Нестяма

Патісони

Петрусь не був дуже гарний, тобто худий, отож, тільки-но підсунувся в трамваї до жіночки, як та одразу зітхнула:

— Ну це вже п’ятий магазин буде, і все одне і те ж, ну? Оце скільки їздити, га?

Петрусь розгубився од такої довіри і не наважився розпитати, про що йдеться, однак про всяк випадок закрив кришкою у кишені заповітну баночку.

Довго шукав у салоні, до кого б притулитися, обрав тендітну, але симпатичну дівчинку. І одхилив у кишені кришку на баночці; не встигли пахощі звідтіля проникнути назовні, як дівчина несподівано видихнула йому в лице:

— Де вони їх стільки набрали?

— Кого? — отетерів хлопець.

— Як, кого? Патісонів. Куди не сунься, всі прилавки ними завалені, це ж здуріти, скільки треба лише трилітрових банок?.. Де ж вони їх стільки беруть, мамо рідна.

Так бувало не завжди. Іноді розмова починалася на інші теми, наприклад, про тисняву у транспорті; жарти з цього приводу вдавалися Петрусеві дуже вдалі, адже це він сам вигадав користуватися тиснявою. Однак далі не йшло, скромність заважала, він затуляв кришкою баночку і мандрував далі в пошуках нової претендентки. Але щоразу натикався:

— Ну, то що харчів нема, наче в голодомор, як тут жить?

— Який голодомор? — обурилася кондукторка. — Що це ви вигадуєте?

— Гірше за голодомор, бо тоді хоч квартплата не була більша за зарплату. А тепер? Шо оно Корсаківський, кому-няка, нам попридумував? Це ж хто таке видерже, такі платежі.

— А ви й вообще не платіть, — не відступалася кондукторка, — не платіть і не разпространяйте мені в транспорті голодомори.

Петрусь одсунувся подалі од обох і закрив кришечку. А в трамваї вже гриміло:

— Патісони, твою мать!

— Хоч би хто їх купував, ні разу ніхто не бачив.

— Де вони, ці зелені медузи ростуть? Хто їх на полях де бачив?

— Хто їх сюди імпортірує?

Петрусь пересідав на інший маршрут, бо тут його ідея не працювала, знайти путню пасажирку в подруги не випадало. Його секрет не діяв.

А полягав він у тому, що треба було прийти на базар найпершим. Щоб устигнути взяти сто грамів свинини й стільки ж телятини, ще трішки вершкового масла.

Прибігти додому, перемолоти, додати часничку, перчику й на повільному вогні висмажити котлету. Головне, щоб вона була по-нелюдському запашна. Ясно, що реакція прекрасної статі на неї буде краща, ніж на будь-які французькі парфуми.

Придавили так, що мало баночка не луснула.

— А я їв, — зізнався сивий добродій.

— Що? — нашорошився салон.

— Патісони їв, — крекнув старий.

Запала пауза, що навіть рейки вмовкли.

— Та ви що? — зіп’ялися пасажири.

— От вам хрест, — спробував той перехреститися, але не здійняв, придавлений, руки.

— Ну й який же він?.. — прошепотіло із тамбура.

— Ну такий, неначе електроліт, — зізнався добродій.

— Що таке електроліт? — верескнуло жіноцтво.

— Це тіпа, — розчепірив пальці майор, — тіпа антіфріза.

І плямкнув.

— Це такий густий кислотний розчин, якого заливають в акумулятори, — виправдовувався сивий чоловік.

— Ну ясно ж, — пояснив майор, — патісони імєют високу плотность тіпа жаб, і промаринувати їх якось треба капітально.

— Та затулись ти! — визвірилося жіноцтво, незважаючи на уніформу.

— Жаб? — недочули інші.

— Гірше, — зізнався старий, — на смак, наче, — він пошукав пальцями в повітрі, — наче галушки з тини, лише дуже пересолені.

Вагон полегшено зітхнув, а Петрик пересів у причеп, там виявилося не так людно, що він навіть зміг добачити симпатичну дівчину, не надто й гарну на перший погляд, але у широкому пальті з накидними плечима. Його неначе якась незрима сила підштовхнула. Став біля неї і одту-лив баночку.

— От я думаю, — відразу почала вона, щойно масний дух вивільнився у салон, — чому зорі за вікном біжать, і навіть переганяють трамвай?

— Бувають і ліхтарі такі, — зрадів Петрик, який до того ніколи не вмів балакати з жіночою статтю. — Особливо, якщо вони дуже далекі.

— А чи ліхтарі женуться за зірками? — вона не відводила очей од вікна, за яким котився краєвид.

— Важко сказати, — наважився він, — бо я ніколи ще не був ліхтарем.

Обоє засміялися, вагон гойднуло і хлопець устиг щасно підхопити її під лікоть.

Вони вийшли під ясну ніч, протинаючи зірки світлими очима, й він не постеріг навіть, що вона обережно опустила руку в свою широку кишеню й там тихо, майже нечутно ляснуло — це коли вона закрила там кришкою пузату баночку, в якій лежав чималий шмат телячої печінки, запеченої до шкоринок на цибулі з корицею.