На білому світі

20

Цієї ночі Коляді снились чорти. Вони бігали по хаті, стрибали з печі просто на Семена Федоровича. Один з них, видно, ватажок рогатого племені, з довжелезним хвостом, вбрався у Фросинину спідницю і сотав Коляді дулі. Чорти гасали по хаті, аж поки Семен Федорович не прокинувся. Але, як тільки він знову заплющив очі,— головний чорт, скинувши спідницю, напевне, для того, щоб його не впізнали, виліз із комина і свиснув…

Коляда зіскочив з ліжка, увімкнув світло.

— Чого не спиш? — запитала Фросина.

— Таке приверзлося… Чорти снились,— простогнав.

— То недруги біля тебе в'ються,— прокоментувала сон дружина.

— А чого ж тобі не сняться? Праведна…

— Ну, тоді Маланка якогось зілля в самогонку намішала…

— Скільки я там випив… Це від нервів.

— То кислого молока напийся.

Коляда випив півглечика кисляку, і йому стало легше.

— Нема спокою чоловікові на сім світі,— філософствував.— Думаєш, чого я вчора ото випив? Бо довели.

— Знову Гайворон?

— А який же дідько? Прийшло на правління зі своїми товаришочками і давай мене сповідати. Агроном їм не підходить… Поїду сьогодні до Бунчука, і хай робить, що хоче, бо я не витримаю. Хай би цього Кутня вже розпинали, а то ж проти мене і проти держави йдуть?

— Отака тобі дяка, Семене, за труди твої,— печально хитає головою Фросина.— Ти їм електрику в кожну хату, лампочки по селу порозвішував, можна сказати, з темноти вивів, а вони, як були свиньми необразованими, такими й до кінця віку будуть. А Гайворон? Тільки на ноги зіп'ялось, а вже власті хоче!

— Це його оті снопи та ковалики штовхають… Та ще й Мостового підпрягли.

— Кажуть же люди, що він до Гайворонової Гальки вчащає… Люди брехати не будуть. То такий, що й рідну сестру підсуне,— душить Фросину злість.— Даремно ти злякався,— а то б я про них ще такого понаписувала, що до смерті язви зализували б…

— Мовчи, дурна.

— А що, хіба не злякався? А я писала б, хай їздять та трусять по хатах і льохах!

— Ну, їздили вже та шукали кукурудзу й картоплю. А в дурнях лишились ми.

— Але ж поговір по селу пішов! Як не будеш огризатись, то й горобці заклюють.

— Та й Підігрітий уже з чужого двору на мене гавкає,— гірко скаржиться Коляда.

— Бо наляканий! Його мати, мабуть, в грім народила… Я тобі казала, я тобі говорила ще тоді, як електрику в село пускали. Виліз на трибуну, розкрив пащеку перед людьми. А про тебе ж і словечка не сказав. Все Гайворон та Гайворон! — Фросина якомога точніше копіювала Макара.— А як ото по хатах пішов пробачатись, що по людських горищах та льохах нишпорив! Каже, совість у нього заговорила. Щоб тобі язик кілком став! Іди в район, Семене, не мовчи! Бунчукові тому нагадай, як ви колись…

— Т-с-с.

— Хай не забуває, що й ти добро йому робив.

— Що було, Фросино, то мохом поросло. Хіба я один худобу по ярмарках скуповував та за безцінь здавав? Така була у нас лінія…

— То вони ж на тій лінії в чинах трималися і зараз не забуті, а тобі і медалі не почепили… Ще й за ґратами опинитися міг.

— Годі тобі, давай спати.

Але Фросині не спиться:

— А чого цей Гайворон від Кутня хоче? Такий же хлопець з виду славний…

— Та, каже, що плани сівби і сівозмін неправильно склали, насіння не перевірили. Правду мовити, цей Дмитро ледачий, й агрономія для нього, як для мене китайська грамота, але ж старий Кутень просив, аби я протримав його до осені. Довідку треба, щоб в інститут поступити… Охо-хо-хо,— позіхає Коляда,— ще приляжу трохи, бо вранці закрутиться…

Семен Федорович ліг. Чорти більше не з'являлись.

Вранці у конторі голову колгоспу чекав Дмитро Кутень:

— Підпишіть мені, Семене Федоровичу, довідку і — привіт!

— Куди ж ти, Дмитре?

— Не хочу гальмувати розвиток вашого колгоспу,— криво посміхнувся Кутень.— Даю дорогу молодим комуністам… Підписуйте.

— Але ж треба в районі поговорити, бо тебе ж прислали до нас,— м'явся Коляда.

— Я не хочу терпіти образ від усяких недоуків. У мене закінчена середня освіта. Я собі роботу знайду… Підписуйте. Я дзвонив уже батькові.

— Буду їхати в район, то можу підвезти, Дмитре,— запропонував голова.

— Спасибі, батько молоковоза прислав, доїду. Привіт! А ви, Семене Федоровичу, якщо не заткнете рота Гайворону і отим старим волам, то вони вас проковтнуть, як галушку.

*

Жовтогарячий молоковоз спинився біля хати Полікарпа Чугая. Дмитро звелів шоферові почекати. Чугай під повіткою гострив заступа.

— Здрастуйте, Полікарпе Васильовичу! — привітався Дмитро.

— Здорові були… Степка ще на фермі.

— А я до вас. Діло маю.

— До мене? — здивувався Чугай.— Прошу до хати.

У хаті Дмитро зняв шкірянку і вийняв з кишені пляшку «столичної». Полікарп мовчки поставив дві склянки і мисочку з салом.

— То яке у вас діло до мене? — після першої чарки запитав Чугай.

— Не знаю, з чого і почати, Полікарпе Васильовичу…

— Давайте навпрошки.

— Я хочу поговорити з вами про Степку…

— А що про неї говорити?

— Ми з вами, Полікарпе Васильовичу, мужчини… Розумієте, я… мені подобається Степка. Я… люблю її. З поваги до вас я прийшов сказати, що хотів би… з'єднати своє життя…

— Одним словом, я так розумію, що ви хочете женитись.

— Іменно. Ви мене знаєте і моїх батьків. Я маю вищу… середню освіту…

— Що я вам скажу. Торік я одного мармуліївського жениха випровадив з хати… Ні-ні, сидіть. А зараз моя воля батьківська кінчається. Степка доросла. Хай сама свою долю шукає. З нею ви і говоріть об цім.

— Та я вже говорив,— підливає в склянки Дмитро.

— Що ж вона вам?

— Нічого конкретного…

— Себто як?

— Значить, не відповідає на мою пропозицію.

— То що ж ми з вами зробимо? Хоч і відро горілки вип'ємо,— рушники не пов'яжемо.

— Я все розумію, Полікарпе Васильовичу, і нічого не вимагаю. Я тільки прошу вас поговорити з нею.

— Про що ж мені з нею говорити?

— Полікарпе Васильовичу,— підсувається ближче Кутень,— я не перший день у селі і не вперше у вашій хаті. Знаю, як ви живете, як важко Степці… на тій фермі…

— Усім тяжко, хто коло хліба та біля худоби ходить. Професія така. А хіба тому, що в шахті, легше? Робота є робота.

— Ні, я не про це… я про життя. Що ваша Степка тут бачить? Культури нема… А могла б жити інакше. Я її забрав би в Косопілля. Батько мій — директор маслозаводу. Те, се… в хаті і так далі… телевізор є. Хіба ви не хочете, щоб ваша дочка добре жила?

— Який батько зла своїй дитині зичить?

— І я ж про це кажу… Вона б у нас і за холодну воду не бралась.

— Я такого життя, щоб і за холодну воду не братись, не знаю.

— Мені незручно, Полікарпе Васильовичу, хвалитись… А життя є життя. Хто що має, те й везе. А що їй ваш колгосп дасть? На чоботи не заробить.

— Заробить,— тихо говорить, немов роздумує, Чугай.— Цього року на юхтові, а там і на хромові.

— Не думаю,— заперечує Кутень.

— Це вже як хто дивиться. Для вас наш колгосп, к приміру, наче станція, бо ви приїхали і поїхали… А для Степки — це рідна хата. Тут її все: і поля оті, і верби, значить, і вітряк, і річка. Ось електрику провели… Для вас це не дивина, а для Степки або для мене це — празник, душі посвітлішали.

— Полікарпе Васильовичу, я нічого поганого не хотів сказати про… колгосп,— виправдовується Кутень,— ще відсталий, але буде…

Полікарп затикає пляшку:

— Вибачайте, бо ще роботи багато.

— Ви подумайте, Полікарпе Васильовичу… і про себе подумайте,— одягає шкірянку Дмитро.

— А що мені думати?

— Ми і вас заберемо звідси,— шепоче Дмитро.— Батько ділянку в Косопіллі дістане, хату збудуєте…

— Та я і тут поставлю.

— Навіщо вам жити… серед ворогів. Хіба я не бачу? Один ви, як вовк… Ніхто слова не скаже. Ніхто в хату не зайде.

— Брешеш! — закричав Чугай.— Брешеш! Де мої вороги, де? Я людям зло вчинив, я перед ними й очищусь. Оцими руками, життям своїм. Ідіть з моєї хати. Вас першого в біді своїй виганяю…

Кутень вибіг з хати, і жовтогарячий молоковоз помчав вулицею, обляпуючи грязюкою свої круглі боки.

*

Бунчук уважно слухав Коляду, зрідка записуючи щось до блокнота.

— Тепер у мене і агронома нема. Вижили… А я за всім не встежу,— скаржився Семен Федорович.— А вони тільки критикують і підривають мій авторитет. Недоліки, звичайно, є, але ж наш колгосп лише недавно відділився від городищенського. Ось електрику провели, три мотори поставили. У хаті в кожного світло, і на вулицях, як у місті… І до весни, можна сказати, підготувались. Так ні, я, бачите, не подобаюсь Гайворонові і Снопові. І товариш Мостовий проти мене…

— Не буде діла в цій Сосонці,— кинув олівця на стіл Бунчук.— Я ось подумаю-подумаю, та скличемо збори і приєднаємо вас знову до Городищ. Може, за їхньою спиною в люди виб'єтесь.

— Як приєднаєте? — зблід Коляда.

— А що з вами робити? Подзвони в село, щоб комуністи зібрались і дехто з активу…

— Сьогодні?

— Зараз і поїдемо. Мостовому теж скажи.

Увечері Сосонка купалась в електричних вогнях.

Чиїсь щедрі руки начіпляли ліхтарів мало не на кожному стовпі.

— Місто! Нічого не скажеш,— промовив Бунчук.

— Стараємось, Петре Йосиповичу,— відповів голова колгоспу.— Так і чекав за ці стовпи догани.

— Дякуйте Гайворонові,— сказав Мостовий. Машина під'їхала до контори. Перший секретар з кожним привітався за руку.

Коляда, побачивши Саву Чемериса, буркнув:

— А ви чого прийшли?

— Хіба Савка — не актив? — відповів за Чемериса Кожухар.

За столом і на лаві, під стіною, Коляда побачив, крім Гайворона, Снопа, Мазурів і Підігрітого, ще Лісняка та Вигона. У його кабінетику покурювали Кожухар і Никодим Динька. Горобець уступив своє місце Бунчукові. Згодом підійшли бригадири та завідуючі фермами.

— Весь актив зібрався, Петре Йосиповичу,— доповів Коляда.

— Що ж, почнемо,— сказав Бунчук.— Хто виступить першим?

— А навіщо нас зібрали? — запитав Сніп.

— Хіба Коляда не сказав?

— Ні.

— Я не знав, як сформулювати питання,— почервонів Семен Федорович.

— Так, як ви формулювали його нам,— пояснив Мостовий.— Ви сказали, що в Сосонці діє група людей, яку очолює Гайворон, проти вас і проти інтересів держави та що цю групу підтримую і я…

— Я вам цього не говорив, товаришу Мостовий! — заперечив Коляда.

— Ви про це заявили товаришу Бунчуку.

— Я не так висловився. Я просто сказав, що мені той… мало допомагають, а тільки критикують… А я теж, значить, живий організм…

— Ви спокійно, Семене Федоровичу, розкажіть про все, що вам заважає працювати,— Бунчук звів розмову на мирний лад.

Коляда говорив довго. Розповів усю свою біографію, крім історії з одруженням, приніс з кабінету папку з вирізками, лаяв себе за поганий характер. В усьому лихому, що було і є в колгоспі, звинувачував тільки себе.

— І правильно мене критикують товариші, правильно. Я голова правління — і я в отвіті… І з народом буваю грубий. Буваю,— сумно зітхав Семен Федорович.— Потім ніч не сплю… Нерви.

Такої зміни в поведінці голови колгоспу не чекав ніхто. Просто було жаль дивитись на нього, змученого роботою і турботами.

— Підправляйте мене, допомагайте, бо ми ж одне діло робимо… А тепер у мене є прохання до районних організацій…

— Це потім,— перебив Бунчук,— ви закінчили, Семене Федоровичу?

— Я визнаю критику, Петре Йосиповичу. І нема в мене обиди ні на Снопа, ні на Гайворона, ні на Макара. Всі ми люди, можемо помилятись… Я хочу, щоб у нас було керівництво колгоспом колегіальне, як той каже…

— От проспівав, аж сльозу навертає,— шепнув Мирон Снопові.

— Та, може, дійшло, Мироне?

Коляда скромно сів у куточку, біля Сави Чемериса. На нього дивились із співчуттям. «Може, пронесе»,— думав Семен Федорович.

— Такі щирі і сердечні розмови, товариші,— сказав перший секретар,— самокритика та інші питання і повинні нам допомагати виховувати кадри. Гадаю, що ми приймемо до уваги все, що говорив Семен Федорович. Заслуги у нього були, і він ще може багато зробити хорошого, з вашою допомогою. Я хочу, щоб ваша парторганізація, правління, актив були єдині в своїх діях. Починається сівба, великий екзамен. Витримайте його з честю. Якщо нема більше запитань, то будемо закінчувати нашу коротеньку нараду.

— Я не думаю, що ми зібрались тільки для того, аби вислухати душевну сповідь голови колгоспу,— зауважив Мостовий.— Добре, якщо він зрозумів свої помилки і недоліки…

— Зрозумів, зрозумів,— поспішив запевнити Коляда.

— А їх у нього багато,— продовжував Мостовий.— І справа не лише в його характері, а в тому, чи творчо підходить голова колгоспу до господарювання, до землі, якщо хочете. І куди він поведе людей…

— І чи підуть за ним люди,— додав Кожухар.

— Саме так. Мені розповідали про засідання правління, де обговорювали план посівних площ…

— Якщо є план, то його треба виконувати, Олександре Івановичу,— зауважив Бунчук.— Нам про це говорити нічого.

— Розмову про плани розпочав я,— сказав Платон.— Ось ви нам запланували посіяти триста вісімдесят гектарів кукурудзи…

— І сійте,— порадив Бунчук.

— Але навіщо стільки? Ми її не зможемо обробити. У нас немає машин,— гаряче доводив Гайворон.— Найвищий урожай кукурудзи у нас був — сімнадцять центнерів. А скільки праці затрачували! Крім того, ми зменшили посіви пшениці на триста гектарів, буряків на сто. Я вас питаю, хіба це по-хазяйськи? Це злочин перед людьми і перед державою.

— Що за розмови, молодий чоловіче? — Перший секретар роздратовано запалив сигарету.— Думати треба, коли говориш.

— Ми не тільки думали, а й підраховували,— витримав колючий погляд секретаря Платон.— При такому плануванні кукурудза завдає нашому господарству великих збитків.

— Мене дивують ваші настрої, товаришу Гайворон,— підвівся Бунчук.— Кукурудза — партійна культура. Народ її назвав королевою полів! І це треба пам'ятати. В останньому виступі на Пленумі товариш…

— Не знаю, як де, а в нас ця королева, можна сказати, зовсім безпартійна,— поскаржився Вигон.— Цілісіньке літо, звиняйте, баби рачкують біля неї, а вона не родить. А що вродить,— не збереш до снігу.

— Пшениця у нас, Петре Йосиповичу, партійна,— подав і свій голос Кожухар,— буряки у нас теж до кандидатів підходять…

— Так ви що, проти кукурудзи? — чеканив кожне слово перший секретар.

— Ні, якщо ми засіємо сто гектарів,— сказав Платон,— доглянемо їх, своєчасно зберемо, то урожай буде більший, ніж з чотирьохсот…

— Ви мені тут байок не розказуйте,— перебив Бунчук.

— У нас і підрахунки. Ленін учив, щоб ми лічили…

— Державний план для нас — закон,— поклав важку долоню на стіл Бунчук.

— Але ж нам видніше, що сіяти у Сосонці і скільки… Державні плани ми виконаємо, хліб здамо. Ми знаємо свої грунти, умови, чому ж за нас планує хтось?

— Це тема — не для дискусій!

— А як завтра запланують нам сіяти чумизу?

— Скажуть — будете сіяти.

— Воно-то, конешно, але… не знаю, не знаю,— затягнувся самосадом Чемерис.

— Чули? — звернувся до Мостового Бунчук.— Він уже державні плани збирається переглядати. Не з того починаєте, товаришу Гайворон.

— Я сказав те, що думаю.

Коляда з нетерпінням чекав, поки закінчиться оця неприємна розмова, У нього визрів план. Якби він здійснився, то Семен Федорович відвів би всі удари…

— Петре Йосиповичу,— діждався паузи.— У мене є пропозиція і прохання.

— Слухаю,— байдуже промовив той.

— Я хотів би просити, щоб нам призначили агрономом… Платона Андрійовича Гайворона. Четвертий курс академії закінчує, виріс тут…

— Мене дивує ваша пропозиція, товаришу Коляда. Ви що, спали, коли тут виступав зі своєю платформою Гайворон? За такі розмови партквитки колись відбирали…

— То ж колись,— сказав Мостовий.

— І тепер нам ніхто не дав права ревізувати рішення директивних органів,— провадив далі Бунчук.

— Я не ревізую, а думаю,— відказав Платон.— Думати можна?

— Без демагогії! — постукав олівцем Бунчук.— Ви думайте над тим, як виконати рішення, а не розводьте антимонію. Я попереджаю, якщо й надалі у вашому колгоспі так ітимуть справи,— ми приєднаємо вас до городищенської артілі.

— Знов? — штовхнув Чемерис ліктем Кожухаря.

— Ви наш колгосп уже двічі приєднували і двічі відділяли,— глухо кашляв Сніп.

— А це буде востаннє,— хмурив кошлаті брови Бунчук.— Якщо самі не вмієте господарювати,— інші навчать.

— Дайте нам уже спокій, товаришу Бунчук,— зітхнув Мазур.— Усі ці перетурбації нам боком виходять.

— Ми розберемось,— пообіцяв той.— А відносно агронома, Семене Федоровичу, то завтра ж поїдьте до Кутня і привезіть його назад. Пробачення попросіть і привезіть.

— Але ж він… розумієте, сам виїхав… і ми тут думали…— ніяк не міг зв'язати речення Коляда.

— Для Гайворона місце готували? Рано ще товаришеві Гайворону керувати, Семене Федоровичу,— склав папери секретар.

— Ніякого мені місця не треба, і його ніхто для мене не готував, товаришу Бунчук,— відповів Платон.— Я тракторист — іншої роботи не прошу ні у вас, ні у Коляди. І не просив, до речі, ніколи.

Бунчук поспіхом взяв папку і до Мостового:

— Поїхали. А вам, товаришу Підігрітий, треба попрацювати ще над вихованням молодих комуністів…

Коляда провів гостей до машини.

— То він так, Петре Йосиповичу, молодий,— вигороджував себе і Гайворона.

— З такими питаннями не жартують. Глядіть мені,— перший секретар сів у машину.

— Будемо глядіти, — пообіцяв, прощаючись, Коляда, хоч не мав ні найменшої уяви, куди і за ким він буде дивитись.

— Чистої води демагог,— не міг заспокоїтись Бунчук.— Він ще насмілюється критикувати державні плани. Чули?

— Плани для Сосонки затверджували ми,— ніби між іншим, зауважив Мостовий.

— «Ми», «ми»! — зірвався на крик Бунчук.— На мене з усіх боків тиснуть! Давай, давай… А я ж мовчу?

— Може, і не треба мовчати? — заглиблюючись у свої думки, промовив Олександр Іванович.

— Ви що, теж підтримуєте Гайворона? — перехилився через спинку сидіння Петро Йосипович.

— Майже…

— Гм, дивно, товаришу секретар, дуже дивно,— підняв комір пальта Бунчук і замовк.

До Косопілля обоє не промовили ані слова.