На білому світі

29

Ні в кого в усій Сосонці не було такого високого і славного паркана, як у Макара Підігрітого. Навіть Михей Кожухар, довгий, як жердка, не міг заглянути через нього. Двометрові дошки були підігнані щільно, а над ними простягся дашок з оцинкованої бляхи, щоб не замокало. Люди, йдучи вулицею, могли побачити лише дах і димар Макарової хати. Паркан відгороджував володіння Підігрітого не тільки від вулиці, а й з двох сторін від сусідів. З того часу, як Никодим Динька звів його, на подвір'я не проникала жодна свиня. Та що там свині, коли навіть кури, гуси і індики, маючи крила, не наважувались подолати таку висоту. Правда, минулого року якийсь відчайдушний півень, бажаючи прославити свій рід, перелетів через паркан, але цей подвиг закінчився для нього трагічно: Олена Підігріта перебила йому полінякою ноги.

Славний паркан у Макара Підігрітого! Вийде Олена вранці на подвір'я — і не мозолять їй очі сусідські обійстя, і сюди ніхто не загляне. Винесеш з хати просушити на сонці речі, то не бачать чужі очі твої подушки, килими та пальта.

І ось одного ранку Олена почула, як хтось немилосердно грюкав по паркану. Вона вибігла з хати і ледве не зомліла: Никодим Динька сокирою відбивав дошки.

— Ви що, Никодиме, здуріли?! Макаре, йди-но сюди! — залементувала на все подвір'я.

— Та це ж мене Макар попросив,— сказав Динька і — лусь обухом по дошці. А Макар, замість того щоб вигнати цього нахабу, привітався з ним за руку й почав помагати. Олена спочатку благала припинити розбій, а потім, згадавши всіх чортів, відштовхнула і Макара, і Диньку:

— Не дам!

Динька плюнув, закурив цигарку і сів, а Макар, не без зусиль, затягнув свою дорогоцінну супутницю життя до хати і звернувся з категоричним запитанням:

— У тебе, Олено, є голова на плечах?

— А в тебе? — в свою чергу запитала Олена.— Ти, може, ще й хату розбереш?

— Вислухай мене. Почали ми будувати в степу польовий стан, щоб людям було де від дощу сховатись і в спеку спочити, пообідати…

— Та вже ж один збудували!

— Так то ж, Олено, в першій бригаді, а це в третій… І як на зло — дощок на дах не вистачило, хоч плач…

— А мені що до того? Хай Коляда думає, а свого добра я не дам! — відрізала Олена.

— А навіщо нам цей паркан, чи ми в лісі живемо? Поробить нам Динька штахетики низенькі, а решту дощок віддамо, людям же треба,— умовляв Макар.

Никодим почекав-почекав та й знову заходився відбивати дошки. Кожен удар його сокири бив у самісіньке серце Олени. Вона кинулась до дверей, але Макар став на порозі:

— Не пущу!

— Краще б ти мені домовину з них зробив,— заголосила жінка.— Був чоловік як чоловік, поки не зв'язався на мою голову з тим Гайвороном? А він усіма вами верховодить…

Для зміцнення своїх позицій Олена розбудила дочку. Але Світлана, вислухавши матір, сказала:

— Правильно, батьку, робиш, а то відгородилися цим парканом від усього світу…

Опівдні прийшла машина, і Макар, склавши дошки, подався в поле, а Олена й з хати не вийшла, тільки зрідка поглядала у вікно: боже ж мій, стояла хата без паркана, як прищ на голому місці. А Динька, щоб йому руки покорчило, такі ж низенькі штахетики прибиває… Не витерпіла Олена, вибігла на подвір'я:

— Вищі прибивайте, вищі! Та густіше…

— Кожен паркан має свою пропорцію, Олено, і ти мене не повчай. Навіщо тобі від людського ока ховатись? Живете чесно, хліба ледачого не їсте, то, значить, і жити треба на виду,— міркував Динька.— І штахетики цю хату, як поясочком, підпережуть. Дивитись приємно. І Макарові люди спасибі скажуть…

— Дуже мені їхня дяка потрібна. Мій он уже так служить, що і вдома не бачу,— поскаржилась Олена.

— А ти ж як хотіла? — постукує молотком Динька.— На те він і партійний секретар, йому про людей думати треба… Мій Олег, к приміру, теж секретар — комсомольський, і то клопоту повна голова, а твій же партійний! З нього за все спрос…

— Та раніше ж такого не було… Жив собі, як і всі. Тільки й того, що в район на наради їздив. А тепер наче підмінили,— не могла заспокоїтись жінка.

— Чого ти не хочеш зрозуміти, Олено,— повчав Никодим,— що людині важко за високими парканами жити… Макар твій вирвався, і тепер ти його не втримаєш…

Динька закінчив роботу, і Олена, не від радості, а для годиться, запросила до хати:

— Зайдіть, дядьку Никодиме, та чарку вип'єте.

Динька відмовився:

— Ще одну роботу маю тонку. Просив Макар, щоб безпременно до неділі закінчив рамки до портретів.

— До яких портретів? — поцікавилась Олена.

— Це твій Макар з моїм, значить, Олегом придумали, щоб намалював Іван Лісняк кращих людей нашого села… Портрети великі. А я зроблю дубові рамки, і почепимо їх, щоб усі бачили і щоб на них було равнєніє,— пояснив.

— Ти диви… Кого ж він там малює?

— Звісно, Ничипора Снопа, Михея Кожухаря,— загинав пальці Динька,— Максима Мазурового, Степку Чугаєву… І ще й Савку Чемериса намалюють… Без Гриця вода не освятиться. Савка всюди пролізе…

— Хіба малюють того, хто хоче? — поправила хустку Олена.

— Де там! — махнув рукою Динька.— Правління засідало, кожного портрета обговорювали…

— А з молодиць нікого на портреті не буде? — допитувалась Олена.

— Мотрю намалюють Славчукову…

— Чим же це вона так догодила? — запишалась Олена.

— За труди удостоїли… А Савка, їй-богу, сам упросився,— божився Динька.

— А чому ж вас не удостоїли, Никодиме? — зачепила Диньку за живе Олена.

— Баба моя на портреті буде. О! За буряки. Правда, моя Текля до роботи беручка, але ж і я… Одним словом, їм видніше. Я не святий, щоб мене малювали… Але ти, Олено, скажи Макарові, що я не менше зробив для артілі, ніж той… Савка Чемерис… Це люди знають!

*

Макар Підігрітий, чим би не займався, а кожного вечора заходив до Івана Івановича Лісняка подивитись, як посувається робота. Портрет Ничипора Снопа вже був готовий. Писав його Лісняк з фотографії, бо Ничипір відмовився позувати:

— Нема часу мені сидіти тут, Іване, жнива…

Текля Динька приходила справно і позувала добросовісно: могла годину сидіти і не поворухнутись. Коли портрет був намальований і Никодим вставив його в рамку, Текля подивилась на нього, заплакала.

— Чого ти? — з жалем запитав дружину Динька.

— Гірко мені від того, що не малювали мене, коли молодою була…

Сава Чемерис з'явився до Лісняка, як на празник: підстрижений, поголений, в нових штанях і в синій сатиновій сорочці. Супроводжували його Михей Кожухар і Динька.

Савка помацав полотно, фарби й написав Іванові свою першу вимогу: «Намалюй мене на коні».

Лісняк розсміявся, замахав руками. Савка стояв на своєму:

— Я з першого дня в колгоспі і завжди, лічно, був при конях. І хай Іван намалює мене на коні… Я зараз піду і приведу Горлицю…

— Так то ж кобила,— зауважив Михей.

— Як Іван захоче, то зробить з неї жеребця, хіба йому важко? А без коня хто я? Подумають, що якийсь тесля…

— На коні й дурний поїде і оброку в опалку набере,— запротестував Динька,— а ти ж і рамки не зробиш, і…

— Та це ж я не про тебе,— виправдовувався Чемерис, подумавши, що Динька справді візьме та й відмовиться робити рамку до його портрета.

Іван Лісняк пояснив, що під портретом буде підпис: «Конюх Чемерис». Це трохи заспокоїло Савку. Але перед тим, як сісти у відповідній позі на лаві, він написав другу вимогу «Намалюй мене в такому піджаку, як я ходив на паску і на Перше травня в сорок першому році».

Лісняк ніяк не міг пригадати, який то був піджак, і Савка заходився розповідати Кожухарю і Динці та писати Іванові.

— Такий був синюватий, аж ніби зелений, а по ньому смужечка йшла… У Косопіллі купив перед самою війною. Добрячий піджак був, зараз таких нема. Ні, не шиють…

— Хай тебе Іван у генеральському мундирі намалює,— порадив Кожухар.

— Чого ж це я в генеральський виряджусь, коли тільки полковником був?

— От бреше, от бреше,— крутить головою Динька.

— Та всі знають,— входить у роль Савка.— От Михея запитай…

— Йому полковника присвоїли після того, як Савка два літаки збив,— підтверджує Михей.

— Коли, як? Ти збив? — Динька показує пальцем на Чемериса.

Іван Лісняк не чує, що говорить Савка, але догадується, що той розповідає якусь нову неймовірну історію. Іван дивиться на високе чоло, на розумні, хитруваті очі Чемериса і думає: мабуть, міг би вийти з нього і генерал, і винахідник, і артист, якби не безмежна любов до землі, що прикувала його до цих сосонських полів з дитинства і на все життя… І Лісняк малює Савку Чемериса не просто конюхом, а мислителем, який знає таємниці землі…

А через тиждень Лісняк закінчив портрет Степки. Всі хвалили Івана, ніби він відкрив таку красу. Тільки Степка, поглянувши на чарівну, горду дівчину, сказала:

— Це не я.

Портрети повісили на щитах край села. Здалеку здавалось, що виростали вони з землі. Хто їхав чи йшов Косопільський шляхом,— зупинявся перед ними і, мабуть, думав: багато зробили ці люди, якщо їх так високо вознесли над полями.

Щоранку, йдучи в бригади, завертав сюди і Дмитро Кутень. У мовчазному товаристві портретів ніхто не заважав йому. Тільки Сава Чемерис хитрувато мружився, ніби вгадував думки агронома. Намальована Степка гордо дивилась на Кутня — їй було байдуже. А жива?

А жива теж не звертала на нього ніякої уваги. Якось Дмитрові вдалось підстерегти дівчину, коли вона їхала додому. Степка зупинила коня:

— Чого тобі?

— Вислухай мене, Степко.

— Я знаю, що ти скажеш… Але я не повірю твоєму жодному слову.

— Я люблю тебе.

— Нема ніякої любові. Є тільки страждання… І ти не ходи за мною.

— Степко, є любов, є,— прошептав Кутень.— Якої ти хочеш любові? Я все зроблю для тебе.

— Мені не треба нічого.

Шарпнула за повід, і Гнідко слухняно обійшов Кутня.

— Я знаю, кого ти любиш, але хіба ти потрібна йому? — крикнув навздогін Дмитро.— Вернись!

Де там. Тільки тупіт копит…

Степка тепер і ночувала в літньому таборі. Доярки, попоравшись, їхали додому, а вона залишалася сама. Навіть підпасичів відпускала. Вони заганяли худобу до обори, випрошували в Степки грошей «на кіно» і, забувши про втому, мчали польовими стежками до села.

Насувалась ніч, але не стихав гомін на полях. Повзали пшеничним ланом комбайни, снували автомашини, навантажені зерном, надривно гули трактори, краючи землю важкими плугами. Цей гомін нагадував, що вона не самотня в нічному полі. Степка розгнічувала багаття і годинами просиджувала, дивлячись, як злітають у небо іскристі рої.

У глибині душі дівчина надіялась, що, може, на цей вогник прийде він. Та минали короткі липневі ночі, а він не приходив… Степці видно звідси далекі, тьмяні відблиски фар,— то Платон оре. А хіба він не бачить цього багаття чи не знає, хто запалив його?

Уже спалахують ранкові зірниці, а Степка все ще сидить біля згаслого вогнища. Вона шукає у своїх думках хоч якоїсь втіхи для себе і не знаходить. У неї лиш зріє нестримне бажання завдати йому болю, хай бачить, що в неї нема тепер ні радості, ні щастя. О, він ще не знає Степки!

Холодно. Низько стелиться туман. Зморена безсонням і думками, дівчина йде у маленьку хатинку з фанери, де стоять бідони. Оберемок сіна, засланий білим рядном,— її постіль. Здається, що Степка не встигла й заплющити очі, як уже збираються доярки, виносять бідони: не заснеш. Степка біжить росяним лугом до Русавки і, роздягнувшись, стрибає у сонну воду. Потім доярки частують її парним молоком, свіжим хлібом і медом. Прибігають заспані підпасичі з торбинками через плече, відчиняють обори і женуть череду на пасовисько.

Щоранку хлопчаки навперебій розповідають Степці зміст фільму, який вони бачили вчора, з усіма подробицями і своїми коментарями, опускаючи лише ті місця, де герої цілувались або поводились не досить пристойно. Між іншим повідомлялось і хто був у кіно, хто з ким сидів та про що розмовляв. Не було для них секретом і хто кого проводжав додому. Після цієї інформації хлопці залишали Степку саму і до обіду грали в дурня або читали. Останнім часом їм приносили сюди книжки Васько і Алик Коза.

Степка чула, що Наталка зі Світланою розвозять книжки по всіх бригадах. Макар Підігрітий дав їм однокінного візка, вони набирали книжок, а в кооперації — дрібного товару, і їздили по всіх полях, читали газети в обідню перерву біля молотарки, роздавали книжки і торгували. До літнього табору тваринників вони ще не заїжджали, а хлопчаків з книжками прислали. Степка розуміла, що Наталка не хоче зустрічатись з нею. І не треба, вона може обійтись і без її літератури. Степка демонстративно забракувала всі книжки, що пропонував їй Васько, і взяла тільки брошуру «Як згодовувати солому худобі» якогось автора з довгими вченими титулами та подертий, п'ятирічної давності, журнал мод.

В обід хлопці погнали корів до табору, і Степка залишилась сама. Перегортала брошуру. Вчений дуже мудро повчав, як треба різати і запарювати січку.

— Добрий день,— привітався хтось. Дівчина підвела голову: Юхим.

— Здрастуй. Я не помітила, коли ти й підійшов.

— Ти взагалі мене не помічаєш… Я ось тобі приніс батьків подарунок,— Юхим розмотав хустинку і подав маленького золотого годинничка.

— Знайшов?! — зраділа вона.— Ой, іде! Справний! Де він був?

— Від старої скирти солома залишилася, а мені орати треба,— розказував Юхим,— то я подумав: давай згребу її і спалю. Взяв у хлопців вила і почав згортати. Коли щось заблищало, дивлюсь: годинник…

— Спасибі тобі, Юхиме! Батько зрадіє…

— А ти?

— Буду носити і тебе згадуватиму… Ремінчик згнив…

— Я нового куплю, чи не візьмеш?

— То купи,— промовила невпевнено.

— Славно намалював тебе Іван Іванович, як жива,— не зводив зі Степки погляду.

— Це тобі здалось, бо не бачив давно.

— Давно,— зітхнув Юхим.

— А чом не приходив?

— Ти все знаєш, Степко… Колись приходив, а зараз… Був час, коли хотілось втекти світ за очі…

— Чого?

— Щоб забути.

— Все минає, Юхиме.

— Ремінчик згнив, а золото залишилось… Правда, що ти за Кутня заміж виходиш?

— Ні…

— Все ще сподіваєшся?

— Ти про що?

— Ех, Степко, Степко… Чому ти не хочеш подивитись правді в вічі?

— Я нічого не можу вдіяти з собою, Юхиме,— сказала після довгого мовчання.

— Любиш його? — з докором запитав хлопець.— Весь вік будеш страждати?

— Ні!

…І знову ніч. Згасло багаття біля фанерної хатинки, і Степка не підкладає хмизу — він не прийде на цей вогник. Але вона мусить побачити його, зараз, негайно, щоб покласти край сумнівам і мукам.

Дівчина пронизливо свиснула, заїржав Гнідко.

— Іди сюди, дурнику,— підтягнула попруги і скочила в сідло.

У світлі фар Платон побачив постать вершника, що раптом виріс перед трактором.

— Степко, ти ж могла під гусениці попасти! — Платон зупинив машину.— Чого ти оце блукаєш ночами?

Дівчина зіскочила з коня і підійшла до кабіни.

— Я шукаю свою долю…

— У полі?

— Всюди… Підійди до мене.

Гайворон вийшов з кабіни.

— У тебе щось трапилось?

— Ні… Я хочу запросити тебе на весілля…

— Яке весілля? За кого ти виходиш заміж? — нічого не міг збагнути Платон.

— За Кутня!

— Ти збожеволіла! — вирвалось у нього.

— Я тобі колись говорила, що вийду за нього, а ти не вірив.

— Ти жартуєш, Степко.

— Ні.

— Це нерозумно, Степко, так може чинити тільки вередливе дівчисько, чуєш? — Платон тряс її за плечі, ніби хотів розбудити.

— Хай дурне, хай нерозумне. А хто мені заборонить? Кому потрібна моя любов, тобі? — Степка хотіла вирватись, але Платон не відпускав.

— Ти ж знаєш, що у мене… Наталка…

— Не говори, не говори! Я тебе люблю… Забери мене звідси, давай поїдемо кудись…

— Це неможливо, Степко… Я не можу калічити чиєсь життя.

— А моє? — гірко всміхнулась.— Та мені все одно… Ти не думай, що я дорікаю тобі за ту ніч. Я… я сама віддалась… Забрала в неї тебе. Я не шкодую…

— Степко, не муч… Невже ти, на зло мені, вийдеш за нього заміж?

— А яке тобі діло? Ти не думай про мене. Я вільна робити все, що захочу… Приходь до Кутня на весілля! — Степка пробігла через смугу світла і зникла в темряві.

Спотикаючись, ішла по ріллі. За нею невідступно — вірний Гнідко. Пізній місяць викотився з-за лісу і вихлюпнув на землю біле сяйво. Дівчина оглянулась: вдалині бовванів трактор. Зупинилась, прислухалась, може, йде за нею Платон, може, шукає її в цьому полі? «Я тут, я тут»,— беззвучно шептала, сподіваючись, що він знайде, покличе, врятує.

Поле мовчало.

Степка підійшла до свого пристаниська, кинула хмизу на задимлені головешки, підпалила: побачить і, може, ще прийде. А якщо прийде, то що скаже їй? Він не залишить Наталку.

Хмиз догорів, і вогняний стовп наче розтанув у тумані.

Степка, не роздягаючись, впала на свою постіль і гірко заплакала. Чому він не прийшов? Хай би ще назвав її нерозумним дівчиськом, лаяв, кричав, аби вона відчула, що Платон не хоче втрачати її… А він оре поле і не думає про неї. Хай скам'яніє та земля і пощербляться лемеші, щоб він ніколи не зміг зорати лану, де залишилися дівочі сліди…

Платон ще пошкодує колись, що відрікся од її кохання, і проклинатиме себе, що цієї ночі не спинив її… Не буде йому спокою, коли бачитиме Степку з Дмитром — веселу і щасливу.