Нестяма

Шаґріїва шкіра

Річ не в тім, що Корольов був українець, бо така ідея могла прийти в голову й інтернаціоналістові. Не про завоювання ним Космосу! А про ідею важливішу для його, як для людини, особинно, як для чоловіка.

Розповідає Сергій Корольов:

— Нас на Вкраїні було троє таких: я, Кібальчич і Шаґрій. Кібальчича за ці мислі Всесвіту встиг ростріляти ще лічно цар-батюшка, бо почімусь хоч Кібальчич і близько тоді не стояв коло Санкт-Пітірбурга, де царя вбивали людішкі тіпа старшого братца Ульянова Сашкі, а імено йому, Кібальчи-чу з Кобеляк, і кинули «вишку» — бо щоб він звідти не сунув свій ніс куда не надо, а іменно в Космос. Правда, слава Богу, Кібальчич устиг передати істафету іньчому вкраїнь-цю Ціалковському, в якого справжнє прізвище було Сагайдачний. Ну хто такий Сагайдачний, то, слава Богу, це нікому не нада тепер розказувать чи доказувать. Це тепер. А тоді він лучче всіх знав, шо йому може бути за одну лише связь із родом гетьмана, то він щосили не признавався — маючи рідного брата-журналіста, який признавався, пиша скрізь під статтями свою настоящу гетьманську фамілію; і де він зараз тепер, цей брат?

Розповідає Сергій Корольов:

— А той устиг передать істафєту Шаґрію. Це як тіпа багата ступєнчата ракета, вона летить, і передає одна одній енергію толчка. Шо Шаґрій думає, що нада мінять зразу фамілію, шоб ЧеКа не здогадалось. Но вони його посадовили. Раз, другий, тоді третій, хоч він носив уже тоді змінене прізвище на «Кондратюк» — свого покійного племнянни-ка, під яким і увійшов ув історію космонавтіки.

І от перед самим Корольом постає ділєма, бо він тоді носив фамілію «Король». І він бере й зьмінює її на Корольов, щоб йому теж за націоналізм нічого не було, й первим ділом йде на найвищу кручу, щоб тепер ізпитать на собі почуття невагомості. Точно розщитавши траекторію падіння, щоб не вбицьця, й і стрибає з єї, високої, і в стрибку, хоч на короткий миг, но відчуває почуття. І цей історичний миг запічатлів на кінопльонку Довженко, який тоді саме на ній знімав свій фільм, так що це документально засвідчено. Що імперія, спохватившись, більш ні разу не дозволила Корольову лічно іспитать чуство польота.

Розповідає Сергій Корольов:

— Так, я змінив прізвище і уникнув тоді репресій — до такої її міри, що ще перед війною устиг воссоздать перве в мірі ракетне оружиє тіпа «катюша» — за що й був посаджений чекістами в тюрму, бо «катюша» тоді превозходіла по мощі все, що лише могла превозходіть. Бо більшовики дуже тоді держалися за власть і боялися таких превосходств. Наприклад, на параді така, їдучи, возьме й вмаже по трибуні Вмавзолєя. І поклали під зелене сукно цю грізну зброю, де вона пролежала до самісінької війни, яку ми, аби не їхня дурість, могли виграти відразу, не програ-вая її. Мало того, я всю війну — за те, що був великим вченим, — лічно просидів у зонах, де випадково зустрівся зі своїм колишнім вчителем математики Кравчуком, і він мені передав усі свої остаточні ракетні секрети, за що мене потім убивали і опера, і зеки, чудом потрапив у концлагірь імені Туполева, де й сам він сидів, возглавляя його, за що й був посаджений.

Так, це така історична правда. Хоч ти оце возьми і вигадай її ще більш неймовірнішу, а луччої не получицця — бо в цей дикий час один аристократ по імені Фон Браун не втрачає часу марно по концтаборах, яких тоді в Гирманії також було придостаточно, а замість цього швидко починає створювати «фау-патрони» для боротьби з швидкороз-вивающими нашими танковими дівізіями. І вже реальніші крупномасштабні ракети типу «Фау-1», щоб устигнути за допомогою війни ще й створити не тільки міжбаліс-тичну ракету «Фау-2», но і першу міжконтинентальну ракету «Фау-3», типу того, щоб вдарить по Нью-Йорку. І він її зробив. Но не встиг запустить, бо не зміг винайти швидко достойного її пального. А тут, у цей час, уже радянські танки підступилися під Портстдам, де була ракетна база — і той Фон Браун давай бігти з нею швидко до американської зони й кричать: «Що ж ви робите? Це ж ви спите, а комуністи — ні, ви ж, тупі янкі, навіть не розумієте, що таке ракета. Так заберіть її разом зі мною, доки не пізно, бо ко-муняки як заберуть, то вам тоді всім пізно буде з вашим Нью-Йорком.

Ті давай думать і сображать, що воно й до чого, а як утямили, яка біда була надвисла над їхьньою столицьою Нью-Йорком, то перелякалися дуже й за це заарештували Фон Брауна і його страшні усі іздєлія разом із його страшними колегами.

І от коли туди вступають радянські війська, то шо вони бачуть: жодної ракети. Тіки купи запчастин, які американьці погребували брати, бо вони були на метричній різьбі, а ву а в мериканьців, як відомо, різьба дюймова.

І от наші бачуть, що бачити їм тут нічого — пусто, лише ошмьотки-обламки, й давай думать, що б це все значило? Доки хтось не згадав, що в тюрязі разом із Туполівим сидить хто? Да той же само ізобрітатіль ракет типу «катюша», якими ми всю війну виграли, по фамілії Сірьгій Ко-рольов — і давай його бистрінько розконвоїрувать, і везти в Портсдам, щоби він їм усе пояснив.

Розповідає Сергій Корольов:

— Прибули ми туди на світанку, але незважаючи на це, нічого не побачили, почавши при цьому длубатись у незрозумілих запчастинах, я зрозумів, що ми маємо справу з незрозумілим типом ракет, які літають не на пороху, як їм положено. А на чому? Побачивши різних багато труб, я прийшов до висновку, що літають вони на жид-кості. Тоді ми швиденько оконвоїрували тих німецьких вчених-ракетьчиків, які не польстилися на запад і не предали родіну (як тіпа то, що зробив Фон Браун із кучкою прихлібатілів), а чесно потрапили в ГУЛАГ, мною попередньо освобождьонний од себе. Ми їх розконвоїрували з лісоповалу.

Получені запчастини з підконвойним персоналом переправили в село Капустяний Яр, де при помощі їх воз-создали ракети. І получилося що? Та справжнісінькі тобі «Фав-два», які й стали первими отєчиствиними ракетами тіпа жидкосно-іріктівних. Такі вдачні, що ми їми воювали Корею, Кубу, Їгипит, В’їтнам, і які по праву ще й досі возяться на параді в Красній площі, лише перекрашені ні в кубікі, як були, а в настоящий зільоний їхній цьвєт.

А тим часом у Харькові трапляється скандал, бо один студент-тритьокурсник авіаінстітута не може захистить курсову роботу. Про що ця вона? Студент (фамілію його розкривать ніззя, бо вона теж українська) узяв і винайшов паливо для літаків великого тіпа. Ну, професорі беруть те паливо, заливають ув простий літак, а він не литить. «Бо для мойого палива потрібні більші камери згорання!» — плаче, бідкається, доказує студент. «А де ж ми для тебе возьмимо такі виликі двигуни, як їх ще в природі не су-щиствує? Сідай, два».

Про цей скандал узнав своїми путями Корольов (а він зорко слідив за всим, шо було в Україні харошого) і каже тим професорям: «Ви казли, тут треба б було подумать, що такі великі камери згорання, відсутні в літаків, є — де? Та да ж, в ракетах, казли!»

Розповідає Сергій Корольов:

— Я без труда поняв, що винайшов цей простий український хлопчина, не підозрівая навіть того, що зробив переворот в історії освоєння космонавтики, і йому — зарахували переекзаменовку. Так, що після цього я долождив ЦиКа: «Ми маємо реальний шанс запустить людину в Космос, і це нам не обійдиться ні копійки дєнєг». «А як ви собі це придставляєте?» — питається ЦиКа. «Дуже просто, — відповідаю я. — Биримо оберемок наших вітчизняних «Фав-два», зв’язуємо їх докупи для надьождності і для увіліченія мощі, заливаємо туди крупнодюзного нашого ноу-хавано-го палива — і паєхалі!»

Що було зроблено. І так мір узнав Юрія Гагаріна.

Но і американці, відімо, дивилися це з тілівізоря, взнали і дуже всполошилися. Так, що їхній білий дом став де-білим. І давай швидесенько споряджати астронавтів у політ на Місяць. І все в них для цього є: і оберемок ракет болії мощного тіпа аж «Фау-3» є, і астронавти є. Мало того, вони викрали в нас усі разщоти, зроблені Шаґрій-Кондратюком, тім болі, що вони ще тоді були не охранялися. Ну кому прийде в голову охранять научну фантастіку? Який Місяць? Коли в нас тоді самальоти ледве над Кобиляками літали й чудом не падали, це було в 1925 году, коли Кондра-тюк-Шаґрій вийшов із першої своєї в ЧеКа одсидки, що з переляку воплотив свої викладки про польоти на Місяць у брошурці, собствинолічно видрукованої за лічні гроші, зароботані на зоні. Так що американці все мають. Но не мають вони палива ні грами. Бо це тобі не німецькі бомби з Портсдама на Лондон кидать при поміщі «фау-патро-нів», а великий Космос.

І от тоді Америка йде на нелюдський крок, вона тоді давай щосили своїми каналами дєлать у СРСР дворцовий переворот — щоби, скориставшися неразбіріхою во Кримлі, взять і внідрять туди свого агента по імені Поплавський. Прохання не плутати з нашим Поплавським, який є горний орьол Інститута культури. А болії страшний, — бо він внідряється сікрітарьом ЦиКа в відділ озброєння СРСР...

Розповідає Сергій Корольов:

— Він мені з першої нашої зустрічі дуже не сподобався. Так і суне свого носа туди-сюди. Так і розпитує про та-ке-сяке, що я про всяк випадок купив газету почав перед кожною зустріччю з їм просто брать закривать свого робочого стола нею. Отак розгорну, наче читаю її, й накрию — щоби документи, які там розкладені в суворому робочому порядку для зручності, не міг ніхто сторонній побачить. Й уся Америка жде, ракета їхня стоїть на старті, Фон Браун чекає, касманавти всірьодки не дождуться, а діло не рухається з місця. І от знову і знову цей Поплав-ський приїздить із ЦиКа в Байконур із провєркою і починає носа свого довго туди совати. І бачить ним на столі в мене закриту газетку.

«Ой, та це ж свіжа «Правда», ой, інтересно, а що в ній нового», — починає говорити так і тягнути її зо стола, наче так собі подивицьця.

Я б’я його по пальцях, хапаю його за руку, но він встиг воврімя одсунути ізданіє й побачити там кутик, здавалося б, простої папірчини — але то був аркуш зі складною формулую на триста підісят знаків тіко в одному рядку, з яких складалося наше сикретне пальне. І побачив він тільки кінець її С3Н5, тобто чотири які хімічні знаки — але передавши й це в ЦРУ, він завдав страшного удару. Бо там, застосувавши нововигадані для цього комп’ютері, за останньою ланкою легко відновили й усі недостающі двісті сорок шість знаків формули.

І от я взнаю (хоч це й не в Харькові, а в США), що там уже потрошку гонять паливо нового тіпа й потроху заливають ув баки оберемка зв’язаних ракет «Фав-три»...

Звідкіля я це взнаю? Мене викликають в ЦиКа і ставлять там на ковьор, і починають ковиряти очі, що аме-риканьці нас, бач, випередять, якщо полетять на Місяць, а ми — ні, і що можна зробити для того, щоб ми їх і по дорозі на Місяць перегнали?

«По-перше, — нарешті кажу я їм ув очі, — реабілітіру-вать мене. Видать наконєц міні паспорт, щоб я не був на-конєц безпаспортним зеком. І міг легко і вільно ізобрітать на благо страни». «Ну, це ти загнув, — кажуть. — Опит доказує, що осуждьонні лучче трудяться, ніж вольнонайом-ні. Оно навіть у вільній страні США найкраще трудиться хто? Взятий под заключеніє аристократ фашизму Фон Браун».

І тут я починаю бачить, що розмовляє зі мною вже не Хрущов (теж українець), а нікому не відомий якийсь Брєжнєв (теж українець)! Де те колишнє, безкінечно миле лисе лице? Замість його було інше, з суворими бровами. Но я не розгубився.

«Но я людина, — кажу, — я хочу відчути себе хоч раз вільною, з’їздити на Вкраїну. Побачить рідний Житомир, рідну річку Тетерів, хоч раз рідну кручу, з якої я совершив перший в жизні свій польот...» «Отказать, — був отвєт. — Роз’їздишся ти, ага, з розгону, тут американьці вже баки на Місяць заливають. Тут нада засучать рукава й бистрінько щось дєлать для Родіни, щоб вона не позорилась».

Сказав би я їм... Хто і як позорить Родіну, коли за спиною Брєжнєва стоїть секретар політбюро ЦиКа товаріщ Поплавський і хижо шкірить до мене зуби. Да, в світі, де космічні двигуни ізобрітають Кібальчичі, сидя в камірі смертників, тут поспориш.

Так, що я вирішив на цей раз не спорить. А кажу: «Значить так, як ви мене не реабілітіруєте негайно, то Місяця вам не бачить, як своїх вух».

Бо моє терпіння стало таке маленьке вже, як клапоть лоскутика, що навіть і з нього почало вменьшацця. А вони сьміюцьця всі так мені в лице, особинно Брежнєв, особино Поплавський, який і каже: «І ти, лагерная пиль, нам будеш условія ставить? Ти, нічтожество, що ти можеш про-тівопоставить нашій мощі? Шо ти, козяточка, можеш, аби ми не примусили тебе силой служить нам всім і не домогтися нужного результата?»

«Можу», — твердо сказав я.

Сказав і помер.