і спить. Васько ще вчора зробив нову зарубку на одвірку. За рік він виріс на чотири пальці. А всього Васькових зарубок є вісім. Мама казала, що першу зробив тато, коли синові було три роки…

Нічого, Платон його поздоровить увечері. Може, ще й подарунка якого принесе?.. Степці батько купив золотого годинника на іменини, але загубив… Коли б хоч Платон не загубив, як щось купить.

Коли була ще мама, то в цей день вона частувала Васькових товаришів цукерками і коржиками. Зайдуть хлопці — їж скільки хочеш коржиків. Ну, нічого, піде Васько через день-два у ліс, попробує наточити березового соку. Принесе пляшок п'ять і покличе хлопців… Ой і смачний же березовий сік!

*

Платон подивився на будильник: дев'ята ранку, хлопці давно вже на роботі… Забув учора завести. О, Васько й сніданок залишив. І чоботи помив. Треба поспішати.

А чого поспішати йому? Він же вирішив, що продасть хату Никодимові Диньці…

Гайворон одягається, голиться. Зараз він піде до Никодима. Треба бути рішучим.

Степчина хустка на стільці. Пахне вітром і полем.

На подвір'ї чути жіночі голоси. Хто це йде? Платон відчиняє двері. У квітчастих хустках, з кошиками заходять у хату невістка Чемериса Тетяна і Мотря Славчук.

— Приймаєш гостей непроханих? — низьким красивим голосом питає Мотря.

— Прошу, заходьте.

— Ти нам вибачай, Платоне,— ставить кошика на лаву Тетяна,— не прийми в обиду…

— Ми вже давно збирались, та все якось ніби ніяково… гуртом хотіли йти, а це вже нас молодиці спорядили,— говорить, наче наспівує, Мотря.

— Сідайте,— припрошує хлопець.

Молодиці розв'язують кошики і викладають на стіл масло, замотане в чистенькі пілочки, сало, ковбасу, баночки з медом, смажених курей, яйця…

— Що це ви робите? Навіщо принесли? — розгубився Платон.

— Це з нашого кутка молодиці зібрали… Спасибі тобі, Платоне, за електрику. Що вже краса та вдобства, то й не сказати! — виспівує Мотря.

— Де ви бачили? Мені нічого не треба, я не візьму,— відмахується Платон.

— Е-е, ні, Платоне, чого ж ти нас в таке положеніє ставиш? — викладає та викладає з кошика Мотря.

Та ми все б тобі повіддавали. Такі вже вдобства! Чи до дитинки вночі встати, чи яку роботу зробити… видно ж та приємно. І гасом тобі не чадить… Спасибі велике.

— Ми вже з молодицями кажемо,— додає Тетяна,— що якби тебе головою вибрати, то ми б і горя не знали…

— Мотре, Тетяно, спасибі вам, але я нічого не зробив, я тільки поїхав…

— Ти вже, Платоне, нам не говори,— і слухати не хоче Мотря.— Давай, Тетяно.

Тетяна відвертається і виймає з пазухи щось замотане в хустинку:

— Тут, Платоне, сто карбованців назбирали, бо тобі ж не оплачено, Христина Горобцева казала. А восени ще зберемо…

— Я грошей не візьму.

— То чого ж ти за свої повинен нам добро робити?! Бери та вибачай, що мало. Але ми від чистого серця.

— Не візьму.

— Ти диви,— безпорадно звертається до подруги.

— Я вам кажу серйозно: не візьму.

— Ну що ти вдієш? — бідкається Тетяна.

— Дуже ти, Платоне, гордий, як я бачу,— лукаво повела своїми чорними очима Мотря.

— Та ні…

— Ну, від грошей відмовився, а оце ж усе прийми, не погребуй,— показує Тетяна пакунки та баночки.— Давай, Мотре, до ладу приведемо все. Відчиняй, Платоне, комору. Буде вам з Васьком на яке врем'я. Бо у вас же ні корови, ні курки…

Поки Платон стояв та думав, Тетяна з Мотрею пішли до комори, повитирали пилюку на поличках, позносили туди гостинці. А швидка Мотря, заткнувши за пояс край спідниці, заходилась мити підлогу в хаті:

— Бо ми ж тут наслідили тобі… Та відвернись, чого очі витріщив?

— Та є ж на кого подивитись,— кидає Тетяна.

— Цур тобі, він же ще парубок,— сміється Мотря.

— То що, куплений? Перед тобою, Мотре, жоден не встоїть,— моргає Гайворонові Тетяна.

— Ми тобі, Платоне, на Великдень чи на Мая хату побілимо,— перериває небезпечну розмову Мотря.

— Тут, може, й без нас обійдуться,— натякає на щось Тетяна.— Дивись-но, Мотре, яка хустка!

— Славна…

— А пізнаєш, чия?

Платонові хоч крізь землю провались.

— Наче на комусь бачила,— напружує пам'ять Мотря.

— Степчина,— відкриває хлопцеву таємницю Тетяна.— Це ж Полікарп ото з Півночі привіз. Думав — Марті, а дочці довелось носити.

— Чого ж ти, Платоне, мовчиш? — застрибали чортенята в Мотриних очах.

— Та це вона до Галі приходила… Мабуть, забула,— безуспішно викручується Гайворон.

Але ще не вродився той, хто обведе навколо пальця Мотрю.

— Дивись, Платоне, не прозівай, бо такі дівки і в Сосонці раз на сто год родяться. От я сама дівкою була нічого, двадцять два женихи сватались, а побачу Степку, то стану та й стою, наче вкопана…

— Казали, що Кутень сватати хоче, вже й до Полікарпа приходив, каже, на руках носити буду,— повідомляє Тетяна.

— А чого б і не поносити? — показує разочки білих-пребілих зубів Мотря.— Кажи слово, Платоне, то ми тобі її в мент висватаємо.

— Як надумаю, то скажу,— обіцяє Платон. Молодиці збираються йти. Але Мотря вертається з сіней:

— Ще просили тебе жінки з нашої бригади, Платоне…

— Що, Мотре?

— Та ти ж ото колись на зборах про ясла дитячі говорив… Не забув?

— Ні…

— То скажи там Коляді, щоб зробили для діток. Почнеться робота в полі, а ми знову будемо вдома сидіти. Дуже просимо…

— Я скажу, Мотре.

— Поцілувала б тебе, та боюсь, що Тетяна чоловікові розкаже! — гукнула від перелазу Мотря.— Хустку ж не забудь віднести!

У хаті ніби повис щирий сміх Мотрі, витиснувши смуток. Щось зворушливе і щире було в цих відвідинах. Платон сьогодні, може, вперше в житті відчув, що зробив маленьке добро людям…

Але треба було йти до Никодима Диньки. Потім він напише листа Наталці або просто приїде у Вінницю…

Платон, поминувши кузню, щоб не зустрітись з хлопцями, зайшов у столярну майстерню. Никодим Динька, наспівуючи лише одному йому відому пісеньку, ретельно вистругував орчика.

— Здрастуйте,— привітався Платон.

— Бачиш? — замість відповіді кивнув на свої руки Динька.

— Бачу,— сказав Платон.

— Отож воно і є,— сплюнув Никодим.

— Що, дядьку?

— Орчики роблю, мат-тері його ковінька! Я, Никодим Динька, роблю орчики… А чого? Бо нема в мене ні підручного, ні майстра під командою, ні півмайстра. Був Хведько, тільки навчив його тримати інструмент в руках, а воно зірвалось та поїхало в город. Хіба моє діло орчики стругати? Я можу такого воза зробити, що навкруг світу на ньому об'їдеш. Тричі об'їдеш — і не буде йому зносу. А мушу на орчиках сидіти.

— То хай вам підручного виділять,— радить Гайворон.

— Або, скажімо, треба тобі поставити хату,— не слухає Динька,— то не шукай нікого, а проси мене. Приходь і кажи: Никодиме Сидоровичу, хочу мати хату на три кімнати. І все. Давай мені матеріалу, підручну силу і приходь восени. Або, скажімо, треба тобі шафу. Приходь до мене і… То чого ти, Платоне, прийшов?

— Ви оце про хату тут говорили,— здалеку починає хлопець.

— Говорив.

— А собі ще досі справжньої не поставили…

— Бачиш, Платоне, тоді, коли мою за димом Полікарп пустив, не було в мене капіталу… А раз чоловік сидить без капіталу, то з нього спросу нема. Я зліпив оту халупу та й живу, мат-тері його ковінька. З п'ятирічки на семирічку, як той казав, відкладаю. А зараз уже приходить строк, бо Олег женитись хоче…

— То, може, ми з вами й зговоримось, Никодиме Сидоровичу,— величає Платон Диньку.

— У якім вопросі? — кидає Никодим орчика.

— Хочу свою хату продати.

— Навіщо? Хата міцна, я там свою руку приклав, ще як батько твій живий був… Підмурок добрий заклали і крокви грабові. Виїжджаєш кудись?

— Думаю…

— Значить, не гріє батьківська хата?

— Причин багато,— перебирає соснові стружки Платон.— То як, Никодиме Сидоровичу?

— Як на гроші, то це ж скільки буде?

— Подивитесь, скажете.

— Подивитись можна, бо, я ж кажу, син женитись хоче, то воно треба. Буває, що й підмурок добрий, і верх нічого, а хати, значить, ніби нема…

— Приходьте.

— А прийду, прийду, бо, значить, син женитись надумав, то…

Гайворон знову поминув кузню, щоб не бачили його, і берегом вийшов до контори колгоспу.

— Платоне! — гукнув Підігрітий.— Зайди.

Потиснув руку і запросив у сільраду.

— А я оце хотів до майстерень іти,— сказав Макар.

— Чого?

— Були в мене Тетяна і Мотря Славчук з першої бригади. Такого гармидеру наробили! Все за ті ясла. Казали, що з тобою говорили…

— Та говорили…

— Треба нам щось робити, бо обіцяли ж на зборах. Не можна нам без ясел.

— Де ж ми їх відкриємо?

— Давай порадимось… Хочу просити, щоб ти на себе це взяв.

— Але я… у мене інші плани, Макаре Олексійовичу, я не зможу.

— Зараз це найголовніше, Платоне. Одним словом, таке тобі доручення. Збери хлопців і дівчат, подумайте.

Платон пригадує свій виступ на зборах, сьогоднішню розмову з Мотрею і думає про те, що він не може зараз відмовитись. Доведеться ще побути в Сосонці тиждень.

— Гаразд, але де ми відкриємо ці ясла? — запитує.

— Може, тут? А ми десь з Колядою розмістимось…

— Тісно. Стеля низька, а це ж діти,— оглядає кімнату Платон.— А знаєте, що, Макаре Олексійовичу? Давайте ми зробимо ясла в клубі. Все одно треба будувати новий, а там можна відгородити три кімнати, а дві залишимо для бібліотеки. От ходімо, подивимось.

У сінях Гайворон майже зіткнувся з Кутнем. Той широко посміхнувся Платонові. Здавалось, що навіть його шкіряна куртка сміялась металевими зубцями блискавок.

— Ось агронома привіз,— сказав Коляда,— ледве впросив… А ви ж це куди зібрались?

— Ходімо з нами,— запропонував Підігрітий,— дуже важлива справа.

Раніше Коляда нізащо не пішов би, коли б його отак покликав Макар, але міняються часи… Після обшуків та анонімок, коли Підігрітий ходив по селу, вибачався перед людьми, його немов підмінили. Не до Коляди, а до Снопа почав ходити вечорами, а то в Лісняка сидить та дивиться, як той малює. Зустріне Коляду, то вже не усміхається улесливо, як раніше… Видно, на їхньому боці силу почув Підігрітий…

— Що ви мені голову морочите якимись яслами! — сердито човгає чобітьми Коляда.

— Це рішення партійної організації,— спокійно відповідає Макар,— і ви його будете виконувати, Семене Федоровичу. Розбагатіємо — новий клуб збудуємо, а тут відкриємо ясла…

— Тут можна буде обладнати кухню,— заглядає в якусь комірчину Платон.— Тут проб'ємо вікно — ще буде одна кімната. Тільки ж стіни страшні…

— Дівчата побілять. Підрахуй, Платоне, скільки треба дощок, скла, вапна, і хай Семен Федорович виписує,— сказав Підігрітий.

— Де я вам його наберу?

— Знайдете. Піднімай, Платоне, комсомол, та покажіть, на що ви здатні. А я вам плакатів підкину.

Біля контори, обіпершись на різьблений стовпчик ґанку, стояв Кутень. Коляда махнув йому рукою, мовляв, почекай, а сам одвів Гайворона за клуб.

— Повір, Платоне, не моя вина,— промовив, заглядаючи в очі.

— Яка вина?

— Тебе ж хотів на агронома… І сьогодні до Бунчука ходив, просив, щоб призначили,— не хоче. Так що ти не думай, що я той…

— Я нічого не думаю, Семене Федоровичу.

— Буду просити тебе, Платоне, коли що — порадь, підкажи, бо ти ж знаєш толк в агрономії…

— Мої поради вам, Семене Федоровичу, не потрібні. І не тільки вам — нікому. На жаль, нікому…

— Може, ти, Платоне, бригадиром став би? — промацує Коляда.

— Ні, спасибі.

— А я так хотів, так хотів. Я до тебе, Платоне, з душею… Те, що колись було між нами,— забудь.

*

Біля хати Платона зупиняє пісня. Дзвінкі хлопчачі голоси виводять бозна-ким принесену розповідь.

Заспівує Васько:

І десять, а може, й двадцять голосів підхоплюють:

Платон стоїть на порозі, боїться стривожити не тільки пісню, а й хлопчачі думи.

Платон рвучко відчиняє двері і завмирає на порозі, з піднятою у військовому привітанні рукою:

— Здравія желаю, товариші солдати!

— Ура-а! — вихоплюється один голосочок.

— Ура-а-а! — лунає за мить на всю хату. Та куди там, на всю вулицю, на все село, а може, й на весь світ…

Гайворон не знає, в чім річ, але вітається за руку з кожним із двох десятків Васькових товаришів. На столі лежить все, що принесли вранці добрі молодиці.

— Що у вас тут, женитись хтось задумав чи в армію проводжаєте? — голосно запитав Платон.

— Та це ми… до Васька.

— Він каже, що за рік на штири пальці виріс,— доповідає Платонові Тимко Чемерис — мале, зашмаркане хлопченя.

— Васькові сьогодні вже одинадцять. А мені — десять буде.

Платон тягне брата одинадцять разів за вуха і цілує в щоку. Васько пахне медом. Всі хлопчики пахнуть медом… Платона садовлять за стіл і їдять уже мовчки.

— Може, ще, хлопці, заспіваємо? — підморгує Платон Тимкові.

Хлопчак раптом стає серйозним, підводиться з лави і тихо-тихо починає:

І всі:

Гіркий клубок підкотився Платонові до горла, й він тихо вийшов на подвір'я.

Хлопчики пахли медом…

Над селом летіли гуси…