На білому світі

3

Ничипір встав удосвіта, поголився, надягнув чисту білизну і дістав зі скрині свою стару військову форму, яку носив тільки по великих святах чи коли йшов до когось на весілля.

— Знову ти це галіфе натягаєш,— незадоволено оглядає чоловіка Марія,— є ж у тебе костюм чорний… Та сорочку вишиту вдягнув би.

— Та, хай Юхим носить,— відмахується Ничипір.

— Він сам на себе заробить, а ти ж між люди йдеш.

— Ти, Марусю, нічого не тямиш у воєнному ділі. Як же я піду до військкомату у вишитій сорочці? Сержант мусить у формі бути, коли його начальство викликає.

— І чого воно тебе кличе?

— Може, перерегістрація якась, діло воєнне.

— Та який же з тебе солдат, вже он до шостого десятка йде,— говорить жінка, а сама думає, що не такий вже й старий її Ничипір, правда, посивів, та не згорбився. У формі, їй-богу, ладніший. Марія ніжно дивиться на чоловіка, і зір їй туманить сльоза.

На гімнастьорці в Ничипора — медаль «За перемогу над Німеччиною» і чотири золотаві нашивочки: чотири важкі поранення. Ой і страшні оці нашивочки… Коли міняється погода, то крутить усе тіло Ничипорове, ниють рани. Як застануть бригадира оці болі на полях — хоч лягай та помирай. Тоді добирається Ничипір до вагончика, тяжко падає на нари і стогне. Тяжко стогне солдат, здається, на весь світ.

Одна медаль у Ничипора, більше не заслужив своєю кров'ю солдатською. Колись, після війни, казали, що й за рани нагороджували… Але ці медалі не для нього були.

— То я пішов,— промовив Ничипір, усміхнувшись дружині.

Ці ж слова казав їй і тоді, в сорок першому, коли проводжала його на фронт. Більш нічого не мовив, наче не в бій ішов, а до сусіди, на тиху розмову. Марія лишилась з маленьким Юхимом на подвір'ї, стояла, немов скам'яніла, а він пішов левадами на шлях, навіть не оглянувся. Ні, не тому, що був байдужий до неї, що не любив. Просто таким вродився Ничипір, молодий тракторист із Сосонки. Три роки не було ні чутки, ні вістки від нього, а коли звільнили область наші війська — написав коротенького листа аж із Польщі. До кінця війни Марія одержала від чоловіка ще кілька трикутничків, а восени сорок п'ятого з'явився й сам. Думаєте, додому зразу прийшов? Де там! Шкандибав собі з милицею зі станції через сосонські поля та й набрів на старого «Універсала». Вовтузяться біля нього хлопчаки, а завести не можуть. Скинув Ничипір шинелю та й заходився біля цієї клятої машини. Сусіди вже Марії переказали, що чоловік з фронту прийшов та й загруз біля трактора. Прибігла на старе бурячисько: справді, лежить під колесами чоловік…

Привела до хати. Поцілував сина, вмився і сів до столу.

— Ну, я прийшов, Марусю, давай вечеряти…— сказав просто, наче й не залишав ніколи цієї хати.

Ой Ничипоре, Ничипоре, єдиний ти мій. Марія довго-довго дивиться вслід чоловікові.

У військкоматі бригадира зустрів майор.

— Здравія желаю! — виструнчився Ничипір. — Сержант Сніп з'явився!

Майор підвівся з-за столу і міцно потиснув руку.

— Сідайте, Ничипоре Івановичу.— Подзвонив і наказав принести особову справу Снопа.— Знаєте, навіщо ми вас викликали?

— Ні.

Увійшов капітан, передав якісь папери і дві коробочки майору.

— Вам прислали ваші ордени, Ничипоре Івановичу…

— Які ордени? — здивувався Сніп.

— Наказом командування за форсування Дніпра вас нагороджено орденом Бойового Червоного Прапора.

Ничипір Іванович ледве знайшов у собі сили, щоб встати з стільця.

— Наказом командування за бої на підступах до озера Балатон вас нагороджено орденом Червоної Зірки. Від імені командування дозвольте вручити вам нагороди! — Майор вийняв з коробочок ордени і почепив їх на груди сержантові.— Носіть і гордіться, Ничипоре Івановичу, країна не забуває своїх героїв.

— Спасибі,— зовсім не по-військовому, тихо промовив Сніп, не стримавши сліз. Він плакав уперше в житті… Старий став…

— Ви знали, що вас представляли до нагород? — запитав майор.

— Та чув колись, як з Дніпра в госпіталь везли… Я, бачите, товаришу майор, після великих боїв чомусь завжди до медсанбатів потрапляв… Підлікують — в іншу дивізію попаду, одним словом, піхота… Спасибі, що не забули солдата, через шістнадцять років знайшли.

— У реляції написано, що ви на Дніпрі самі чотири танки підбили…

— Та було, товаришу майор, хто їх тоді лічив? Усі хлопці нищили… На Балатоні важче довелось… Дев'ять атак відбили за добу… Спасибі, ці ордени для мене… наче молодість моя і… правда…

Коли Ничипір вийшов з військкомату, першим, кого зустрів, був, звичайно, Михей Кожухар. Він стояв біля хвіртки — довгий, незграбний, з повною сумкою газет і журналів.

— Ти диви,— Кожухар присів, щоб краще розгледіти ордени,— оце-то воно… Генерал! Поздоровляю, Ничипоре. То розкажи ж…

Михей обняв однією рукою Снопа, і так вони пішли по Косопіллю. Перехожі з цікавістю дивилися на цю чудернацьку пару, і лише новенькі ордени Ничипора стримували їх від сміху. Михей помічав погляди самовпевнених косопільчан і мимоволі випростувався на весь свій зріст; тепер він був вищим за Ничипора на дві голови, йшов так, наче на його грудях сяяли ордени.

— Прийшли,— сказав Михей, зупиняючись перед чайною.— Заради такого случаю…

— А чого ж, можна,— погодився Сніп.

Косопільська чайна була вершиною районної архітектури другої половини XX століття. Шість колон під мармур прикрашали вхід до цього палацу громадського харчування. Споруда була одноповерхова, тому колони вирішили збудувати трохи вищими, і вони стирчали над дахом, демонструючи повну незалежність: чайна — сама по собі, а колони — самі собі. Увійти до чайної теж було нелегко, бо широкі сходи могли привести вас тільки до стіни. Вузенькі двері чомусь були між п'ятою і шостою колонами, які стояли так близько одна до одної, що багатьом доводилось протискуватись між ними боком.

Усередині чайної теж були колони, але вже намальовані на стінах олійною фарбою. їх дуже полюбляв колишній голова Косопільської райспоживспілки. Спорудивши чайну, він заходився реставрувати свою контору і почав з того, що наказав змурувати дві колони обабіч дверей, які вели до штабу районної торгівлі, але голову зняли з роботи за зрив плану заготівлі огірків, і колони лишились незакінченими. Так вони і стоять до цього часу: одна — вища, друга — нижча.

Михей пропустив Ничипора вперед, а вже потім сам пропхався зі своєю сумкою між колон. У залі не було нікого, тільки з кухні чувся сміх.

— Я зараз,— сказав Михей і пішов на кухню.

Далі все було, наче в казці. На столі з'явилось безліч закусок і пляшок найрізноманітніших форм. Крім двох офіціанток, Ничипора і Михея обслуговував сам буфетник Ісак Аронович — неперевершений майстер своєї справи та дуже поважана людина в Косопіллі й в усій окрузі.

Ісак Аронович усю війну був кухарем у медсанбатах і госпіталях, і тепер, коли побачив у чайній Ничипора Івановича з новими орденами, почуття солдатської дружби вивело його з-за буфету.

— Ничипоре Івановичу! Ми знайомі з вами років з п'ятнадцять, і я не знав, що ви Герой.— Ісак Аронович розставляв кришталеві чарки, а Сніп прикидав в умі, чи вистачить грошей, щоб розрахуватись за цей бал.

Випити першу чарку за Ничипора Івановича прийшов увесь наявний штат чайної. Наговорили багато теплих слів та щирих побажань, і Ничипір ніяковів од цієї уваги. За столом господарював Михей, він щедро наливав чарки і вже котрий раз проголошував не дуже багатослівний тост:

— Будьмо!

У чайну ще надходили люди — Ісак Аронович кожному розповідав, що тут за оказія, не забуваючи дати повну характеристику бойових подвигів Ничипора Снопа. Люди поздоровляли бригадира, і він запрошував їх випити чарку…

Ще до того, як на столі з'явилися вареники з сиром та капустою у великих череп'яних мисках, сметана і шкварки, Михей Кожухар махнув довгою своєю рукою, витягнув шию і завів:

Молодиці повибігали з кухні, і кожна вклала свої почуття в пісню. Просто дивно було, як оці різні люди злилися раптом у злагоджений хор, підкоряючись найменшому порухові руки довготелесого диригента. Михей диригував обома руками і кожним пальцем, немов перебирав струни невидимого інструмента. У певних місцях мелодії ті руки завмирали, і він диригував бровами та очима. Після категоричної заяви козака:

пісня стихла, а Ісак Аронович приніс дві пляшки шампанського.

— Це маєте від мене,— бахнув корком у намальовані колони.

Вино пили без насолоди, але чорні пляшки з срібними шийками викликали повагу… Прощались усі довго і церемонно, кожний вважав за свій обов'язок сказати іншому найкращі слова, і все це було щиро.

Глянувши на рахунок, Ничипір Сніп зрозумів, що тих грошей, які в нього є, явно малувато, але на виручку прийшов Михей:

— Я несу гроші по трьох переказах, бери, потім віддаси. Ось Платон Гайворон матері прислав…

Додому вирішили їхати на таксі. Черги не було, «Волга» стояла на майданчику, а шофер на ганку голярні грав з перукарем у доміно. Михеєві довелось розповісти весь життєпис Ничипора аж до цього дня, і тільки тоді вони зайняли місця в машині. Правда, перукар дуже просив Ничипора поголитись у нього безплатно, але той відмовився.

До Сосонки доїхали швидко. Уже під самісіньким селом виявилось, що Михей забув свою поштарську сумку біля перукарні.

— Я дійду пішки, а ти вертайся,— сказав Сніп, виходячи з машини,— приїжджай просто до мене, Михею.

Ничипір левадами та городами пробрався до хати: соромився, щоб люди не побачили його, захмелілого. Перед Марією стояв, винувато посміхаючись.

— Ось, Марусю,— показав на ордени,— знайшли мене… То ми трохи з Михеєм у чайній… Пробач старому дурневі…

Марія кинулась чоловікові на груди.

— То й добре, що знайшли, Ничипоре… Добре, добре,— повторювала вона.

З хати вийшов Юхим, подививсь на батька і теж став поруч з матір'ю. Ничипір і сина обняв, так і стояли втрьох посеред подвір'я мовчки.

— Ти приготуй щось, Марусю, бо, може, хлопці з бригади зайдуть чи так хто… А ти, сину, в кооперацію збігай… вина червоного купи, а білої — мати в Маланки візьме….

Юхим взяв велосипеда і поїхав, а Марія заходилась біля печі. Ничипір приліг на вузенькому тапчанчику, заклавши руки під голову. В уяві постало все його життя. Цю хату зводили вони разом з Марією, щойно побрались. Он гачок на сволоці, на нім висіла Юхимова колиска… А Юхим уже скоро й одружиться, напевне. Отак літа спливли… Прожив, як батогом ляснув. І Марія постаріла, і брови вицвіли, і очі згасли… Та й він уже дідом по землі ходить. Ще й не нажився, здається, а вже шістдесят не за горами. Багатьох друзів своїх, з ким на вечорниці ходили, артіль організовували, провів уже на цвинтар Ничипір. Спробуй збагнути життя. Проробив увесь вік — багатства не нажив. Все труднощі та труднощі. Йому і багатства ніякого не треба, але ж і на злидні дивитись не хочеться. Як об'єднали Сосонку з колгоспом «Вперед», то по кілограму на трудодень видавали, і зараз, видно, більше не потягне, хоч і клявся на зборах Коляда. Нічого цей Коляда не зробить, хіба не знає його Ничипір Сніп? Нема в нього серця до людей, та ще й злий. На весь світ злий. Тоді, на зборах, як обирали Коляду на голову, Ничипір голосував проти.

— Чому ви проти Семена Федоровича! — запитав представник.

Ничипір підвівся з лави й сказав:

— Я проти тому, що Семен Федорович… злий… Він більше любить свиней і корів, аніж людей. То як же ми з ним будемо йти до комунізму?

— Це несерйозна заява,— відповів представник.— Ви маєте факти?

— Коляда головував у нашім колгоспі до укрупнення, і ми завжди були в боргу перед державою. План виконаємо, а насіння позичаємо… Врожаї мізерні, на трудодні грами і копійки. Навіть клубу для дітей не збудували, та що говорити…

— А ферми які у нас! — скипів Коляда.— Прошу припинити демагогію!

— Свині на вас не ображаються, в хоромах, але якщо будуть у нас і далі такі врожаї, то ми не прогодуємо ні свиней, ні корів.

Після тих зборів Коляда навіть не вітався з Ничипором, а коли організовували тракторну бригаду, все правління умовляло Семена Федоровича призначити на бригадира Снопа. Запросивши Ничипора до себе, Коляда сказав:

— Я хоч і злий, але роблю добро людям… Все правління було проти, а я настояв на своєму: приймайте бригаду…

Не минуло й години, а Марія вже була готова до зустрічі гостей. Зсунула два столи, заслала білими скатерками, розставила чарки, нарізала хліба, сала. У полумисках височіли купи червоних помідорів, зелених огірків, біля сільничок лежали головки часнику, стручки перцю і молода цибуля. Кілька пляшок, заткнуті кукурудзяними качанами, теж знайшли для себе місце. А в печі щось клекотіло й булькало, шкварчало й пострілювало.

— Піду-но я, Маріє, та запрошу до нас Дарину Гайворонову, хай прийде. І гроші віднесу, ті, що в Михея взяв… Син, Платон, з города прислав.

— Авжеж, запроси, якщо зможе прийти, бо хвора вона тяжко на серце. Отаке горе в людей,— журиться Марія,— позаторік Андрій помер… І дітей ще до пуття не довела…

Ничипір відчепив ордени і віддав дружині:

— Сховай у скриню.

— Та поноси ж хоч день, хай люди побачать, що в тебе не тільки нашивки за твої рани є... Вони ж, Ничипоре, кров'ю великою заслужені.

— А-а, сховай, у мене он другий день трактор стоїть, а я буду по селу з орденами шпацірувати.

Ничипір пішов, а Марія ще довго розглядає ордени, ніжно гладить рукою емаль прапорця. Такий орден бачила тільки в Килининого зятя, льотчика... Не буде вона ховати цих орденів у скриню, хай ось тут, на столику лежать: хто зайде — побачить. Марія заслала столик вишитим рушником і поклала на нього ордени.

Тільки один раз, коли чоловік прийшов з армії, Марія наважилась запитати його:

— Чого ж це в тебе лиш одна медаль, Ничипоре?

— Не заслужив,— гірко посміхнувся і зразу ж вийшов з хати.

Хата Гайворонів — на березі Русавки, веселими фарбами розмальовані віконниці, а на воротях чудернацько стріпнув крильми півник. Стріпнув та й завмер. Півник, звичайно, дерев'яний і теж розмальований у жовте, червоне та голубе. На сінешніх дверях — два голубки... Ничипір не стукав, а просто зайшов у сіни. У наших селах не заведено стукати, прийшов — заходь. Це, мабуть, іде від того, що ніколи не застанеш порядних людей за недобрими ділами або хату не прибраною, як уже зійшло сонце...

— Здрастуйте вам у хаті,— привітався Сніп.

— О, дядько Ничипір прийшли! — радісно вигукнув Васько, найменший, десятилітній син Дарини Гайворон.— Заходьте, мама он у тій хаті лежать.

Переступив поріг і навшпиньки підійшов до ліжка.

— Що з тобою, Дарино?

— Трошки нездужаю, Ничипоре.

— А я оце прийшов тебе в гості запросити... Така вийшла оказія...

— Може, Юхим жениться?

— Та ні, два ордени за війну сьогодні віддали...

— Де ж це вони так довго пролежали, Ничипоре?

— В государства...

— Добре, що знайшли тебе. Андріїв я теж бережу... Хай діти дивляться та не забувають...

— А коли виросту, то піду в льотчики,— пообіцяв матері Васько.

— Підеш, дитино, підеш... Оце вже, Ничипоре, другий тиждень лежу. Буряки треба копати, і на городі робота, а я лежу...

Ничипір вдивлявся в обличчя жінки, силкуючись побачити молоду Дарину, ту, що сміялась найголосніше і співала найдзвінкіше, ту Дарину, за якою впадали не тільки сосонські парубки... Пригадує, як вона першою з села поїхала на курси трактористок і як гуляв на їхньому з Андрієм весіллі...

— Не зможу прийти, Ничипоре, кланяйся Марії, хай заходить, не цурається.

— Одужуй, Дарино. О, я тобі гроші приніс, Платон прислав, то Михей просив передати...

— Спасибі... Васю, вийди, сину, та курям щось дай.

Коли за Васьком причинились двері, Дарина Михайлівна звелась на лікоть і тихо прошептала пересохлими губами:

— Помру я, Ничипоре, і не говори мені нічого... Вчора лікарка з району була... по очах її бачила... Прошу тебе, як товариша Андрієвого і свого... Поможи дітям на ноги стати... Хай Галя довчиться, а Васька, може, в приют чи в інтернат який, поки Платон інститут закінчить, а там він їх збере докупи...

— Дарино, що ти говориш!

— Ти слухай... Хай колгосп хлібом поможе моїм сиротам, бо я артілі все віддала... А сьогодні телеграфуй Платонові — хай приїде. І просила ж, щоб хоч на канікули вдома побув,— не послухав, грошей хотів підробити на тій станції...

— А дядько Михей на «Волзі» приїхав! — ще з порога крикнув Васько.— І п'яний дядько Михей! Каже, що буде катати на машині. Можна, мамо?

— Та йди вже. І тобі, Ничипоре, час.

— Ми ще прийдемо з Марією,— попрощався Сніп.— А телеграму я пошлю.

На вулиці біля «Волги», оточений дітворою, як чорногуз, стояв Михей.

— Покатайте, дядьку, покатайте!

— Ну хоч до сільради!

— Сідайте,— широко відчинив дверцята машини Михей, а потім до шофера: — Я заплачу. Обвези їх кругом села.

Дітей набралося повно, і машина рушила.

— Дарина просила, щоб дати телеграму Платонові, хай приїде, як би це швидше, га, Михею?

— Сам на таксі поїду... І Ганну свою провезу,— вирішив листоноша.

— Та вже й так, мабуть, усі гроші прогуляли ми з тобою. Візьми ось у мене,— просив Ничипір.

— Ніколи,— категорично відмовився Михей.— У мене, знаєш, скільки цих грошей!

Снопові жаль, що товариш проїздить останні свої карбованці, але сперечатись марно. Він уже як намірився, то не зверне.

— Я скоро справлюсь,— пообіцяв Михей,— так що чекай.

Довго бігала сосонськими вулицями «Волга» з дітворою, загрожуючи фінансовій базі листоноші, але він і не думав поки що розраховуватись. Відвізши останню партію галасливих пасажирів до лісу, по горіхи, Михей підкинув доярок на ферму, а Данила Вигона завіз до дочки, в сусіднє село, і тільки після цього «Волга» зупинилась біля Михеєвої хати.

Хата була старенька, і якби не її роботяща господиня, то вже давно б стирчав тут хіба що комин. Але Ганна завжди тинькувала та мазала її, на зиму обставляла кукурудзинням, з житньої соломи робила околоти, і тоді Михей тижнями просиджував на хаті, вшиваючи стріху. Взагалі Михей не любив засиджуватись вдома, завжди тягнуло його між люди. Ганна звикла до чоловікової вдачі і не прискіпувалась, де це його носило до півночі.

Де носило? Мало де чоловікові довелося побувати? Хоч і полюбляв Михей чарку, але знав міру. В компанії міг заспівати добре і розповісти якусь новину. А знав він усе: хто до кого приходив, про що говорили, яка молодиця і чому не виходила тиждень на роботу, скільки хто грошей тримає в ощадкасі, до кого чоловіки ходять підночовувати, хто що купив, що варив. Усе знав Михей Кожухар, його за це односельчани і любили, і побоювались. Тому, як тільки він переступав поріг чиєїсь хати, чоловік або жінка зразу:

— О, добре, що зайшли, Михею, може, чарочку? — Хай, мовляв, краще вип'є та йде з богом, ніж на язика колись візьме... Йому ж, мабуть, чорти про все розказують.

У Сосонці в чортів, звичайно, ніхто не вірить, але на них звалюють усі нещастя.

Михей Кожухар, як переконаний атеїст, ніякого зв'язку з чортами не мав, а знав про все, що діялось у селі, лише тому, що вмів слухати. Якщо, приміром, біля криниці стоять жінки і гомонять про щось, то ви, може, собі пройдете і нічого не почуєте. А Михей, поки зав'яже шнурки на черевиках, уже й знає:

«В Маланки ночував уповноважений з району і співав тоненьким голосом...»

«Іван Семенюк через день ходить до Катерини і божився, гаспид, що покине свою жінку...»

«А я сьогодні, кумо, якийсь там борщ сприщила та хай і їсть, як голодний, бо я йому не служанка і в нас рівноправіє...»

«А Марина, кумо, вже на четвертому місяці ходить...»

А якщо увечері прийти до кооперації! Там такого наслухаєшся!

— Збирайся, Ганю, покатаю тебе на машині,— зайшовши в хату, сказав Михей.

— З якої радості?

— Хочу тебе покатати, по дорозі розкажу щось... Скільки в нас грошей є?

— Та десь там лежить якась копійка...

— Давай.

— То бери, все одно хати на них не зведемо.

— Заробимо, Ганю. Поїхали... Не журись, скоро люди кабанців почнуть колоти, сало і м'ясо буде... Та й свого під різдво заколемо, на двох нам до весни вистачить.

Михей посадив дружину біля шофера, а сам умостився на задньому сидінні.

— Газуй, друже, на Косопілля!

— Нам аби гроші.

*

Уже двічі Леонтій Гнатович Горобець заходив у комірчину-кабінет Коляди, але той, втупивши очі в якісь зведення, навіть не підводив голови. Леонтій Гнатович покашлював у кулак і виходив. В Ничипора, певне, чарка третє коло робить, а він мусить сидіти тут. Нарешті Горобець наважився:

— Семене Федоровичу, я б хотів, з вашого дозволу, піти...

— Куди? — Очі в зведенні.

— Та ви ж знаєте, Ничипір просив, у нього, значить, подія така…

— Так, так, будете гуляти, пити горілочку, а я за вас усіх працюватиму? А ви знаєте, шановний, що ми по молочку сіли? Ідіть, гуляйте, держава багата…

— Якщо треба, то я можу побути,— відступив Горобець.

— Ні, дякую, обійдусь, ідіть,— блукала єхидна посмішечка на губах Коляди.— До речі, зведення ви в район передали? Ще ні, ага. Так ось, передайте. О, я і забув, що ви поспішаєте. Я сам подзвоню… Ідіть. А трактор, той, що вчора став, відремонтували? Ідіть, ідіть.

Леонтієві Гнатовичу уже не хочеться нікуди йти. Може ж отак людина висотувати душу. Коляда встає з-за столу і міряє своїми величезними ногами комірчину. Мабуть, природа хотіла подарувати світові велетня і наділила його такими ногами, але потім передумала і на 158-му сантиметрі припинила ріст Семена Коляди, прирікши його носити взуття сорок п'ятого розміру.

— Прошу передати орденоносцю моє поздоровлення,— сказав, наче виплюнув слова, Коляда.— А якщо трактор простояв, то я з ним поговорю окремо. До побачення. Привіт дружині.

Леонтій Гнатович поздоровлення передав, а про трактора не став і згадувати. Поволі неприємна розмова з головою почала забуватись, і Горобець, підхоплений могутніми руками своєї дружини, безтурботно кружляв у танці, коли раптом двері відчинились і до хати зайшов Коляда.

Ничипір вийшов з-за столу:

— Гостем будете! Заходьте.

— Штрафну голові!

— До столу просимо!

затягнула Христина.

— Пийте, пийте, шановні товариші, а я до Ничипора Івановича.— Гість так і лишився на порозі,

— Що трапилось? — стривожився Сніп.

— Трактор стоїть. Другий день стоїть, товаришу бригадир. Ви тут п'єте, а він стоїть…

— Я знаю, вал тріснув, у район повезли, обіцяли на завтра зробити.

— План оранки на зяб зриваємо, а ви усе так, холодочком, холодочком,— журно похитав головою Коляда.

— Та він же й днює і ночує на тому полі,— не втрималась Марія.

— Помовч, Марусю.— Ничипір підійшов до Коляди.— Якщо ви прийшли в такий день у мою хату, то скажіть мені й оцим добрим людям добре слово, а якщо нема їх у вашому серці, то обминайте хату і викликайте мене до контори… Там усе можна вислухати, навіть образу, звикли. Подивіться, є тут мій син? Нема Юхима на святі моєму — в поле пішов, а ви — «холодочком»…

Голова вимушено посміхнувся:

— Даруйте, що я так невчасно, служба, хе-хе.

— Та годі вам, сідайте до столу!

— Ні, ні,— замахав руками.— Що ви, у мене робота, я ж не п'ю.

Коляда широко ступав по втоптаній стежці, злий на себе, на людей, що співають в Ничипоровій хаті, на весь світ. У всіх є радість, хоч маленька, а в нього ж ніякої. Куди піти? Де подітись? Стомився, заснути б оце… Ні. Прийти додому і знову бачити її жовте, вилицювате обличчя, тонкі, вузлуваті пальці… Яка ж тяжка ця дорога до своєї хати.

Скільки йому ще доведеться по ній ходити?

Село окутує ніч.

Темно…

Біля кущів калини, що звисає китицями з-за чийогось паркана, дві постаті. Шепіт.

Він. Степко, не йди ще…

Вона. Не лізь, чуєш, бо як дам! Ой, ну…

Він. Все його виглядаєш? Він уже й забув про тебе. У місті, знаєш, які ходять!

Вона. Хай собі ходять… Це не твоя печаль, Юхиме.

Він. Не дочекаєшся ти його, Степко.

Вона. Дочекаюсь… Іди вже до свого трактора, бо як дізнається Коляда, то…

Він. Я і взавтра прийду, Степко…

Коляда йде на кущ калини і сполохує молодят…