На білому світі

14

Вранці, коли Семен Федорович ще лежав у ліжку, до нього прибіг стривожений Горобець і в усіх деталях розповів про вчорашні події в клубі. Коляда зіскочив з ліжка, почав взувати чоботи.

— Штани, штани, не забудьте,— нагадав Горобець.

— Невже сам дрова носив? — бігав по хаті голова.

— Власноруч, з Динькою…

— Чорти б їх побрали,— невідомо кого лаяв Коляда,— а, тепер мені лупай очима.

Від криниці прийшла Фросина і передала останні новини:

— Мостовий ночував у Гайворона. До третіх півнів світилося.

— Готуй сніданок,— наказав Семен Федорович дружині, а сам через городи побіг до Платона.

— А мені які вказівки, Семене Федоровичу? — ледве встигав за головою Горобець.

— Іди к чортовій матері.

Горобець відстав.

Мостового Коляда застав на подвір'ї Гайворона, саме прощався з Платоном.

— Обов'язково заїду, а ти будеш у районі — заходь.

Привітався і запросив секретаря на сніданок.

— Дякую, я вже поснідав.

— Як же це так, Олександре Івановичу, приїхали і не покликали. А я вдома весь вечір той… читав…

— Я знаю, ви останнім часом почали захоплюватись літературою і особливо — усною творчістю. Що там у вас з Підігрітим?

— Нічого… Вчора він перекинувся і набив ґулю, а все інше в порядку, так би мовити, керуємо колегіально, згідно рішень останнього Пленуму…

— Я б вас просив передати Підігрітому, щоб він прийшов до сільради. І комуністів запросіть.

— В один момент.— Голова зник у вуличці.

Макар з острахом вислухав Коляду, помацав свою гулю і сяк-так натягнув шапку.

— Коли що, то кажи, що ми з тобою той… колегіально,— повчав дорогою Семен Федорович Підігрітого.— Я до тебе нічого не маю, а ти до мене…

З перших слів Мостового Коляда зрозумів, що секретар повністю поінформований про справи в Сосонці. От люди! Не встигне начальство з машини вийти, як уже про все розкажуть. І Гайворон недаремно ніч просидів з Мостовим, усе виклав. Ну, почекай, хлопче, я з тобою ще зустрінусь.

— Якщо ви й далі не будете дбати про колгосп, а воюватимете за крісло, шановні товариші голови,— сказав Мостовий,— то добра не ждіть.

— Та яка війна, Олександре Івановичу! Та ми живемо, як брати.— І для підтвердження своїх слів Коляда поплескав Підігрітого по спині, а Макар Олексійович спробував усміхнутись Семену Федоровичу.

До кімнати зайшли Ничипір Сніп, Мирон Мазур та Іван Лісняк, у довгій бурці, з батіжком,— саме збирався молоко везти.

— Оце вже всі,— промовив Підігрітий.

— Малувато вас.

— Було колись більше, Олександре Івановичу,— розвів руками Макар.— Життя, воно йде… Коли укрупнились, то Михайленко в Городищах завгоспом залишився, і Самохвал там хату поставив… Коренюк з Цимбалом у Косопіллі побудувались… Один сторожем влаштувався, а другий — гас у бочці розвозить…

— Пилип Самограй бригаду кинув і в райспоживспілці шкіри заготовляє. Так і розтрусився наш партійний осередок після цих перетрубацій,— сумно посміхнувся Ничипір.

— Тільки ми, старі, й залишились,— сказав Мазур.

— Нас мало, але всі чисто такий приклад показують! — вихопився Підігрітий.— Сніп і Мазур по дві норми за день дають, і товариш Лісняк усе виконує… Я, як секретар, мобілізував…

— Не треба нас з Мироном мобілізовувати, Макаре. Ми й так знаємо своє діло: прокинувся — та в кузню… І Лісняк молоко не перекидає.— Ничипір повернувся до секретаря: — Назначили мене агітатором, Олександре Івановичу, і Мирона теж… Та кого ж ми будемо агітувати, коли наші хлопці грамотніші за нас, десятирічки позакінчували, а Платон, к приміру, три роки в академії провчився… Так, аби вважалось, що є агітатори… А скільки говорив і Підігрітому, і Коляді: давайте молодих приймати…

— Правильно,— сказав Мостовий.

— Та чогось вони ні кують, ні мелють…

— Визнаю помилку, визнаю.— Підігрітий усміхався, ніби його похвалили.

— Нема у нас порядку,— зітхнув Ничипір.

Лісняк, пильно вдивлявся в обличчя присутніх, намагаючись зрозуміти, про що йде мова. Коли закінчив говорити Сніп, він звернувся з німим запитанням до Підігрітого, показуючи жестами, що і він хоче знати сіль бесіди.

Підігрітий махнув рукою, мовляв, сиди, коли прийшов. Мостовий помітив, як Іван Лісняк винувато подивився на всіх і відсунувся від столу.

— Ні, товаришу Підігрітий, ви мусите розповісти Іванові Лісняку, про що ми тут говоримо,— сказав.

— Та яка з ним розмова, Олександре Івановичу? Глухий мов пень і…

— Як ви смієте ображати людину? — скипів секретар.

— Не можна, не можна,— погодився Коляда.

— Напишіть про все Ліснякові.— Мостовий поклав папір перед Макаром Підігрітим.

— Хай Семен Федорович, бо в мене почерк не виписаний,— промимрив Підігрітий і відсунув папір.

Коляда почав писати, але після першої фрази замислився:

— Писати про те, що багато членів нашої організації вибули? — запитав Мостового.

— Напиши — повтікали,— відповів замість секретаря Мазур.— Чкурнули туди, де легше.

— Так і напишіть,— сказав Олександр Іванович.

Лісняк прочитав і з вдячністю подивився на Мостового, потім сів до столу, витяг з кишені свого зошита. Написав, ніби до протоколу:

«Слово має Іван Лісняк. Я не знав, про що ви тут говорите, але я відчував серцем. Ті, хто залишив наш колгосп у важкий час,— не комуністи, а шкурники. Вони пролізли в партію, щоб служити не їй, а щоб вона служила їм. Треба, щоб наша партійна організація негайно поповнилась молодими комуністами, бо Підігрітий з Колядою скоро всіх пороблять глухими і німими. Я рекомендую до партії Платона Гайворона та Максима Мазура. Підігрітий думає тільки про свою хату і про город, Коляда ображає людей. Я не можу звинуватити Коляду в тому, що він щось краде в колгоспі, але він обкрадає людські душі.

Іван Лісняк»

Коли Мостовий зачитав цього листа, голова колгоспу зірвався з місця і закричав:

— Це змова проти мене! Я не потерплю, можете мене сьогодні знімати з посади. Я ночами недосипаю, щоб виконати всі рішення. Я з колгоспу й соломинки не взяв і нікому не дозволю взяти, я сторожів поставив…

— Чого ви кричите? — спокійно спитав секретар.— Про те, як ви керуєте, мені розповідали…

— Хто, хто? Гайворон чи Михей Кожухар?

— І Гайворон, і Кожухар… А про те, бути вам головою колгоспу чи ні, вирішуватимемо не ми з вами, а колгоспники… Тепер це буде саме так. І ви, товаришу Підігрітий, за своїм розмальованим парканом не відсидитесь.— Мостовий написав записку Лісняку і запропонував: — А тепер давайте підемо на господарство.

Після від'їзду секретаря райкому, Макар Підігрітий зробив висновок, що Коляда в своєму кріслі довго не всидить.

А Коляда подумав, що Підігрітий, може, головою сільради ще й пробуде, а з секретаря парторганізації полетить негайно…

Але, зоставшись удвох, вони співчували один одному і виробляли програму дій.

— Я їх усіх змелю і розвію! — обіцяв Семен Федорович.— І цього студента… Приїхало, загвинтило три гайки і вже голос подає! А німий! Та я його…

Підігрітий теж зробив висновок…

— На біса я той паркан пофарбував, тільки очі людям зриває…

— Хай Мостовий не думає, наче нас у трісках знайшли… Замість того, щоб допомогти нам, він з дівчатами в клубі співає і любов крутить… А я в номенклатурі більше, ніж йому років.— Коляда витягнув з шухляди свою папку.— Ось моє трудове життя — в газетах надруковане! Я для народу живу.

— І я,— вирішив Підігрітий.

*

Сьогодні вранці Платон спалив останню сучкувату гілляку, позгрібав усі тріски і ледве доварив обід. Після роботи він вирішив зайти до Коляди, попросити, щоб той виписав гілляк. Надвечір голова сам з'явився на господарстві. Платон підійшов:

— Випишіть мені, будь ласка, дров, бо палити нічим.

— У мене що, склад? — навіть не повернув голови Коляда.

— Але ж зрозумійте, зима і…

— А я тобі — нянька? Проїздив десь по столицях, я ж мушу тобі дрова давати? — З-під рудуватих брів зло поблискували зеленкуваті очі.— Працювати треба, а не ляпати язиком. Я таких розумників уже бачив!

Платон мовчки побрів до майстерні, назбирав трісок і, зв'язавши їх солдатським поясом, пішов додому. Та біля клубу його наздогнав газик. З машини вискочив Коляда:

— Ти що несеш?

— Тріски.

— Хто тобі дозволив?

— Ніхто. Вони все одно згниють,— тихо сказав хлопець.

До них почали підходити люди. Платон побачив давно не голене обличчя Полікарпа і червону хустку Степки…

— Так ти що, красти почав?! Зараз же віднеси назад!

— Не понесу.

— Понесеш! Я тебе до суду за розкрадання колгоспного добра! Кличте Горобця або Диньку, хай складуть акта. Ми не потерпимо злодіїв! — Коляда вчепився обома руками у в'язку трісок.

Платон швидко розв'язав пояса і висипав тріски в машину голови. Той аж побілів, замахав кулаками перед обличчям Гайворона:

— Я тебе, злодія, до суду! Всі бачили, всі?!

— Відійдіть.— Платон одвів руки Коляди.— Я зневажаю вас.

Той щось кричав услід хлопцеві, а потім наказав шоферові занести тріски в клуб.

— Приходьте, товариші, до клубу, у нас уже тепло.— Голова раптом став лагідним, добрим і нещасним чоловічком.— Бачили, колгосп розтягують, а за все повинен відповідати я…

Вдома Платон нічого не сказав Васькові, скинув фуфайку і ліг на тапчан.

— Ти втомився, Платоне?

— Втомився.

Здається, ніколи ще не зазнав Платон такої образи, як сьогодні. Невже можна за в'язку трісок назвати людину злодієм? За що мстить йому Коляда? За розмову з Мостовим? Ні, справжня причина десь глибше захована…

— Ти, Васю, побудь вдома, а як прийде Галя, скажеш, що я скоро повернусь.

Платон взяв у курнику мотузка і пішов у поле.

Починалась хуртовина, вітер сипав в обличчя лапаті сніжинки, нестримно шугав над полями, тужно завивав у ярах і побідно сурмив у високості.

З вузької чорної смуги, що врізалась клином в біле поле, виходили згорблені постаті і тягнулись до села, несучи на плечах в'язки промерзлого соняшника. Платон зайшов у смугу і почав виривати стебла. Вони були високі і чорні.

Виривати стебла тяжко. Ще коли соняшники були живими, вони глибоко в землю пустили своє коріння і тепер не хотіли розлучатися з нею. А може, сподівались, що весною знову зацвітуть, як дерева. Але Платон виривав їх з корінням, трощив руками, збивав чобітьми і кидав на купу, що ставала схожою на могилу.

Мотузок ножем врізався в плече, але Платон не відчував болю. Ноги провалювались у сніг, він падав і знову брів полем. По дорозі стало йти легше.

— Я більше не бу-у-уду-у! — почув Гайворон дитячий голос і зупинився.

За ровом, яким було обкопане кладовище, він побачив невеличкого хлопчика, закутаного хусткою, і худу бабуню у валянках. Вона ледве встигала за хлопчиком.

Платон не повірив своїм очам, кинув в'язку і перескочив через рів. Бабуня, зігнувшись у три погибелі, несла на плечах хреста.

— Що це ви, бабуню? Куди ви? — злякано запитав.

Бабуня поставила хреста і сперлась на нього, обхопивши обома руками. Це була Харитина Якимчучка.

— Куди ви несете цього хреста? — запитав удруге Платон.

Якимчучка витерла хусткою обличчя.

— Таке горе моє, сину, що й не сказати… Послала оцього басурмана, щоб трісок яких назбирав, бо позамерзаємо. А воно пішло з хлопцями та хреста принесло, господи, прости нас грішних…

— Я його не вихилитував, він уже сам упав,— шморгав носом хлопчина.

— Та хіба ж простить господь гріхи мої, коли я мало хреста не спалила?

— Давайте я вам пособлю.

— Пособи, дитино, бо вже йти не можу… Тяжкий хрест… А я ж тебе, басурмана, добра вчу, а я ж над тобою тремчу, щоб тебе трусило й не переставало,— накинулась на онука.— Показуй, де хрест стояв!

Хлопчина довго блукав по кладовищі, тримаючись за бабину руку, а Платон з хрестом ішов позаду. Хрест справді був важкий, дубовий. Як тільки донесла його Харитина?

— Кажи ж, де хрест стояв?

— Не знаю,— заплакав хлопчик.

— Що ж я тепер буду робити? Як я цей гріх з душі скину? — голосила баба.

Платон довго заспокоював її. Нарешті Якимчучка сказала:

— Приставте до цієї могилки, все одно чиясь душа християнська упокоїлась.

Платон опустив хреста. Харитина проказала молитву, перехрестилась. Вона хотіла перехрестити і малого, але той утік.

— Я, бабо, піонер уже…

У село повертались разом. Всю дорогу баба кляла Коляду:

— Хоч би на старість мою зглянувся! Проробила вік у колгоспі, а він мені не те що хліба не дав, а соломи пошкодував… Каже, у тебе дочка є, хай содержить…

— А де ж ваша дочка?

— На шахтах… Як поїхала на Великдень у п'ятдесятому, то тільки раз і показалась, коли оцього басурмана в пелюшках привезла… А де твій чоловік, питаю? А вона мені: я мать-одиночка… Тьху, прости господи… Раз на місяць моя одиночка пришле десять карбованців — та й живи… Зараз ось палити нічим, хоч хату розшивай.

Платон заніс бабі Харитині свою в'язку і пішов додому.

У хаті вже поралась Галина. Біля печі лежала купа хмизу.

— Це Васько приніс,— пояснила сестра, а потім запитала: — Що в тебе там з Колядою було?

— А ти звідки знаєш?

— Степка приходила…

— Нічого, ти не турбуйся, Галю.

— Не заводься з ним, Платоне, бо життя не буде…

— Буде…

— Там тобі листа дядько Михей приніс.

— Де, чому ж ти зразу не сказала?

— У тій кімнаті, на столі. Платон впізнав знайомий почерк.

«Платоне!

Мені не сподобався настрій, з яким ти писав останнього листа. Можна подумати, що важко тільки тобі одному. Не кисни! У мене теж бувають такі дні, що не хочеться жити, але… Годі. А життя, на жаль, і складається з маленьких турбот. Коли ти думав, що приїдеш у своє село — і на другий день усе зміниться, то трошки помилявся. Наказати людям, щоб вони стали добрими, не можна. А зробити їх злими — легше. Твій Коляда — не виняток. Що б не сталось, а я не хочу, аби ти розгубив свої мрії. Без них — тяжко…

Мій старенький генерал уже у відставці, і я з ним ходжу в парк. Батько стоїть на варті миру, а мама — біля плити.

Я теж хочу бачити тебе. Інколи мені здається, що чую твої кроки під вікном, і я лечу, мов божевільна. А потім бачу, що то ходить мій старенький генерал…

Як я хочу, щоб ти був генералом…

Наталка».

Це був перший лист від Наталки, в якому написала, що хоче бачити його. Всього кілька рядків. Платон перечитав їх разів з двадцять. Рядки розповіли йому багато.

— Галю, сестричко, я зараз поїду, а ти побудь з Васьком до понеділка, добре? Я швидко повернусь. Тільки туди і назад… Знайди мого светра.

— Ти до неї?

— До неї! До неї! — Платон підхопив Галю і закрутився по кімнаті.

— Їдь,— тихо промовила дівчина.— Ти — молодець.

— Чому це я став молодцем?

— Бо ти їдеш до неї в заметіль, сотні кілометрів… А є такі, що не ступлять і кроку.

Платон зібрався швидко. Взув чоботи, надягнув батькового військового кожушка, підрахував свої фінансові можливості і вирішив, що більше тридцяти карбованців брати не має права.

— У понеділок буду,— сказав на прощання Галі і пішов до Снопа.

Ничипір Іванович вислухав і дозволив:

— Видно, дуже тобі треба, Платоне, їдь.

Юхим вийшов з хати разом з Платоном:

— Зараз десь коней роздобудемо, я тебе на станцію відвезу, бо до ранку не доберешся.

Біля хати Івана Лісняка стояли запряжені коні, якими той одвозив молоко.

— Почекай,— сказав Юхим і побіг на подвір'я. Іван з Катрею вечеряли.

— Просимо до столу, Юхиме.— Катря поставила ще одну миску.

— Спасибі, я до Івана Івановича.

Лісняк подав свого зошита. Юхим написав, що він просить коней, хоче відвезти на станцію Платона.

«Куди їде Платон?» — написав Лісняк.

«У Вінницю».

«Чого?»

«Там живе дівчина, яку він любить».

«Бери. Тільки не дуже швидко їдьте. Для любові нічого не пошкодую»,— написав Іван Лісняк, і обличчя його стало красивим, радісним. Виніс хлопцям ще й свого кожуха. Потім узяв батога і накреслив пужалном на снігу: «Як звати?»

«Наталка»,— вивів Платон. Коні легко підхопили сани.

Біля криниці Полікарп Чугай напував коней, Степка сиділа на санях, кутаючись у велику хустку.

— Куди це ви зібрались проти ночі, дядьку Полікарпе? — притримав коней Юхим.

— Там пеньків накорчував, то привезти хочу…

— Як же ви їх корчуєте в такі морози?

— Після роботи прийду та ломом, ломом, а потім сокирою, за днів три і викорчую… І пенька нема, і дрова є. Та й Коляда не заверне… Тпру, не спіши, нап'єшся.

— А ви ж куди? — виглядають з-під хустки Степчині очі.

— Женитись! Вйо! — ляснув батогом Юхим.

Проїжджаючи повз Ліснякову хату, Степка прочитала на снігу: «Наталка». Вона зіскочила з саней і пробігла своїми чобітками по літерах…

— Ти що, дочко, здуріла, сніг толочиш,— сказав Полікарп.

— Не питайте, батьку…

*

За селом дорогу ще не встигло замести, і хлопці їхали швидко.

— А коли поїзд? — запитав Юхим.

— Не знаю, мабуть, ще й пересадка буде.

— Встигнемо. Вйо! Це та, полковницька?

— Та.

— Вона тобі написала, щоб приїхав?

— Ні… написала, ніби чує, як я попід вікнами ходжу…

— І все? — дивується Юхим.

— І все…

— Пхі, я думав, що вона заміж хоче екстрено… То чого ж ти їдеш? На переговори?

— Я хочу її бачити, Юхиме.

— Дорого тобі це побачення обійдеться…

— А ти б не поїхав?

— До кого?

— А якби Степка жила за двісті кілометрів від Сосонки і написала, що хоче бачити…

— Вйо, гаття!

— Ні, ти мені скажи,— наполягав Платон.

— Може б, і поїхав… Не можу я, Платоне, зрозуміти цієї Степки. То погляне на тебе так, що душу віддав би, а то пройде і не помітить… То зі мною поговорить біля перелазу, а на другий день Дмитро Кутень її проводжає… Чорт би їх побрав, цих дівчат. Вйо!

— А ти сказав Степці, що любиш?..

— Та-а, колись говорив і той… цілуватись поліз…

— Ну й що?

— Поцілував, але схопив по пиці…

— А про любов твою що сказала?

— Мовчить… Дивиться на мене, а не бачить… Десь далеко думками… І що воно таке, Платоне,— зручніше вмощується Юхим,— Світлана-«президентша» за мною сохне, по дві записки передає щодня… і славна така, проворненька… А я без Степки жити не можу… А це ще Кутень приїхав, на моє нещастя. Натягне свої шкури і рипить… То до Галі твоєї ходив, то до Світлани перекинувся, а це вже до Степки стежку топче…

— До Галі? — дивується Платон.

— Це всі знають… Їй-богу, я йому ноги поперебиваю… Відсиджу п'ятнадцять діб, позамітаю всі вулиці в Косопіллі, а ноги поперебиваю,— вирішує Юхим.— А ти що, женитись думаєш чи так…

— Хвора вона, Юхиме, на серце, дуже хвора…

— Жаль… А може, одужає, зараз ліки всякі є… Он дід Вигон торік розігнутись не міг, так йому спину звело. Поїхав у Косопілля, покололи його і через місяць ходив, як штик…

Крізь хуртовину прорізався далекий гудок паровоза.

— Вже близько. Взавтра вранці їстимеш млинці в тещі… З тиждень погостюєш?

— Де ти бачив! Якщо доберусь до ранку, то побуду день, а ввечері — додому.

— А як не відпустить?

— Хто?

— Вона…

— Ех, ти…

— Якщо не відпускатимуть, то залишайся, ми з Максимом твою норму зробимо. Чи Коляди боїшся?

— Я нікого не боюсь, Юхиме.

— А я, щоб він мене ото перестрів, як тебе з трісками, і злодієм назвав, я б йому в морду дав. То ж не чоловік, а кліщ… Вступай, Платоне, в партію, і пошлемо ми тоді цього Коляду разом з Підігрітим к… Вйо!

— А чого це ти раптом про партію заговорив?

— Батько з Мазуром та Михеєм вчора балакали. Казали так, що напишуть поручительство і тебе приймуть… А дядько Михей збирається висувати тебе на голову колгоспу.

— Ти що?

— Слово честі, чув на свої вуха.

— Юхиме, ти ці балачки облиш, бо…

— Як дядько Михей сказав, то взавтра все село знатиме. А що ж тут такого? Ти три роки в академії провчився на агронома…

— Та який там з мене ще агроном…

— Вивчишся, Платоне. А я теж на курси механіків хочу. З Максимом поїдемо, як відпустить Коляда. Дядько Мазур Максима теж в партію буде посилати… Каже, я вже старий, хай зміна буде… Максим там у таких шорах! Щовечора про політику читають з батьком, а тоді вже Максима на вечорниці пускає…

На станції було порожньо, тільки у віконці дрімав касир. Платон постукав.

— Куди? На Вінницю? Скажем, скажем, усьо скажем,— пообіцяв той.

Почекали з хвилин п'ять. Мовчить касир.

— Та він спить! — Юхим постукав пужалном у віконце.

— Куди? — висунув сонне обличчя. — На Вінницю? Скажем, скажем, усьо скажем…

— Тільки ж ви не спіть.

— Скажем, скажем, усьо скажем… Так. Доїдеш до Фастова, а там пересядеш,— позіхнув касир і зачинив віконце.

— Дядьку, ви що, маку об'їлись? На сон вас тягне. Коли ж поїзд на Фастів буде?

— Скажем, скажем, усьо скажем… До Фастова поїдеш через п'ять годин і… і… сім хвилин, якщо не запізниться. — Віконце знову зачинилось.

Юхим вилаявся і з співчуттям подививсь на Платона:

— Що ти будеш тут робити? Давай додому, іншим разом поїдеш.

— Ні, я поїду сьогодні. А ти, Юхиме, добирайся до села, бо завіє. Спасибі тобі.

Повз станцію мчали якісь поїзди. Якби зупинився хоч один з них та підібрав оцього самотнього пасажира… Не зупинялись. Тільки на мить вихоплювали їх фари з темряви приземкувату будівлю станції з назвою «Косополье» та поспішали через поля, мости і тунелі до великих міст.

А на станції ж — нікогісінько. Громадяни міста Косопілля не любили в таку негоду виходити з хат. Куди і чого поспішати, слава богу, не горить…

Платон подивився на годинника: пів на першу. Через дві години він уже буде в поїзді, а там… Може, Наташа буде стояти у вікні?.. Щось холодно. Платон сідає на широкий диван біля чорної голландської груби… Тут добре, тепло і можна задрімати кілька хвилин…

Гайворона розбудив високий зчіплювач вагонів з ліхтарем у руках:

— Проспиш усе царство небесне. Зараз ось автобус на Косопілля піде.

— Як? — схопився Платон.— Мені на Фастів треба…

— Та на Фастів уже три години, як відправили… Хлопець кинувся до віконця:

— Чого ж ви мені не сказали, коли поїзд прийшов, ви ж знали, що мені треба!

— А в мене радіва нема, щоб усіх будити… Я подивився: ти спиш, ну, думаю, раз чоловік спить, то хай собі спить…

— Як же так,— бідкався Платон.— А коли ж тепер на Фастів буде?

— Скажем, скажем, усьо скажем… Та-а-ак, охо-хо… Значить, буде через вісім годин і…

Платон вибіг зі станції. На другій колії стояв товарняк.

— На Фастів? — крикнув зчіплювачу.

— Ще й далі.

Поїзд рушив, Платон вискочив на східці вагона.

— Злазь, злазь к чортовій матері! — лаявся зчіплювач.— Ти ж замерзнеш! Зла-а-азь!

Поїзд набирав швидкість. Передній вагон трохи захищав хлопця од вітру, але сніг скоро засипав усю гальмівну площадку. Чорт з ним, з вітром, з снігом, з морозом. Головне, що він їде, що сьогодні побачить Наталку.

Розвиднялось…

Десь опівдні поїзд пробився крізь хуртовину до Фастова. Платон ішов через колії, ледве ступаючи ногами. Все тіло немов налилося ртуттю, нестерпно боліла голова. У буфеті він напився чаю, щоб зігрітись. Та не помогло. Платона лихоманило і заливало потом. Він розшукав медпункт, щоб попросити якихось порошків. Молода лікарка звеліла скинути кожуха і подала термометр.

Гайворон сидів з заплющеними очима і думав, що у нього не вистачить сил вийти з цієї теплої кімнатки. Лікарка взяла термометр:

— Ого! Та у вас же тридцять дев'ять і чотири! Звідки ви?

— Це я на товарняку годин шість проїхав…

— Який жах! Зараз я вас направлю до лікарні. У вас може бути запалення легенів. В таку негоду…

— Але мені не можна до лікарні, розумієте…

Та лікарка його не слухала. Подзвонила до швидкої допомоги, щоб негайно прислали машину. Незабаром увійшли санітари:

— Де хворий? Самі дійдете?

— Дійду…