На білому світі

6

— Отже, в доярки хочеш? — Семен Коляда обмацує поглядом струнку постать Степки.

— Хочу.

— Доїти корів умієш?

— Я все умію.

— Що ж, візьмемо тебе в доярки. Тільки там роботи багато, ніколи буде з хлопцями гуляти.

— Я встигну, як захочу,— говорить Степка, і Коляді подобається її зухвальство.

— А ти гуляєш з хлопцями? — Підходить до дівчини і пальцем торкається її підборіддя.

— Дядьку, не чіпайте.— Степка вдаряє Коляду по руці.

— А як зачеплю,— Семен Федорович смішно тупцює біля дівчини,— ти ж така…

— Не лізьте, бо тітці Фросині розкажу…

— А я бачив тебе з Юхимом…

— Неправда.

— Правда, правда,— повторює голова, підступаючи ближче.— Може, й мене поцілуєш?

— Та ви що, сказились? Пустіть,— виривається з обіймів і вискакує в бухгалтерію. Дівчата-обліковці хихикають:

— Що, вщипнув?

— Дурні ви,— випалює Степка і так грюкає дверима, що аж Горобець здригається.

Коляда бачить, як іде вулицею Степка, легко, немов пливе. Блискучі халявки гумових чобіт щільно обхоплюють її литки, і навіть стара довга фуфайка не може приховати від Коляди того, що він хоче бачити.

Семен Федорович занурюється в зведення та рахунки, але з купи паперів виглядає Степка. Коляда підходить до старої, поточеної шашелем шафи і розглядав себе в уцілілий косячок дзеркала. Не такий уже він і старий — в сорок п'ять років ще нема сивини, правда, волосся рідкувате. Ні, він ще гарний козак.

Коли б трохи вищий був на зріст. А взагалі треба частіше голитись та надягати новий костюм… Коляда бачить у дзеркалі свою гірку посмішку. Новий костюм. Навіщо? Для кого це він буде щодня голитись та прибиратись? Для Степки? Дурень. Таж він старший від неї на двадцять вісім років. О, як вони проминули швидко, його роки. Ні, не для нього виросла ця дівчина. Так і постаріє, не зазнавши, що ж ото за кохання?

Сорок п'ять років — це ж не старість. Він ще повний сили, він ще молодий. Ні, треба бути рішучим. Із дзеркала на Коляду дивиться справді рішучий і сильний чоловік, готовий перебороти всі житейські незгоди.

Перше, що він зробить, це — відправить Фросину. Він дасть їй грошей, хай усе забирає і їде на свою Харківщину. А він почне нове життя, стане добрим, і його полюблять люди, колгосп буде найкращий в районі, ні — в області. І Степка… Ні, не Степка, а якась інша, але обов'язково схожа на Степку, м-м-молодичка стрічатиме його на ґанку. І в нього буде син. Маленький такий синочок, якого він братиме з собою в поле…

Та хіба поїде від нього Фросина? Коляда вже зараз бачить перед собою її: худа, зла, вона розмахує своїми кістлявими руками і кричить. Коляда бачить, як вона вбігає до кабінетів секретаря райкому, прокурора, скаржиться, лементує… І з дзеркала знову дивиться на Семена Федоровича стомлений, підстаркуватий, злий чоловічок…

А хто винен, хто? Сам. Боягуз, онуча. Все життя таким був.

До війни батько Семена — Федір Самійлович Коляда — працював фельдшером у Сосонці. Приїхали сюди вони з Чернігова, ще в голодний 1921 рік, та так і залишились. Федір Самійлович був знавцем своєї справи, і його шанували. Ще й досі згадують добрим словом, пам'ятають, як він з ранку і до вечора ходив від хати до хати з маленькою валізкою. Якщо треба було, ішов до хворого вночі, в дощ, у хуртовину. Залишившись вдівцем, Федір Самійлович, хоч був ще й не старий, не одружувався, а весь віддався турботам про свого єдиного сина — Семена. Син ріс тихим, худеньким хлопчиною, добрим товаришем своїх ровесників. Після десятирічки Федір Самійлович послав сина до педагогічного інституту. Семен був на другому курсі, коли почалася війна. Скромний сільський фельдшер, хоч за станом здоров'я його не призвали у військо,— сам пішов до воєнкома:

— Я був військовим фельдшером у Брусилова і зараз прошу вас направити мене в діючу армію.

Федора Самійловича направили в медсанбат. Він загинув простою солдатською смертю, з гвинтівкою в руках, коли їхній госпіталь попав в оточення під Києвом.

Федір Коляда, вмираючи, просив бога, хоч і не вірив у нього, щоб він змилостився і зберіг життя його синові.

Доля змилостивилась. І солдат з обслуги зенітної батареї Семен Коляда в повному здравії, з орденом Червоної Зірки і двома медалями, дійшов до Харкова. Це було в сорок третьому році. Під час одного шаленого нальоту фашистів сержанта Коляду тяжко поранило, і після госпіталю його списали «по чистій». Їхати Семенові було нікуди, і він пішов до відділу облнаросвіти. Його, як студента другого курсу педагогічного інституту, направили вчителем початкової школи в невеличке село Снігурівку. Шкільна прибиральниця Фросина Марченко, самітна жінка, дала притулок молодому вчителеві.

Семен Коляда посоромився відмовитись, щоб не образити Фросину. Він узяв свій речовий мішок і перебрався в чепурненьку хатину своєї благодійниці, чим викликав здивування багатьох дівчат і молодих удовичок Снігурівки.

— Наче йому дівчат мало. До старої діви пристав…

— Ця черниця сто чортів обкрутить…

— Та вона ж удвоє від нього старша…

— Пропав учитель…

— Так йому й треба, безхарактерному…

— О, тепер вона його не випустить…

Молодиці як у воду дивились… Якоїсь ночі Семен Федорович прокинувся від легкого, ніжного дотику рук.

— Мій маленький, мій славненький.— І перш ніж зміг щось збагнути Коляда, Фросина спритно вмостилась поруч нього на ліжко…

За два тижні все село знало, що вчитель жениться на Фросині, хоча сам Коляда нічого не підозрівав. Але одного разу після уроків його запросив до себе директор школи:

— Чутки всякі ходять, Семене Федоровичу, що ви, значить… з Фросиною…

Семен Федорович почервонів і не міг мовити й слова.

— Якщо це відповідає дійсності, то, самі розумієте, ваша робота і авторитет можуть похитнутися… Будуть неприємності… Ви мусите одружитись…

Більш за все Коляда боявся неприємностей. І вирішив тікати із Снігурівки. Але тут Фросина кинулась у бій за своє щастя:

— Я тебе знайду на краю світу, я тобі життя не дам! Насміявся з чесної жінки, а тепер — тікати?! А закони совєтські знаєш? Завтра ж підемо до загсу!

Загсівська печатка поклала кінець ваганням Коляди. Фросина, на заздрість жіночій половині Снігурівки, влаштувала гучне, як для тих часів, весілля з гармошкою, запросивши все сільське начальство, трохи районного і всіх учителів. За столом Коляда мав такий вигляд, ніби через годину його мали повісити. Він намагався знайти хоч що-небудь приємне в обличчі своєї дорогої дружини і не міг. Худа, вилицювата, з великим тонкогубим ротом, довгі кістляві руки, плоскогруда, як дошка…

— Гірко-о!

Коли наші війська визволили Косопільський район, Семен Федорович почав тихенько лаштуватись у дорогу, до рідного села. Узяв довідку в районному відділі народної освіти, забіг до директора школи, попрощався і одного березневого ранку був уже в Харкові на вокзалі…

Фросині залишив гроші, нові чоботи і записку:

«Фросино Дмитрівно, я виїжджаю далеко, куди не ходять поїзди, не намагайтесь розшукувати мене. Я Вам не пара. Мені двадцять чотири роки, а Вам сорок, подумайте самі! Бувайте здорові. С. К.».

Через три дні Фросина продала хату і виїхала в невідомому напрямку…

Семен Федорович благополучно прибув у рідну Сосонку. Місця у школі були зайняті, і виконуючий обов'язки голови колгоспу Данило Вигон уклінно попросив, щоб Коляда став завгоспом. Це була пекельна робота, але він мужньо почав нести свій хрест. Майже не спав, збирав по хатах збіжжя, щоб було чим засіяти землю, дістав на станції вугілля, і старі діди роздули горно в кузні… Десь у лісі запримітив побиту трофейну машину, притягнув бичками в артіль, і Мирон Мазур відремонтував її. Данило Вигон не міг нахвалитись своїм завгоспом. І Семенові було радісно на душі.

Жив Коляда у батьківській хаті, яка стійко витримала руйнуючу силу часу. Добросерді молодиці обтинькували її і побілили.

Сяк-так артіль обсіялась. Семен першим у районі загітував жінок, у кого ще збереглись корівчини, щоб вони запрягли їх у борони. Про це широко написала обласна газета, і Семен Коляда став героєм посівної. Він кілька разів виступав на нарадах у Косопіллі і в області. Сам перший секретар обкому приїжджав у Сосонку та розмовляв з Колядою. Після сівби райком партії і райвиконком преміювали ініціатора тисячею карбованців.

Семен домовився в райспоживспілці і на всю суму накупив хусток. Роздав їх тим, хто найкраще працював. Незабаром Коляду рекомендували на голову сільської Ради. За Семена Федоровича проголосували всі. А коли повернувся з фронту поранений Мирон Мазур — третій комуніст у Сосонці,— партійна організація прийняла Коляду в кандидати.

Коляда тепер став видною постаттю в Косопільському районі. Його хвалили, ставили в приклад іншим. Він першим доповідав про завершення збору податків чи передплату на позику, про виконання заготівель. Ні на кого не кричав ніколи і не лаявся. Міг цілими днями ходити з хати в хату у своїй старенькій солдатській формі і не вимагав, щоб приносили люди картоплю, яйця, курей, молоко, ні, він просто розповідав про війну, яку пройшов сам. Треба для фронту…

І плани виконувались.

Семен звик, що його безперестанно хвалить начальство, і тепер усе робив, аби заслужити ще більших почестей. Він перший почав проводити всілякі суботники і декади. Районна газета ледве встигала за нестримною фантазією сосонського голови. Були п'ятиденки по шаровці буряків, суботники по проривці кукурудзи, декади ударної здачі молока, п'ятиденки по вивозці гною і заготівлі яєць. Данило Вигон в усьому підтримував свого молодого колегу і теж ходив у пошані.

Районне начальство любило заїжджати в Сосонку. Завжди Семен Федорович Коляда зустріне хлібом-сіллю після трудів праведних, з-під землі роздобуде пляшку-другу,— і все це легко, просто, весело, без скарг на труднощі.

Про Фросину йому нагадувала тільки печатка в паспорті. І тепер (людина залишається людиною) Семен подумував про те, щоб одружитись. Впала в око молода вдовичка Маланка. Красуня на все село. Правда, і її сусідка — Христина — не від того, щоб вийти за нього заміж, але серце більше тяглося до Маланки. Не знав, бідолашний, що хмари згущаються над його головою.

Коли Фросина виїхала з Снігурівки навздогін своєму законному чоловікові, зла доля покарала її на станції Дарниця. Фашисти бомбили залізницю. Поранена осколками, з місяць пролежала в лікарні, а потім, як на зло, застудилась і захворіла двостороннім запаленням легенів. Пішли ускладнення: довелось Фросині пролікуватись довгих вісім місяців. Виїхала з Снігурівки ранньої весни, а з лікарні вийшла взимку…

Семен Федорович цього дня був на нараді в Косопіллі. Його знову хвалили за організацію декади по збору курячого посліду, на радощах він випив з друзями по сто грамів, купив подаруночок Маланці і приїхав у Сосонку. Ще здалека побачив: в його хаті світилося. Невже Маланка? Але як вона відчинила двері? З почуттям якоїсь тривоги Семен Федорович ввійшов у хату і — завмер… На лаві, як дві давні подруги, сиділи Фросина та Христя… Коляда аж заточився.

— З'явились наші-і, — протягнула Фросина і тричі, задля Христі, поцілувала чоловіка.— А я ж настраждалася без тебе, а я ж наридалася…— І Фросина заплакала, теж більше для Христі, ніж для власного задоволення.

Христя, не приховуючи зловтішної посмішки, дивилась на Семена Федоровича.

— Живіть собі любенько та поживайте,— побажала остовпілому Коляді і шпарнула через городи до Маланки.

Першим бажанням Коляди було негайно витурити з хати свою половину, відвезти її на станцію, віддати все, що тільки він має. Але, придивившись до Фросини, зрозумів, що всі його наміри зазнають краху.

— Ти що ж, погрався мною (це він погрався нею, о боже праведний!) та й утік. На ганьбу мене, безневинну, виставив, на посміховисько людям?! Та я з тебе, шлинди, перевесло скручу!

— Тихіше, тихіше, Фросино,— благав Коляда.

— Та я на все село кричатиму, на весь район, як ти мені світ зав'язав! Я про тебе такого навигадую, що за гратами опинишся!

— Фросино, прошу тебе, їдь звідси, забирай усе, що бачиш, я тобі гроші посилатиму, тільки дай мені спокій.— Він ладен був упасти на коліна.

— Куди ти мене виганяєш? Я ж хату продала та добиралась сюди під бомбами. Та я тебе до прокурора! Я і до райкому доберуся! Тебе, партєйного та захваленого,— не помилують! До Маланки він клинці підбиває, а законна жінка хай по світу блукає! Та я тій Maланці коси повисмикую! Та я її перед усім селом так спаплюжу, що її і сира земля не прийме, суку!

— Ти не говори так про неї,— хрипить Коляда.

— А що її, баришнею величать, курву сосонську?!

Не пам'ятаючи себе, Коляда схопив за плечі Фросину і з усієї сили штовхнув на підлогу. Вона впала, вдарившись об лаву, і закричала смертним криком:

— Рятуйте-е, вбиває-є-є!

Коляда затулив їй рота рукою, але жінка вирвалась, схопила ножа і прошипіла:

— Заріжусь… Заріжусь або повішусь…

Семен тремтів від страху, дивлячись на її божевільне обличчя. Вихопив ножа, подав води і, знищений, розтоптаний, важко сів на лаву.

Фросина, прийшовши до пам'яті, тихо плакала в кутку.

— Отак ти мені за любов мою віддячуєш… Я тебе першого покохала в своєму житті… І не віддам нікому. А покинеш — повішусь.

Уночі, лежачи поруч дружини, Коляда намалював собі яскраву картину: він вижене Фросину, вона піде в райком, розповість, як чоловік утік від неї… За приховання фактів в анкеті та автобіографії, за моральний розклад його виключать з партії, знімуть з роботи, ним зацікавляться органи… Фросина може чого хочеш наговорити, оббрехати. Що він тоді робитиме, куди подінеться? Уже не буде сидіти Семен Коляда в президіях, не писатимуть про нього газети, не вітатиметься з ним за руку секретар райкому, не заїде половити рибки в Русавці начальник міліції…

І він здався.

Приїзд Фросини і нічна баталія в хаті Коляди щось із місяць були на язиках сосонських молодиць. Але всьому приходить кінець. Історія потроху забувалась, і авторитет Семена Федоровича, що помітно хитнувся, знову зміцнів. Ніхто не нагадував про Фросину, тільки, зустрічаючись з Маланкою, він уловлював її скептичну посмішку.

Фросина почала ходити на роботу,— таку неодмінну вимогу поставив Семен перед нею. Працювала, як і всі, не вимагаючи легшої роботи, і це ставилось в заслугу Коляді. Районна газета писала, що дружина голови сільради села Сосонки щодня працює в полі, і закликала: хай дружини всіх керівників та сільського активу беруть приклад з товаришки Коляди.

Данило Вигон зрозумів, що він проти Семена постать дуже маленька, попросився в райкомі, аби його увільнили. Прохання задовольнили, і на голову обрали, звичайно, Семена Федоровича.

Але тепер це вже був не той Коляда, що ходив колись по хатах колгоспників, говорив щирі слова, умів пожартувати, перекусити з молодицями на полі, заспівати пісню. Сам не помічаючи цього, він став мовчазний і злий. Заздрив чужому, бодай маленькому, щастю, злився, коли люди сміялись. Чому вони щасливі, а він мусить жити з ненависною старою жінкою? Гидував, коли горнулась до нього або вимагала, щоб поцілував. Проклинав годину, коли народився на світ.

Христина стала найкращою подругою Фросини, і та звіряла їй всі свої таємниці:

— Від самого різдва, Христю, вже й спить окремо, наче і в хаті нема.

— Може, ходить до кого?

— Ні, я дізналася б, він боязкий у мене… Всього боїться. А я ще ж не стара… Мені ж, Христе, ласки хочеться… До тридцяти ж дев'яти років, їй-богу, непорочною була…

— Така вже доля наша, жіноча,— й собі журиться Христина.— І я б заміж вийшла. Роки минають… Хоча б інвалід який пристав.

— Сидітимеш руки склавши — так і постарієш. Само щастя, Христино, до рук не йде… Тут нема, то по сусідніх селах мотнись, ти, нівроку, славна…

Бідолашний Леонтій Горобець до цього часу не знає, що саме тоді вирішувалась його доля…

*

За три роки важкого життя з Фросиною Семен Коляда дуже змінився. Опустився, міг тижнями не голитись, покрикував на людей і вичитував довжелезні, нудні нотації молоді. Справи в артілі йшли все гірше і гірше, Коляду критикували на всіх зборах та нарадах. І ніхто не запитав, що коїться в його душі.

Колись Семен Федорович дуже любив читати, а тепер не брав книжки до рук, бо читати треба було вдома. Вечорами у конторі переглядав газети і з ненавистю дивився на годинника, який наближував час зустрічі з осоружною дружиною.

У районі укрупнювали колгоспи, але Коляду навіть не порекомендували на голову. Один час працював заготівельником у райспоживспілці, а пізніше — бригадиром. Коли ж колгосп знову відокремили, то Семена по старій пам'яті обрали на голову. Він розвернувся, і знову, було, заговорила область: у Сосонці збудували найкращі, показові ферми.

А потім — нова реорганізація, нові переміщення…

Найбільше непокоїло Семена Федоровича те, що він втрачав авторитет у начальства. У районі махнули на нього рукою. Уже й забув, коли сидів у президії. Коляда хотів будь-що вернути свою славу, щоб вона хоч трохи освітила його життя. Слава не приходила, були сірі будні… Відчував майже фізично, як його не люблять люди, навіть не поважають. Дожитись, щоб Ничипір Сніп, якого колись називав рідним братом, виступив проти нього на зборах, а недавно майже вигнав із хати!

Якось в такому ж препоганющому настрої Коляда зайшов до Маланки. Він приходив і раніше, але тільки тоді, коли приїжджав хто з району. Маланці виписували продукти, і вона готувала обіди та вечері. У неї й ночували всілякі представники.

Маланка, правду кажучи, здивувалась, побачивши голову самого. Роздягнувся, помив руки і сів за стіл.

— Може, повечеряємо?

— Прошу, Семене Федоровичу.— Жінка поставила пляшку і кинулась до печі.

Коляда стежив за її спритними рухами і думав, що оця Маланка ще до біса славна молодичка. Проти свого звичаю, сьогодні пив багато. Ставав усе похмуріший і похмуріший… А потім, схиливши голову на руки, довго плакав. Маланка вмовляла його, заспокоювала, допитувалась, у чім річ, але Коляда не сказав їй ні слова. Потім встав з-за столу, витер рукавом очі і вийшов.

А недавно він зустрів у полі Степку. Побачив — і занімів. Це було якесь диво. Чому раніше не помічав цієї пастушки?.. З того часу він і думає про неї. Степка для нього не просто чарівна дівчина. Вона — його мрія. Ні, не теперішня, а мрія юності. Так, так, це про таку дівчину він мріяв, коли ходив до школи, коли вчився в інституті… Або хіба не такою уявляв свою любов, коли мерз в окопах? Минає життя, а він ще нікого не кохав…

Як він погано повівся з дівчиною, коли та прийшла проситись в доярки. Говорив якісь двозначні дурниці. Степко, Степко, мріє моя!

…Із уламка дзеркальця дивиться на Коляду стомлений, зажурений чоловік, тільки очі якісь чужі… Чиї це очі? А-а, це очі студента першого курсу педагогічного інституту Семенка Коляди…