На білому світі

4

Мине ще кілька днів, і цей величезний будинок заповнять сотні хлопців та дівчат, вони з'їдуться сюди зі своїх сіл, містечок, міст з важкими чемоданами і клунками, обніматимуться при зустрічах, немов не бачились вічність. Перші дні в кімнатах будуть влаштовуватись царські вечері, кожний таскатиме сюди все, що привезено з дому… Потім усе ввійде в звичне русло, студенти почнуть бігати в їдальню, бібліотеки, читалки і по вечорах питимуть кип'яток з халвою.

А зараз тут ще господарюють ремонтники; пахне вапном, фарбою, мастикою. Платон переступає через відра, згинаючись в три погибелі, пролазить під козлами, добираючись до своєї кімнати, яку він займає всі канікули з височайшого дозволу коменданта гуртожитку Єрофея Пименовича Кашкіна — невсипущого стража академівського майна і моралі. Він знав не тільки студентів, а й чемодани їхні, бо майже весь свій вік прослужив військовим каптенармусом і звик сприймати дійсність через речі. У гуртожитку Кашкін проводив по вісімнадцять годин на добу, і від його пильного ока не могло приховатись ніщо. Тому хлопці взимку викручували в найдальших кутках коридорів лампочки, щоб забезпечити ліричну обстановку для розмов зі своїми подругами, але їхні плани завжди зазнавали краху, бо Єрофей Пименович був насторожі…

І ще Єрофей Пименович мав страшенну пристрасть до наказів. Він щодня писав їх безліч і вивішував на дошці оголошень. У цих наказах відзначалось, що в одній з кімнат ліжко номер три було неакуратно заправлене, що студентка Т. вивісила деякі речі свого туалету з метою сушіння на балконі, а по хімії одержала двійку, що після 23.00 у кімнаті №… порушувалась тиша при допомозі сміху. Одним словом, кожний необачний крок мешканця гуртожитку фіксувався наказами Єрофея Кашкіна. До Платона Єрофей Пименович ставився з величезною повагою, бо той, повернувшись з армії, щось із рік не скидав своєї форми і при зустрічі віддавав честь… Кашкін поселив Платона в найкращій кімнаті на трьох осіб, з балконом і видав два матраци. Він любив поговорити з Платоном, цікавлячись, головним чином, його службою у війську. Такі діалоги велися наодинці, бо мовилось про військові справи, і це треба розуміти…

— Здравія желаю! — відчеканив Платон, побачивши Кашкіна.

Той козирнув і пішов за хлопцем.

— Скоро поз'їжджаються наші,— не приховав радості.— А що в тебе чути, Платоне?

Вони заходять до кімнати, і Гайворон починає розповідати про все: яка черга була на станції технічного обслуговування, що він робив, які й звідки заїжджали туристи. Вислухавши повний рапорт, Єрофей Пименович іде геть, обіцяючи зазирнути пізніше. Вже в коридорі, між іншим, повідомляє:

— Да, там дзвонила тобі якась… о 18.15.

— Дзвонила?!

— Умгу.— Єрофеєві Пименовичу не подобається цей радісно-тривожний тон. Взагалі він терпіти не міг, коли дзвонили сторонні особи в гуртожиток, і видав наказа, згідно якого вахтери могли покликати до телефону студента тільки тоді, коли просили з академії. Для Платона сьогодні зробив виняток.

Так, це дзвонила вона, Наталка. Платон почав прасувати штани. Небагато часу минуло після тієї неприємної події в лісі, і юнак почуває себе дуже незручно, коли зустрічається з Наталкою.

В автоінспекції, куди того ж вечора припровадили патрулі «Москвича», нервово ходив по кімнаті полковник середнього віку.

— Це вона,— сказав він майорові автоінспекції, побачивши Наталку, а потім з докором дівчині: — Ти знаєш, Наталко, чим усе це могло скінчитись для тебе?

— Я гадаю, товаришу полковник,— офіційним тоном промовив майор,— що ви забороните своїй дочці сідати за кермо машини.

— Звичайно, більше цього не буде.

— А ви, молодий чоловіче,— це до Платона,— повинні були доставити хвору дівчину додому, а не возити в ліс…

— Я сама його попросила, він не винен,— захищала Наталка.

— Товаришу Гайворон,— не слухав дівчину майор,— за порушення правил експлуатації автотранспорту штрафую вас на суму…

— Тату, заплати!

— Ні, я сам.— Платон поспішно взяв квитанцію і вибіг на вулицю.

— Ми вас підвеземо додому,— почув голос Наталки.

— Сідайте,— запросив полковник і подав руку.— Будемо знайомі — Нарбутов, Михайло Костянтинович.

— Гайворон, Платон Андрійович.

— Ви пробачте моїй Наталці сьогоднішню історію. Розумієте, у неї хворе серце, лікарі забороняють ходити, а вона,— з докором подивився на дочку,— пускається в такі мандри…

— Є цікавіші теми для розмови,— перебила Наталка батька.

— Як можна, зовсім не знаючи машини, сідати за кермо? — не заспокоювався Нарбутов.

— Ти мене погано вчив, батьку.

— Уявіть собі мій стан, я приїхав з роботи, не встиг умитись, дивлюсь: нема ні машини, ні Наталки…

— Мені хотілось поїхати до лісу…

Біля багатоповерхового будинку на бульварі полковник загальмував.

— Зайдімо до нас, повечеряймо, згода?

— Ідея! — сказала Наталка. Платон відмовлявся, але не дуже…

Ольга Аркадіївна — мати Наталки — зустріла дочку емоційною сумішшю сліз і радості. Негайно полічила пульс і запропонувала ліки, які та слухняно випила. Після цих процедур дівчину поклали в їдальні на тахту. Тим часом Михайло Костянтинович переодягнувся в цивільний костюм і приніс з холодильника все, що там стояло в баночках, каструлях, мисках.

— Допомагайте,— сказав просто, як своїй людині в домі, Платонові.

— Сидіть, сидіть,— запротестувала господиня, але юнак уже був на кухні і чистив оселедця.

— Якими б ми були солдатами з Платоном, коли б самі не добули закуски,— гукав Нарбутов.

— Солдат з тебе, батьку, ще туди-сюди, а кухар — нікудишній.

— Наталочко, не підривай авторитету, бо посаджу на «губу»,— обіцяє Михайло Костянтинович.

— Почалося,— усміхається Ольга Аркадіївна, звертаючись до Платона,— вони в мене обоє забіяки.

Нарбутов дістає з холодильника пляшку коньяку і передає Платонові, сам бере сифон з водою.

— Кроком руш! — парадним кроком ідуть в їдальню. Наталка сміється.

Гайворон почував себе зовсім невимушено в колі дружної сім'ї, здавалось, що він знає цих людей уже багато літ.

— По конях! — піднімає чарку полковник.— За успішне завершення героїчного автопробігу Наталки Нарбутової, неслухняного дівчиська і за…

— За наше знайомство,— кидає погляд на юнака Наталка, а після паузи додає: — 3 автоінспекцією… Вогонь!

*

Платон повертався від Нарбутових пізно. Попрощавшись, Наталка пішла спати, а вони ще довго сиділи з Михайлом Костянтиновичем на балконі, повитому диким виноградом, курили. Якось непомітно для себе, хлопець довірливо розповів Нарбутову про своє життя, про матір, про село і про сьогоднішню зустріч з його дочкою.

Від згадки про Наталку обличчя Нарбутова враз посмутнішало:

— Вона сама не знає, яке хворе в неї серце… Захворіла ще в десятому класі… ось уже четвертий рік… Возили по лікарях, лежала кілька місяців у клініці Амосова. Треба робити операцію, але лікарі не гарантують, що вона виживе… Отаке, Платоне, горе у нас. Але про її хворобу у нас в домі ніхто не говорить… тримаємось з Ольгою. Ви заходьте до нас, якщо матимете бажання.

— Я прийду…

Біля кінотеатру «Україна» Платон мимоволі зупинився; з величезного, на всю стіну, плаката на нього дивилась… Наталка. Геть такою вона була тоді в лісі. Демонструвався фільм: у головній ролі — зірка польського екрану Інга Томбрзинська. Так ось на кого схожа його знайома…

Фільм був смішний і дотепний, але артистка не сподобалась Платонові, хоч, справді, схожість з Наталкою велика. Артистка півфільму провела на пляжі, демонструючи свої форми і купальники, до неї приставали якісь молодики з вусиками, в чорних окулярах… Платон уявляв на місці героїні Наталку і не міг спокійно сидіти, ледве дочекався кінця картини.

На другий день, ідучи на роботу, Платон вирішив, що до дівчини сьогодні не піде, треба зачекати кілька днів, а потім, ніби ненароком, зайти. І взагалі слід стримувати свої почуття, бо всі ці тимчасові захоплення тільки забирають час і одривають від навчання. Він мусить забути про все та взятися за науку. Рішення — залізне. Роботу на станції залишить. На ощадній книжці буде трохи грошей. Ніяких дівчат. Академія — лабораторії — гуртожиток, раз на тиждень — кіно. Все.

Але що ближче був кінець роботи, то помітніше хиталась залізна програма, вироблена Гайвороном. А коли прийняв душ і переодягнувся, зловив себе на думці, що, доки не розпочався навчальний рік, він може дати собі повну волю. Зрештою, просто навідає хвору дівчину. І він пішов на бульвар Лесі Українки. Наталка побачила його ще з балкона:

— Платоне! Принесіть мені морозива!

Гайворон побіг на майдан, накупив морозива і, захекавшись, не чекаючи, коли звільниться ліфт, одним духом подолав чотири поверхи.

— Навіщо стільки? Мені цього морозива вистачить на тиждень.

— Їжте на здоров'я.

— Давай говорити одне одному «ти», згода? — запропонувала Наталка.

— Згода.

Вони розмовляли, потім пили чай, і гість ще довго сидів би поруч дівчини, але на балкон заглянула Ольга Аркадіївна:

— Наталко, лікар прийшов.

— Ти… ти ще прийдеш?

— Прийду, Наталко…

З вулиці він ще раз побачив її на балконі. Дівчина зірвала гілку дикого винограду і кинула йому:

— Піймаєш?

— Піймаю!

Платон знову зупинився біля кінотеатру, але польської кіноактриси вже не було. Замість неї якийсь розбишака цілився в Платона з кольта.

Хлопець довго не міг заснути, він не переставав ні на хвилину думати про Наталку. Дівчина весь час стояла перед його очима, згадував кожне її слово, вираз її обличчя. Як добре він зробив, що пішов до неї. Завтра теж піде, просто так, щоб не сумувала… І почнуться заняття — він теж приходитиме. Якщо посидить менше двома годинами над лекціями, то це не так уже й страшно. Можна раніше вставати.

Годі мріяти, пора спати. Платон вимикає світло, але Наталка не зникає. Цокає будильник. Якщо зараз третя ночі, то він побачить її рівно через п'ятнадцять годин, або через дев'ятсот хвилин… Або через… через… п'ятсот чотири тисячі секунд… Один, два, три, чотири, п'ять, шість, вісімнадцять… тридцять… сорок два…

У великому місті, в кімнатці великого будинку на четвертому поверсі лежить дівчина. Вона не хвора, ні. Вона сильна і красива, цієї ночі вона спускалась на лижах з височенних гір, вона стрибала з парашутом у хмари… А ви бачили, як вона перша сягнула фінішу на своєму велосипеді?! Їй підніс хтось букетик айстр і поцілував. Це був Платон… Ні, він не поцілував, а… Ні, поцілував… Він — хороший… Чи прийде завтра? Коли б прийшов. Якщо він прийде о шостій, то це через… котра зараз година? Наташа засвічує нічничок. Друга ночі… Він прийде через шістнадцять годин.

— Наташо, чому ти не спиш? — вбігає перелякана мати.— Тобі погано?

— Мені хороше, мамо…

— Спи, дитино, твоєму серцю потрібен спокій, спи…

Хто вбереже від неспокою дівоче серце? Десь, зовсім поруч, є інше життя. Наталка бачить його з балкона або з веранди на дачі, яку щоліта наймає для неї батько. Шкільні подруги вже працюють, закінчують інститути, повиходили заміж. У Таміли вже двійко дітей, і в Ліди такий славний хлопчик. У Наталки теж міг би бути хлопчик… Розказувала Ліда, як вона намучилась з ним. У грудях пропало молоко, а дитя їсти хоче… Чому щезає молоко?

Наталку провідують шкільні товариші, але все рідше і рідше… У кожного свої турботи. Віктор перестав писати. У нього вже родина… Це той Віктор, з яким вони дружили з восьмого класу. Він поклявся їй у вічному коханні і… забув. То була дитяча клятва. Вони мріяли стати геологами. І Віктор став ним. Знайшов десь в Башкирії нафту, і про нього писали газети… А Наташа залишилась із своєю мрією…

— Донечко, чому ти не спиш? — жалісно питає мати.— Завтра ти не будеш схожа сама на себе.

Наташа натягує ковдру і мовчить. Вона зараз постарається заснути, щоб бути схожою на саму себе… Завтра, ні, вже сьогодні прийде він… Як він тоді, в лісі, поцілував її… А вона, дурна, відштовхнула… Хай цілував би…

*

Як це чудово, що є на світі Наташа! Платон на ходу вскочив у тролейбус. Чому він так повільно повзе?! І на зупинках стоїть по дві години…

— Молодий чоловіче,— нафарбована дама презирливо відквасила губу,— чому ви не можете встояти на одному місці?

Нарешті зупинка. Платон вилетів з тролейбуса, як корок з пляшки. На перехресті свиснув міліціонер. Хай собі свистить, а через п'ять хвилин він буде в дівчини… Сьогодні він скаже, що любить її… Прийде і скаже. Навіть страшно подумати — він міг не зустріти Наталку. Без неї не варто було б і жити.

О, знову ліфт зайнятий. Завжди його займають, коли приходить Платон. Перестрибуючи через сходинки, вибіг на четвертий поверх і постукав.

— Це я, Наташо!

— Чому ти такий, Платоне? — вона сама відчинила двері.

— Я… я… біг до тебе, Наталко, щоб сказати…

— Що?

— Я… я люблю тебе! — випалює юнак. Наташині очі стають ще більшими, губи тремтять.

— Я люблю тебе,— повторює Платон і тільки тепер помічає, що за дівчиною стоїть стривожена мати.

Платон чомусь навшпиньках іде до дверей, тихо відчиняє їх і на прощання шепоче:

— Я люблю тебе, подзвони і скажи мені одне слово, яке хочеш…

На вулиці він зупиняється і з надією дивиться на балкон — дівчини нема…

У гуртожитку на Платона чекав Єрофей Пименович.

— Тобі ось телеграма, вже з годину, як принесли. Гайворон нетерпляче розгорнув, прочитав: «Мати хвора хоче тебе дуже бачити так що приїжджай швидко Михей Ларіонович Кожухар і його жінка Ганна».

— Що там? — заглядає в папірець Єрофей Пименович.

— Мати хвора.

Платон забіг до кімнати, схопив плаща і поїхав на вокзал. А в цей час розривався телефон у гуртожитку. Дзвонила Наташа…