А почалося все з того, що імперська вовчиця Єва Браун випадково (чи не випадково?) потрапила не в ту койку. І було чого — її правовірний Адік знову подався в свою мистецьку майстерню під Райхканцелярією, що під Райхста-гом, куди не допускався ніхто. Чи, може, й не туди, а полетів у свої баварські Альпи, які він навмисне збудував, щоби таємно там бачитися. З ким?
Єва Браун напружила своє й без того багате треноване тіло і мимоволі замилувалася. Звісна річ, Адько зробив усе, щоб її, молоду і гарну, позбавити духовного розвитку — була бо фотомоделлю й не тільки — чудовим фотографом, кінооператором, і якби не постійно стовбичила біля плити, хтозна, може би легко переплюнула будь-яку творчу сучку. Звісно, кухня! Чи не для того Адько поринув у веге-нетаріанство, аби вона, Єва, не могла й одійти від шинку-вальниці, готуючи найвибагливіші страви із найнесмач-ніших компонентів?
Ховався він від своєї громадянсько-цивільної дружини дуже просто: збудував безліч однаковісіньких схоронів, де сиділи однаковісінькі двійники, що, часом, і сам плутав себе з ними. І все лише задля того, аби ховатися від неї та державних справ у так званій майстерні. Що він там малював? Знову акварелі для конкурсного вступу до Віденської художньої академії? А дзузьки — од нього ніякими фарбами вже давно не пахло.
Єва обурено штовхнула ногою перші-ліпші двері схорону й удала, що сама повірила в правду:
— Адюньчику, гутен нахт!
І затулила рота поцілунком — не треба аніяких виправдань, мовляв, «я ніякий не Гітлер, а лише майстерно підроблений двійник», поцілунок цей видався жагучий, завдовжки не лише з язик, а й зі статевий акт, звісна річ, чоловік знудився під кітелем за довгі роки, лише ґудзики бризнули на підлогу — адже завбачливий Адольф не подбав створити для своїх віддзеркалених рабів іще й копії Єви Браун. Чому? Бо, як художник-аквалерист, не прагнув одноманітності, то про яких подвійниць може бути мова, коли до твоїх послуг завжди напоготові або Ленні Райхеншталь, або особиста пілотка-випробовувачка: секс під час фігур вищого пілотажу — хто б іще міг у світі собі таке дозволити?
— О, гот міт унс! — нехарактерно палко як на себе заволала Єва, хоч і не була в кабіні «мессершмідта», а набагато вище — партнер бо нарешті виявився не обрізаний. Аякже — вперше спізнала оргазм раніше за чоловіка... Од такої простої думки несподівано вкінчила ще раз. Хто в цьому світі може зрозуміти пристрасну треновану жінку, змушену злягатися сімейно крізь грубезні солдафонські гандони, якими маскувався фюрер, і по-жіночому удавати, що не помічає: вождь обрізаний. А вона ж бо була — арійка.
Одкинувшись на ерзац-шовку (Третій Райх і тут економив на альковах), Єва ще раз навпомацки перевірила відсутність гандона.
— Гандольф! — отак вона через нього, гумового й ненависного, часом прозивала Адольфа. Сама пожаліла, зрозумівши, чому саме армійські він використовував — не так з міркувань економії, як тому, що армійським частинам було заборонено запліднювати окупованих не-арійок, аби не розбазарювати генетичної расової чистоти, тому й видувалися причандали не з лагідного латексу, а з най-цупкішої протигазної гуми. Гандольф уважав, що її жорсткість додає фрикціям фактури, і саме це головне в сексі, а не ніжність.
Він щоразу прикидався:
— Не хочу мати дітей...
Мовляв, зазнав у далекому 1918 році газової атаки під Верденом (що на річці Соммі), де навіть осліп був, і тому дуже, мовляв, остерігається невдалого отруєного потомства.
Брехня! За те отруєння він і отримав позачергове звання єфрейтора, та був відряджений на окуповану Україну ув Полтаву, де надто успішно відбув курс лікування — якщо на вкраїнських фруктах йому відновився зір, то сперматозоїди і поготів. Просто він маніакально економив на всьому, наприклад, на харчах, удаючи вегенетаріанство, то що казати вже про дітей, які вимагатимуть суттєвих витрат із зарплати.
...Єва Браун відпустила крайню плоть.
— Я хотів сказати, що. — намагався виправдатися сутінковий партнер, пояснити, що він не той, за кого себе видає.
— Мовчи! — рикнула імперська тигриця й знову заліпила йому рот масним поцілунком, іще вдалішим за попередній.
І що поробиш? Змушений сексуально коритися, чорт же їх, панів, зна, та їхні забаганки, раз ти розконвойований раб, то терпи все. Краще їсти ерзац-харчі, ніж концтабір-ну баланду. Отак.
Виходячи в коридор, Єва непомітно позначила це помешкання губною помадою — це нескладно зробити, припавши легеньким поцілунком до броньованих дверей.
Тобто-себто, в неї почалося нове життя, особливо статеве. А що було робити, коли Гітлер уперто програвав битву за битвою, наполегливо віддаючи так тяжко завойований життєвий простір, що Єві здалося навіть — робить він це навмисне. Замість, наприклад, вкладати бюджет в озброєння, циндрить його на якусь містичну «зброю помсти», якої ніхто не бачив та й і навіть не чув.
Але от питання: з якою метою? Щоб непомітно дременути з нею із Райху? Прихопивши кого? Райхеншталь Ленні, режисерку? «Леннініст сраний»! — лютилася по-думки Єва Браун, тручи бурякові салати, що їх особливо принизливо було куштувати на предмет отруєння, Гітлер бо дуже опікувався проблемами здоров’я. Звісно ж, свого, а не чийогось там. Заощадливий, аякже, ще й примушував шкарпетки церувати.
Жмотяра.
Економив зарплату? Але з якою метою?
Щоб з чистою совістю мекнути кудись із віртуозною пі-лотесою? Або з...
Та й чого доброго од нього чекати, коли він при Єві Браун закрутив адьюльтера — з ким? Та з рідною однокревною племінницею, підштовхнувши ганьбою небогу до самогубства! І — адьйос, адюльтер!
— І це при живій мені? То що, чекати, доки й мене доведе до ціаніду?
А дзузьки! З трепетною насолодою Єва смачно плюнула в бурякове потертя.
І вчасно: з коридору долинуло важке карбування чобіт охорони і до покоїв увійшов Адольф Алоїзович Гітлер. Фюрер так поспішав, що не вчинив зазвичаєної перевірки помешкання, а натомість рвучко накрутив телефона:
— Алло! Як там у вас з кубатурою сфери? А з пірамідоту-рою? То що, можна вже сподіватися?
І хоч потім коханий перейшов повністю на вкраїнську мову, однак перші слова встигли дуже насторожити Єву Браун, адже вона ніколи ще нічого подібного тут не чула.
— Щось замишляє, — ненароком прошепотіла вона.
Та й будь-яку іншу жінку б насторожило, коли чоловік переходить не незнайомі для дешифрування слова; чоловіка лише попусти, то він тобі такого понавигадує. Якщо в нього є таємниці од власного Третього Райху, то од сім’ї й поготів... Тривога кігтями стиснула серце райх-пантери.
І на те були причини. Колись, наприклад, на біса тобі здалася та задрипана більшовицька Росія? Який із неї прибуток?
Усі фельдмаршали відмовляли його:
— Ти ж уже Європу захопив, то й будуй щасливе життя для фатерлянду. Чим Росія, то краще зосередься на Англії та й добий її, щоб не воняла. А то: Росія, Росія, оно вже скільки світових вождів об неї зуби поламало. Неекономно якось.
Особливо сімейні підозри виникли, коли він, підсту-пившися під самісіньку Москву, раптом несподівано повернув назад. Ну не ну? Варто було отак туди ломитися, щоб усе заразом взяти й покинути?
«Тут щось негаразд», — підказало трепетне жіноче серце. А вголос промовила:
— Адюнчику, подавати?
Той мовчки і люто накинувся на страву, аякже — у відрядженні мав звичку ні до чого не приторкатися, справедливо остерігаючись трутизни.
«Отак хоч би раз накинувся на мене», — прошепотіло їй просте жіноче щастя.
Навіть не витерши губ, цмокнув у щічку й помчав.
— Куди ти, любчику? — сумовито запитала.
— Звісно, в майстерню. — Й, подумавши, додав: — Кохана.
Вправна імперська рись недовго чепурилася. Значно довше довелося шукати заповітні двері в довжелезних коридорах. Лише там, усередині, в обіймах двійника, три-вога одпускала. Тож вона поділилася передчуттями з дубль-партнером. А з ким же ще в цьому холодному підземному царстві?
— І в мене таке ж саме передчуття, — зізнався він. — Якось до мене кур’єр помилково доправив депешу, сплутавши мене з оригіналом. Ось, поглянь.
Він видобув із-під килима пакет. Єва поглянула і зблідла: попри якісь заплутані, як їй здалося, креслення механізму, вона впізнала лише слова: «кубатура сфери».
— Що це? — тицьнула пальцем.
— «Що, що». НЛО, — була відповідь. — Хіба не бачиш?
Вказав на рулі левітації польоту. Обоє вклякли, бо вона збагнула, про що були таємні фюрерові телефонові перемовини.
Адже почалось усе з далекої мальовничої Полтави, яка відродить до життя будь-якого художника. Особливо з її передмість. Отож, вибравши затишну місцину, поранений Адольф Гітлер любив усамітнюватися там, припадаючи до акварелевого мольберту. Він, сліпий, очікував на чудо, сподівався, що мистецтво поверне йому очі та палітру. Правда, після газу зарину його відвідували містичні видіння, задля яких варто й осліпнути, ще б пак, це сталося на Соммі, річці з явно санскритською назвою.
Одного разу, прийшовши набагато раніше, сівши й розслабившись, він раптом почув просто над собою якісь дивні звуки: щось тріщало та вигукувало. Одсунувшись у живопліт, Адольф вкляк так, що аж прозрів од побаченого.
Оголюючись міцним торсом, місцевий красень вершив гімнастичні вправи. Адольф, замилувавшись, накидав шкіц, і так захопився, що не зогледівся, як незнайомець опинився поруч.
— Похвально, — пролунало.
Відчув себе так само дивовижно, як коли в Літньому саду до Шевченка підійшов незнайомий Сошенко.
Адольф хотів заховати шкіц, але гімнаст не дозволив:
— Не треба ховатися з таким талантом, а треба розвивати його. Й лише тоді, я певен, на вас чекає велике майбутнє. От як ви думаєте, в мене завжди були такі пружні м’язи? — напнув він біцепса. — Аж ніяк. Лише вперті тренування дозволили створити з себе досконале тіло.
Продемонстрував його.
— Навіщо це вам? — Адольф був такий вражений, що не помітив навіть — незнайомець вперто говорить німецькою, хоча лише з ледь помітним акцентом, сказати б, мюнхенського діалекту.
— Але це, — той знову кивнув на м’язи, — не самомета. Я треную тіло, готую його до космічних перельотів.
— До... чого? — з несподіванки отетерів Гітлер.
Перелякався, звісна річ, іще б пак: на Вкраїні саме тоді розгорталася визвольна боротьба, й тут усе може бути. Хто ж тоді цей мускулярний дивак?
— Не вірите, — зітхнув красень. — Усі не вірять. Мало того, ще й хочуть заарештувати. Але вам я зможу довіритися, бо, бачу, ви теж людина незвичайного таланту.
Він хутко накреслив на гітлеровому шкіці сферу з кубом посередині, а потім вмалював туди піраміду.
— Бачите? Це основні фігури космічного буття, і от: різниця між кубатурою сфери та її пірамідатурою це і є головні відмінності часово-просторові, котрі й дають, правда рушієві, правда, лише сто двадцять відсотків коефіцієнту корисної дії, однак мінус чи плюс, регульований, а ще різниця означених обсягів, суміщаючи їх і обертаючи, ви легко оволодієте простором і часом, отак, — показував він координати.
— Тобто?
— Тобто зможете переміщатися в часі, що практично означає безсмертя.
Гітлер сполотнів — адже, надихавшись газом зарином, він серйозно задумався про проблеми безсмертя як про шанс вибороти віру в життя.
— О, пробачте, не встиг відрекомендуватися: Шагрей моє прізвище. Оце саме збираюся його змінити на псевдонім Кондратюк. З метою конспірації, — додав він, — знаєте, більшовизм набирає сили. Більшовінізм! А мені треба ще довго жити і чекати, проект бо вимагає незчисленних коштів, гадаю, приватним капіталом його не втілити. Для цього потрібні зусилля цілої держави. Але де таку взяти?
— Адольф, — почув у відповідь тихе, — Гітлер.
— Адольф, — замріявся гімнаст. — Зорі пророкують, що вам треба бути дуже обережним із таким іменем.
— Чому?
— Бачте, вас можуть спіткати велетенські випробування, ба, навіть неочікувана смерть.
— Чому?
— Бо А—дольф у перекладі: анти-щасливий.
Сказав він і, хруснувши гілками, зник.
Більше вони не бачилися. Тому Гітлер серйозно задумався про власне буття — як би подолати його?
— Нахер тобі СРСР? — в риму кричав фон Гудеріан. Він був фельдмаршал і тому міг дозволити це з простим єфрейтором.
— Життєвий простір, — була відповідь.
— Тобі Європи мало? Там того простору, хоч жопою їж, — ледве стримувався танковий геній.
— От бач, — втамував посмішку Гітлер, — ти кричиш СРСР, а не знаєш, що там не сама лише Росія. Хоч би раз на карту глянув.
— На мапу, — виправив його той зверхньо.
— Та хоч би й на мавпу; а там, між іншим, є ще й Україна, — замріяно мовив він.
— То й що?
— Україна — не Росія, — зауважив фюрер.
Гудеріан втратив дар мови. Замість того, щоб захопити вже ту нещасну Москву, вождь наказує повернути сталевий кулак «Мертва голова» на терени України.
— Де таке бачили? Розпорошувати сили, — воєнно-командувач уже ледве сопів.
— Як би тобі пояснити, — милостиво всміхнувся Адольф. — От ти знаєш, що таке провидіння?
— Шо-шо? — не второпав той.
— Ну, звісно, цього у військових академіях не вчать. Так от — оту саму Європу ми всю захопили, бо керувалися саме ним. А якби слухалися твоїх військових мап, — підкреслено натиснув він, — то би й досі товклися в мюнхенських пивницях.
Це був вивірений хід — справжню свою мету він завжди маскував під містику.
Гудеріан пожбурив у куток маршальський жезл і стрімко вибіг з кабінету.
Коли ж захопив Полтаву, то був іще неприємніше здивований, коли його відсторонили спецвійська «Аненербе», що почали прочісувати місто, кинувши всі зусилля на пошуки якогось там Шагрея-Кондратюка, а знайшли лише звістку, що той іще до війни відбув у Москву.
І знову, вдруге, Гудеріана завернули на Москву, і знову сталеві гусениці місили ту ж саму твань і просувалися, гублячи траки, аж доки досягли околиці ненависної столиці. Тих саме вулиць, що були зазначені в «Аненербе», отож воно перехопило командування й наказало іменем фюрера фільтрувати адреси, а потім плюнуть на ту Москву.
Ну? І пертися назад до Смоленська, бо бач, прийшла натирка, що того таки Шагрея-Кондратюка були раніше погнали туди з добровільним ополченням, тобто на убій.
Танкісти змушені були прочісувати смоленських військовополонених, і що? Знайшовши, отримали подяку? Дзузьки, її всю перебрала на себе «Аненербе».
А що дісталося Гудеріанові? Лише новий наказ:
— Усе, к бісу ту Росію, скорочуємо фронти, зосередившись на головному.
— На головному якому? — наважився Гудеріан.
— На провидінні, — почув у відповідь.
Під час сексу Єва Браун вловила в коханцеві якесь занепокоєння.
— Що таке? — урвала фрикції.
— Біда, Євуню, — почула у відповідь.
— Адольф щось пронюхав? — насторожила вульву.
— Якби пронюхав, нас би тут уже не було. Гірше. Сьогодні стоматологи почали геть переробляти мої зуби.
— Навіщо?
— За гітлеровим взірцем.
— Що це значить? — запитала вона, хоча та ж сама здогадка тривожила і її, лише не набула поки конкретної форми.
Річ у тім, що вона таки набачила на власні очі оту льот-чицю-випробовувачку. Еге, нічогенька, лише от біда — кап-у-кап схожа на саму Єву Браун.
Коханці мовчки перезирнулися, бо та правда, яка була постала, не потребувала слів.
Запанувала така тиша між ними, що навіть сюди, у підземелля, долинуло гудіння далеких фронтів.
Отож, дочекавшись, коли Адік наїсться венегетаріан-ського вінегрету і знову подасться в «майстерню», Єва заходилася нишпорити по кутках. І що? Під килимом надибала конверта з дивовижним на перший погляд акварельним малюнком: зображенням розвинутого атлета, на якому було незграбно накреслено сферу з кубом посередині, куди вмальовано в центрі ще й піраміду.
— То ось воно що, — вуста імперської анаконди помертвіли, — так ось воно що: кубатура сфери з пірамідальні-стю, — просичала вона.
І тут бункерами прокотилася новина: фюрер наказав затопити метрополітен разом із його невинними мешканцями...
Отож миттєво вдалися до дій: вона грайливо заманювала до схорону фюрерових двійників, а коханець спритно катрупив їх ціанідом і браунінгом, складуючи в тумбочки; кожному перевіряли зуби і виявлялося, що вони відповідно підпиляні. Так тривало, аж доки не надибали не-пиляного, тобто вгоцали справжнього вождя.
Тут саме з криком: «Адюсіку, де ти? Все вже готове! Чому ти не сідаєш у мій літак? Він уже на старті, тікаймо в Аргентину, любий!» — заскочила юна пілотеса і тут же заробила з браунінга — ще ніколи імперській валькірії Єві Браун не було так приємно вистрілити, а особливо — запхати щось у тумбочку.
На вождя ж задля вірогідності нап’яли цупкі церовані панчохи, у кишені віднайшли таємні ключі од «майстерні» і вже було рушили туди, як Єва раптово спинилася:
— Ні, не так. Ще дещо слід зробити, довго ж я терпіла, і ось терпець урвався.
Було викликано Бормана з Мюллером і державцями урочисто складено акт сатисфакції, за яким Єву Браун й Адольфа Гітлера офіційно проголошено чоловіком і дружиною, випито шампанського й розбито фужери, після чого всіх попрощано, а потім переконано, що у коридорах все дременуто, мов щурями з тонучого корабля, рушено до «майстерні», де на них сподівалося бути чекано чим завгодно, лише не цим:
...клепаним із лискучої платини механізмом, дивним, бо у формі велетенської літаючої макітри, тобто перекинутої догори Чаші Грааля, себто досконалим техно-магіч-ним апаратом. Доки вони отетеріло намагалися збагнуть осягнуте, як горішній люк відкрився, й звідтам виткнувся чоловік у пілотському шоломі та товстих авіаційних окулярах:
— Адольфе, швидше, бо ще мить і запізно, де тебе чорт носить?
— Що таке? — хотів образитися подвійник, бо з ним на «ти».
— Що таке — гівно м’яке, — була гнівна відповідь. — Вода вже підступилася, ану, швидше мені в кабіну!
Пілот явно нервувався, бо чи не вигадав Гітлер чогось іще, ніж лише впустити ріку під землю? Затьмарений ще здавна газом-зарином, він, наприклад, вирішив був перетруїти ним усіх євреїв, бо не міг з’ясувати конкретно «які з них розв’язали Першу світову війну, а які Другу». А чого чекати од єфрейтора, котрий збудував Третій Райх лише задля того, щоб сконструювати платинову літай-ку, а потім того Райха знищив, щоби вберегти його таємницю?
І кинулися вудвох, і встигли, і шлюзи одкрилися, і була вода, й і були доокола мертві люди-метрополітенці, й плин уздовж тунелів із перонами, й жах просування, аж доки їх не прийняли до себе чисті води річки Шпреє.
Над пляжами Маямі лунав безжурний реп, ситі ма-жори лінькувато з ночі тусувалися стрип-барами, тим-то ніхто й не помітив, як ген із океану, де пробивався день, виткнулося й двоє нурців. Це була бомбезна фрау з непоказним кавалером. Він був геть без вусиків і тому нікому не впадав в око.
Вони розташувалися на пісочку, іноді цілувались, іноді купували морозиво, аж доки спортивна мадам помітила папугу і придбавши її в бармена, але не птаха, якого урочисто випустили в небо під оплески присутніх, а клітку, знову лягла позасмагати. Потім для розривки позакидали прокатні вудочки.
Коли колишня папужа клітка наповнилася макрелями, жінка хитнула вічномолодим своїм тілом, зиркнула на годинник і нервово показала чоловікові. Той неквапно взяв вилов і рушив на глибину. Там обоє вчепилися руками, риба сильними хвостами тягнула їх уперед разом із кліткою, щасливий папуга ще довго летів над ними слідом, дякуючи крильми за звільнення, аж доки клітка брязнула об щось платинове.
Люк одкинувся.
— Чого так довго? — запитав пілот.
— Та ось, — засміялася відповідь, — наловили тобі свіжої рибки.
Клітку затягнуто досередини, куди й влізено двійкою пляжників.
Посеред затишної, бо зробленої у вигляді полтавської світлиці, кают-кампанії повзано млосними пахощами смаженої макрелі.
Пілот вичекав ще деякий час, а вже потім одчинив кришку барбекю. Од задоволення товсті пілотні окуляри полізли на лоба. Тож упізнати його стало неважко, бо виглядав так само, як і в далекому 1918-му українському році.
Так-так, це був омолоджений Юрій Шагрей-Кондратюк.
Мовчали, бо що краще за слова? Печена макреля. «Не все ж пінгвінів смажити?» — подумав кожен.
Обсмоктавши останні хребці, весело перезирнулися.
— Ну, що? — колупнула реберцем у зубі Єва Браун (а це була вона). — Двинемо назад, у фіорди Антарктиди?
— Е, ні, — заперечив Юрій, і чоловіки по-змовницькому перезирнулися.
— А куди б то ще? — запашіла од передочікуваного сюрпризу красуня.
— Сьогодні який день? — запитав питанням на питання давно безвусий чоловік.
Єва почала думати, але не здолала пригадати, особливо після того, як винахідливий Кондратюк застосував іще вписаного в еліпс тетраедра координат, збагнути часово-просторові пересування було несила.
— А поїдемо ми, — почула змовницьке, — на сімдесят років назад, у Москву.
— Отакої, знову в Москву, скільки ж можна?
Чоловіки пересміхнулися.
— Можна, я здатен безліч разів дивитися, — промовив Кондратюк. — Це ж таки Парад Перемоги на Красній Площі!
Літаюча макітра-грааль, блиснувши платиною, поринула в небо, одкидаючи бризки та ретельно обгризені рибні кісточки.