Нестяма

Шукати логіки

Палало, інакше не скажеш, люди злякано тулилися в кволий затінок, його було замало для такого дня. Нещасну людину під сонцем видно здалеку, але Толю здивувало, що це була Настя.

Коли він торкнувся її руки, вона захотіла заплакати, тобто не рука, а дівчина.

— Ти ж усе знаєш, — шепотіла, щоб ніхто не почув.

— Знаю, — збрехав він, бо лише чував про її любовну травму, але з ким, навіть не здогадувався.

— Поїхав, навіть не сказавши, а просто покинув речі, уявляєш? Хіба люди так роблять? З людьми?

— «А з ким же ще?» — мало не злетіло в нього.

Долоня була вогка, і це його вразило, що в такий спекотний день плакали пальці, а не очі.

У будинок не зайшла, «я задихаюся, розумієш?», бо в садибі була непогана тінь од яблунь; доки Толя бігав по лід, устигла поправити зачіску під капелюшком. Притулившись до холодної склянки, шепотіла в лід, і несподівана пара злітала її словами:

— Він покинув усі мої листи, уявляєш? Як це можна?

— «Люди й не таке кидають», — мало не бовкнув, і зами-лувався її кучерями; коли торкнувся до них, вона припала йому до плеча, що враз стало вогке. Сидів і просто чекав, доки виплачеться.

Лід у склянці давно розтанув, а сльози ні, школярі крізь ґратчастий паркан здивовано оглядали їх, бо ще не вміли як слід плакати.

— Тут школа поруч, — виправдався він, — але коли уроки кінчаються, то спокійно.

Поцілував пальці, руку, радіючи, що сльози втихають, торкався кучерів і здавалося, від дотиків вони сохнуть.

Коли поцілував шию, дівчина напружилась, озираючись, хоча школярі бігали в футбола, їм було не до цілунків.

Нарешті зітхнув вітер, гойднувши відблиски полотен, одне зісковзнуло з мотузки і лягло на лавку.

— Це в тебе такий солярій? — крізь сльози зиркнула навколо.

— Полотна відбілюю, — почав він пояснювати малярські технології.

— Щоб були, як плащаниці?

— Еге, — погодився Толя і огорнув Настю тканиною; цей досконалий дотик враз заспокоїв і її нарешті осяяло:

— Це він шмотки покинув, щоб мені життя не було... Уявляєш, я щодня їжджу жити до мами?

Толя мугикнув, бо почав цілувати кучері, і вона вдячно притулилося шиєю, смаглявою, ніколи не одбілиш, тіло татарської князівни, шовкову, як таку можна покинути? Хіба що, покинувши все, бо така шкіра — це велика відповідальність, тут або сюди, або туди, вуста шукали щічку, школярі буцькали м’ячем, Толя посунув сувій і геть затулився ним од паркану, відблиски тканини соталися крізь капелюшок, досконаліші за нюанси Джотто та й Веласкеса, губи торкалися дива, що тріпотіло, запеленані, вони обійнялися, «ні, ні», вона ж не сказала «не тут», не сказала «не так», спина зросилась, але нещастя не відступало-ся, хоча залишалася присутність чуда, біліша за полотно, що вже бралося незримими фарбами, натрапив на трусики, вона не пускала, відчув вологу «ні, не можна» — не наплакала ж вона туди? — відштовхнула, він знову взявся за шию, у вушко, «ні, ні», благала навпаки вона, але, знесилена горем, поволі м’якла, Толя й сам не знав таких поцілунків, живіт її здригався од вуст, «ні, ні» вологість робила тіло смаглявішим, «тихше, — благала, — в груди боляче», «коли?» міг би подумати він про груди, якби міг подумати, устиг здивуватися, куди подіти губи животом, бо вже не тямив їх, одсовував язиком ногу, сльози, знову сльози, вона хапалася до рятунку, він не давав, вона безпорадно відкинулась у сувій, перекинута склянка текла в тканину, і він розсував, доки досконало огорнулися, обчепилися, зійшлися подихи, судомисто хапалася за нього, плачучи, лавка вже виходила із пазів, небезпечно гойдала, тягнучи мотузки; вона боляче вчепилась у спину, але він не відчув, утрьох зійшлися, вона рипнула зубами, хекав крізь стогони, лавка стала млосною, пази ходили, навколо совалися сувої, мотаючи сонце; доки капелюшок одпав і вони во-бох озирнувшись, дивувалися: коли це поскидали одежу?

— Джотто, — шарпнула цупку плащаницю.

— Веласкес, — прошарудів тканиною він, зминав, нітився, що так легко скористався з чужого горя.

Йшли, махали руками, бо намагалися сміятись, Толя знав, що її не одпустило, хоч як вона вдавала, навіть розпустила волосся й стала геть загадкова.

— «Врубель», — прошепотів радісно він.

Унизу, на спортмайданчику, скупчилися тисячі маршруток.

— О, дуже зручно, — мало не прохопився він правдою про вдале сполучення між ними.

— Ти про що? — одкинула волосся.

— Ти можеш їздити до мами.

— Хіба тут є той маршрут?

— Поглянь, скільки машин. Ясно, що і той є.

Вони спускалися пагорбом ковзькою травою. Несподівано Настя стала:

— Ти ходитимеш в мою бібліотеку?

Толя насилу стримав щастя, що зможе бачити її й там, прикриваючись, прошепотів:

— А можна?

— Ну, ти розумієш, колеги знають про мою душевну травму... Тому скажу їм, що ти фотограф, ну, що ти інвалід.

— А чому не художник?

— Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.

— А про фотографа не подумають?

Вона всміхнулася:

— Ну, фотограф же — інвалід.

Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закульгав на обидві ноги, кривлячи губи:

— Людо-оньки, я інвалі-ідний фотомайстер, я прийшов зализати Насті, — він похлинувся, — зализати глибоку душевну травму!

Як вона пирснула! Вони аж упали з косогору, котилися навперейми з капелюхом, реготали, аж доки відчули, що одпустило.