На білому світі

26

Косопілля, як і личить місту — економічному та адміністративному центру,— прокидається рано. Щойно сонце кине свої перші промені на косопільські тополі і на величну колонаду чайної, як над містом лунає гудок маслозаводу. Це єдине підприємство у Косопіллі, що має власний гудок. Та ще й який!

Колись маслозавод, виходячи зі своїх скромних виробничих потужностей, просто свистів. Тоненько і нудно. Серед косопільських парубків були такі, що вміли свиснути втричі голосніше, ніж завод. І це вносило плутанину в життя міста: не розбереш, хто свистить, чи хлопці, чи завод. Торік цьому було покладено край. Директор маслозаводу Василь Васильович Кутень привіз із Одеси сирену, що раніше належала величезному океанському лайнеру. Вона замінила маслозаводський свисточок. Ще й досі пригадують Косопільчани той ранок, коли над містом вперше пролунав величний гудок. Він урочисто плив над Косопіллям. Тривожив і кликав. Загавкали собаки, перелякані кури, гуси, індики, кози і телята, як очманілі, гасали по городах. Горожани повибігали з хат, схвильовано прислухаючись до трубного гласу. Здавалось, що маленький Косопільський маслозаводик розростеться до масштабів індустріального гіганта або разом із своєю сироварнею, підхоплений водами Русавки, зараз попливе в моря-океани…

Довго-довго цей гудок викликав в усіх, кому пощастило чути його, захоплення і подив. Один турист, що побував у Косопіллі, написав до районної газети листа, в якому клявся: його менше здивувало б, якби трирічний хлопчик раптом заспівав шаляпінським басом, ніж цей гудок.

Дехто стверджував, що коли гула ця океанська сирена, то в єдиному паровому казані заводу катастрофічно падав тиск і зупинялись деякі агрегати, але хіба мало на світі злих язиків? Хоч би що там, а тричі на день маслозавод посилав у піднебесну височінь і на простори землі свій могутній індустріальний голос.

Для Прокопа Миновича Котушки цей гудок означав кінець роботи і початок відповідальної служби. Справа в тому, що Прокіп Минович у нічну пору був райкомівським сторожем, а вдень виконував складні обов'язки завгоспа. Ніхто не знав, коли він спав, коли спочивав. Він завжди був на нозі… Так, так, саме на нозі, бо вона в нього була одна. Другу заміняла витесана з дерева кульша, яку він прив'язував двома ремінцями. Ногу Прокопові Котушці відірвало бомбою, коли він гнав у тил череду худоби в сорок першому році.

Щовечора Котушка, закачавши штанину, виводив на своїй дерев'янці хімічним олівцем якісь значки. Дерев'яна нога служила йому своєрідним блокнотом.

На ній він записував, що мав зробити наступного дня. Справ було завжди багато, і якби Прокіп Минович записував, борони боже, все звичайним способом, то витрачав би гори казенного паперу. А так щодня він зішкрібав ножиком старі значки та писав нові.

Сьогодні Прокіп Минович вперше за багато років не міг збагнути смислу закарлючок, які він вчора накисав на дерев'янці. Ось вона, старість. Після довгих зусиль Прокіп Минович встановив, що закарлючки є чотирма літерами: «КПДБ». А це означало: Коляда проситься на прийом до Бунчука.

Кілька разів приїжджав Семен Федорович в райком, дуже заклопотаний, але не міг застати Бунчука. Котушка спроваджував його до Мостового, та голова і слухати не хотів. Вчора Бунчук повернувся з області. Семен Федорович одразу з'явився в райкомі.

— Повернувся перший? — запитав ще з порога.

— Приїхав. Скоро буде. Що ж це вас пригнало в таку пору, Семене Федоровичу?

Коляда зітхнув:

— Хіба не знаєте, Прокопе Миновичу? На бюро Мостовий викликав.

— За ту кукурудзу?

— Еге ж. Хотів добро зробити, а мені Гайворон з Мостовим діло підшивають. Будуть сьогодні на бюро розпинати. Думав, що забули, бо коли ще це було, аж ні — згадали перед жнивами. То я хотів перед бюро з Петром Йосиповичем поговорити, бо як не захистить, то зроблять з мене окозамилювача, підведуть під рішення останнього Пленуму, і пропав я, Прокопе Миновичу.

— Може буть,— підтверджує Котушка.

— Як воно зараз, Прокопе Миновичу,— підсувається ближче Коляда,— на бюро? Закручують чи попускають?

— Закручують і попускають. Дивлячись, по якому вопросу. Якщо викликають по кукурудзі — менше догани не записують,— ділиться своїми спостереженнями сторож.

— То, значить, і мені не минути,— журиться сосонець.

— Це вже, як представить діло Мостовий.

— О, цей розкаже… А що, хіба я ту кукурудзу собі забрав би, Прокопе Миновичу? Державі…

— Воно-то так, Семене Федоровичу,— погоджується Котушка,— але ж ви ті гектари хотіли, одним словом, приховати? А це вже окозамилювання. А за це зараз б'ють, аж пір'я летить, бо вийшла така постанова.

— Та хіба я один це роблю?

— А то вже ніхто нічого не знає, як той казав,— уникає відповіді Котушка.— Один так замилить, що не підкопаєшся, а другий не вміє. Того, що не вміє, й б'ють.

Прийшов Бунчук, привітався сухо і зачинився в кабінеті.

— Злий,— прошептав Коляда. Сторож хитнув головою.

Петро Йосипович Бунчук проглянув порядок денний засідання бюро і покликав Мостового.

— Як хазяйнували без мене ці дні? — запитав, підвівшись з-за столу.

— Нічого, Петре Йосиповичу. Обробляємо посіви, надої теж непогані. Ось останні зведення,— Олександр Іванович подав папку.

— Я вже бачив. Скажи, навіщо ти викликав на бюро Коляду? Ми ж домовились, що на тому сосонському інциденті з кукурудзою поставимо крапку. Що, у нас нема чим займатись? А ти на кожне бюро тягнеш Коляду.

— Справа не в Коляді, Петре Йосиповичу, а в принципі. Або ми…

— Що ти завжди зі своїми принципами носишся, Мостовий? — перепинив його Бунчук.— Ну, хотів посіяти — не посіяв, і чорт з ним.

— Йдеться не про мій власний принцип,— провадив Мостовий,— а про те, що Коляда і деякі інші голови колгоспів свідомо йдуть на обман держави.

— Брехня! — скипів перший секретар.— У моєму районі цього нема!

— Але є факти, Петре Йосиповичу.

— Які факти?

— Після перевірки ми вам доповімо. А сьогодні заслухаємо Коляду і винесемо рішення. Я радився з членами бюро. Якщо у вас нема більше запитань, то дозвольте йти,— Олександр Іванович встав.

— Ідіть,— хруснув олівець в руці Бунчука. Колись Петро Йосипович і дня не панькався б із цим Мостовим. Подзвонив би кому треба — і зразу забрали б з району. А тепер, будь ласка, вислуховуй жовторотих вискочок. Вчора, після наради, Бунчук зайшов до другого секретаря обкому і все розповів. Той замахав руками:

— І не думай про це розказувати Шаблію. Він за Мостового стане стіною. Це ж сам перший, побувши у вашому районі, викликав Олександра Івановича читати лекцію про практику партійної роботи.

— А я думав, що це дружки Мостового з оргвідділу,— признався Бунчук.

— Бери вище і не дивуйся, якщо він через місяць-другий буде сидіти в обкомі… До речі, мушу сказати тобі, що перший рідко помиляється в людях.

— Оце така правда,— гірко посміхнувся Петро Йосипович.— Я працюю, а він статейки пописує в газетах і лекції читає. Не цінять у нас старі кадри, а ми все на своїх плечах винесли, все… Колись, може, й пошкодують, та ще й перепросять.

— Діалектика, Петре Йосиповичу, як каже мій батько: «Все ся крутить, вся ся вертить, ніц на місці не стоїть…»

Звичайно, після такої розмови Бунчук не наважився піти до першого секретаря обкому і поставити питання руба: або я, або Мостовий…

Десь глибоко в душі він, як і раніше, розумів, що безнадійно відстав од Мостового, що нема в нього ні знань, ні таланту керувати людьми, вести їх за собою, а старі, звичні методи уже не годились. Бунчук думав про це, мучився, але мовчав, віддаляючи годину свого краху.

Він мав причини не роздмухувати історії з тією сосонською кукурудзою. Найбільше боявся, що вони стануть відомі Мостовому. І тепер Бунчук напружено шукав виходу. Подзвонив. До кабінету, постукуючи дерев'янкою, увійшов Котушка.

— Запросіть, Прокопе Миновичу, Коляду.

Коляда відміряв своїми величезними чобітьми три кроки, клацнув підборами і завмер:

— З'явився, Петре Йосиповичу.

— Сідай, розказуй, що в тебе.

— Як вам відомо,— почав жалісно,— написав на мене Гайворон зі своїми дружками заяву, ніби я дав розпорядження засіяти секретно, значить, сорок гектарів кукурудзи, щоб потім урожай розділити на законні гектари. І догану мені винесли…

— Пробач, Коляда, а в тебе варить казанок? — постукав пальцем по голові Бунчук.

— Здається,— невпевнено мовив Семен Федорович.— Я, конечно, таку вказівку Кутневі дав, бо те, що сказали ви, для мене…

— Я тобі ніколи нічого не казав. Зрозумів?!

Коляда аж здригнувся від грізного скрику:

— Зрозумів, ви нічого не казали. Значить, це я сам… Скільки років дадуть за окозамилювання? Два? Але ж я…

— Що ти верзеш? — розсміявся секретар.— Скажеш на бюро, що хотів посіяти кукурудзу понад план і не думав робити з цього ніякої таємниці. А те, що написав Гайворон, ніби ти хотів приховати ці гектари, аби блиснути високим урожаєм,— брехня. Брехня.

— Спасибі вам, Петре Йосиповичу, врятували мене, вік не забуду.— Коляда, мабуть, від нервового збудження разів зо два оббіг кругом столу.

— Отак і скажеш.— Бунчук подав Семену Федоровичу склянку води.

Той випив і охолов:

— Але ж я, дурний, Кутневі говорив, що це будуть секретні гектари…

— Хто чув, окрім нього?

— Ніхто, Петре Йосиповичу.

— Значить, ти нічого і не говорив. А Кутневі, до речі, не обов'язково бути присутнім на бюро.

Все сталось так, як було задумано. Коли порядок денний засідання бюро був вичерпаний, Петро Йосипович сказав:

— Товариш Мостовий весь час наполягав, щоб бюро розглянуло заяву Платона Гайворона на товариша Коляду. Я був у Сосонці, розмовляв з народом, з товаришем Колядою, і знаю, що ця справа не варта дірки з бублика. Але товариш Мостовий дуже наполегливо проштовхував це питання на бюро. Є така думка, товариші, розібратися з цим питанням. Олександр Іванович — молодий секретар, і, можливо, це допоможе йому уяснити деякі питання партійної роботи. Запросіть, будь ласка, сосонських товаришів.

Вслід за бадьорим Колядою до кабінету ввійшли Макар Підігрітий і Платон.

— А де товариш Кутень? — запитав Мостовий.

— Його викликав батько, у них щось трапилось,— пояснив Семен Федорович.— Прийшла з маслозаводу машина і забрала…

— Нас деталі не цікавлять. Що ви хочете сказати, товаришу Гайворон? — звернувся до Платона Бунчук.

— Я про все написав,— відповів той.— І вважаю: те, що хотів зробити Коляда і, напевне, зробили в інших колгоспах, є злочином.

— Ви маєте на увазі понадпланові посіви кукурудзи? — перебив Платона перший секретар.— Я чув колись ваші досить дивні розмови про цю культуру…

— Як ви можете так говорити, товаришу Бунчук? — промовив Гайворон.— Ніколи я не казав, що сівба кукурудзи взагалі є злочином. Я писав про окозамилювання і брехню… А про планування в колгоспах у мене є свої думки, і я їх не приховую. Я вважаю, що вчинок Коляди не достойний комуніста. За обман навіть малі діти перестають поважати своїх батьків. А голові колгоспу довірено долю сотень людей, ідею…

— Товаришу Підігрітий, прошу,— широким жестом запросив до столу Бунчук.

— Я погоджуюсь з усім, що сказав Платон Гайворон,— відповів Макар.— Усі комуністи нашого села погоджуються.

— Ви теж щось хочете сказати, товаришу Мостовий? — постукує олівцем Бунчук.

— Звичайно. Випадок, що стався в Сосонці, не є сенсаційним. Свого часу у нашому районі були такі феномени, яким Коляда не годиться і в підметки… Я маю на увазі тих, що скуповували худобу за гроші колгоспників і здавали її, ніби вирощену на наших фермах…

— Ближче до діла, товаришу Мостовий,— зауважив перший секретар.

— Партія суворо засудила такі методи,— продовжував Олександр Іванович.— Брехуни, кар'єристи, чинодрали притихли. Минув час, і знову брешуть, приписують, жонглюють цифрами. І все це з однією метою: щоб їх помітили, похвалили, висунули на вищі пости, на м'які крісельця… Цьому треба покласти край, коли ми хочемо, щоб економіка нашої держави міцніла, щоб наближався комунізм. Тому я вважаю заяву товариша Гайворона принципово важливою. І Коляда мусить відповісти за свої дії перед партією.

— Ви говорили красиво і правильно, Олександре Івановичу,— підсумував Бунчук.— Але перш ніж притягти до відповідальності товариша Коляду, я хотів би надати йому слово.

— Шановні товариші, члени бюро. Усі знають, що Платон Гайворон з тої пори, як з'явився у нашому селі,— почав Коляда,— організував проти мене людей шляхом наклепів і підриву мого авторитету. Зараз він написав на мене анонімку…

— Я анонімок не пишу,— кинув Платон.

— Що я, що я,— вимучував Коляда,— хотів обдурити державу. А я не хотів обдурювати, а навпаки, хотів… перевиконати план сівби і доповісти райкому. То хіба карають у нас за свідоме перевиконання плану найціннішої продовольчої культури, яка… А мені догану записали в селі.

— Почекайте, товаришу Коляда,— промовив Мостовий,— ви кажете неправду. Ви хотіли втаїти сорок гектарів, адже тієї площі нема в плані. І наказали Кутневі, щоб він і не думав показувати ці сорок гектарів кукурудзи в зведеннях…

— Не було такого,— заперечив Семен Федорович.— Він просто не зрозумів мене, бо я спішив і говорив швидко… Чого б це я брехав бюро?..

— Але Кутень про це розповів Гайворону і завернув трактора з площі,— не міг заспокоїтись Мостовий.

— Я нікого не хотів обдурювати і нічого не знаю,— стояв на своєму Коляда.

— Гадаю, що в членів бюро нема підстав не вірити комуністові, голові колгоспу, і надавати серйозного значення тому, що хтось когось не зрозумів,— торжествував перший секретар.

— Я прошу викликати Кутня,— зажадав Мостовий і, не дочекавшись відповіді, вийшов з кабінету.

— Якими дрібницями доводиться нам займатися,— звернувся до членів бюро Бунчук.— Розбираємо якісь плітки, шельмуємо чесних людей. Людина сіє кукурудзу понад план, а ми, замість того щоб оголошувати подяки, викликаємо на бюро…

Увійшов Олександр Іванович і сказав, що Кутень зараз прийде. Оголосили перерву.

Дмитро смиренно зайшов до кабінету, потупив очі і промимрив:

— Я пробачаюсь… Я в усьому винен. Я не зрозумів, що сказав мені тоді Семен Федорович. А тепер пригадую, що Семен Федорович говорив… Він сказав, що треба посіяти кукурудзу понад план, а не приховувати…

— Але ж мені ти говорив зовсім інше,— пригадав Кутневі Мостовий.

— Я… не зрозумів тоді Семена Федоровича… так вийшло, і я… пробачаюсь,— видавлював кожне слово агроном.

— Можете йти,— припинив Дмитрові муки Бунчук.

— Ось у яких условіях я працюю,— скиглив Коляда,— все на мене звалюють.

— Мене дивує поведінка секретаря сосонської парторганізації Макара Підігрітого,— обурювався Бунчук.— Замість того щоб в усьому допомагати голові колгоспу, парторганізація підтримує сумнівну лінію Гайворона.

— Дозвольте заперечити, Петре Йосиповичу, я не розумію, про яку лінію ви говорите? — обурився Мостовий.— Гайворон — чесний і принциповий комуніст…

— Ми радимо вам, товаришу Мостовий, серйозніше ставитись до своїх обов'язків. І не керуватись власними симпатіями та антипатіями, коли справа йде про живих людей, про наші кадри,— підкреслено офіційно проголосив перший секретар.— Ви чомусь не хочете помічати, що Гайворон насаджує групівщину, відкрито виступає проти директив партійних органів, а ми знаємо, до чого приводить демагогія і критиканство.

— Неправда! — рвучко зірвався з місця Платон.

— Ви забуваєте, де знаходитесь! — обірвав його Бунчук.— Якщо ви висловлюєте недовір'я мені, то я спробую нагадати вам деякі факти. Ви, комуніст Гайворон, виступали проти плану сівби, що був затверджений для вашого колгоспу…

— Я виступав лише проти того, щоб за рахунок кукурудзи зменшувати площі посіву інших культур,— заперечив Платон,— бо це підриває економіку колгоспу. Щороку ми недодаємо державі тисячі пудів пшениці, десятки тисяч центнерів буряків, лише тому, що займаємо величезні площі під кукурудзу, яка не дає економічного ефекту.

— У поганих господарів,— наголосив Бунчук.— В американському штаті Айова, як підкреслювалось на останньому Пленумі…

— Ми живемо не в Айові, а в Сосонці,— сказав Платон.

— Ви припиніть демагогію, товаришу Гайворон! Що за настрої? Ви чуєте? — звернувся перший секретар до членів бюро.

— Але партія вчить нас до кожної справи підходити творчо,— промовив Мостовий.

— А ви на чий млин воду ллєте? — нищівним поглядом зміряв Олександра Івановича Бунчук.— Хіба ви не розумієте, що оці гайворонські теорійки спрямовані проти рішень партії по сільському господарству?!

— Це вже занадто, Петре Йосиповичу,— посміхнувся Мостовий.

Платон не розумів, що Бунчук в першу чергу зводив рахунки не з ним, а з Мостовим. Все, в чому він звинувачував Платона, повинно було вдарити по другому секретареві райкому. Захопившись, Бунчук уже й сам вірив, що громить антипартійну групку. Мостовий повинен відчути, що він, Бунчук, нікому не пробачить зазіхань на його авторитет.

— Ви даремно смієтесь, товаришу Мостовий,— багатозначно похитав головою Петро Йосипович.— Якби ці теорійки Гайворон висловлював після вечері своїй жінці, то можна було б не звернути на них уваги, але якщо це стає лінією і приводить до антидержавних вчинків, то тут уже не до сміху.

— Що ви маєте на увазі? — розгадує задум Бунчука Мостовий.— Кого ви звинувачуєте в антидержавній діяльності?

— Гайворона, який виступив проти ухвали правління колгоспу посіяти кукурудзу понад план,— відповів Бунчук.— І я пропоную оголосити Гайворону сувору догану за намагання дискредитувати постанову директивних органів, за насаджування групівщини в партійній організації. Це справа політична, і ми ні з ким не будемо панькатись! Хто за те, щоб оголосити…

— Я проти,— сказав Олександр Іванович.— Гайворон ні в чому не винен. Ми не маємо права карати людину за те, що вона має свої переконання. І не про нього треба було сьогодні говорити, а про Коляду і таких, як він… Я ще не перевірив усіх фактів, але знаю, що не тільки в сосонському колгоспі мали з'явитись таємні площі кукурудзи та буряків… Вони існують в багатьох артілях району…

— Факти! — стукнув кулаком об стіл Бунчук.

— Поки що я знаю, Петре Йосиповичу, що в колгоспі «Спільний лан» засіяли і приховали від держави сімдесят гектарів кукурудзи і тридцять — буряків. Майже стільки в артілі імені XX з'їзду.

— Неправда! — запротестував Бунчук.

— Ці площі вже обміряні. Мушу сказати, що все робилось за вказівкою одного з членів бюро… Я не називаю прізвища тому, що це дуже серйозне звинувачення і треба ретельно перевірити.— Мостовий помітив, як нервово засіпалась Бунчукова щока.— Нам треба розбирати не персональну справу Гайворона, а тих, хто справді шкодить нашій загальній справі.

Після виступу Мостового Петро Йосипович зразу якось знітився, обличчя його вже не було таким зухвалим. Він шкодував, що роздув цю сосонську справу, але відступати було пізно.

— Ми приймемо до відома заяву товариша Мостового і розберемось в усьому,— пообіцяв Бунчук.— Годі про це. Голосую. Хто за те, щоб оголосити товаришеві Гайворону сувору догану? Чотири. Хто проти? Один. Утримався? Два. На цьому нашу роботу закінчуємо. До побачення, товариші.

Коляда мав усі підстави торжествувати, але після бюро відчув себе жалюгідним і розтоптаним. Він залишився, щоб подякувати Бунчукові — той навіть не подав йому руки. Вони не насмілились подивитись один одному в очі. В обох на душі було бридко.

— Іди і менше язиком патякай,— буркнув Бунчук. У коридорі Коляда наздогнав Платона і Підігрітого.

— У мене машина тут, підвезу, а може, в чайну, з горя, га? — улесливо посміхнувся.

Платон промовчав, а Підігрітий аж сполотнів:

— Падлюка ти після всього, Коляда! Я у тебе не тільки партійного квитка, а й… паспорта забрав би. Шкура ти.

Коляда затрусився всім тілом, широко роззявив рота, але не міг промовити й слова. Потім він бачив, як Макар Підігрітий, попрощавшись з Мостовим і Платоном, вийшов на сосонську дорогу і пішов до села широким солдатським кроком.

Мостовий запросив Гайворона до себе повечеряти. Вони зайшли в магазин, купили ковбаси і, поминаючи статечні пари косопільських громадян та громадянок, які вийшли продемонструвати останні досягнення місцевих кравців, добрались до квартири Олександра Івановича.

Господар кинувся на пошуки ще якихось їстівних припасів, але, крім двох цибулин і коробки мармеладу, нічого не знайшов. Випили по чарці.

— Я цьому Кутневі наб'ю морду. Сьогодні зустріну і наб'ю,— пообіцяв Платон.

— Дадуть п'ятнадцять діб за хуліганство,— сказав Мостовий.

— Чорт з ним, а морду йому наб'ю. В очі бреше — і йому вірять.

— Хто?

— Всі. Бунчук.

— Бунчук йому не повірив, Платоне.

— Тоді чому ж він вигороджував Коляду?

— Він вигороджував себе. Зрозумів?

— Ні.

— Це Бунчук наказав Коляді і ще кільком головам колгоспів засіяти чорні гектари,— пояснив Мостовий.

— Не може бути! — Платон так і не доніс до рота цибулину.

— Саме так і є. Тому він і приписав усі гріхи тобі, а разом з тобою і мені. Коляда, бачиш, виконує вказівки Бунчука, хоче засіяти понад план кукурудзу, а Гайворон протестує. Мостовий підтримує Гайворона, отже, це вже група… Якщо підвести політичні формулювання, то це вже антипартійні дії. Ось що було потрібно Бунчукові. Він напише доповідну записку в обком, і Мостового знімуть з роботи. Такий був розрахунок.— Олександр Іванович налив знову чарки, але не випив.— А якби він оголосив догану Коляді, той одразу нагадав би: «Я зробив те, що ви, Петре Йосиповичу, наказали».

— Тепер я починаю розуміти, Олександре Івановичу,— замислився Гайворон.

Хтось постукав у шибку. Платонові здалось, що Мостовий розгубився. За хвилину легкі кроки почулись уже в коридорі. Олександр швидко вийшов. Його зустрів дівочий сміх. Платон насторожився: дуже знайомий був сміх. У коридорі розмовляли пошепки, і хлопець нічого не чув, але той сміх… Невже це Галина? Чого вона прийшла сюди? Напевне, хтось сказав, що він тут. Але чому вона не заходить?

Грюкнули сінешні двері. Хтось, постукуючи підборами, пробіг повз вікно. Платон виглянув: то була Галина.

Увійшов Мостовий:

— Це приходила одна знайома… А ти ж куди зібрався?

— Час, Олександре Івановичу, поки ще до села доберусь… Та й Наталка жде.

— Ну, якщо Наталка чекає, то затримувати не маю права. Кріпись, Платоне.— Секретар потис руку Гайворону і провів до хвіртки.

Несподівана поява Галини в квартирі Мостового не на жарт стривожила Платона. Що у них може бути спільного? Якась студенточка і секретар райкому… Хлопець подумав, що він зовсім не знає, як живе сестра, а останнім часом, після приїзду Наталки, вона стала мовчазною, знервованою. Може, гадає, що тепер Платон менше любитиме її і Васька? А може, в Галини якесь своє горе?

Гайворон відшукав сестру в червоному кутку гуртожитку. Грала радіола, і кілька дівчат, здається, забувши про все на світі, оволодівали рок-н-роллом. Серед них була й Галина. Бозна-ким привезений сюди рок-н-ролл у трактуванні косопільських дівчат нагадував то гопака, то польку, то ойру, хоча вони всіляко намагались уникнути звичних рухів і викидали інколи такі колінця, що Платон не міг утриматись від сміху.

Галина привела брата у свою кімнату. Чотири ліжка, чотири тумбочки, стіл і два стільці. На стінах — галерея кінозірок з усіх континентів. Кирпатенька, товста дівчина з гладенько причесаним волоссям сиділа на ліжку. Вона тримала в руках тоненьку брошуру і голосно читала:

— «Товарообіг є показником інтенсивності торгівлі. Обов'язок працівників торгівлі — боротись за прискорення товарообігу…» — Вона не звернула ніякої уваги на Платона. Прочитавши абзац, заплющила очі і кілька разів монотонно повторила: — «Товарообіг є показником інтенсивності… Товарообіг є показником інтенсивності…»

— Проведи мене, Галю,— попрохав Платон. Хисткий дощаний тротуар привів їх до скверика.

Сіли на вільну лавочку.

— Я хотів запитати тебе, Галино,— почав Гайворон,— бо мушу знати…

— Питай.

— Що в тебе з Мостовим? — сподівався, що сестра зараз почне плакати, все заперечувати, і вирішив відрізати їй шлях до відступу.— Я не гадав, що ти здатна на таке…

Але Галина спокійно вислухала брата. Ніщо не видавало її хвилювання.

— А чого це тебе тривожить? — відказала байдуже.

— Як, як чого? — Платон не чекав такої зухвалості.— Що в тебе може бути з ним? Він секретар райкому, а ти… а ти… зелене дівчисько! Тобі ще гусей пасти в колгоспі…

— Там уже одна пасе… А про мене не турбуйся.

— Чому ти не хочеш зрозуміти, що це просто… смішно. Ти — і Мостовий.

Галина раптово повернулась до брата і прошептала:

— Чому смішно? Чому? Що я звичайна дівчина, а він секретар, так? А я не думаю про це! Мені все одно, хто він. І йому теж. А ти мислиш, як дід… про чини… У нас з ним нічого нема такого… Ми… дружимо.

— І давно ви… дружите?

— Давно…

— Ти часто приходиш до нього?

— Двічі була… В нього є пластинки з операми. Слухаємо…

— Ти що, оперу любиш?

— Дуже…

— Ой дивись, Галино,— застеріг, сам не знаючи від чого, Платон.

— Ти, Платоне, про себе подумай… І про Наталку. Вона хвора, а ти…

— Що я? — винувато подивився на сестру.

— Ти її не зобиджай.

— Я не зобиджаю, Галино.

— Ти мусиш дорожити її любов'ю… Не кожна дівчина здатна отак вчинити, як вона.

— Ти чого це мене відчитуєш? — Гайворон зі злістю кинув сигарету.

— Бо вона тобі нічого не сказала, а в неї був приступ після тієї розмови. Упала на городі…

— Що? Коли? Я нічого не знаю,— злякано промовив Платон.

— Вона не хотіла, щоб ти хвилювався. А я на другий день застала її в ліжку. Щоки аж пашать, губи посинілі… так і в мами було,— пригадала Галина.

— А мені не сказала. Я не хотів її ображати,— виправдовувався Платон.— Але пішли по селі розмови, плітки… Обридло все. Хтось розповів Наталці, що я зустрічався зі Степкою.

— А хіба це неправда?

Платон промовчав.

— Степка й не приховує, що любить тебе.

— Я піду,— підвівся Гайворон.— Ти можеш не зважати, Галино, на те, що я подумав про тебе. Не мені бути суддею. Ти вже доросла… І в Мостового є на плечах голова.

— Я люблю його, Платоне,— прошептала дівчина.— Люблю…

— Ти сказала йому?

— Ні, ні… Про це ніхто не мусить знати, бо як візьмуть на язики… Ти не думай, я не за себе боюсь…

Платон зрозумів, що ці слова промовило вже не те дівчисько, яке знав раніше. Швидко минають роки…