На білому світі

19

Ще не так давно це була звичайна сіренька папка з однією анонімною заявою на Мостового і Гайворона. Зараз вона виросла в цілу «Сосонську справу». Перед Бунчуком лежала купа дрібно списаних кривульками листків з учнівських зошитів, що надійшли в районні та обласні організації.

Деякі заяви вже були перевірені комісіями і окремими представниками відповідних установ. Вони не робили висновків, але добросовісно викладали факти. Так, Мостовий справді часто буває в Сосонці. Кілька разів ночував у Гайворона, зустрічався з колгоспниками Снопом, Мазуром та Лісняком. У розмовах з ними тов. Мостовий допускав грубі випади проти керівництва колгоспу і секретаря парторганізації. Мостовий був на танцях у сільському клубі і на обіді, який влаштував колгоспник Кожухар. Про стосунки з Галиною Гайворон відомо тільки те, що він двічі відвозив дівчину на машині до Косопілля.

Ще одна заява. За рекомендацією Мостового у партію були прийняті малосвідомий тракторист Максим Мазур і колишній студент Платон Гайворон, що недавно з'явився в селі і якого ще ніхто не знає. Він усюди виступає з критиканськими промовами та підбурює колгоспників проти правління і тов. Коляди, бо Мостовий з дружками хочуть висунути Гайворона на голову колгоспу.

Останній лист розповідав про те, як Гайворон підбив колгоспників на електрифікацію села. Разом зі своїми приятелями зібрав гроші в людей, ніби для того, щоб поїхати і добитися дозволу електрифікувати Сосонку, а сам місяць прогуляв у Києві. Голову колгоспу Коляду теж втягнули в цю справу, і він дозволив закопувати стовпи, а зараз люди обурюються. Мостовий і тут підтримував Гайворона. Про все це правильно писала газета (стаття додається).

Бунчук натиснув кнопку дзвінка.

— Мостового,— сказав секретарці.

Коли той увійшов, Бунчук мовчки подав папку…

— Я про це знаю, Петре Йосиповичу,— сказав Мостовий, переглядаючи заяви.— Тільки тут ще не все написано.

— Що ви маєте на увазі?

— Сьогодні я прочитав нову заяву на Гайворона.

— Що в ній?

— Гайворон виступив на правлінні проти плану сівби, який затверджений для їхнього колгоспу.

— У нього всі вдома? — зі злом спитав Бунчук.

— Всі, Петре Йосиповичу.

— А що ви скажете взагалі про ці заяви?

— Мушу сказати, що в основному інформують правильно. Є деякі неточності, але то вже справа совісті.

— А як ставитесь до того, що написано про вас? — Бунчук нервово ходив по кабінету.

— У клубі грубку топив, на обіді в Кожухаря був. У Гайворона ночував. Коляду критикував. І ще буду… Я йому спокою не дам. Листа від райкому, коли Гайворон їздив до Києва, писав. Факти підтверджуються.

— А які в тебе стосунки з… тією, ну, із сестрою Гайворона,— перейшов на «ти» Бунчук.

— Це нікого не мусить цікавити… І ще: я категорично проти статті в газеті.

— Анекдот, Олександре Івановичу! Якийсь запальний студентик збирає гроші, кудись їде, примушує людей закопувати стовпи… Комедія! А куди ж ми дивились? Шарлатанство в районному масштабі! — обурювався перший секретар.— За такі питання ми по голівці гладити не будемо. Гайворон на зібрані в колгоспників гроші місяць пропиячив у Києві, а…

— Неправда,— заперечив Мостовий.— Він, крім усього, здавав зимову сесію в академії, а з тих грошей витратив лише сімнадцять карбованців. До речі, уже повернув їх…

— А ці розмови про плани у вас теж не викликають занепокоєння? Гайворон, як комуніст, повинен відповідати за свої вчинки і слова. Так ось що, товаришу Мостовий,— перейшов на офіційний тон,— негайно виїжджайте у Сосонку, розберіться в усіх питаннях і наведіть порядок. Самі заварили кашу — самі й розхльобуйте. Розберіться з цим Гайвороном, можливо, що ми поспішили, прийнявши його в партію.

— Його рекомендували комуністи, яких я знаю. І з партії виключати Гайворона не буду.

— При такій ситуації особисті симпатії залишайте вдома! За справи у Сосонці ви будете відповідати головою… І зі своїми амурами розберіться,— глузливо порадив Бунчук.— Що скаже актив, народ?

— Дозвольте мої особисті справи вирішувати мені.

*

Сосонка жила тривожними новинами й чутками. Приїжджали комісії, викликали людей, розпитували, щось записували. Чиясь зла рука сіяла в селі наклепи і підозру.

Платон аж почорнів від ганьби. Його допитували:

«Де ви поділи гроші, які взяли з колгоспників?

Чи правда, що ви крали дрова?

Чому ви залишили академію?

Які у вас стосунки з Мостовим?

Чому виступили проти державного плану сівби?»

Потім з'явилась стаття в газеті…

Ничипора Снопа звинувачували в крадіжці кукурудзи, і Підігрітий лазив по горищі його хати, шукав качанів. Юхим не пускав Макара, та Ничипір Іванович відштовхнув сина:

— Якщо мені вже віри нема,— шукайте!

Марія заспокоювала чоловіка, але він вибіг на подвір'я і кричав:

— Покажіть того, хто на старість плюнув мені в душу! Хто зробив з мене злодія?!

На Мазура написали, що він привіз додому два вози картоплі з поля. Мирон відчинив погреба:

— Переважуйте… Зі свого городу ми накопали шістдесят пудів. Максиме, давай відра!

Мирон з сином до вечора витягували відрами картоплю просто на сніг. Картопля замерзала…

У Михея Кожухаря знайшли три літри бензину. Склали акта: вкрав.

На подвір'ї Сави Чемериса обмірювали копицю сіна, яке він нібито наносив з лугу. Коляда наказав забрати.

— Я не повезу,— сказав Полікарп, якого викликали з саньми.

— Ти й сам такий, зачекай! — пригрозив голова колгоспу.

— А що Лиска буде їсти! — шарпав Коляду за полу малий Тямко — онук Чемериса.— Молока хочу-у!

Платон, вчувши це, вихопив у Чугая батога і вдарив по конях. Вони рвонули з подвір'я.

— А ти тут що робиш? Захисник знайшовся! — втупився поглядом Коляда.— Мені сказано — і я перевіряю… Пишуть же, щоб їм руки покорчило, хіба воно мені потрібне?

— Так можна кожного злодієм зробити,— промовив Сава Чемерис,— як уже на Снопа і Мазура написали… Де ж та правда? — Він узяв Тимка за руку і пішов до хати.

Увечері Гайворон привів Васька до Мазура:

— Якщо можна, хай побуде у вас.

— А ти ж куди, Платоне? — запитав Мирон.

— Знову поїду… Поїду, бо хочу вірити, Мироне Миколайовичу.

— Їдь,— відповів той, потім дістав із шухляди гроші,— візьми, бо нема ж і в тебе… А це, що пишуть на нас в усі кінці, пусте. Переживемо. Ничипора мені жаль — зовсім хворий. А я витримаю. Я ці колядки вже чув на своєму віку… Він оце затіяв, щоб роти нам позатикати.

У вікно постукали:

— Дядьку Мазуре, секретар райкому просить, щоб ви з Платоном у контору прийшли! — гукав якийсь хлопчак.

У конторі, крім Мостового і Коляди, сиділи вже Підігрітий, Максим та Лісняк. Секретар привітався з Мазуром і запитав:

— Картопля вся померзла, Мироне Миколайовичу?

— Не знаю.

— Як ви могли допустити, щоб переважували картоплю? Невже не зрозуміло, що це провокація?

— А коли поробили нас злодіями, то треба ж людям довести, що це брехня? — замість батька відповів Максим.— Он у Ничипора Івановича Підігрітий кукурудзу шукав на горищі.

— Я не хотів, але сказав Семен Федорович, що з прокуратури написали, аби перевірити,— не підводив голови Макар.

— А що мені робити? — раптом стукнув долонею по столу Коляда.— Комісії вже замучили. Я за всіх один мушу відповідати? Не буде цього! Напишуть на мене, що я вкрав,— перевертайте мою хату догори дном.

— Ви не гарячкуйте,— сказав Мостовий.— Ніхто ніколи не повірить, що Сніп і Мазур, Кожухар і Чемерис — злодії… І ви це знаєте. Знаєте чи ні?

— Знаю, але з мене вимагають,— ображено поглянув на секретаря Семен Федорович.

— Якщо знаєте, то відкиньте до бісової матері оці анонімки! Невже ви не розумієте, що ганьбите людей!

— Я роблю те, що кажуть мені… А як ви наказуєте оці всі заяви покласти під сукно, то напишіть мені, товаришу Мостовий, косо резолюцію, а комісіям забороніть приїжджати. А то всі на мене, наче я їх пишу,— шморгнув носом Коляда.— А з цією електрикою? Виставили мене на сміх перед людьми… Він собі ходить,— кивнув на Платона,— у нього й за вухом не свербить, а я, як побачу стовпа, то повіситись на ньому хочу.

— У мене душа болить не менше, ніж у вас,— промовив Платон.— І те, що ми почали, доведем до кінця.

— Що, знову поїдеш пороги оббивати? — сопе Підігрітий.

— Поїду.

— Ти не поспішай,— сказав Мостовий.

— А я поїду. Сьогодні поїду. Не можна жити і дивитись тільки під ноги. Я так не хочу жити! Скоро весна, сіяти треба хліб. У нас ще нема всього насіння, мінеральних добрив, а ми, замість того щоб щось робити, шукаємо на горищі у Снопа крадену кукурудзу… Ганьба.

— Я твоїх слів до протоколу не підшию… І тебе не тримаю, можеш їхати,— махнув рукою Коляда.

— Ще одна анонімка буде,— сховав посмішку у вусах Мазур.

— Я мушу йти, Олександре Івановичу,— звернувся до секретаря Платон,— бо запізнюсь на поїзд.

— Що ж, бувай здоров,— не зразу відповів Мостовий,— скажи моєму шоферові, хай одвезе на станцію.

— Спасибі,— Гайворон вийшов.

У конторі запанувала тиша. Іван Лісняк щось написав і подав записку Мостовому. Той прочитав, мовив:

— Лісняк вимагає, щоб ми знайшли, хто обливає брудом чесних людей.

— Що, будемо по хатах ходити і звіряти почерки? — обізвався Коляда.

— По всіх не треба… Пише той, хто буває на партійних зборах, на правлінні, кому відомо, про що там говорять,— відповів голові Мазур.

— На що ви натякаєте? — рвучко повернувся Коляда.

— Мирон діло каже,— промовив Підігрітий.

— Я не проти, але щоб не сказали, ніби ми хочемо розправитись за… критику,— Коляда подививсь на секретаря, чекаючи підтримки.

— Це не критика, а наклеп,— сказав Максим.— Мені плюють в обличчя, а я повинен усміхатись! Я не згодний!

— Помовч, сину.

— На мене теж написали,— ніби виправдовуючись, показав на папку Семен Федорович,— в газету…

— Ми зробимо так,— сказав Мостовий,— скличемо збори і зачитаємо всі оці листочки колгоспникам. Послухаємо, що скажуть люди.

— Навіщо виносити сміття з хати? — Коляда звертався чомусь до Підігрітого.

— Щоб було чистіше,— відповів Олександр Іванович.— До побачення.

— Бачиш, куди гнуть? — запитав Коляда Підігрітого, коли вони залишилися вдвох.— Хоче Мостовий зам'яти все. Бояться…

— А чого їм боятись, коли все брехня? — буркнув Макар.— До чистого не пристане…

— Це вони чисті? Вони? — прорвало Коляду.— Забігали, бо за свої шкури тремтять.

— Ти, Семене, в цю свою політику не втягуй мене.

— Яка це моя політика? Я — за правду. Чи й ти за ними руку тягнеш?

— Та де ж та правда, коли я… до Снопа на горище поліз кукурудзу шукати? Сором.

— Накаже партія, то й на дзвіницю полізеш!

— Хіба оце мені партія наказала? — Підійшов Макар до Коляди.— Ти мене послав.

— У мене заяви!

— Їх можна й триста нашкрябати…

— Що ти сказав? — у Коляди затремтіла щелепа.

— Те, що ти чув. Сам будеш перевіряти!

— Ні, і ти зі мною будеш! Будеш, коли хочеш втриматись!

— Я можу і гній возити,— сказав Підігрітий.— Думаєш, я не знаю, хто оце все пише?

— Хто, хто? — присікався голова колгоспу.— Чого ж ти мовчав?

— Буде треба, то скажу,— Макар схопив шапку і вийшов, потім повернувся, кинув з порога: — Хату я за свої гроші збудував. У мене на кожний цвяшок документ є.

— Т-ти чого мені це говориш? — процідив крізь зуби Коляда.

Але Підігрітого вже не було.

Коляда прийшов додому маленьким і нещасним. Зміна настрою у нього завжди відбувалась раптово. Ще годину тому був непохитним борцем за правду, могутнім у своїй правоті, перед ним тремтіли Мостовий і Гайворон, його погляду боявся Підігрітий. А зараз хотілось, щоб його пожаліли…

Фросина поставила вечерю, але Семен Федорович й ложки не взяв.

— Що, у Маланки повечеряв? — сердито відсунула миску.

— У якої там у біса Маланки? Хоч ти вже мовчи. Мостовий був. Збори хочуть скликати і прочитати все…

— А щоб вони азбуку позабували! Хай читають, хай! Я правди не боюсь!

— І Підігрітий порачкував,— роздумував Коляда.— У кущі лізе, один я тепер залишився.

— А я і на нього напишу! Ти мені скажи лишень, то він життя своє прокляне! О, я їх усіх на чисту воду виведу! Хай з нами не зв'язуються, хай нам жити дадуть… Якби нас не чіпали, то я їх десятою дорогою обходила б.

— Та годі тобі, Фросино.

— А чого ж вони проти тебе всі?

— Всі, всі проти мене,— скаржиться Семен Федорович, і йому до сліз стає жалко самого себе.

*

Макар Підігрітий почував себе людиною, яка щойно зробила добре діло і з відкритим серцем може дивитись людям в очі. Хай Коляда знає, що він не буде йти з ним в одній упряжці. Не хоче Макар ні влади, ні слави, і ворогів наживати не хоче. І хай лишень Олена заїкнеться, щоб знову до Кутня їхав та просив закинути слово за нього в райкомі…

Макар широко відчинив двері й гукнув, побачивши дружину та дочку:

— А що ж мої дівчата роблять?

— Нарешті з'явився! — гнівно глипнула на батька Світлана.

— Що таке, доню?

— І не питай, що тут було,— поскаржилася Олена.— Дочка рідна — і та супроти батька…

— Чого ти, Світлано?

— Ти не роздягайся, а зараз же йди до Снопа і пробачення попроси! — наказала та.

— Чого це тато буде ходити? — здивувалася Олена.

— А як не підеш, то мене в своїй хаті не побачите! — категорично заявила Світлана.

— Чого ти розійшлася? — гримнув Макар.

— Бо мені на вулицю соромно вийти… Поліз кукурудзу шукати на горищі Ничипора Івановича! Та він за все своє життя зернини не взяв! Ти б послухав, що про тебе люди говорять. А ще комуніст…

— Світлано, я не хотів, але мене послав Коляда, розумієш…

— А твій розум де?

— Ти як з батьком розмовляєш? — втрутилася Олена.

— Не твоє діло, мамо. А ти, батьку, іди до Ничипора Івановича та попроси вибачити. І до Мазура зайди.

Підігрітий зітхнув і, не роздягаючись, сів на лаву.

— Обшуки влаштовують? — обурювалась дочка.— Та за яких часів ви живете? Так і знай: не перестанеш грати в одну дудку з Колядою,— я на тебе напишу! Не анонімку, ні, я підпишусь…

— Здуріла! — сплеснула в долоні Олена.

— А як на мене пальцями тикають і про вас таке люди говорять, що крізь землю провалитись хочеться! — Світлана заплакала.

— Хіба ми зла бажаємо людям? — і собі схлипнула Олена.

— Ти мовчи, мамо! Я чула, про що ви з батьком говорили… Знаю, чому ви Кутня мало на руках не носили! Головою колгоспу батько захотів стати! Ех, ви…

— Та що ти говориш, дочко,— присмирнів Підігрітий,— то так, жартома…

— Іди, батьку.

— Воно-то можна й піти, бо я, значить, не хотів,— мнявся Макар,— зобидити…

— Іди, батьку, бо я чесно жити хочу.

— Піду,— вирішив Макар.

*

У кабінеті Бунчука світилось, і Мостовий вирішив зайти.

— Ну, що там? — відсунув папери Бунчук.— Ще будуть писати?

— Будуть, Петре Йосиповичу. То анонімки профілактичні…

— Не розумію.

— Вони пишуться для того, щоб очорнити всіх, хто став чи насмілиться колись стати поперек дороги Коляді.

— Збори провів?

— Ні.

— Чому? — посуворішало обличчя першого секретаря.

— А що я, буду шельмувати їх — Гайворона, Снопа чи Мазура?

— Мене зараз не цікавить, украв Сніп мішок кукурудзи чи ні,— сказав Бунчук.— А закликати до порядку Гайворона та інших фантазерів треба… І Коляду слід провчити, хай господарством займаються, а не стовпчики закопують.

— А я, Петре Йосиповичу, саме думав про ту кукурудзу і про стовпчики. Все, що написано про різні крадіжки,— брехня, а стовпи люди закопували в мерзлу землю, бо то була мрія. Їх уже не постинаєш… Гайворон знову поїхав до Києва,— повідомив Мостовий.

— Хто дозволив, ще мало нам сорому? А навіщо я тебе посилав? — Бунчук кинув на стіл окуляри.

— Я його не зупинив… Не міг…

— Дивись, Мостовий, з такими питаннями не жартують!

— Тому я і вирішив, що Гайворон повинен їхати до ЦК.

— Чому якийсь хлопчисько діє через наші голови? Що за анархія? Що там, угорі, подумають про нас? Доведеться з тобою поговорити на бюро і примусити поважати його рішення.

— Яке рішення? Ніякого рішення не було. Я чув тільки вашу особисту думку.

— Ти, Мостовий, мене демократії не вчи! Я на цих питаннях зуби з'їв.

Бунчук звик видавати кожну свою думку за думки підлеглих. На засіданнях бюро, на всяких нарадах він завжди прикривався авторитетом колективної думки:

«Ми тут порадились і вирішили…»

Або:

«Є таке «мнєніє», щоб…»

Чули й таке:

«Ми тут в калавурах (тобто в кулуарах) обговорили питання про… і вирішили…»

І хоч усі знали, що ніколи й ні з ким із підлеглих Бунчук «не радився» та «не погоджував», слухали, як він «ставив питання». Слово «питання» було для Бунчука універсальним. «Питання» він «ставив», «розробляв», «утрушував», «погоджував», «спрямовував». Говорив не просто «сівба», а «питання сівби», не «виконання плану», а «питання виконання», не «турбота», а «питання турботи»…

— Я гадаю, що для тебе питання зрозуміле? — підсумував розмову перший секретар.

— Зрозуміле,— відповів Мостовий,— тільки мушу сказати, що про сосонські справи я іншої думки, ніж ви… І сліпо виконувати ваші вказівки, пробачте, не буду. Я вам більше не потрібен?

— Ні,— відрубав Бунчук,— до цього питання ми ще повернемось.

По хитких східцях Мостовий добрався до своєї холостяцької квартири. У поштовій скриньці білів папірець. Олександр прочитав: «Сашко! Дуже шкодую, що не застала тебе. У Косопіллі — проїздом. Сьогодні ми виступаємо в Ставищах. Сумно і бридко на душі. Тамара».

Олександр подививсь на годинника: без чверті десята. До Ставищ він доїде за дві години… Треба їхати.

Мостовий взяв у райкомівського сторожа ключі від гаража і вивів машину. В дорозі подумав, що треба було б надягти новий костюм, білу сорочку, поголитись. Все-таки вони не бачились стільки часу. Не забула, заїхала… Як зустріне його Тамара? Зрадіє. Пригорнеться, плакатиме, бо в неї «сумно і бридко на душі»… Невже вона кохає його? А він?

Небо, затягнуте хмарами, сіяло мжичку, ще не наважуючись породити першого весняного дощу. Бруківка вкрилась ожеледдю і блищала, як скло. Мостовий зменшив швидкість. На концерт він, звичайно, не встигне. Але розшукає Тамару. Добре, якби в готелі в неї була окрема кімната. В крайньому випадку, вони спокійно можуть посидіти в машині. Він і маленька, напівзабута ним Тамара. Один рядок, написаний жінкою, навіяв спогади і розбудив давні почуття. Зараз Сашко не міг розібратися в них. Що жене його вночі по цій слизькій дорозі? Любов? Ні, просто йому хочеться побачити Тамару. Він буде холодний і недоступний. Ось заходить до її кімнати… Тамара збентежена, здивована його появою.

Тамара. Сашко! Я ніколи не думала, що ти приїдеш… Це для мене таке щастя! Я так хотіла бачити тебе.

Він (холодно). Не сподівався, що можу ощасливити тебе. Цю властивість я вже втратив, Тамаро… Давно…

Тамара. Не смій так говорити! Я люблю тебе.

Він. Про свою любов ти згадала по дорозі на Косопілля?

Тамара. Для кохання доріг нема. Не будь таким гордим. Я так страждаю…

Якщо Тамара скаже ці слова, то він, можливо, змінить тон. Заспокоїть жінку. Вона справді страждала ці роки і думала тільки про нього. Чому ж він повинен бути жорстоким? Вона була хорошим дівчам, і він любив її… Тепер знову зустрів свою любов. Томцю, дорога Томцю, як добре, що ти написала! Я теж люблю тебе. Ні, я знову полюбив тебе. Ми будемо разом… Я заберу тебе. Так, він з нею одружиться. З'явиться господиня в його маленькій квартирі. Настав час подумати про сім'ю. В уяві чомусь спливає Галина. Але Сашко не хоче думати про неї. Він їде до Тамари, на зустріч зі своїм першим коханням.

Ставище спить. Готель мусить бути в центрі. Так і є: довга хата з маленьким ганочком — «готель». Жодне вікно не світиться. Зараз він розбудить її.

Але спочатку треба було розбудити чергову. Олександр постукав. Хтось причовгав до дверей:

— Мєстов нема.

— Відчиніть, будь ласка, мені треба бачити артистку Тамару Крайниченко.

— Артисти сплять.

— Але я приїхав здалеку, я повинен бачити її.

Нарешті двері відчинились.

— У якій вона кімнаті?

— У дев'ятій, в отому кутку,— показала чергова. Олександр навшпиньках ішов у кінець довгого коридора. Ось дев'ята. Серце мало не вискочить. Треба взяти себе в руки. Постукав.

— Хто там? — почувся хрипкий чоловічий голос.

— Пробачте,— тихо сказав Олександр,— напевне, чергова переплутала… Ви не знаєте випадково, у якій кімнаті зупинилась Крайниченко? Тамара…

— А ви хто?

— Я її… знайомий. Моє прізвище Мостовий.

— Ой,— почув за дверима. Потім щось упало. Шепіт. Перекинувся стілець. Хвилина може тривати вічність.

Злюзований ключ ніяк не відмикає замка. Крутиться собі. Нарешті він за щось зачепився. Тамара відчиняє двері не більше як на ширину долоні і вмудряється пролізти через цю щілину. Вона мружиться від тьмяного блиску маленької лампочки і кутається в халат. Від неї пахне якимсь кремом і цигарковим димом. На ногах замість хатніх «шльопанців» — жовті чоловічі туфлі, з обідраними носками…

Тамара. (пошепки). Ти… Я ніколи не думала, що ти приїдеш. Це так… несподівано. Жахливо. Розумієш… Я… ми…

Мостовий. Я все розумію. Пробач, що потурбував.

Тамара. Ти нічого не думай, то… один… наш… мій…

Мостовий. Я тебе не питаю, хто він.

Тамара. Це жахливо, ти можеш подумати про мене таке, що… А я…

Мостовий. «Сумно й бридко на душі»… Ех, ти… Приємних снів!

Олександр повернувся і пішов довгим вузьким коридором. Він не бачив, як у Тамари налились слізьми очі. Він не знав, що це були найтяжчі хвилини в її житті.

Жінка ступила кілька кроків за Мостовим, і туфлі поспадали з її маленьких ніг. Хіба можна догнати кого-небудь у таких туфлях, якщо тобі навіть двадцять чотири роки?

*

Косопільські півні, явно компрометуючи місто, яке ще до цього часу не мало вежі з годинником, на всі голоси повідомляли, що наступає світанок. Олександр поставив машину біля своєї квартири — все одно скоро на роботу.

У кімнаті і в кухні було холодно — ніхто ж не натопить. Увімкнув електричну плитку — не горить. Чорт з нею, сніданок можна приготувати і на примусі. Мостовий скинув пальто, зайшов у кімнатку. Тут порядок військовий, лише книги на етажерці припали пилюкою. Давно не брав їх у руки… Щодня в колгоспах. І не видно цьому кінця. Куди треба і не треба — Мостовий, бо в того жінка, в того діти, а йому що, молодому, нежонатому… Сьогодні теж поїде днів на чотири. Якщо Бунчук не викличе на бюро. Хай викликає. Але він не дозволить поводитися з ним, як з хлопчиськом.

Над столиком у саморобній березовій рамці висить карточка Тамари. Обличчя натхненне і якесь загадкове. Гарна. Фотографія летить через усю кімнату в кухню. Ох, ці загадкові посмішки!

Клятий примус шипить, спалахує і гасне, наповнюючи кухню їдким чадом. Хіба цю яєчню можна їсти? Олександр швидко голиться, випиває склянку чаю і їде в райком.

На холодній підлозі лежить у березовій рамці натхненна, загадкова Тамара…

Бунчук уже в кабінеті. Він приходить раніше за всіх. До початку робочого дня встигає обдзвонити сусідів і декого в обласному центрі. Це своєрідний збір інформації та новин. Хоч би як йшли справи в районі, Бунчук ніколи перед сусідами не хвалиться, а навпаки:

— Та куди нам! Ми, знаєш, люди маленькі… У президіях не сидимо, ми більше на полях… Ми — хлібороби… Ти ж бачиш по зведеннях — середнячки… Ви до начальства ближче, а ми…

З обласним центром розмова інша:

— Бунчук турбує. Як там ви? Ми стараємось… Не підведемо… Так і передай першому… Не збирається в наші краї?.. Якщо хтось виїде в нашому напрямку,— дзв'якни… Забуваєте, забуваєте нас. Ми це питання підтягнемо…

Мостовий заходить до кабінету першого секретаря:

— Я сьогодні їду на Городищенський кущ — за планом, партійні збори в трьох колгоспах.

— Знаю. Натискай на питання гною, надоїв і насіння. На бюро приїжджай у суботу. Підготуй пояснювальну записку про Сосонку, а я сам побуваю там. Нарубав ти дров, Мостовий, у цих питаннях. Якщо по молодості — допоможемо, а підеш проти течії — знесе. Не таких, як ти, зносило,— багатозначно підняв пальця.— Ось так.

Олександр мовчки вийшов.

«Треба шукати іншого,— думає Бунчук,— бо з цим спільної мови не знайдеш… Дійшло до того, що Мостовий на бюро виступає проти думки першого секретаря! А як на конференції чи на активі вилізе на трибуну? Від цього кар'єриста можна всього чекати. Грубки він топить і з дівчатами танцює! Авторитет дешевий заробляє. Нас не проведеш!»

Бунчук натискує кнопку дзвінка:

— Машину! Я — на район.

У п'ятницю йому протелефонував секретар обкому партії Шаблій:

— Я не знав, що ти такий пробивний, Петре Йосиповичу… Ні-ні, ти не прикидайся. Я про твого посланця кажу. Мені дзвонили з ЦК… Хто цей Гайворон?

Дрібний піт виступив на обличчі Бунчука:

— Та це із Сосонки. Студент один. Я цим питанням, Павле Артемовичу, займався персонально, так що… ми тим фантазерам…

— Молодець,— почулось у трубці.— Він був на прийомі в ЦК… Так, у першого… Що? Ти до нагороди цього Гайворона представ… Значить, так, рішення, щоб підключити до державної енергосистеми колгоспи, поблизу яких проходить високовольтна лінія, підписане. Матеріали виділені з фондів Держплану. Завтра першу партію відвеземо в Сосонку, ініціаторам. Так що вітаю, це велика справа.

— Ми над цим питанням уже давно думали, Павле Артемовичу… Спасибі, спасибі. Та що ви! Як-то кажуть, скромність прикрашає… А Гайворон, то у нас такий! Молодий комуніст. Так. Зміну готуємо, Павле Артемовичу… Ми дуже були б раді, якби ви завітали… Хе-хе-хе, знаю, діла, тут район один — і то… а то ж область… Доповім.

Бунчук викликав помічника:

— Там ви готували на бюро питання про Сосонку…

— Проекту рішення ще нема, Петре Йосиповичу. Я не знаю, що записати Гайворону і Коляді. Ви сказали догану, а Мостовий проти.

— Це питання зніміть з повістки дня…