Нестяма

Тобі ор нот мені

Він, принц данський, повільно вдихнув, зиркнув у гля-дачеву залу, а потім узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:

Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:

— Бідний Йорик!..

Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся; особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її засік, бо мала пишний букет, за яким ховала пишний бюст, тут ніякі букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізора по футбол, але не Анатолій Степанович — він хотів проскочити першим до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув, що до початку третьої дії не достоїть, та і як це стояти Гамлетові разом із публікою, яка потім усе життя згадуватиме про інцидент: «какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв», — зітхнув так глибоко, що пряма кишка перетворилася на криву, і все уляглось, навіть думки про кризу й про те, що директор полагодить нарешті всі туалети. Колектив працював на контрактній основі, тим-то ніхто й не наважувався поставити питання руба. Та що туалет, коли навіть проти засилля провінційних експериментаторів, які катували класику, ніхто не подавав голосу.

«Зрештою, роляка непогана», — заспокоїв він себе; ще зі студентських часів мріяв про неї, і от несподівано сталося.

Коли Офелія взяла монолог, у животі йому забурчало. Так, що вона подумала, наче це в неї, але текст не урвала.

Вкрутило так, що він мало не кинувся геть — де-де обдристатися, лише не на сцені, бо це відразу увійде в історію світового театру; люті конвульсії тіпнули лице, тулуб, плечі, він похилився — бризнули оплески, Офелія здивувалася, що не їй, Гамлет зробив невинні очі, що він не тягне на себе ковдру під час її ударного монологу. Хоча актори собі таке дозволяють — от Мавка, наприклад, казатиме безсмертне про те, що вона буде вічно жити, а Лукаш в цей момент почне, скажімо, засукувати рукав — і вся, вся увага перейде на нього — що поробиш, такий закон сцени.

Він же дозволив Офелії заплести навколо голови товсту русяву косу — і перший же її вихід зривав овацію. Якось на гастролях Анатолій Степанович випросив у костюмера таку ж косу, і в другій дії вийшов із нею на голові — що в залі сталося!

— Навіщо ти це зробив? — ридала потім Офелія.

— Тому що Офелія в Шекспіра має ходити з розпущеним волоссям, — відрубав він, хоча хто його зна, що той Шекспір мав на увазі? Що Офелії вже давно хтось розпустив косу, отже, всі її святі передвесільні слова до Гамлета пародійні?

— Еге, ти ще скажи, що він заповідав їй пофарбуватись назад у брюнетку! — репетувала партнерка, аж доки її заспокоїв режисер:

— Анатолію Степановичу, будеш видєлувацьця, то я їй віддам роль Гамлета.

— Як? — сльози в неї вмить висохли.

— Як Сарі Бернар чи Галині Стефановій.

Да, Шекспір відпочиває... Бо буркнуло знов, Офелія збагнула, що не в неї, і заспокоїлась, спокійно пішла зі сцени топитися.

Коли він проштрикнув шпагою Лаерта, вискочив хор:

Далі в Гамлета виникли проблеми, режисер десь викопав оригінальні шекспірівські тексти. Біда полягала в тому, що вони були староанглійською мовою, а не адаптовані, тобто їх би не втямив і жоден сучасний англієць.

— Але ж зала не зрозуміє, — протестував ще на репетиціях Анатолій Степанович, бо староанглійська огидно нагадувала старонімецьку.

— І чудово! Гамлет же прощається з білим світом, що тут розуміти? Подумають, що це такий хід, головне, щоб критики зрозуміли.

Еге, як зрозуміють, то буде тобі; щоб не ламати голову, Анатолій Степанович іноді, коли мав поганий настрій, дозволяв вставляти цілі саморобні блоки, а настрій зараз був препаскудний, ще й живіт бурчав нещадно, то актор видав:

— ...хундер гафнунг альт зе дер барендикер, — завершив він, тобто помер.

Що тут зчинилося! Зала встала, особливо руда пані з другого ряду, букет із бюстом заважали плескати, тому вона репетувала «браво!», оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова завіса затріпотіла, бо з неї пурхнула перелякана міль.

Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до санточки, щоб випередити всіх, кленучи буфетницю: «клята Нюра, розвела сирою водою томатний сік, — осяяло його, — нема, щоб кип’яченою». «Бур-бур», — погодився несамовитий шлунок. «Якщо вже дуриш людей, — лаяв він подумки, — то роби ж це по-людському, лінь тобі закип’ятити? Думати ж треба хоч трохи по такій жарі!»

Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар — пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч сокиру вішай, клята Нюра не дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут було кахляного.

— А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлорку хвата, бо када не буде й на неї, тоді ви й не такої заспіваїте, — щоразу одбріхувалася жінка перед надто естетизованими колегами. — Дайте мені дєньги на хранцузькі духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо поляпаю й іще розами позакидаю!

Не театральні, а правдиві сльози бризнули з хлорованих очей, він позадкував, рятуючи носогорло.

— Зе дер берендикер! — вилаявся.

Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Тому він вирішив перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському попроситися вивалить. Тож спокійно вийшов із театру («Устигну, — думав він, — нормально устигну»), та дорогу йому перегородила яскраво-руда пані, і не встиг відсахнутися, — тицьнула розкішний букет:

— Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, — хвилювалася незнайомка, — прийміть на знак пошани.

Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а скільки такий букет коштує? А потім уже починав переводити цифри на спиртне.

— Дякую, — прошепотів він, занурився в букет і його попустило.

Дамочка виявилася ого-го, аж Анатолій Степанович подумав: «Якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повернувся сюжет «Гамлета», бо декольте в неї більше за бюст».

— Пробачте мою настирність, — теж зашепотіла вона, — але я давно не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу. про Шекспіра...

«Як усе-таки добре, що Шекспір написав «Гамлета», а не «Лісову пісню»».

— Зі мною?

— А з ким же іще? Чи можу я запросити вас на розмову. тут недалеко.

Нарешті помітив у іншій її руці чималий кульок, згори показово випинався коньяк.

«Підготувалася, репетирувала», — подумав він, а вголос гірко прошепотів:

— Не сьогодні.

— Це недовго, — не вгавала, — тут недалеко, я на машині.

Мрія кожного актора. А чого? Перепросити, заскочити до неї в клозет, а потім. потім почати все спочатку, бо коньяк, це тобі не розбавлений томатний сік.

— Дехто лає такого Шекспіра, — крутила вона кермо й слова, — але, якщо подумати, який був театр у його часи? Глядачами хіба були інтелектуали? Простецькі люди і, завважте, зала театру «Глобус» була завжди переповнена.

«Лише не впуститись», — досвідчено благав у Шекспі-ра актор.

— Переповнена, — промимрив він.

— Чим він їх заманював? Візьмімо комедію «Дванадцята ніч», її й зараз ніхто не може поставити смішно, така вся величезна й незрозуміла. Наприклад, довжелезна розмова дівчат про те, як вони люблять горобчиків і які гніздечка для них готують — ще й досі навіть у нас — кого називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі, що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли лунав такий доволі двозначний текст?

Машину підкинуло, ось-ось, ось попре... «Добре, що не в костюмі Гамлета», — й Анатолій Степанович щосили вткнувся в букет, шукаючи порятунку од судомин, хекав квітами, благаючи «не тут, не зараз».

— Так-так, — шепотів, — він пише до Офелії, що належатиме їй, доки машинка в нього справна, а її тата називає торгівцем рибою, так на жаргоні тоді називали сутенерів, — скорчився актор, стримуючи нову навалу.

— Я б додала, що трактування «Гамлета» Лесем По-дерв’янським значно ближче до оригіналу, ніж здавалося би, бо про що п’єса? Про дивака, який штовхнув до самогубства кохану й перерізав усю свою рідню — чи не пародія це?

— Звісно, — погодився, стискаючи сфінктер.

— Оно за цим сквером, оно мій дім, — показала вона. — Бо молодь не ходить у театр. Поставили б Подерв’янсько-го — і пішла. Моя менша сестра, ви уявляєте, геть таким не цікавиться, а от зробити собі на голові зелений «ірокез», то залюбки. Уявляєте, яскраво-зелений? Кожного нового хлопця приводить мені показати, сумнівається. Та ти його краще в театр одведи, та й побачиш, що він за фрукт, як реагує на мистецтво, правильно я кажу?

— Звичайно, — продихнув він, бо попустило. — Була спроба Сашка Ігнатуші поставити версію Лесевого «Пав-ліка Морозова», сказати б, варіант того ж таки «Гамлета» — герой гине, повбивавши родичів теж в ім’я ідеалів, але наш головний режисер злякався.

— Злякався? Чого?

— Що знову опиниться в провінції. Тому дозволяє лише дозовані експерименти.

У животі знову починалося, що він Леся сплутав з Лесею, ліфт гойднуло, й Анатолій Степанович насилу вдержав кишку, всі троси в ньому натягнулись, проте не луснули. Вона зашарілася, стала вся руда, бо побачила улюбленого артиста таким, як його було зігнуло на сцені під час монологу Офелі'ї...

Кокетливо встромила ключика в двері. У передпокої він мало не кинувся до санточки, але прекрасна незнайомка загородила дорогу:

— Ви ж джентльмен? Спершу дама, — грайливо пригрозила пальчиком і зачинилася там.

Будь він проклятий, Хрущов, який придумав з’єднати туалет із ванною! Зашарудів душ, й Анатолій Степанович з люттю збагнув: господиня підмивається.

— Є час! — вигукнув він.

Хапнувши у сінях газет, джентльмен, затиснувши анус, вскочив до темної кімнати, щедро розстелив, впустився, все мислиме вивергнув туди, до останньої краплі томату і розбавленої ним води, похапцем підтерся, розчинив вікно і гамузом усе пожбурив далеко у скверик. Не переводячи подиху, скинув піджак і хутко почав вимахувати запах надвір.

Вихопив із кулька пляшку і, набравши в рот коньяку, швидко порскав, а, подумавши, розсипав по килиму букет, нюхав, знову брався за піджак.

— Що ви робите? — почувся сміх.

На порозі стояла вона, з’явившись як Офелія на подіум, розкішне декольте довершувало пеньюар, пашіла свіжим душем та «Linstant de Guerlain».

— Мухи, — з мукою пояснив він, бо коньяк пекуче стікав по бороді, — комарі.

— Оце джентльмен, — повірила вона, ляснула вимикачем і стала ще ефектнішою.

Однак тільки на мить.

Світло вихопило поруч на застеленій тахті парочку — голу і юну сестру, вдягнуту лише в ядучо-зелений «ірокез», та блідого видовженого хлопчика, на якому не було й того; він нітився, бо з нього поволі сповзав презерватив, бо вони давно завмерли одне на одному, себто, затулялися одне одним.

Повільно і з жахом упізнаючи відомого артиста, якому з рук так само випадав піджак.