— Як ви це робите?
Я почервоніла раніше, ніж побачила жінку, вона теж пашіла, отже, в мене замерехтіла вся дошка пошани моїх кавалерів, ну, тих, з якими було. Але до жодного з них не пасувала в дружини ця доволі немолода особа.
«Може мати?» — сахнулася, бо портретно вона влучала в кількох, але доволі давніх вчителів.
— Ну, поясніть, як? Ну це ж ви Надія Семенівна, так? Педагогіку викладаєте?
Наполягала вона всім, чим могла, навіть руками.
Я притиснула міцніше сумку до грудей, захищаючи їх або її, бо жінка була надто щира, як про її вік, до того ж сумка і бюст її не цікавили.
— Як педагога, благаю Вас, поясніть, мені просто ні до кого звернутись, бо в мене така ситуація.
«Та не муч, кажи вже», — мало не сказала я.
— Він сильно змінився, благаю, поясніть, бо в його віці це дуже небезпечно.
— Хто? — нарешті спромоглася я.
— Як, хто? Не прикидайтеся... Петро, хто ж іще.
Мені замерехтіли алфавіти, однак Петра не виринуло — це додало страху, бо тітка вчепилася в рукав.
— Ну, охоронець Ваш, — я мало не випустила сумку, бо зроду не знала охорони, не те, щоб охоронця. — Ну, вахтьор Вашого технікума.
— Коледжа, — судомисто виправила я.
Пригадати його не змогла, бо не мала списку вахтерів.
— Він так багато про вас розказував, особливо про всі ваші лекції, — благала про щось жінка, — що він тільки про вас і говорить.
— Але в мене немає студента Петра, в мене лише дітвора, — пригадала я, правда, кількох переростків.
— Він під вашими дверима на службі, — пояснила вона, — ставав і слухав науку. Ваша педагогіка на нього діє, що мені дома життя нема. Бо я прихожу якось раніше, роздягаюся в коридорі і тут чую з ванни шарудіння, уявляєте? Я потроху туди, а світло вимкнене, лише газовий ріжок світить, доки очі звикли і тут я бачу там, що Петро шарудить. Чим? Тим, з чим боролися Макаренко й Ушин-ський.
— Стоп, — кажу я, — а цих звідки знаєте?
— Ну, коли педагогікою всі вуха продирчав, то я теж за книжки узялася, щоб одкрить таємницю. Саме після випадку в ванній, бо Петро там шарудів, соромно сказати чим... Я тоді його так лагідно й ніжно за плечі, а він сопе весь, отак мене раптом заголив і нахилив, уявляєте? Та в нас останні десять років вже нічого уявлять, а тут він і тако, і отако, й шепоче: «Надя, Надічко ти моя». Що я не стрималася, мабуть, розслабилась, дура, й кажу: «Яка я тобі Надічка, чорт старий, я ж Тоня». Тут він як одскоче, як заплаче, що все пропало, ну навіщо я, дура стара, поправила його? Бо неправильна педагогіка, то я вже потім сіла за книжки, щоб якось виправити сім’ю.
— Ну, і як? — страх одійшов од мене.
— Ще не дочитала до того місця, оце прийшла до вас, щоб підказали.
— Фройд, — сказала я знесилено.
Бо Фройд ніколи не був педагогом в широкому значенні цього слова, а лише в вузькому, саме в тому місці, де він переходив у Павлова, згадала; а сама тихо подумала вголос:
— Тікати, тікати з цього технікума.
— Коледжа, — виправила вона.
Той одізвався верескливим дзвінком, і я повернулася всередину.
От стою, як ідіотка, повна аудиторія, говорить не можу; тому почала швидко формули малювати, коли бачу: в нижню щілину дверей із пустого коридору хтось заступає світло.
Я приклала тихенько палець до губ, вискакую, а це охоронець Петро затиснувся під дверима, напівзігнувся, як пес, але замість охороняти — розстібнув штани й сухо там шарудить уніформою, дивиться на мене отак, самими очима, як собака, і весь сопе.
Макаренко. Ушинський.
Сухомлинський!