— Почну — що перепрошую за такий вельми пізній дзвоник, вибачайте, дзвінок; у мене до Вас питання: чи немає серед Ваших знайомих книжкових спекулянтів чи перекупників раритетів? Як це нема, адже, не прикидайтеся, Ви непомалу цікавитеся рідкісними виданнями. Бо мені конче слід відшукати сліди невиправної моєї втрати — зникла дуже цінна для мене книга.
Тоді поставмо проблему інакше: почну здалеку, а саме з того, що, по-перше, я знаю, що в колі літераторів не вважається за гріх взяти без дозволу в когось книжку — таке трапляється навіть із вельми поважними та шанованими людьми, тому попередньо запевняю Вас: те, про що йтиметься далі, аж ніяк не вплине на наші стосунки. Йдеться про ілюстрований атлас «Дер паталогоантоміше дас бі-ологіше албум», виданий у середині ХІХ ст. в Нюрнберзі. Я свого часу неодноразово звертав Вашу увагу на цю мою книжку, хоча Ви і відмахувалися від неї, показово відмахувалися, посилаючись на незнання німецької мови. Одначе мої запевняння, що така книжка буде дуже цікавою для письменника, яким, безумовно, Ви є, — вочевидь не минулися марно.
По-друге, хтів би застерегти Вас одразу: тут, в Україні, її не реалізуєш за належну ціну, отож сама думка про те, що ця книжка перетне кордон і назавжди зникне на чужині, штовхає мене в невимовний розпач. Тому пропоную Вам негайно повернути мою власність, щоб цей Ваш вчинок аж ніяк не вплинув на наші з Вами взаємини, бо я не маю наміру переривати наших дружніх стосунків. Ба, я навіть згоден виплатити Вам винагороду, будь-яку, яку Ви назвете, хоча Ви й чудово знаєте, які насправді мої матеріальні статки, одначе я згоден залізти в борги, бо йдеться про річ, набагато важливішу за боргову яму, адже йдеться про фамільну цінність нашого роду Копачинських. Ваші запевняння, буцімто Ви її і в очі не бачили, є, вибачайте, м’яко кажучи, нешляхетні, позаяк я щоразу за Вашого візиту клав її на видному місці, а саме — на столі. Так, я помітив, що Ви не звертали на неї уваги, одначе запевняю: робили це занадто (!) показово, що не проминуло моєї пильної уваги. Даруйте, не треба вживати «не морочте голови», бо так серйозні перемовини аж ніяк не провадяться. Я не розумію Вашої іронії — до чого тут «Друга книга Поетики» Арісто-теля? Ви завжди викрадаєте саме її?
Куди? Куди?
...ще одним доказом на правдивість моєї версії є Ваша неґречність, з якою Ви жбурляєте трубку, даруйте, слухавку на телефонічний апарат. Однак у цій скрутній для мене ситуації я вибачаю Вам навіть такий неґречний вчинок, бо в мене, як Ви бачите, немає аніякого виходу. За цих жахливих обставин маю лише одну надію на Вас, сподіваюся, що Ви таки навернетеся на людяність. Запевняю, що не маю до Вас аніяких претензій, бо в літературних колах викрадення раритету не вважається за гріх, а виставляється радше за своєрідну браваду, тож, запевняю, Ваш добродійний
вчинок — повернення моєї книги — щонайменшим робом не позначиться на наших стосунках, і Ви знову зможете відвідувати мою оселю в будь-який зручний для Вас час.
До речі, ці Ваші відвідини і є головною причиною моєї версії щодо зникнення атласу, бо ж, окрім Вас, до мене останнім часом ніхто не заходив. Благаю! Благаю, не вчиніть іще більшої кривди — позаяк я Вас викрив, то Ви з переляку, щоби знищити докази, ще, чого доброго, знищите книгу. Не паліть її, я на коліна стану — вона ще мусить прислужитися людству! Що завгодно, лише не це! А Ви, виходить, ще й спеціалізуєтеся на викраданні другої частини «Мертвих душ» Гоголя? З метою спалення? Ні, про три його романи, писаних українською мовою й спалених, я взагалі чую вперше, то й не запевняйте, що Ви й до того рук доклали, мене ці Ваші діяння геть не цікавлять.
Що-що? Ви ще наважуєтеся кидати тінь підозри на мою нову дружину? Так, набагато молодша за мене, то й що? Не Вам ставити під сумнів щирість наших стосунків, шановний пане, однак я Вам дарую навіть такі сумні підозри. Що? Переписати негайно дарчий лист на свого старшого сина? Як Ви взагалі можете радити мені щось щодо маєтності? Не лише оселю, а й дачу? За іншої ситуації я би геть інакше прореагував на вашу ганебну пропозицію, одначе саме Ви чудово розумієте, що я цілком залежний од Вас у цих непростих для мене обставинах. Але якщо Ви з Вашої доброї ласки не розв’яжете проблему позитивно на мою користь, то я змушений буду осоромити Вас перед громадськістю. Я це чудово умію. Й не треба ховатися за слова «щоби ще слухати отаке», а нумо, яко ґречні люди, не доводити справи до безвиході, коли я просто фізично змушений буду публічно знеславити Вас, а Ви таки добре знаєте, як прекрасно я це вмію робити, отож...
...Небажання дослухати — це ще один, сказати б, речовий доказ про небезпідставність моїх запідозрень щодо Вас, вельмишановний. Мені вочевидь слід було ще свого часу завгодя, немов у шаховій партії, передбачити наслідки Ваших візитів; так-так, не прикидайтеся, адже Ви вже давненько, м’яко кажучи, позичали в мене не лише атлас, але й сюжети багатьох Ваших оповідань. Так-так, списували їх із мене. Це новина? Ха-ха, не прикидайтеся. «Міформагія», «Усі падають», «Обалдемуа», «Стьоб-кран», а «Пурга»? «Неповний фарш», «Пардімонокль»? Не треба запевняти, що саме цей есей написано ще до знайомства зі мною, бо Ви тоді ще взагалі нічого не писали. А «Товчи-батькасин»? Так-так, саме він, атож, я дуже пильно ставлюся до Вашої творчості й узагалі дуже шаную наші взаємини, отож дуже прошу: не кидайте тінь на них во ім’я плідного їхнього продовження й поверніть у мою власність річ, яка Вам не нале.
Доброго дня, віта.
Дуже прошу Вас, не кида.
.Не кидайте! Одразу скажу Вам, що в мене є для Вас, не кидайте цього разу слухавку, благаю! Дуже приємна для Вас новина — «Дер паталогоанатоміше» дивним чудесним робом віднайшовся. Як де? Він стояв, виявляється, не на належній полиці, а лежав чомусь згори на ній, затисну-тий під стіну. Охоче приймаю Ваші вітання, пробачаю цього разу Вашу іронію. Однак ідеться не про це.
А от тепер скажіть мені, вельмишановний, у який це спосіб Вам вдалося таємно занести до мене книгу й непомітно підсунути назад? Вікон я, як Ви знаєте, відчиненими не лишаю, а замки на дверях маю, далебі, надійні. Я знаю, що вони не перепона для професійного крадія, одначе маю підозру, що Ви ним не є. Тоді поясніть мені заради Бога:
звідкіля у Вас ключі до моєї оселі? Чому я про таке питаю? Та звісна річ: перспектива беззахисності перед Вами й усвідомлення того, що хтось може безкарно проникати всередину і брати все, що заманеться, а тоді ще й класти назад...
Не кидайте!
Я ще не сказав найголовнішого в цій непростій ситуації: надзвичайно переконливо і ґратульовано благаю Вас ніколи й аніяким робом не використовувати оцієї теперішньої нашої з Вами історії в якомусь оповіданні.