На білому світі

23

Ольга Аркадіївна підшукала квартиру для Платона на П'ятничанах — передмісті Вінниці. Наташка теж прийшла, оглянули кімнатку, невеличку кухню і лишилась задоволена. Будиночок стояв на березі Бугу, а зараз, коли річка розлилась, вода підступила аж до садка. Маленький човник, прив'язаний до яблуні, похитувався на хвилях. Вздовж берега на городах лежали сірі крижини, полишені рікою. Відірвані від рідної стихії, вони тепер чахли з горя під сонцем і вітром.

Правду кажучи, Ольга Аркадіївна сподівалась, що Платон з братом житиме в них. Навіщо всі ці умовності, якщо Наташа вийде за нього заміж? Єдине, чого не знала Ольга Аркадіївна, коли це станеться. На всі її запитання дочка відповідала:

— Мамо, я тобі обов'язково скажу…

Оце такі діти пішли тепер. Але в душі жінка раділа, що Наташа вийде заміж, і пов'язувала з її заміжжям свої материнські надії на доччине щастя. А може, й здоров'я поліпшиться?

За всю зиму в Наталки не було жодного серйозного приступу, і зараз вона почувала себе непогано. А восени вирішила поступити на заочний відділ інституту іноземних мов,— їй легко давалась англійська.

Дівчина тривожно чекала зустрічі з Платоном. Останнього листа одержала від нього кілька днів тому. Хлопець повідомляв, що вирішив назавжди залишите Сосонку. Продасть хату і приїде з Васьком. Просив, щоб Ольга Аркадіївна допомогла знайти кімнату.

Тепер він може приїхати з дня на день.

Вночі, коли вже всі спали, Наташка виймала з-під подушки Платонові листи і перечитувала, наче вони могли розповісти про нього більше, ніж вона знала сама. Була щаслива від однієї думки, що хлопець задля неї лишає все і приїжджає. Тепер вони будуть разом. Він приїде, влаштується на роботу, а потім Наталка перебереться до нього… Вечорами вони сидітимуть вдвох у садку або на березі, де зараз лежать крижини.

Наталчині дні були заповнені маленькими хатніми клопотами і великими мріями. Минув тиждень, другий, а Платона не було. Дівчина заспокоювала себе тим, що він просто не встиг ще продати хату. У селі це не так легко.

Та ось одного ранку Ольга Аркадіївна принесла листа. Наталка нетерпляче розірвала конверта і пробігла очима по рядках.

— Що, дочко? — запитала мати, побачивши, як змінилось обличчя Наташі.

— Він… не приїде. Ніколи не приїде…

— Чого ж це він передумав?

— Його не відпускає від себе… земля. Пише, що він у вічному боргу перед нею, перед Сосонкою і людьми…

— А я ж йому квартиру знайшла, думала, що він… Нікому вірити не можна…

— Не говори так, мамо. Він, мабуть, інакше не міг.

Наташа пішла на П'ятничани і сказала хазяйці квартири, що той, на кого чекала,— не приїде. Потім попросила дозволу подивитись на сад, у якому, мріялось, сидітиме колись із Платоном.

Вода відступила, і човник, прип'ятий ланцюжком до яблуні, тепер лежав на землі. І крижин не було вже на городах. Вони розтанули, як і її надії…

Тепер смішним і непотрібним здавалось усе, про що вона мріяла, чекаючи приїзду Платона. Наївна. Адже не можна втиснути велике життя в рамці маленького кімнатного щастя, як того хотілось їй. Вчитуючись у Платонового листа, Наталка боялась подумати, що та сосонська земля, якийсь Сніп і Мазур для хлопця дорожчі, ніж вона, але він не приїхав. І досить відкласти листа, як дівчину з усіх боків обступають сумніви: може, всі оці пишномовні слова про землю нічого не варті… Його просто не відпускає Степка…

Ні, Платон не такий. Він написав би правду.

У домі ніхто не говорив про Гайворона. Батько і мати вдавали, що не помічають, як переживає Наталка, а вона щоранку брала якусь англійську книжку, бутерброд і на цілий день ішла в парк. А коли потепліло, то їздила на катері до скелі Коцюбинського. Це було чарівне місце. Скеля немов виростала з широкого плеса, а над нею височіла зелена гора. Наталка годинами сиділа, милуючись рікою, крутими берегами і думала, думала…

Для дівчини саме життя тепер втрачало всякий глузд. Вона стомилась боротись зі своєю хворобою і жити в чеканні нових приступів та Платонових листів. Скільки так може тривати? Ну, ще рік Платон писатиме їй, потім йому набридне одержувати листи з туманними натяками і життєписом старенького, доброго генерала… А якогось дня, може, й сьогодні, Наталку звалить черговий приступ, і тоді їй уже нічого не треба.

А навіщо вона Платонові, немічна і хвора, коли є сотні, тисячі красивих, здорових дівчат, які можуть народжувати дітей, бути хорошими дружинами і помічницями. Живе на світі Степка…

Треба, Наташко, спускатись на землю, залишивши п'ятикласницям мрії про щастя дівчаток, яких викрадають принци на білих конях. І вона напише Платонові все. Зрештою, вони дорослі люди, і нема чого гратися в піжмурки. Вона мусить негайно написати листа.

Але катер підійде до скелі тільки через три години. Побачивши моторного човника, що мчав до міста, Наталка гукнула хлопцеві в синьому береті:

— Підвези!

Хлопець обернувся, і Наталка побачила ще й дівчину, яка сиділа поруч. Вони про щось поговорили, і хлопець, без особливого ентузіазму, причалив до скелі:

— А де ж твій планер, відірвався?

— Який планер? — не зрозуміла Наташа.

— Ну, кавалер,— пояснив хлопець.

— Я без планера,— усміхнулась вона і стрибнула в човен.

Хлопець однією рукою керував човном, а другою пригортав до себе біляву, кирпатеньку супутницю. Все його обличчя було в губній помаді. Наташка розсміялась. Дівчина зачерпнула жменею води і почала вмивати хлопця. Вони голосно сміялись і цілувались, не звертаючи уваги на пасажирку. Очі дівчини світились, випромінюючи радість буття, радість жінки, яку кохають. Хлопець раз у раз поправляв піджака, яким були прикриті її ноги. Наталка одвернулась…

Біля причалу хлопець скочив з човна і витяг його на берег. Потім узяв дівчину на руки, поніс на горбочок. Дівчина міцно пригорнулась до нього. «Тьху, яка безсоромна,— подумала Наташа,— хіба можна дозволяти собі таке на людях? Видно, що це та штучка!»

Хлопець поставив кохану на дерев'яний поміст, а сам кинувся до човна, взяв звідти дві милиці і подав дівчині. Тільки тепер Наталка помітила, що білява кирпатенька «штучка» стояла на тоненьких, мабуть, покручених поліомієлітом, ніжках…

Наталка подякувала молодятам, перепросила, ніби дівчина-каліка знала, як погано вона про неї подумала.

— Якщо колись побачиш нас з Оленкою, то гукай, підвеземо,— сказав хлопець.

— Ми часто їздимо,— додала дівчина.

— Спасибі. Бажаю вам щастя, Оленко!

— А я щаслива.

Відійшовши до мосту, Наталка оглянулась. На голубому борту човна прочитала: «Оленка». Дівчина на милицях ішла вгору, по вулиці Козицького, високий хлопець у синьому береті ніжно підтримував її…

Наталка не могла заснути до ранку. Весь час перед очима стояли дівчина на милицях, хлопець у синьому береті і білий напис на човні. А чому повинна відмовлятися від свого щастя вона?

Увечері, коли повернувся з роботи батько і мати подала чай, Наталка сказала:

— Шановні батьки, сподіваюсь, що ви спокійно вислухаєте мене і не доведеться викликати швидкої допомоги.

Мати насторожилась, а батько запитав:

— Гадаю, ідея, яка визріла в твоїй голові, не загрожує світові катастрофою?

— Ні, батьку, це не зачепить долі континентів…

— Тоді, Наташко, ми слухаємо.

— Я вирішила поїхати до Платона… Мамо, валер'янка у моїй тумбочці.

— Наташко, ти при своєму розумі? — прошептала Ольга Аркадіївна.

— Мамо, невже ти сумніваєшся у моїх розумових здібностях?

— Коли ти хочеш їхати? — Надто спокійно помішував ложечкою чай Михайло Костянтинович.

— Завтра — неділя, і було б добре, якби ти відвіз мене, батьку.

— Що вона задумала? — зверталась чомусь до чоловіка Ольга Аркадіївна.— З її серцем у таку дорогу! Я тебе, Наташко, не відпущу.

— Надовго ти поїдеш? — не звертає уваги на дружину Нарбутов.

— Не знаю…

Ольга Аркадіївна сіла на канапу і гірко заплакала:

— Я цього не переживу, я цього не витримаю…

— Ти розумієш, Наталко, всю серйозність задуманого кроку? — тривожно запитав батько.

— Так.

— Але ж там нема жодного лікаря! А раптом щось трапиться з тобою?

— З таким же успіхом це може трапитись і тут, мамо. Ліків у мене вистачить на два роки…

— І ти житимеш у селі? Ні ванни, ні газу… Тобі треба буде готувати самій обіди, прати білизну! Ні, це неможливо! Неможливо! — повторювала з жахом Ольга Аркадіївна.— Якщо він любить тебе, то хай приїжджає сюди!

— Мамо, навіщо витрачати нерви на зайві розмови? Платон сюди не може приїхати. Значить, поїду до нього я.

— Це божевілля!

— Називай, як хочеш.

— Наташо, з твоїм серцем…

— Та не говори ти про моє серце! Я не хочу чекати, поки воно зупиниться в якійсь клініці…

Наталка вийшла, залишивши батьків. Їм було над чим подумати.

— Сльози не допоможуть,— сказав Нарбутов дружині, коли зачинились двері за дочкою.— Ми її не втримаємо.

— Але ти розумієш, Михайле, яке життя чекає її? У нас вона під постійним наглядом, а там… А як буде приступ, не дай бог! Чого ти мовчиш?!

— Рано чи пізно настає час, коли пташенята залишають свої гнізда, Ольго… Якщо я не відвезу її, вона пішки піде. Я поїду, поговорю з Платоном. Він мусить знати, в якому вона стані. Більше я нічого не можу зробити.

Наталка склала всі свої речі, але вранці передумала і взяла тільки необхідне, адже вона не знала, як зустріне її Платон. Скаже йому, що приїхала на кілька днів, провідати…

Ольга Аркадіївна, побачивши, що Наталка бере лише один чемодан, трохи заспокоїлась:

— Може, ти умовиш його, дочко, переїхати до нас?

— Я тобі про все напишу, мамо. І не гнівайся на мене, я вже не маленька.

— Ти для мене завжди маленька, Наташко…

Машина повільно виїхала з двору, і Ольга Аркадіївна дала волю сльозам. Вона в усьому тепер звинувачувала чоловіка. Це він привчив дочку з малих років до зайвої самостійності та незалежності не лише в мисленні, а і в кожному вчинку. Наталка ніколи не мала таємниць від батька. Нарбутов хотів виховати дочку гордою і простою, чесною і сміливою. Що ж, це йому вдалось: Наталка просто і чесно сказала, що полюбила Платона, і сміливо поїхала назустріч своєму коханню.

Обабіч шляху тягнулись безконечні поля із смарагдовими врунами, з балками і перелісками. Над тракторними агрегатами здіймалась кошлатими стовпами пилюка — давно тут пройшли дощі, а на небі ж не було жодної хмаринки. Ще не встигли розцвісти сади і зійти ярина, а білясте, якесь не весняне сонце вже нещадно палило землю.

Наталка, підібгавши під себе ноги, здавалось, дрімала на задньому сидінні. А може, просто не хотіла розмовляти з батьком. І Нарбутов це відчув. Йому все ще не вірилось, що він залишить свою Наталку в глухому селі, серед чужих людей. Дочка не зустрічатиме його, коли він повертатиметься з роботи, ніхто вже не буде писати афоризмів і смішних гасел на кухні. Та найбільше тривожило Нарбутова її серце. Він не розказав Наташці, що вчора ввечері вони з матір'ю ходили до професора.

— Це не краще з того, що могла придумати ваша дочка в її становищі,— сказав професор,— але для її років не такий уже великий гріх… У мене зараз нема підстав категорично заборонити їй поїздку, але я не можу гарантувати, що через деякий час не настане погіршення. Будемо сподіватись, що сільське повітря і душевний спокій благодатно вплинуть на її організм. Але треба переконати її майбутнього… тобто вашого зятя, що Наташа мусить бути під наглядом лікарів і, зважаючи на це, їм краще жити тут…

Нарбутов читав останнього Платонового листа і мало вірив у те, що йому вдасться умовити Гайворона переїхати до Вінниці, принаймні тепер: хлопець з характером.

За підрахунками полковника до Сосонки було ще кілометрів сто двадцять. І вони зупинились у невеличкому гаю пополуднувати. Михайло Костянтинович дістав з багажника два кошики з провізією, розстелив килимка:

— Давай, хазяйко, готуй.

— Гадаєш, не зумію?

— Ні, ти ж солдатська донька.

— І навіщо мама стільки понадавала всього?

— У Сосонці гастронома ще нема,— сказав Нарбутов.— Тяжко буде тобі, Наташо.

— Ти мене, тату, не жалій.

— Я реально дивлюсь на речі.

— Я також…

— Тому хочу умовитись: ти мені завжди писатимеш правду.

— Звичайно.

— І коли що… ти повинна знайти мужність і негайно повернутись. Ми з матір'ю докоряти не будемо.

— Не треба про це, батьку… Я його люблю.

— Ти не звикла жити в селі.

— Мати три роки жила з тобою на заставі, в горах…

— Нам буде сумно без тебе, Наташо,— промовив батько.

— І мені без вас. Але будемо сподіватись на краще. Головне, щоб мама не хвилювалась. Ти заспокой… Хай на роботу влаштується.

— А може, умовишся з Платоном, і ви приїдете до нас?

— Я не знаю, що буде, батьку…

Дівчина говорила правду. Хіба вона знала, що чекає на неї?

…Поклацував лічильник спідометра, відраховуючи кілометри, що наближали Наталку до загадкової Сосонки.

Великий щит на обочині шосе попередив: «До міста Косопілля — 5 км». Незабаром інший повідомив, що залишилося три кілометри. А через кілька хвилин Наталка з батьком уже розглядали знамениту карту Косопільського району, намальовану на стіні комбінату побутового обслуговування.

З допомогою кількох добровільних гідів, Нарбутов нарешті вибирався з центру міста на сосонську дорогу, оглянувши перед цим монументальні колони чайної і стоянку таксі…

На горі батько зупинив машину.

— Ось і Сосонка… Дивись, Наташко.

Наташа побачила старого вітряка, вузеньку Русавку, білі хати і силосну вежу. У полі гули трактори…

Біля мосту машину оточили босоногі хлопчаки і наперебій почали розказувати, як швидше проїхати до хати Гайворонів.

— У них на воротях півник прибитий.

Це був точний орієнтир. На подвір'ї гостей зустрів Васько.

— Давай знайомитись,— сказав Нарбутов.

Васько подав руку полковникові і усміхнувся до Наталки: впізнав.

— А Платон — у полі, ще вдосвіта пішов. Я його покличу зараз.

Наталка хотіла сказати, що вони всі разом поїдуть, але Васько уже був на городі. З розгону перестрибнув риштак з водою, а далі через леваду, навпрошки, в поле. Яке то добро, коли гості приїжджають! І це ж тобі не дядько чи тітка з Кашперівки, а полковник на машині! Ні в кого з хлопців полковник у хаті не був. А як він подарує Васькові автомата чи пістолета? Що для полковника один пістолет? Ну, може, зараз і не подарує, але зі свого вистрелити дасть…

Васько біжить по ріллі навперейми тракторові, якого веде Платон. Ноги грузнуть у теплій, м'якій землі, помережаній боронами.

— Платоне-е-е! — гукає Васько.— Полковник! Приїхав полко-о-овник!

Хлопці, які стояли на сівалках, теж щось закричали, і трактор зупинився. Платон, чорний, з почервонілими від безсоння очима, вийшов з кабіни.

— Що, Ваську?

— Полковник приїхав, з тією, що на карточці… На машині…

— З Наталкою?

— Еге, з погонами… То я по тебе прибіг,— випалює одним духом хлопчак.

Платон розгублено подивився на сівачів, на Васька і одвів брата вбік:

— Біжи до вагончика і скажи Юхимові, щоб змінив мене. Швидко.

Платон сідає в кабіну. Безконечно довгими здаються йому хвилини. Коли б хоч Юхим прийшов. Чи надовго вона приїхала? Може, він відпроситься на день у Ничипора Івановича? А чим він їх буде частувати? Крім картоплі, сала і пшона, в хаті нічого немає. Та ще й Галя не прийшла чогось. Добре, що хоч у хаті вчора прибрав. Тисячі запитань і проблем виникають перед Платоном…

Юхим під'їхав на велосипеді і вже чекав край дороги на Платона.

— От кому щастить! — підморгнув.— Самі дівчата в хату приїздять! А тут і волоком не затягнеш… Бери мого велосипеда і газуй, Платоне, чекає ж! Та не забудь умитись, бо злякаєш…

Біля вагончика Платон умився, посадовив на раму брата і поїхав у село.

— Побіжиш, Ваську, до тітки Марії та попросиш глечик молока і свіжого хліба, якщо є,— наказав Платон.

— А в мене є ще дві пляшки березового соку, хай п'ють. Пшоняної каші наваримо… Будуть вони сік пити і кашу їсти? — допитувався Васько.— Полковник повинен їсти, а вона… От я, Платоне, дурний, що оті коржики поїв…

— Які коржики?

— А ті, що ти мені з Косопілля привіз…

На вигоні брат зіскочив з велосипеда і побіг до Снопів по молоко, а Платон звернув у свою вуличку. З повними відрами перейшла йому дорогу Степка.

— Що, діждався? — запитала, коли Гайворон порівнявся з нею.— Скажи своїй Наталці, щоб у доярки не йшла, бо ручки не витримають… Хай до мене в підпасичі попроситься, візьму. Я вже знову телят пасу… біля вітряка…

— Ти прости мене, Степко, за ту ніч… Прости, якщо можеш…

— То була моя ніч. А ти — забудь.

— Не можу.

— Тоді не забувай, нічого не забувай! — похитуються відра на коромислі: хлюп, хлюп.— Іди вже до неї… А може, до вітряка сьогодні вночі вийдеш?

Платон мовчки від'їхав.

— Злякався? — наздогнав дівочий голос.— А мій Кутень не боїться нічого.

…Нарбутов порався біля машини. Побачивши Платона, ступив кілька кроків назустріч і тихо сказав:

— Я привіз тобі, Платоне, дочку… Вона в хаті.

Хлопець щось відповів і побіг. Зупинився в сінях, не наважуючись відчинити двері. Що це значить: «Я привіз тобі дочку?» Невже вона приїхала назавжди.

— Наташко! — Платон відчинив двері.

Великі Наталчині очі стали ще більшими. Дівчина потяглась до Платона.

— Я, я… приїхала до тебе…

— Назовсім?

— Так…

Гайворон пригорнув Наталку і відчув, як вона вся тремтіла.

Увійшов батько. Платон метушився по хаті, не знаючи, за що взятись. То діставав зі скрині скатерку – і рушники, то витягував з печі баняка з гарячою водою, то розставляв на столі чарки.

Нарбутов приніс кошики з продуктами:

— Допомагай, Наташо.

Поступово замішання, викликане таким несподіваним приїздом, минуло, і всі троє почали готувати не то обід, не то вечерю. У вікно заглянуло заплакане обличчя Васька. Платон вийшов:

— Чого ти, Васю?

— Глечика розбив з молоком…

— Ну нічого, віддамо.

— А що вона пити буде?

— Купимо ще.

Васька теж посадовили до столу, налили чарку солодкого вина і частували чимсь таким, чого він зроду не їв. На булку з маслом Наталка поклала цілу ложку чорних, солоних дробинок, а потім — червоних. Перед ним лежали тоненькі сухі ковбаси, рибки в баночках, шинка, солодкий червоний перець і ще таке, що Васько й не знає, як воно зветься. «От добре бути полковником»,— думає хлопчик.

Полковник знову налив чарки і не сказав просто, як дядько Кожухар: «Дай боже», а говорив довго, звертаючись до Платона і Наталки…

А коли пообідали, то полковник з Платоном пішли на подвір'я, а Васька залишили з гостею. Вона прибрала зі столу і сказала, щоб називав її не тіткою, а Наташею, бо вони будуть друзями. Потім Васько допомагав дівчині заносити до хати речі: чемодан, туфлі, чобітки, пальто і якісь вузлики.

Хлопчик довго не наважувався, потім все ж запитав:

— А ти хіба у нас залишишся?

— У вас.

— А що ти будеш робити? — До життя він підходив по-діловому.

— Я не знаю.

Наталка налила в баняк води і ніяк не могла засунути його в піч.

— Рогачами треба,— сказав Васько.

— А я не вмію.

Розсміявся: от чудна!

— Не вмієш? Давай навчу.

…Нарбутов з Гайвороном ходили по садку.

— Ти розумієш, Платоне, що Наталка зважилась на відчайдушний крок… Але її ніхто не міг би зупинити. Я хочу, щоб ви були щасливими. Це залежить від вас обох і від того, як Наталка почуватиме себе… Все це дуже складно, мій друже.

Платон і сам розумів складність становища. Він боявся, що буденність, невлаштованість сільського життя пригнічуватимуть Наталку, яка всі роки прожила під материними крильцями. Та найбільше непокоїла Платона її хвороба. Що він робитиме, якщо дівчину звалить недуга? Гайворон відганяв ці думки, але вони настирливо лізли в голову, витісняючи радість зустрічі. Картав себе: а на що ти сподівався, коли в кожному листі писав про свою любов, їздив і чекав?

Нарбутов збирався додому. Наталка не затримувала батька, розуміючи, як тяжко йому.

— Ми проведемо тебе, тату, за село.

— Проведіть.

Сіли в машину. Їхали мовчки. Полковник загальмував, поминувши останні хати.

— Ну, десантники, злазьте.

Наталка обняла батька, поцілувала.

— Ти не гнівайся на мене, тату, за те, що поїхала від вас,— прошептала.

— Ми будемо чекати листів, Наташо.— Нарбутов поцілував дочку і Платона.— Я хочу, щоб ви були мужніми і… чесними. Перед вами — життя…

Поїхав. Ось і все. Треба було двадцять два роки ростити, вчити, страждати, коли вона захворіла, недосипати ночей, щоб отак привезти дочку і залишити в чужій хаті… Це і був, напевне, отой закон життя, якого ніхто не міг змінити. Перед ним відступила навіть батьківська любов і, може, смертельна недуга…

«Москвич» розтанув у вечірній млі, а з ним і вся реальність дотеперішнього Наталчиного буття. Все залишилось тільки в споминах.

Платон з Наталкою ішли по вулиці під допитливими поглядами. Перешіптувались біля криниць молодиці.

— Іде, як пише…

— Видно, з гонором…

— А ноженята рівненькі.

— І при талії… Не роз'їжена на батьківських харчах.

— В пазусі, правда, малувато, кумо.

— Як народить з четверо, то…

— Кажуть, що на серце дуже хвора.

— От бідна…

— І зубки рівненькі. Привітна…

— Довго Платон вибирав.

— А кажуть, Степка за ним у смерть побивається…

— І я чула, кумо… Цій до Степки не рівнятись.

— Дмитро Кутень має Степку брати.

— То хлопець видний.

— І платтячко на ній славненьке, по хвасону.

— Якби ж трохи довшеньке, а то світить колінами. Хоч-не-хочеш, то подивишся…

— Куди ж це Платон опреділить її?

— Може, до нас в ланку піде?

— Куди їй…

— Посадить на покуті та й молитись буде. До нашої роботи вона не привчена.

— О, о, дивіться, як липне до нього… Кіно!

— Зараз у містах така заведенція пішла… Я оце, кумо, бачила, як на базар їздила. Сидять у палісаднику двоє. Він її, вірите, руку у пазуху засунув і цілує, при всіх людях. А вона тільки ногами соває, стерво…

— Наче з тобою такого дива не було.

— Щоб ти, Марійко, вчаділа! Було, та не при людях…

Платон привів Наталку до своєї кімнатки.

— Це буде твоя… наша… Подобається?

— Мені все подобається тут, Платоне. Тільки оці паперові квіти ми познімаємо зі стін… Не заперечуєш?

— Їх робила мати…

— Тоді хай висять… Пробач…

Наталка порозвішувала у шафі свої плаття, з вузликів повиймала постільну білизну, ковдру, килимка.

— Бачиш, я бідна наречена, Платоне.

— Зараз ми найбагатші з тобою… Я не вірю, що ти приїхала, Наташко!

Васькові видно в щілинку, як Платон цілує Наталку. «Це, мабуть, буде його жінка»,— вирішує Васько. Тепер він не буде чистити картоплю і мити підлогу. Прийшов зі школи, зробив уроки і — гуляй собі!

— Васю, розпалюй у печі! — гукає Платон.

— Чого це ми будемо на ніч палити?

— Наташі помитись з дороги треба, та й нам з тобою.

От тобі й маєш! Ні, не дадуть вони Васькові спокою. Хай собі миються, а він при ній не буде…

Усю піч Платон заставив величезними, як їх мама називала, весільними баняками, вніс ночви та балію. Поки Наталка купалася, вони з братом сиділи у кімнатці.

— Це буде твоя жінка? — відважився Васько.

— Ти ще малий, помовч,— відмахнувся Платон.

— А весілля буде? — цікавиться Васько.

— Ти он краще уроки пильнуй.

— Я хочу, щоб музика в хаті грала… весело…

Як не противився хлопчик, але все ж з нього зняли штанці і посадовили в ночви. І Наталка купала його. Потім Васька загнали на піч, і вона мила голову Платонові, хоч він теж відмовлявся.

Не встигли й повечеряти, як прийшов виконавець і сказав, що Гайворона викликає Підігрітий.

— Я скоро повернусь,— пообіцяв Платон. Васькові було хороше з Наташею. Вона розповідала йому про великі міста і про підводні човни, про скелю, на якій любив сидіти Коцюбинський, коли жив у Вінниці, і про те, як пишуть музику…

Васько в боргу не залишався і також якомога точніше охарактеризував сусідів, розповів, у якій криниці найсмачніша вода і де в Русавці водяться отакенні карасі.

Хлопчик засинав з думкою, що Платон вибрав собі хорошу жінку. І коли Наталка не гриматиме на Васька, то вони будуть друзями. І ще Васько вирішив: він приноситиме щодня по двоє відер води з найкращої криниці у Сосонці…

Будильничок показував дванадцяту годину ночі, а Платона все ще не було. Наталка застелила своїми простирадлами ліжко і поклала дві подушки, але потім, соромлячись себе самої, одну віднесла на тапчан… Там буде спати Платон. Чому його так довго нема? Закутавшись у халатик, прилягла на тапчан.

Не чула, як зайшов до кімнати Платон. Прокинулась від дотику його рук.

— Де ти був так довго? Я чекала і заснула…

— Ти стомилась, Наташо. Я перенесу тебе.

— Не треба. Я сама, Платоне, сама, не треба…

— Наташко, добре, що ти приїхала… Ти врятувала нашу любов…

— Погаси світло, погаси,— ледве ворушила дівчина пересохлими губами.